У 2022 році тисячі українців були змушені залишити свої домівки й починати життя заново. Для когось це шлях через втрати й невизначеність, для когось ще й відповідальність за інших.
Оксана Нефьодова – переселенка із Сум, яка знайшла новий дім на Закарпатті, у Нижньому Селищі. Тут вона стала адміністраторкою шелтера для ВПО, де щодня працює з людьми, які пережили втрати й вимушений переїзд. Але її робота не лише про побут та організацію життя. Разом із мешканцями прихистку вона малює картини, говорячи завдяки їм про біль, який не завжди можна висловити словами, та поступово повертаючи людей до повноцінного життя на новому місці. Це розмова про війну, емпатію і про те, як навіть у найскладніших обставинах люди знаходять сили підтримувати одне одного.
Розкажіть про свій переїзд на Закарпаття.
Я переїхала на Закарпаття у листопаді 2022 року. Мене запросили друзі, але ще до повномасштабного вторгнення я неодноразово була в Нижньому Селищі та буквально закохалася в цю місцевість. Друзі переформатували свою громадську організацію, яка була створена раніше, на роботу з внутрішніми переселенцями, бо на початку великої війни сюди приїхали приблизно 1500 людей. Спочатку їх безплатно годували, а жили вони тимчасово в школах та дитячих садках. З часом для ВПО зробили прихисток, куди й мене запросили працювати адміністраторкою.
Що було найскладнішим для вас у перші дні після переїзду у новий регіон?
Не можу сказати, що прям труднощі були. Нова робота для мене, звичайно, незвичною була, але багатьох людей я вже знала, атмосфера мені тут теж подобається. Місцеві мене підтримували, друзі допомагали емоційно., але я одразу усвідомлювала, що працюю з незвичайними людьми. Кожен з переселенців багато поганого пережив та втратив.
Чи допомогло вам у розумінні таких людей те, що ви й сама є ВПО?
Так, звичайно, бо я розумію ситуацію зсередини, розумію, що пережив кожен з переселенців. І не з картинок в інтернеті це знаю, а буквально живу в постійних новинах. У мене родина в Сумах залишається, тож все, що там відбувається я знаю з перших уст. До нас приїздить багато людей, які буквально втратили все, і навіть якщо війна закінчиться сьогодні, їм немає куди вертатися. В них або житла взагалі немає, або воно на окупованій території. Ось в цьому плані мені простіше, бо я маю можливість хоч інколи бувати вдома.
А в прихистку для вимушених переселенців ви працюєте з самого відкриття?
Так, я, умовно кажучи, його відкривала і вже 3,5 роки Тимчасовий прихисток “Селиський шелтер” працює. Коли я приїхала, в шелтері закінчували ремонт, тобто все це майже на моїх очах народжувалося.
З якими проблемами зараз до вас звертаються ВПО?
Люди постійно розповідають, що хочуть додому, розуміють, що повертатися немає куди, але все одно хочуть. Дехто навіть в перші дні після евакуації працювати не може, їх треба до цього трохи підштовхнути, бо важкий моральний стан теж не йде на користь. Але в цілому адаптація в Нижньому Селищі відбувається досить швидко. В прихистку чітко прописані всі правила, у нас гарна доброзичлива атмосфера, мешканці не вживають алкоголь, тож пов’язаних з цим неприємностей немає.
Я теж намагаюся розповідати, що це село і тут з усіма треба вітатися, кажу, що треба бути готовим коли до тебе може сьогодні просто підійти незнайома жінка та несподівано заговорити, запитувати про все, а вже завтра може пригостити чимось. Бо більшість людей, які приїздять в шелтер – жителі міст, і трохи не звикли до такого. Я розповідаю, що на Закарпатті дуже шанують свята, в у неділю ніхто не працює, тож ми маємо поважати звичаї місцевих.
Як зараз виглядає ваш звичайний робочий день?
В мої обов’язки входить забезпечення людей необхідними гігієнічними засобами, перевірка порядку та чергування, а також спілкування. Вони розказують новини, діляться історіями. В нас є проєктор, тому ми дивимося спільно фільми з дорослими або мультики з дітками. З дорослими та дітьми ми також разом малюємо картини. Це не є моїм безпосереднім обов’язком, але це розважає їх. Також разом з малечею ми можемо пограти в крокодила або зробити спільну вечерю з дорослими. Закуповуємо продукти та разом щось готуємо.
Чи відрізняються люди, які приїздили до вас у 2022 році від тих, що заселяються зараз?
Так, бо на початку великої війни люди вкрай розгублені були, ніхто не розумів що відбувається. Багато хто без речей взагалі приїздив. Зараз, буває, що в шелтер їдуть з іншого прихистку, або просто ті, хто евакуювався раніше, але жили в іншій області. З літа 2025 багато людей евакуюється до нас з Запоріжжя та Сумщини, вони вперше виїздять, але все одно їдуть свідомо та мають з собою речі. На початку війни у людей було більше сподівань, що скоро все закінчиться, а зараз українці приймають реалії та розуміють: треба жити сьогодні.
Як у вашому житті з’явилося малювання?
Я досить пізно почала малювати. Це відбулося ще в Сумах, коли мене подруга запросила на день народження в артмайстерню. Тоді вперше я взяла до рук пензлик та малювала маслом. Сподобалося, я сходила ще на один майстер-клас, а потім купила свій пензлик, фарби та почала створювати картини самостійно. Вчилася теж самостійно, завдяки майстер-класам та відео на youtube. І хоч у своїх навичках вчительки я не дуже впевнена, у прихистку всім подобається, і в усіх непогано виходить, коли ми малюємо разом.
Чи змінилася ваша творчість під час повномасштабного вторгнення?
Насправді після початку війни я майже рік не малювала зовсім, лише з дітками в прихистку. Емоційно не могла цього робити. Та й зараз в мене бувають сумні малюнки, які я нікому не показую. Вони про війну та про біль, дуже особисті загалом.
Чи допомагає спільне малювання змінити людей, які живуть у Селиському шелтері?
Так, це дуже підтримує їх. І мене також. Думаю, від творчості навіть якість життя змінюється. Буває, нові мешканці прихистку мені кажуть, що не вміють малювати, але згодом самі просяться та питають про наступні заняття. Їм подобається результат, дивуються, що в них непогано виходить. До того ж цей процес домогає хоч трохи відволіктися та пережити втрату майна чи житла, вимушений переїзд.
Особиста історія кого з мешканців прихистку вас вразила найбільше?
Багато таких історій було, і всі вони болючі. Розповім одну з них. Колись до нас приїхала родина, мама та дитина з особливими потребами, а потім домовилися, щоб й батьки приїхали до них. Але ті не хотіли виїздити, казали, що не планують хату кидати. І там вони й загинули. Це дуже страшна ситуація, коли є можливість їхати, але люди спочатку не хочуть, а потім вже пізно. Не біда, що холодильник вкрасти можуть чи щось інше, але людина може врятуватися.
Як особисто ви переживаєте війну?
Як вже казала, постійно в новинах через родину, яка залишається в Сумах. Часто телефоную близьким, питаю як вони. Постійно моніторю куди прилетіла ворожа ракета, який район, чи близько біля рідних. Буває навіть серед ночі телефоную, аби впевнитися, що все добре. Дуже нервово. Я б була абсолютно щасливою людиною, якби війна закінчилася.
А чи змінилося у вас ставлення до людей?
Так, я м’якіше до них ставлюся, бо мені всіх шкода. І, мабуть, якщо людина робить не дуже гарний вчинок, розумію, що зараз дуже важкі часи. Я знаю який зараз психологічний стан у людей і нікого не засуджую.
Які плани маєте на найближче майбутнє?
Нічого змінювати не планую. Мені дуже подобається Нижнє Селище, подобається життя, яким я зараз живу, якщо не враховувати реалії війни. В кожнім разі, навіть коли війна закінчиться, Тимчасовий прихисток “Селиський шелтер” буде існувати, бо є багато людей, які не зможуть повернутися додому. Крім того, в нас працює громадська організація – Закарпатська асоціація місцевого розвитку, діє багато проєктів. Це не прибуткова ГО, там всі волонтери. І звичайно буду писати картини далі, коли є час та натхнення. Бо так буває, що зранку натхнення є, але подивлюся новини й бажання раптово зникає.
