Повномасштабна війна змусила мільйони українців залишити свої домівки й почати життя заново. Для Марини Пасічник цей шлях став не лише випробуванням, а й точкою народження нового сенсу. Колишня директорка будинку культури з Запорізької області, яка втратила роботу разом зі зруйнованою будівлею, зуміла перетворити творчість на справу життя.
Її бренд прикрас AMIRANI виріс із болю, пошуку опори та бажання знову відчути контроль над власним життям. Сьогодні це історія про силу рукоділля як терапії, про внутрішній вогонь, який не згас навіть у найскладніші моменти, і про шлях від перших ярмарків до міжнародних клієнтів.
У розмові з журналістом “Баношу” Марина відверто розповідає про втрати, переїзди, страхи, вигорання, і про те, як серед усього цього їй вдалося знайти себе заново та створити бренд, що несе світло іншим.
Ви багато років працювали у сфері культури. Що для вас означала ця робота?
До початку повномасштабного вторгнення я десять років працювала в рідному селі Мала Токмачка в Запорізькій області на посаді директорки місцевого будинку культури. Для мене на той момент робота мов дитина була. Разом з місцевою владою ми відродили культуру в селі, зробити капітальний ремонт будівлі. Я всім завжди казала, що я “і” директорка будинку культури”, бо мені була цікавіша не паперова робота, яка є на кожній керівній посаді, а творча сторона.
Ми виготовляли різні декорації, писали сценарії, експериментували з освітленням, коли в нас не було професійного обладнання, ми самі шили сценічні костюми. Я навіть з дому привезла свою швейну машинку, бо в будинку культури вона потрібна була. Але коли наш БК був зруйнований внаслідок обстрілів і ми евакуювалися з села в Запоріжжя, мені запропонували повернутися у сферу культури, але я не захотіла, бо це вже було не моє місто. Я не відчувала бажання щось відбудувати. Не захотіла ще й тому, бо на початку великої війни відчувала шок, розпач та вигорання. Не розуміла як з такими емоціями можна нести культуру в маси. Тому вирішила перегорнути для себе цю сторінку та почати з нового листа.
І саме так ви прийшли до рукоділля?
Рукоділля в моєму житті було завжди. Бо це невіднятна частина творчості. Тому мені важливо було знайти для себе той напрямок, де мені буде цікаво працювати. За першою освітою я бухгалтер, тож могла спробувати себе в цій професії, але мені це не подобається. В моєму випадку саме коли я отримую задоволення від роботи, кайфую від життя.
На Закарпаття ми переїхали два місяці тому, а весь цей час, від початку повномасштабного вторгнення, мешкали в Запоріжжі. Перший рік для мене рукоділля було терапією, способом відірватися від проблем. Я шила, поступово набиваючи руку, в мене формувався свій почерк. Одного разу я вирішила презентувати свою продукцію на місцевих ярмарках, потім з майстрами ми їздили в інші міста, зокрема в Київ. В мене сформувалася на той момент своя невелика клієнтська база і я остаточно вирішила, що хочу працювати саме в цьому напрямку. Так я перетворила своє хобі на роботу.
З часом в Запоріжжі стало небезпечно і ми з родиною вирішили переїхати в західну частину України. Та й часу багато розмірковувати не було коли над головою літають дрони й постійно чутно вибухи. Навіть в наш будинок в сусідній під’їзд був ворожий приліт. Так ми опинилися в Нижньому Селищі на Закарпатті.
Свої роботи я привозила в Ужгород, місцевим вони дуже сподобались. Ще я маю досвід співпраці з Канадою, там в магазині українських брендів були представлені мої роботи, але нещодавно забрала звідти залишки, бо хочу максимально розпродати всі вироби, які були створені впродовж 5 років та перейти на категорію люкс. Це будуть або лімітовані колекції, або ексклюзивні вироби. Як показує досвід, людям цікавий ексклюзив та за нього готові платити. Мені це також цікаво, бо є різниця між тим, коли шиєш десять прикрас та одну, але унікальну, за той самий час.
На Закарпатті все нове для мене було, не розуміла що та як робити, бо я вперше в західній частині України. Тут я познайомилася зі своєю землячкою, яка переїхала на Закарпаття ще на початку війни та створила разом з родиною великий бізнес. Вони вирощують овочі та фрукти, створюють консервацію власноруч. Я запропонувала поїхати в Ужгород, презентувати себе, подивитися які люди тут живуть, поринути в місцеву середу.
А що було для вас найскладнішим в перші дні після переїзду?
Найбільше я турбувалася про психологічний стан дітей. Його треба було нормалізувати, бо всі чотири роки діти вчилися в нашій школі, а їм вкрай важливе постійне спілкування, розвиток. Там в них були вже знайомі гуртки, інтерактиви, заходи. Перший переїзд для них був шоком, потім другий. Звичайно для дітей все це важко. Крім того, частину свого життя вони прожили в місті, там більше можливостей було, а тут знову довелося в село повернутися. Велику роль зіграла й розлука з батьком, бо мій чоловік – військовий. Тож на першому плані в мене завжди були діти. Але вони теж розуміють, що моя діяльність зараз – основний сімейний дохід, тому теж намагаються підтримувати мене.
Загалом для мене родина – найцінніше, найголовніше в житті, і все, що я роблю здебільшого спрямовано на добробут. У нас довірливі та відверті стосунки, з важливих питань ми проводимо сімейну нараду. Нам важлива думка дітей, щоб у них не було дитячих травм. Ми й на Закарпаття так само переїхали: обговорили, всі зрозуміли, що тут буде безпечніше. Потроху діти адаптуються, заводять нові знайомства, тож думаю, з часом все буде добре.
Чи пам’ятаєте ви, яку першу прикрасу створили?
Мабуть, то був тюльпан. У будь-якому разі, щось не дуже складне. Але памʼятаю, що коли почала займатися прикрасами, зробила багато бантиків та шпильок, у мене якраз донька була маленька, я для неї створила, а потім люди побачили, їм теж сподобалось, і я почала робити на замовлення.
Я співпрацюю з одним онлайн-магазином, і ось вони проводили конкурс на найкращу прикрасу. У її виготовленні треба було обовʼязково використати кристали Swarovski та придумати якусь ідею чи легенду, щоб це було цікаво презентувати. Звичайно, для мене це був крутий творчий виклик. Це був 2014 рік і я лише тоді почала працювати в будинку культури. Розуміла, що можу не виграти, але спробувати дуже хотілося. Я створила ексклюзивне кольє, яке за формою нагадувало пектораль. А загалом це не просто кольє було, в ньому я прям цілу історію розповіла. Придумала легенду про дівчину-фенікса, яка відроджується від кохання і написала її у віршованій формі.
Я дуже пишалася собою, але жодного призового місця не зайняла. Після цього я рідко возила кольє з собою на заходи, бо воно величеньке досить та займає багато місця. Але одного разу я взяла його і в мене його одразу купили. Таким чином я зрозуміла, що людям зараз не вистачає української автентики та ексклюзивних речей.
Як з’явилася ідея назви «AMIRANI» та що вона означає особисто для вас?
Коли я придумувала назву бренду, мені хотілося, щоб він був співзвучний з моїм імʼям. А назви «Марина» чи «Марина Пасічник», на мій погляд, не дуже цікаві. Тож я шукала щось таке, що мало б сенс та було схожим з моїм імʼям.
Загалом Амірані – це герой грузинського міфу й епосу, на кшталт грецького Прометея. Він ніс людям вогонь, сонце. Я теж вважаю, що завдяки своїм прикрасам у певному сенсі несу людям світло чи творчий вогонь, який горить в мене всередині. Насправді я дуже люблю свою роботу, кайфую від кропіткого процесу, єдине, що спина може боліти. Коли у мене гарний настрій, я виготовляю щось з задоволенням, коли його немає, то й робити нічого не хочеться, навіть якщо замовлення є, бо енергія, яку я дарую своїм роботам, має велике значення для людини, яка тримає прикрасу в руках.
Який момент став переломним? Тобто, коли ви зрозуміли, що «AMIRANI» – це вже бренд?
Знаєте, таких моментів декілька було, бо як в будь-якій творчій роботі я переживала різні етапи: піднесення, вигорання. І під час цих моментів люди, які мене оточують відіграють важливу роль. Бували різні моменти: я думала, що це не моє, мені нічого не хотілося, або вважала, що роблю щось неправильно. Колись я навіть казала собі, що це останній захід, якій я відвідую, чи остання прикраса, яку роблю, і на цьому все. Але кожного разу на моєму шляху були люди, які доводили, що я все роблю – правильно.
Колись я на маркеті познайомилась з жінкою, яка багато подорожує. Жінка мені сказала, що де б вона не була, таких виробів, як у мене ніде не бачила. Вона так це впевнено сказала та додала, що я все роблю правильно. Запропонувала повести мої прикраси за кордон та презентувати їх на показі мод. Тоді я зрозуміла, що все ж мої прикраси відрізняються від інших.
Я взагалі дуже самокритична і не завжди, коли мені кажуть, що в мене все класне, я в це на 100% вірю. Я прагну більшого, намагаюся постійно самовдосконалюватися, шукаю нові матеріали для роботи, аби мої вироби були якісними. Але в якийсь момент, попри сумніви, я вирішила, що хочу рухатися в тому напрямку, який визначила для себе. Сподіваюся, що в майбутньому мій бренд стане відомим, і не лише в Україні, а й у світі. Моєю метою є не просто показ таланту, а й знайомство з українською культурою та історію завдяки прикрасам.
Насправді в шкільні роки я хотіла стати дизайнеркою, але такої можливості не було, тож я пішла вчитися на бухгалтера. Згодом я звичайно здобула вищу освіту дизайнера, але це було, коли я працювала у сфері культури, тому можливості реалізуватися в професії не було. Зараз я максимально пішла в цю сферу та хочу презентувати Україну на світовому ринку. Мрію створювати таке, що не забувається. Розумію, що це довгий шлях, бо в мене немає великої команди. Я зараз працюю сама, працюю з тим, що в мене є. Хоча в Запоріжжі в мене була невеличка команда дівчат, які мені допомагали. Коли були великі замовлення, ми шили разом і деякі етапи я передавала дівчатам.
Як би ви описали естетику ваших робіт у декількох словах?
Люди мені завжди кажуть, що мої вироби дуже деталізовані та акуратні, та не перевантажені. Це все, що можу сказати. Щодо естетики, то мені важко самій її описати. Як я вже розповідала, дуже прискіпливо до себе ставлюся, тож хай краще про естетику моїх робіт розкажуть покупці. Зі сторони видніше.
Звідки ви черпаєте натхнення для нових робіт?
Я люблю читати, дивитися на надбання культури та мистецтва. Мене надихають великі роботи відомих людей, український фольклор та міфологія, сучасне мистецтво, оточення, люди, історії. Я з кожної обставини та зустрічі витягую щось важливе для себе.
В якийсь момент мене надихнули українські народні казки і я вишила вишити картину за мотивами твору про Івасика-Телесика. Моя донька, коли маленька була, дуже любила цю казку. І ось мені захотілося перенести її у мистецтво. Я вишила ілюстрацію та зробили собі титульну сторінку для блокнота.
Памʼятаю, як для своєї подружки вишила квітку папороті та подарувала як символ здійснення мрій. Зараз моя нова колекція присвячена скіфській культурі, тим історичним джерелам, коли в Україні жили кочові племена. У нас в Запорізькій області дуже багато скіфських курганів та поховань, тож мені це дуже цікаво. Колись люди ототожнювали себе з якимись силами природи або тваринами, і мені це хочеться передати.
Патріотичні прикраси я теж вишиваю, бо зараз людям важливо це. Особливо коли вони їдуть за кордон та везуть туди подарунки. Це, можна сказати, певна негласна домовленість між всіма українськими майстрами: нести Україну у світ, говорити про себе мовою мистецтва.
Скільки в середньому часу займає створення однієї прикраси?
Все залежить від складності та розмірів прикраси. Наприклад, на мотанку йде близько двох днів. Над новою прикрасою з колекції, присвяченій скіфській культурі, я працюю вже півтора місяця.
Чи буває так, що робота не йде, та як справляєтесь з цим?
Так, багато разів бувало. Нещодавно перебирала скриньку, де в мене лежать “незавершені справи”, і там їх багатенько. Там лежать ті вироби, на які я запалилася миттєво, а потім не встигла до певного заходу або перейшла на інший виріб чи перегоріла. Вважається, що найкращі ідеї приходять до нас коли ми засинаємо, або коли лише прокинулися. Так, вони справді приходять, і я думаю, які вони класні і як зайдуть людям. А пізніше, коли починаєш розмірковувати та думати як цю ідею втілити, приходить розуміння, що це – маячня. І виріб десь лежить недороблений та забутий. Буває, що роблю лімітовану серію, зробила заготовину на 10 виробів, але 5 вишила і закінчився матеріал. А потім натхнення пропадає і мені вже хочеться щось нове.
Який найбільший виклик був під час перетворення хобі на бізнес?
Коли оформилася як ФОП, думала чи впораюся. Бо одна справа – хобі, коли продав – добре, не продав – залишу собі. А ось коли ти підприємець, вже маєш вміти продавати. Ось це для мене був перший виклик. Другий – вийти з зони комфорту, бо попри те, що я багато років пропрацювала у сфері культури і є людиною публічною, під час війни закрилася у своєму світі бісерів, кристалів та родинних справ. Тоді я мінімально спілкувалася з людьми. Тож мені треба було вийти в люди, спілкуватися та вміти продавати. А я з тієї категорії людей, що вміє зробити, але не вміє продати. Може це й не так насправді, але мені так здається. Насправді творча людина й не має продавати свої роботи, а всю енергію має витрачати на мистецтво.
Хто зараз ваш основний клієнт?
Люди, які цінують унікальність. Не завжди українці. Це люди різного віку та статі. І ось на нещодавньому ярмарку в Ужгороді, куди я привезла багато виробів, створених за останні 5 років, я побачила тенденцію, що люди купують унікальне, якого більше ніде немає.
Зараз ви сама робите прикраси та самостійно продаєте?
Так, я співпрацюю з місцевим магазином крафтових товарів в Нижньому Селищі. Тут працює Селиська сироварня, і її засновники відкрили магазин “Селиський ракаш”, де продаються товари різних виробників. Коли ми переїхали та почали знайомитися з усіма, мені запропонували продавати свої вироби в цьому магазині. Туди зазвичай багато туристів приїздять.
Де ще можна побачити та придбати ваші роботи?
Вперше я була в Ужгороді на Великодньому ярмарку, тепер планую їхати на Сакура-фест. Можливо ще потраплю у Вінницю та й надалі буду брати участь в різних заходах. А взагалі я виставляю свої вироби у соцмережах: в інстаграмі, фейсбуці. Є ще пропозиції з приводу розміщення на декількох інших ресурсах, але поки думаю над цим.
Що відчуваєте, коли бачите свої прикраси на інших?
Величезне задоволення. Коли людина підходить, бачить якісь прикрасу, яку я створювала з захопленням, та хоче її придбати чи відкласти, я навіть можу знижку зробити, бо для мене це немов здійснити чиюсь мрію. Коли людина прям захоплюється прикрасою, я точно знаю, що вона буде її носити. Для мене це набагато важливіше ніж просто продати. Дуже добре, коли людина стала хоч трохи щасливіша, коли придбала мою прикрасу.
Чи відрізняється український покупець від закордонного?
Ні, бо люди однаково цінують ручну роботу і в Україні, і за кордоном. До того ж основна моя аудиторія за кордоном – українці, які виїхали під час війни або живуть там вже багато років. Для них мої вироби вкрай цінні. Бо в Україні зараз можна придбати багато патріотичної продукції, проводяться ярмарки, маркети майстрів. А за кордоном взагалі мало людей, які займаються ручною роботою, а тим паче українців. А ще там розуміючи умови, в яких створені ці прикраси в Україні, тому вироби набувають шаленої цінності.
Чи було замовлення, чи клієнт, який вам найбільше запам’ятався?
Я вже розповідала, що торік в мене дівчина купила кольє, яке я створила 12 років тому для конкурсу. Вона мені сказала, що це та прикраса, яку буде передавати в спадок нащадкам. Я так і позиціюю свої роботи, як українське мистецтво, яке можна передавати в спадок. Роблю свої прикраси якісно. Щоб вони не розкисли від погодних умов, не розпадалися. І ось коли людина відчула мій задум та озвучила його, це неперевершене відчуття.
Які творчі плани маєте на майбутнє?
Зараз, як я й казала, працюю над новою колекцією. Для мене це певний виклик, бо я намагаюся візуально донести до світу українську душу, історію, показати на що ми здатні. Це зараз пріоритетний задум.
Як бренд «AMIRANI» та його створення змінили вас особисто?
Я стала більш комунікабельною, більше часу приділяю родині, бо працюю вдома. Під час роботи директоркою будинку культури я багато родинних моментів пропускала, бо сфера культури потребує багато часу. Зараз я максимально часу проводжу поряд з близькими, вони дуже підтримують мене. Я вирішила йти за своєю мрією і це робить мене краще. Навіть в тому хаосі, який зараз відбувається, я щаслива.
