Війна змусила Анастасію Соколовську та її родину залишити Оріхів на Запоріжжі. До цього вони працювали за фахом: Анастасія була асистенткою вчителя, її чоловік працював на агропідприємстві. Власну справу родина почала вже на Закарпатті, спочатку з вирощування грибів, збору дикоросів та домашньої переробки, а згодом створила власний бренд “Agronomchiki”.
Сьогодні родина вирощує овочі, пряні рослини, чорнобривці та календулу, а частину врожаю переробляє на соуси, варення, джеми, чаї, квас, оцет та іншу крафтову продукцію. Окремий напрям – освітні екскурсії для дітей, під час яких гостям показують шлях від насінини до готового продукту.
Журналісту «Баношу» Анастасія Соколовська розповіла, як родина починала життя на новому місці, чому саме гриби стали першим бізнесом, як вони опинилися у Нижньому Селищі, звідки взялася ідея продуктів із чорнобривців та чому “Agronomchiki” не плануют перетворюватися на масове виробництво.
Анастасіє, давайте почнемо з початку. Чим ви займалися в Оріхові до повномасштабної війни?
У Оріхові я була асистенткою вчителя в школі, чоловік працював на агропідприємстві, де було близько 7 тисяч гектарів землі. Ми мали свої городи, посадили полуницю для подальшого розвитку. Я почала вести блог, тому що планувала розширюватися. Хотіли полуницю переробляти, сушити, робити варення. Але це все тоді було на етапі розвитку. А власне крафтове виробництво ми почали вже в Закарпатті.
Чому ви взагалі вирішили займатися вирощуванням і аграрною справою?
Ми з чоловіком за освітою агрономи. Ми це діло любили, тому коли приїхали на Закарпаття, себе в чомусь іншому просто не уявляли. Ми з дитинства цим займалися.
Спочатку ми переїхали на Тячівщину. Потрапили в таке село, де, як виявилося, із землею було не дуже просто. Я спочатку думала, що це повсюди така земля на Закарпатті. Тому почали шукати, чим можемо займатися. Збирали кульбабу, потім з’явилася бузина. Варили бузиновий і кульбабовий сиропи. Виручені кошти донатили на ЗСУ.
Тобто перша справа на Закарпатті виникла фактично як спосіб знайти собі заняття після переїзду?
Так. Ми всі виїжджали спочатку “на два-три тижні”. У нас маленька дитина, і я знала, що після закінчення декретної відпустки все одно піду працювати. Паралельно я вела блог як переселенка: показувала, як ми адаптуємося на новому місці, як живемо, як приводимо все до ладу, працюємо. Поступово блог почав рости, з’являлося більше підписників та клієнтів. А коли літо закінчилося, ми зрозуміли, що треба за щось жити, тож потрібно шукати якийсь напрям.
І тоді з’явилися гриби?
Так. Ми давно мріяли вирощувати печериці. У будинку, який ми орендували, був невеликий погріб. Вирішили спробувати хоча б для себе, щоб зрозуміти технологію. Взяли по п’ять блоків із міцелієм: п’ять печериць і п’ять глив. Я знову все це показувала в TikTok. Відео набрали багато переглядів, і люди самі почали питати, чи можна купити мариновані шампіньйони. Я спочатку дивувалася: це ж звичайні гриби, їх можна купити в магазині. Але побачила, що людям цікаво, і почала розвивати цей напрям.
Що саме вас тоді здивувало в попиті?
Ми замаринували маленькі білі шампіньйони. Люди почали питати: «А що це у вас за грибочки? Чому вони такі маленькі й білі?». Потім замовлень стало настільки багато, що треба було якось покривати попит. Ми поїхали на оптовий ринок у Виноградові купувати шампіньйони, а їх там фактично не було. Для мене це стало здивуванням, тому що в нашому регіоні це досить поширений бізнес. А тут ми знайшли лише одну точку, і гриби там були настільки великі, що в трилітрову банку нормально не помістилися б. Тоді я подумала: якщо є попит, а пропозиції немає, значить, у цьому є можливість.
Саме через блог вами зацікавилися люди, які згодом запропонували переїхати до Нижнього Селища?
Так. Ми показували весь процес вирощування грибів, і нас через блог помітили волонтери Закарпатської асоціації місцевого розвитку. Вони планували проєкти для підтримки ВПО, зокрема із житлом і підтримкою власної справи. Спочатку запропонували приїхати, познайомитися, показали нам усе і потім запропонували переїхати в Нижнє Селище та долучитися до проєкту «Десять сімей».
Що передбачав цей проєкт?
Сім’ям ВПО безоплатно на три роки надавали житло. Основною умовою було працювати або займатися власною справою. У самому проєкті вже були теплиці. Ще на початку війни виникла ідея вирощувати овочі для сімей ВПО, які проживали в гуртожитку. Але людям бракувало знань, як правильно це робити. Тому вони хотіли знайти тих, хто зможе самостійно займатися цією справою. Так ми знайшли одне одного.
Ви не боялися вдруге починати все спочатку?
Сумніви завжди є. У мене такий принцип: треба йти туди, де страшно. Не вийде – нічого страшного. Я буду шкодувати, якщо не спробую. Коли нам запропонували переїхати в Нижнє Селище, ми вже трохи стабілізували свою справу. Знайшли підвальне приміщення, закупили партію грибів, уже знали, де їх переробляти. І тут нам знову пропонують залишити це місце, де ми тільки почали бачити якийсь напрямок, і поїхати у невідомість. Звичайно, була недовіра: що це за проєкт, що це за люди, чи не афера? Але потім подумали: що ми втрачаємо? Це ж не наше житло, не наше приміщення. Треба пробувати. Там, де розвиток, там і страшно, там і важко.
Як вам загалом давалася адаптація на Закарпатті?
Напевно, найбільші труднощі спочатку були внутрішні. Ми не розглядали Закарпаття як постійне місце життя. Перші два роки точно жили з думкою: «Ми повернемося». І, можливо, через це не було повноцінної соціалізації, спілкування.
Я взагалі досить відлюдькувата людина. Люблю щось своє. Напевно, тому мені й подобається вирощування – ти постійно сам із землею. Але чим довше ми тут живемо, тим більше адаптуємося. У селі спочатку до великої кількості переселенців ставилися трохи обережно. Але коли люди бачать, що ти працюєш, у них з’являється повага. Зараз я можу зайти практично в будь-який магазин, і всі вітаються, всі мене знають. Тому адаптація, можна сказати, відбулася успішно.
У який момент вирощування овочів перетворилося на повноцінний бренд Agronomchiki?
Насправді я від самого початку поставила собі цілі й щороку їх досягаю. Не все одразу, все поступово. Ми починали з вирощування грибів, але я хотіла вирощувати власні овочі, пряні рослини, займатися переробкою. Я поставила собі план на три роки й поступово його реалізовую. Якщо не вистачає фінансової підтримки, я розумію, що її треба шукати.
Чому ви вирішили не просто продавати вирощені овочі, а переробляти їх?
Ми не можемо конкурувати з великими тепличними комплексами за кількістю і ціною. Якщо на ринку помідор може коштувати дуже дешево, маленькому виробнику конкурувати з масовим виробництвом складно. Тому ми робимо ставку не на масовість, а на якість. Ми вирощуємо помідори – робимо в’ялені томати, соуси. Вирощуємо перець – робимо з нього соуси. Маємо пряні рослини – сушимо їх для чаїв. Тобто намагаємося переробляти те, що самі виростили.
Окреме місце у вас займають чорнобривці. Як вони взагалі стали одним із напрямів Agronomchiki?
Мені здається, що в Україні ця культура недооцінена. Ми бачимо поля лаванди, але поля чорнобривців – значно рідше. У нас є окрема ділянка чорнобривців, і головне – ми їх переробляємо. Робимо квас, варення, ферментований оцет, чорнобривцеву сіль. Зараз я ще розробляю новий соус із брусницею, чилі та чорнобривцем.
Ви самі вигадуєте ці рецепти?
Так. Я можу десь почути, що хтось готує квас чи варення з певної рослини, але чіткої рецептури зазвичай ніхто не дає. Тому свої рецепти я допрацьовую сама. Наприклад, перша партія варення з чорнобривців вийшла гіркою, тому що чорнобривці мають специфічний смак. І я почала розробляти рецепт так, щоб воно було ароматним і смачним. Мені завжди хочеться знайти щось таке, чого немає в інших, щоб виділятися серед конкурентів і зацікавлювати людей.
У вас є й інші незвичайні продукти?
Так. Наприклад, календулу вирощуємо для джему. Переробляємо дикороси – чорницю, брусницю, бузину, кульбабу. Мені цікаво експериментувати. Частина рецептів – це старі, давно забуті речі, які готували наші бабусі й дідусі. Я просто їх допрацьовую під себе.
Скільки людей сьогодні працює над Agronomchiki?
Зараз це фактично сімейна справа. Працюю я, моя мама і бабуся. Минулоріч наймали людей на окремі роботи: щось обірвати, прополоти. Зараз у мене офіційно працевлаштована мама. Але надалі я хочу делегувати частину роботи й мати постійних працівників.
Скільки часу забирає вся ця справа?
Це може бути 24/7. Наприклад, зараз сезон леквару. Він готується близько 15 годин. Якщо у мене є замовлення від крафтових магазинів на 500 баночок, треба все це встигнути приготувати. Зранку ти встаєш, збираєш урожай, потім його переробляєш. Найактивніший період – вересень, жовтень, листопад.
Але при цьому ви вже почали приймати гостей на свою локацію?
Цьогоріч ми почали запрошувати людей на нашу ділянку. Це не просто екскурсія чи дегустація. Ми робимо освітні екскурсії. Запрошуємо дітей, підлітків і показуємо весь шлях: від насінини до готового продукту. Дітям це дуже цікаво. Вони бачать наші квіти, календулу, ділянку чорнобривців. Можливо, для когось це навіть стане професією. Я трохи романтизую цю справу, показую її з гарного боку: красиві плоди, квіти. Звичайно, за цим стоїть робота, але мені хочеться показати дітям, що в цьому теж є щось цікаве.
Ви хочете розвивати саме цей напрям?
Так. Я не хочу, щоб Agronomchiki перетворилися на велике масове виробництво. Хочу залишити це маленьким крафтовим виробництвом. Можливо, розширення більше стосуватиметься екскурсій, дегустацій, освітніх програм і спілкування з людьми. Звичайно, якщо гостей буде більше, продукції теж продаватиметься більше. Але виробництво я бачу максимум приблизно на п’ять робочих місць. Великого виробництва мені не хочеться.
А скільки землі зараз займають ваші теплиці?
Зараз маємо дві теплиці розміром 8 на 20 метрів. Загалом це близько трьох соток. Овочі нам складно вирощувати у відкритому ґрунті біологічним методом через нестабільні кліматичні умови. Дуже важко контролювати хвороби. Можливо, поставимо ще одну теплицю. Усе залежатиме від урожаю. Ми хочемо переробляти власне вирощене або дикорослі рослини.
Де сьогодні можна придбати продукцію Agronomchiki?
У нас є власний сайт. Також продукція є в крафтових магазинах Закарпаття.
Ви вже остаточно вирішили залишатися на Закарпатті?
Це найчастіше питання, яке мені ставлять, і ще два роки тому воно мене дуже дратувало. Тому що коли ти переселенець, не можеш впевнено сказати, залишишся тут чи ні. Єдине, що я точно розумію: повертатися нам уже нікуди. Місто повністю зруйноване. У нас маленька дитина, і я не знаю, як вона зможе там жити. Поки ми можемо тут розвиватися, поки можемо тут залишатися – ми залишаємося. Для мене дуже важливо мати свій дім. Зараз ми живемо в орендованому житлі. Якщо зможемо придбати власне, тоді я вже зможу з упевненістю сказати: «Я залишаюся на Закарпатті». Чим довше ми тут, чим більше сил вкладаємо, тим більше шансів, що ми тут і залишимося.
Вам довелося багато чого навчитися вже після переїзду?
Частина приходила інтуїтивно, але багато чого ми навчалися через грантові програми. Наприклад, нас навчали харчовій безпеці. Ми писали бізнес-плани, робили розрахунки. Тобто гранти – це не просто фінансова підтримка. Ти ще отримуєш навчання, яке допомагає розвивати бізнес.
Яку допомогу від грантових програм ви вже отримали?
Завдяки одній із програм ми придбали посудомийну машину та кутер, за допомогою якого можемо робити різні соуси. Розширили лінійку продукції. Також завдяки гранту я працевлаштувала працівника. Для українського малого бізнесу така підтримка дуже важлива.
Якими ви бачите Agronomchiki найближчими роками?
Зараз головне – систематизувати те, що вже є, і поставити все на стабільні продажі та стабільне виробництво. Є план поставити ще одну опалювальну теплицю, щоб отримувати ранню розсаду. Зараз є проблема: перець і помідори не завжди встигають достигнути. Багато плодів залишаються зеленими через обмежений період вегетації. Тому хочемо краще організувати вирощування, отримувати ранній урожай і максимально використовувати те, що виростили. Це наші найближчі плани на два роки.
Ну і, звичайно, знайти людей, яким я могла б довірити нашу справу, для мене поки морально важко. Не тому, що я не хочу працевлаштовувати людей, а тому, що постійно здається: «Я зроблю краще». І з цим мені теж потрібно боротися. Треба знайти людину, яка увійде в нашу справу так, ніби це її власна справа.
Звичайно, це має бути достойна заробітна плата. Я розумію, що багато залежить від фінансів: якщо людина зацікавлена фінансово, вона буде добре працювати. Але коли ти наймаєш працівника, то вже не можеш сказати: «Цього місяця я не можу тобі заплатити». Наприклад, моя мама зараз офіційно працевлаштована, і якщо я кажу їй: «Мамо, треба ще закупити сливу», вона мене зрозуміє. А людині, яка працює в тебе, ти такого сказати не можеш, бо їй потрібно годувати свою сім’ю.
Тому зараз моя головна ціль – зробити все стабільним. Я хочу розуміти, що конкретний магазин щомісяця бере у нас певний обсяг продукції, що є постійні інтернет-продажі. Бо вони зараз дуже впали. Люди стали фінансово нестабільними, плюс вартість доставки через «Нову пошту» іноді виходить дорожчою за сам продукт.
Наприклад, людина вже не дуже хоче купувати баночку варення за 150 гривень, якщо за доставку потрібно заплатити ще 200. Колись мене навіть дивували такі покупки: думаю, невже людина замовляє одну баночку варення з доставкою? А зараз такі покупки стають рідкістю.
Тому я хочу систематизувати все так, щоб справа працювала і приносила стабільний прибуток. А вже від цього залежатиме і працевлаштування людей. Тоді я зможу зрозуміти, що справді готова розширюватися: взяти ще одну ділянку, податися на державний грант для будівництва теплиці чи розвивати якийсь інший напрям.
І якщо повернутися до початку: якби не було війни, якими були б Agronomchiki сьогодні?
Думаю, ми все одно розвивалися б. Просто, можливо, це був би зовсім інший шлях. А зараз я вже точно знаю головне: якщо станеться так, що ми втратимо те, що маємо, у мене залишиться досвід. Я вже знаю, як почати все знову.
