Тетяна Шумська приїхала на Закарпаття з Харкова навесні 2022 року. Тоді вона майже нічого не знала про наш край і обрала Мукачево насамперед через близькість до кордону – хотіла мати можливість у разі небезпеки виїхати разом з дитиною. Сьогодні Тетяна живе та працює в Ужгороді, має власний кабінет і спеціалізується на подології – допомагає людям із проблемами стоп і нігтів.
Її професійний шлях на Закарпатті починався непросто. Щоб пояснити людям, хто такий подолог, спочатку доводилося працювати майстринею манікюру та педикюру. Поступово клієнти почали приходити саме з проблемами стоп, а Тетяна зрозуміла, що хоче розвиватися винятково в цьому напрямку. Тепер вона мріє відкрити в Ужгороді подологічний центр і школу, де зможе навчати інших спеціалістів.
У розмові з журналістами «Баношу» Тетяна Шумська розповіла про свій переїзд із Харкова, адаптацію на Закарпатті, перші роки роботи, різницю між Мукачевом та Ужгородом, найпоширеніші проблеми зі стопами, роботу із клієнтами та те, чому для неї подологія – це не просто професія, а спосіб допомагати людям.
Розкажіть, скільки ви працюєте подологинею і чому обрали саме цю професію?
Подологинею я починала працювати ще в Харкові. Коли переїхала на Закарпаття, перші кілька років було дуже важко людям пояснити, що це за професія. Довелося починати як майстрині манікюру, покриття гель-лаком, педикюру. Але з часом люди почали звертатися до мене саме з проблемами. Та я й сама бачила, коли знімала покриття, що у декого проблеми не тільки з нігтями, а й з мозолями, стопами, їх дуже багато.
Тоді зрозуміла, що потрібно заявляти про себе саме як про подолога і допомагати людям. Для мене це про підтримку. Тут недостатньо просто полегшити людині життя, інколи потрібно ще й навчити її, як із цим жити. Не все можна відновити чи вилікувати навіть разом з лікарями – дерматологами, хірургами. Інколи просто вчиш людину жити з проблемою, яка вже є.
Скільки ви вже живете в Ужгороді?
В Ужгороді я мешкаю четвертий місяць, а на Закарпатті загалом – чотири з половиною роки. Працювати тут я почала 1 травня 2022 року, а переїхала приблизно 20 квітня. За тиждень знайшла кабінет і одразу почала, спочатку одночасно в Ужгороді та Мукачеві. В Ужгороді знайшла клініку естетичної медицини й дев’ять місяців пропрацювала там подологинею. Але мені не подобалися умови та ставлення до працівників, тому я звільнилася і вирішила працювати лише в Мукачеві, бо вже втомилася їздити.
Але люди, яких я лікувала, почали шукати мене та їздити до Мукачева. Через три тижні після звільнення з клініки мені запропонували орендувати кабінет в Ужгороді, і я вирішила спробувати. У травні цього року я знову почала працювати в місті, а клієнти, які вже знали мене, побачили рекламу у Facebook та Instagram і почали приходити. Було дуже багато й нових людей. Зараз винаймаю офіс в Ужгороді. Працюю тільки подологією. У Мукачеві вже не працюю два місяці.
Ви переїхали на Закарпаття вже під час війни. Чому вирішили саме сюди?
Якщо говорити про той момент, коли я виїжджала, то знала тільки слова «Закарпаття» та «Ужгород». Я більше нічого не розуміла про цей регіон, який він і що тут є. Я їхала сюди тому, що знала: на Закарпатті багато кордонів. Якщо ситуація в Україні погіршиться і край вже не буде таким безпечним, то хоча б я з дитиною зможу виїхати в інші країни, і для цього не потрібно буде їхати через усю Україну. Тому вибір упав на Мукачево. І так склалося, що я вже тут залишилася на чотири з половиною роки.
Чи важко було адаптуватися в іншому регіоні?
Мукачево дуже тепло мене прийняло. Люди допомагали. Коли я приїхала, почала розповідати в Instagram про себе, що я переселенка. На той момент нас було дев’ятеро: дві пенсіонерки, моя мама, її онкохвора сестра та шестеро дітей. Я одна з них могла працювати. На жаль, вони всі повернулися згодом в Харків, а тут залишилися тільки я з дитиною. Тому що я змогла працювати, забезпечувати житло, платити за нього і, як кажуть, стати на ноги в плані роботи. Бабусі, на жаль, повернулися до Харкова, тому що на їхню пенсію дуже важко було знайти тут житло.
Коли я в Мукачеві почала розповідати, що я переселенка, що приїхала з дітьми, люди приходили до мене і казали: «Мені байдуже, який ти спеціаліст. Я знаю, що вам зараз важко і потрібна допомога». А коли вони розуміли, що я хороший спеціаліст, то залишалися, поверталися і рекомендували мене іншим. Знаєте, це були такі теплі обійми від Закарпаття.
В Ужгороді мені трішечки складніше. Тут, мабуть, люди холодніші. Не хочу нікого образити, але психологічно мені важче. Тут і більша оренда житла, і дорожча оренда приміщення. І важче комунікувати з людьми. Подекуди складається враження, що вони більше зосереджені на матеріальному. Я розумію, що кожен заробляє, як може, але треба залишатися людиною.
Коли я шукала тут квартиру, були моменти, що рієлтори влаштовували своєрідний кастинг: подобаєшся ти їм чи ні, покажуть тобі квартиру чи не покажуть. Я виставляла це у сторіз, і одна дівчина написала мені: «Ти знаєш, інколи дивишся і думаєш, що люди забули, як бути людьми». І це мені дуже запало в душу. Але, попри все, зібралася, витерла сльози й пішла далі. Почала ходити, питати, дізнаватися. Десь через OLX, десь сама ходила за оголошеннями. І, слава Богу, знайшла і кабінет, і житло, і людей, які відгукуються.
Які послуги ви зараз надаєте?
Зараз я працюю з проблемними стопами, саме подологічними проблемами. Працюю з проблемними та врослими нігтями, грибковими ураженнями нігтів, стрижневими мозолями, натоптишами, тріщинами, сухістю шкіри – з усім, що стосується стоп. Я проводжу діагностику і дивлюся, чи можу впоратися в рамках подологічного кабінету. Бувають випадки, коли можу скерувати людину до більш вузького спеціаліста: дерматолога, дерматоонколога, хірурга. Є багато проблем, які вирішує не тільки подолог, а подолог разом з іншими спеціалістами.
Як зараз можна потрапити до вас на прийом?
У мене постійно крутиться реклама у Facebook та Instagram. Люди через соціальні мережі записуються до мене.
Ви працюєте сама чи маєте помічників?
Я вже трішечки, як кажуть, підросла. У мене працює онлайн-адміністраторка. До речі, вона знаходиться в Харкові. Зараз дуже важко людям із роботою. І я чесно скажу: дуже пишаюся тим, що ще можу платити зарплату людям, які живуть у таких складних умовах.
Де ви зараз працюєте в Ужгороді та як проходить ваш звичайний робочий день?
Моя адеса: вулиця Підградська, 1А, офісний центр IDM, 3 поверх, 304 кабінет.
Зранку я приходжу на роботу о 9-й і працюю до 8-ї вечора. Загалом я досить активна людина. Займаюся йогою, ходжу в тренажерний зал. Інколи, якщо є час, дозволяю собі займатися танцями хай-хілс. Намагаюся бути різноманітною, а не тільки працювати в кабінеті, тому що треба стежити ще й за собою. Це обов’язково, тому що людей багато, а я в них одна. Треба підтримувати своє тіло у формі.
Чи вистачає часу і на роботу, і на хобі?
Якщо розповісти про один день із мого життя, то о 7 ранку я вже в тренажерному залі. О 8:15 вже вдома, приймаю душ, переодягаюся і мчу на роботу. Якщо сьогодні, наприклад, у мене йога о 16-й годині, то між клієнтами я вставляю її у свій графік, йду на йогу, а після неї знову повертаюся працювати з клієнтами. Танці часто бувають о восьмій вечора, вже після робочого дня.
Із сином я проводжу час на вихідних, а також тоді, коли їжджу до Мукачева, щоб забрати його з тренування. В нас є ціла година, навіть година двадцять, коли ми можемо поговорити, розповісти одне одному, як пройшов день. Він у мене майбутній чемпіон. До речі, у понеділок він їде на чемпіонат світу у Францію з кікбоксингу, тому тримаємо кулачки за нього. Він також почав займатися на Закарпатті боксом і кікбоксингом. Ми також зустріли тут хорошого тренера з Києва, який виграв грант і відкрив боксерський спортивний гурток.
Іноді ми їздимо з сином в гори. Хотілося б частіше, але зараз основний фокус усе-таки на роботі, тому що дуже багато всього потрібно сплачувати: оренду житла, оренду кабінету. Тобто поки в пріоритеті це.
Ви активно ведете соціальні мережі. Чи допомагає це у просуванні вашої роботи?
Так, це дуже допомагає. Коли люди до мене приходять, вони вже зі мною заздалегідь знайомі. Вони зі мною прокидаються. Щоранку я кажу своїм підписникам: «Добрий ранок!». Протягом дня можу викладати сторіз, показувати свою роботу, трохи життя, розповідати, чим займаюся. Можу мотивувати людей тим, що ходжу в тренажерний зал, займаюся йогою, танцями. Дуже багато на мене підписано переселенців, і вони також мотивуються, починають займатися, ходити на тренування. Бо дуже часто люди, які сюди переїжджають, опускають руки. А коли вони приходять до мене в кабінет, я бачу їх вперше, а вони мене вже знають.
Тому дуже важливо вести соціальні мережі, щоб людина могла побачити яка я, і зрозуміти, що не треба соромитися. Дуже багато жінок 55+ соромляться. Вони приходять на процедури і кажуть: «Я вперше. І мені соромно, що я багато років не могла до когось звернутися». Я намагаюся розташувати людину до себе, щоб їй не було соромно. І коли вони вже приходять у кабінет, то розуміють: «Тетяна, я вас точно соромитися не буду». Їм дуже подобається мій підхід.
Найбільше щастя в моєму житті – те, що я обрала свій шлях. Я справді дуже щиро рада, що я саме подолог. І кожній людині в житті бажаю, щоб вона знайшла своє призначення. Бо це дуже важливо – ходити на роботу з радістю. Щоб ти прокидався і казав: «Вау, я сьогодні на роботу!». А не: «О, знову на роботу…».
З якими проблемами клієнти найчастіше звертаються до вас зараз?
На жаль, дуже багато проблем різного типу. Є більш сезонна проблематика. Зараз, наприклад, буде сезон врослих нігтів. Люди після літа переходять на кросівки або інше взуття із завуженим носиком. Ноги пітніють, і це може сприяти проблемам із нігтями. Влітку більше звертаються через сухість стоп, натоптиші, стрижневі мозолі. Люди ходять у відкритому взутті, їдуть на відпочинок, пересушують п’яти, неправильно доглядають за шкірою. Люди 60+ частіше звертаються з грибковими ураженнями нігтів.
Я працюю і з підлітками, зокрема з врослими нігтями, і з людьми середнього віку, які мають проблеми із сухістю, а у старших людей часто зустрічаються грибкові ураження.
Чи стикаєтеся ви зараз із якимись проблемами саме як переселенка?
Чесно скажу, у моєму житті було пару разів, коли мені сказали: «Їдь додому!». Я відповіла, що знаходжуся у себе вдома. Закарпаття – це Україна, тому це наш дім. Те, що я змінила одні стіни на інші, означає, що я за них плачу. Я не прийшла до когось додому і не сказала: «Я тут буду жити!». Я сплачую податки, створюю собі умови для роботи, повністю оплачую квартиру. Я ні в кого нічого не забираю.
Які у вас плани на найближче майбутнє?
Дуже хочу відкрити подологічний центр і школу подології. Бо подологія на Закарпатті – це справді такий бум лише останні два роки. Люди почали про це говорити, почали чути, що таке подологія, і звертатися. Мені дуже хочеться ділитися своїми знаннями, навчати майстрів, щоб було більше спеціалістів саме у цій сфері. Прищеплювати любов до цієї професії.
