Дерево для закарпатського різьбяра Віталія Кінча не просто матеріал, а жива історія, яку можна відчути руками. Народжений у Міжгір’ї, краї майстрів художньої обробки дерева, він пройшов шлях від музиканта до автора сакральних робіт, іконостасів та засновника приватної школи художньої різьби «KINCH-Art».
У своїх роботах майстер поєднує закарпатські традиції, релігійні мотиви та любов до дерев’яної архітектури регіону. Він вирізає ікони вручну, створює серію робіт, присвячену зниклим дерев’яним церквам Закарпаття, та навчає дітей мистецтва, яке, за його словами, сьогодні особливо потребує збереження. Про перші кроки у різьбярстві, сакральне мистецтво, магію дерева та бажання передати ремесло новому поколінню Віталій розповів журналісту “Баношу”.
Розкажіть, коли ви захопилися різьбярством?
Розпочну з того, що я народився у Міжгір’ї, то такий мальовничий куточок Закарпаття, де дуже багато було майстрів художньої обробки дерева, зокрема й мій батько – Михайло Кінч. Тож мені було з кого брати приклад. Батько був моїм першим вчителем. Спочатку я не дуже захопився різьбленням, бо був музикантом, працював на весіллях. Пізніше переїхав в Ужгород, вступив в Закарпатську академію мистецтв, вчився на факультеті художньої обробки дерева. У 2019 році, за рік як закінчив навчання, став членом Закарпатської організації Національної спілки художників України.
Я вже казав, що Закарпаття здавна славилося майстрами художньої обробки дерева. Але станом на сьогодні, на жаль, цей вид мистецтва почав занепадати. Тому ми з жінкою вирішили відкрити приватну школу художньої різьби по дереву «KINCH-Art». У нас займаються і дівчата, і хлопчики, вони великі молодці.
Пам’ятаєте свою першу роботу з дерева?
Ну, я вже казав, що багато років займався музикою, тож моєю першою роботою був скрипаль. Зараз я більше працюю над сакральною тематикою. Вирізаю іконостаси, ікони. Працюю ще й на замовлення. Я вже вирізав один іконостас у Міжгір’ї та ікони. Все з дерева робив, нічого не малював. Тепер вирізаю другий, який піде на Ужгородщину.
У який момент ви зрозуміли, що різьбярство стане справою життя?
Якось поступово до цього прийшов. Я вже 15 років живу в Ужгороді й за цей час вже музика відійшла на другий план. Після закінчення вишу почав розвиватися як різьбяр.
Чи був період, коли хотілося відійти від традиційного мистецтва й шукати себе у чомусь іншому?
Взагалі таких думок не було, бо різьбярство – це дуже чарівний світ. Багато хто бачить мої роботи та каже, що для їх створення потребує багато терпіння. Але мене це навпаки, заспокоює. Вкрай позитивно впливає на мене ця робота.
Які породи дерева найбільше любите та чому?
Я працював майже з усіма породами дерев, але більше піддається різбленню липа та вільха. До речі, думаю, ви знаєте, у Великому Бичкові проходив фестиваль «Битва різьбярів». Я три роки поспіль брав там участь. Там ми виготовляли скульптури бензопилою, тож я ще цим займаюся.
А буває, що саме дерево диктує вам, якою буде готова робота в майбутньому?
Звичайно, буває так, що знаходжу різні вигнуті стовбури дерев, і вже в голові виникає план, що з них має вийти приблизно. Тож роблю ескіз на папері, потім ще з пластиліну макет виліплюю. Таким чином я бачу як воно буде виглядати, щоб якісь поправки зробити. А потім вже беруся за роботу.
І скільки часу може займати одна складна робота?
Залежно від складності, буває що й до трьох місяців. Це ж ручна робота, я не застосовую ніякі механічні засоби. Дивлюся на ескіз, що там я собі задумав, потім просто лобзиком по контуру обрізаю, а далі все вручну.
Яка з робіт стала для вас найбільш емоційною?
У мене є такий диптих, де зображено народження та воскресіння Ісуса Христа. Досить складною була ця робота, бо там багато літер і всі вони вирізані з дерева.
Загалом закарпатська культура формує вашу творчість?
Звичайно, бо на Закарпаття є свій стиль, свій малюнок, свої традиції. Наприклад, у нас на Міжгір’ї дуже цікаво проходять коляда. Це справжній бетлегем, учасники перевдягаються, показують вистави. Там пастирі, чорт, коза, ангели. Тож, звичайно, вплив є. До того ж я працюю з релігійною тематикою. Окрім того, що вирізаю іконостаси, є в мене серія робіт присвячена дерев’яним церквам на Закарпатті. Я сам токарю тарілку, рамочку, роблю геометричну різьбу у середині церкви. В мене є дуже багато церков, яких вже навіть не існує. Шукаю їх зображення в інтернеті, щоб хоч якось увіковічити культуру нашого краю, розповісти які були церкви. Для іконостасів я беру багато з природи: листя, квіточки. Потім складаю їх в орнамент і вирізаю.
А чи є у вас улюблена дерев’яна церква на Закарпатті?
Вони всі, скажімо так, неповторні, кожна унікальна. Це справжні шедеври, створені людськими руками, тож навіть не можу виділити якусь одну.
Чи відчуваєте, що сучасний світ поступово втрачає зв’язок з традиційними ремеслами?
Так, це дуже відчувається. Тому й хочемо продовжити мистецькі традиції на Закарпатті. Ми відкрили приватну школу художньої різьби по дереву. До речі, батьки дуже задоволені, що їхні діти менше проводять час у комп’ютерах, у телефонах. А нам дуже приємно бачити, коли в учнів очі блищать, як вони радіють результатам своєї роботи. В нас всі діти дуже талановиті, їх просто треба направити й все виходить.
Ви казали, що створюєте ікони та працюєте з сакральною тематикою. Чи потрібно для цього мати якийсь особливий внутрішній стан?
Так, щоранку я стаю до роботи, і обов’язково молюся для стану душі та підходжу до роботи з гарним настроєм. Все інше залежить від натхнення та задуму. Це духовний процес і я дуже радію, коли бачу результат своєї роботи.
А скільки років ви вже працюєте з дітьми?
В мене більш ніж 10 років педагогічного стажу. У свій час працював в Ужгородському районному центрі дитячої творчості, на жаль, його вже розформували. Потім – в Коритнянах, в школі, пізніше в місті Чоп. Тепер я працюю в приватному ліцеї, який знаходиться на базі греко-католицького кафедрального собору, там діток також вчу художній різьбі по дереву.
Розкажіть про створення «KINCH-Art».
У якийсь момент прийшла така думка, що поступово пропадає наш вид мистецтва. Ми вирішили більше популяризувати різьбярство, більше навчати дітей.І так виникла ідея створити приватну школу.
Чи складно взагалі зацікавити дітей традиційним ремеслом?
Вони відразу позитивно реагують на те, що ми робимо. Але все одно стараюся зацікавлювати. Показую діткам що та як треба обробляти, вони дослухаються. У мені й дівчата, й хлопці є, і в усіх дуже гарні результати.
Що найбільше дивує у ваших учнях?
Дивує, як вони міняються. Вони стають кращими, виховують в собі почуття прекрасного, моторику рук, акуратність, усе інше. Загалом міняються діти в кращу сторону після того, як починають займатися різьбленням.
А чи бачите вже серед молоді тих, хто може продовжити традиції закарпатського різьбярства?
Так, практично всі. Звичайно, треба вчитися. Як їм, так і мені, бо, як кажуть, ідеалу немає. Але в мене дуже професійні вже хлопці й дівчата.
Який момент у роботі з дітьми дає вам найбільше задоволення?
Коли бачу як блищать їхні очі, мені аж самому приємно, що допомагаю дітям зробити щось своїми руками. Я задоволений, як і вони, і батьки. Ми, до речі, напередодні різдвяних свят робили виставку, батьків запросили, телебачення було. Дуже чарівно провели цей захід.
Як ви ставитеся до поєднання народного мистецтва з сучасним дизайном?
Дуже позитивно, бо я також беру участь в роботі нашої спілки ЗОНСХУ., тож часто бачу як поєднуються сучасне мистецтво з народними традиціями. Це й має гарний вигляд, і приймається глядачем.
А що сьогодні найбільше загрожує народним ремеслам?
Не можу сказати, що прям щось загрожує. Просто нелегка робота – ця різьба по дереву. Не всі діти готові докладати зусиль, щоб щось зробити, багатьом легше посидіти та погратися. Тому треба більше популяризувати на рівні влади, розповідати про нашу діяльність. Я майстер-класи проводив, і люди справді цікавляться. Просто більше рекламувати треба, аби більше знали. В принципі можна не знати нічого на старті, але треба, щоб можливість була подивилися своїми очима, як тут все робиться. З тих, хто приходив на різьбу до нас, майже всі продовжують навчатися, бо їм цікаво.
А чи взагалі, на ваш погляд, чи достатньо в Україні зараз підтримують майстрів декоративно-ужиткового мистецтва?
Наша спілка художників України підтримує, бо і виставки проводять, і пленери. Сам я до повномасштабного вторгнення брав участь в закордонних пленерах, і у нас в Україні також. Але багато чого зараз тримається виключно на ентузіазмі окремих людей, не дуже, скажімо так, влада підтримує. Звичайно, я розумію, що зараз війна і є більш важливі завдання, але хочеться, щоб мистецтво більше популяризувалося.
Що вас взагалі надихає зараз?
Для мене надхненням є моя робота. А щодо впливу на творчість – це, звичайно, війна. В мене є серія робіт на цю тему, також є присвячена пам’яті дітей, що загинули.
Якби потрібно було однією роботою розповісти про Закарпаття, що б ви створили?
В мене є така мрія зробити роботу «Верховина – рідний край». Щоб по центру Верховина, і там, вже на тій робочій площі, були різні епізоди з її життя Загалом мене надихає побут та традиції Закарпаття. Дуже цікаво було б показати більшій аудиторії, що у нас є.
Які плани маєте на найближче майбутнє?
Тепер я вирізаю іконостаси, це дуже приємна робота для душі. Тож найближчим часом планую цим займатися і навчати дітей. Але для виставок я також виділяю час.
