Донецький академічний обласний драматичний театр уже четвертий сезон працює в Ужгороді після релокації у 2022 році. За цей час колектив створив нові постановки, побував із гастролями в Україні та за кордоном і навчився працювати фактично без власної сцени.
Сьогодні театр називає себе «ТЕАТРбезДАХУ» — і ця назва поступово набула нового значення. Відсутність постійного театрального простору залишається однією з головних проблем, однак водночас колектив перетворив вимушену мобільність на можливість працювати в різних містах і країнах.
Журналісти медіа «Банош» поспілкувались з директором і художнім керівником театру Геннадієм Дибовським. Говорили про те, скільки людей із довоєнної команди залишаються в театрі, підтримку Донеччини та Закарпаття, стереотипи про схід України, майбутні міжнародні проєкти та про те, яким він бачить театр через п’ять років.
Найважче — зберегти театр і його українську ідентичність
За словами Геннадія Дибовського, за чотири роки після повномасштабного вторгнення театру довелося фактично заново вибудовувати чимало робочих процесів: працювати в евакуації, підтримувати команду, шукати майданчики для вистав і можливості для гастролей.
Та найскладнішим для нього як директора було зберегти сам професійний колектив.
«Найважчим було зберегти театр як професійний колектив і водночас не втратити його головне — українську ідентичність. Війна змусила нас фактично починати багато речей заново: працювати в евакуації, підтримувати людей, шукати нові можливості для вистав і гастролей. Але ми вистояли і продовжуємо працювати».
Із довоєнної команди залишилося семеро
Сьогодні в театрі працюють семеро людей, які були частиною колективу ще до початку повномасштабної війни. Проте за останні роки команда суттєво змінилася.
До театру прийшли й інші маріупольці, які раніше взагалі не були пов’язані з театральним мистецтвом. Для декого робота тут стала дебютом у творчій професії.
Водночас нинішня команда вже давно вийшла за межі одного міста чи регіону.
«Наша команда сьогодні — це своєрідна карта України: Запоріжжя, Суми, Одеська область, Закарпаття. Я сам — із Донецька. До повномасштабного вторгнення жив у Краматорську. Тобто наша географія давно вийшла за межі Маріуполя та Донеччини».
За словами директора, одним із важливих результатів цих років стало те, що театр, народжений у Маріуполі, перетворився на місце зустрічі людей із різних куточків країни.
Їх об’єднує бажання працювати та зберігати українську культуру.
Четвертий сезон без власної сцени
Питання власного театрального простору залишається відкритим. Конкретних домовленостей щодо постійної сцени в Ужгороді наразі немає.
Одним із важливих питань, за словами Геннадія Дибовського, є вартість оренди майданчиків — вона має бути посильною для театру.
Водночас колектив має приміщення для репетиційної бази, яке орендує на сприятливих умовах. Однак повноцінної власної сцени воно не замінює.
«Сьогодні для нас сцена — фактично вся Україна та Європа. Ми навчилися швидко адаптуватися до різних майданчиків, їхніх технічних можливостей та умов. Звичайно, постійний театральний простір дав би нам значно більше стабільності, можливостей розвивати репертуар і працювати з глядачем системно».
Від мети отримати власний театральний дім колектив не відмовляється і продовжує шукати можливі рішення в Україні.
Театр проти стереотипів про Донеччину
Окрема місія театру сьогодні — говорити про Донеччину та руйнувати стереотипи, які роками формувала російська пропаганда.
Геннадій Дибовський визнає: із такими уявленнями команді доводиться стикатися й досі.
«Це прямий наслідок багаторічної російської пропаганди, яка нав’язувала уявлення, що Донеччина — це якийсь окремий від України простір. Але наша творчість щодня доводить протилежне».
Показовою директор називає реакцію на останні гастролі колективу в Ізраїлі. За його словами, згадка про театр з’явилася навіть на ресурсі російського посольства — у характерній для російської пропаганди інтерпретації.
Для колективу це стало ще одним свідченням того, наскільки важливо самим розповідати про Донеччину за кордоном.
«Наше завдання — показувати правдиву Донеччину: українську, талановиту, сильну і культурно живу. Тому театр може руйнувати стереотипи не словами, а своєю роботою».
Підтримка Донеччини та Закарпаття
Говорячи про те, завдяки чому театру вдалося зберегтися, Геннадій Дибовський передусім відзначає підтримку Донецької області.
Попри війну та складну ситуацію в регіоні, колектив продовжує отримувати стабільну заробітну плату. Область також бере участь у театральних проєктах та їх організації.
«Нам вірять, нас підтримують і розуміють, що збереження театру — це не тільки питання культури, а й питання збереження української ідентичності Донеччини».
Важливим за останні роки стало і партнерство із Закарпаттям. За цей час колектив зі своїми постановками побував у багатьох громадах області.
Окремо директор відзначає співпрацю з ПАДІЮНом в Ужгороді. Тут театр реалізовує спільні проєкти для дітей та має можливість користуватися сценою на сприятливих умовах.
«Нас чують. Ми відкрито обговорюємо пропозиції та разом шукаємо рішення. У нас уже є нові ідеї та пропозиції на перспективу. І я переконаний, що цей діалог дасть позитивний результат».
Ще одним партнером став Закарпатський академічний обласний театр ляльок «БАВКА», де колектив має можливість проводити покази та залишатися присутнім у культурному житті Ужгорода.
«ТЕАТРбезДАХУ»: від України до міжнародних сцен
Свою подальшу стратегію в театрі описують просто: не створювати для себе кордонів.
«Наш бренд “ТЕАТРбезДАХУ” уже виправдовує свою назву. Ми справді не маємо кордонів. Як бачите, нас не зупиняє відсутність власної сцени. Ми працюємо там, де є глядач».
У планах — одночасно розвивати гастролі Україною, міжнародні проєкти та створення нових великих постановок.
За словами Геннадія Дибовського, важливим показником для колективу стало те, що сьогодні вже закордонні режисери самі пропонують співпрацю.
«Це означає, що ми стали цікавими не лише як театр з Донеччини, який вистояв, а як конкретний професійний колектив, здатний створювати сучасний мистецький продукт».
«Тараса Бульбу» поставить режисер Міхай Тарна
Одним із найбільших майбутніх проєктів має стати постановка «Тарас Бульба», над якою театр працюватиме з режисером Міхаєм Тарною (Mihai Țărnă), який працює у Франції та має досвід постановок на європейських сценах.
З цим проєктом театр подався на державний конкурс «Тисячовесна» та дійшов до фінального пітчингу. У підсумку фінансування команда не отримала.
За словами директора, причин такого рішення театру не пояснили.
Однак відмовлятися від задуму колектив не збирається.
«Ми вирішили його реалізувати самостійно. І я переконаний, що це буде справді міжнародний проєкт — не просто за участю міжнародного режисера, а й за масштабом, художньою мовою та можливостями подальшого представлення України за кордоном».
Для театру принципово важливо, щоб за кордоном його знали не лише через історії про війну та втрату дому.
«Тарас Бульба», пояснює директор, має поєднати український матеріал, європейський режисерський погляд та міжнародну команду і в перспективі вийти на європейські та світові сцени.
«Ми хочемо говорити з міжнародним глядачем мовою складних тем, сучасних театральних форм. Ми створимо виставу, якою буде гідно представляти Україну».
Одеса, Канада, Ізраїль та європейські фестивалі
Ще одним напрямком розвитку для театру стала Одеса.
Колектив уже налагоджує співпрацю з Одеською кіностудією. Одним зі спільних проєктів стала імерсивна вистава «Косметика ворога», після якої сторони почали обговорювати нові формати співпраці.
Паралельно театр продовжує гастрольну діяльність.
Уже у вересні колектив планує вирушити Україною з виставою «Розвіяні вітром», а в жовтні представлятиме «Ніч у Лісабоні». Останню готують і до європейських гастролей.
Також тривають перемовини щодо показу вистави «Межа» в Канаді. У планах — нові поїздки до Ізраїлю та участь у театральних фестивалях Чехії, Молдови й Румунії.
«Наш рух сьогодні — це рух одночасно в різних напрямках: Україною, Європою, далі — за океан».
«Театр, який має свій дім, але не обмежується його стінами»
Через п’ять років Геннадій Дибовський хоче бачити театр сучасним, мобільним і відкритим.
І, попри досвід роботи без постійної сцени, — все-таки з власним домом.
«Театр, який має свій дім, але не обмежується його стінами. Війна змінила нас, нашу аудиторію і сам підхід до роботи. Ми сьогодні навчилися працювати на різних сценах України та Європи, співпрацюємо з різними громадами. Цей досвід нікуди не зникне».
Для директора важливо, щоб через кілька років про цей колектив говорили вже не лише як про театр, який вистояв після втрати дому в Маріуполі.
Він хоче, щоб вимушена мобільність стала його силою: із власним простором, стабільною аудиторією, сильною українською репертуарною політикою та міжнародними партнерами.
І водночас театр має залишатися голосом Донеччини — незалежно від того, в якому місті розташована його сцена.
А одна мрія залишається незмінною.
«І, звичайно, ми мріємо про той день, коли зможемо зіграти виставу в українському Маріуполі. Для мене це і є особистий горизонт, до якого маємо йти».
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
