Ірина Кеба родом з Херсонщині, але після початку повномасштабного вторгнення їй довелося залишити рідний дім. Спочатку вона виїхала до Польщі, а згодом разом із родиною придбала будинок у Малій Доброні на Ужгородщині. Саме під час війни Ірина захопилася фотографією. Сьогодні це її улюблена справа, спосіб творчого самовираження та можливість помічати красу в людях і навколишньому світі.
Журналісту «Баношу» Ірина розповіла, як у її житті з’явилася фотографія, чому вона обрала Закарпаття як новий дім, як місцеві жителі допомогли її батькам облаштуватися та чому вважає, що гарний кадр можна зробити навіть на тлі звичайного сільського сараю.
Коли у вашому житті з’явилася фотографія?
Я просто в одну мить захотіла фотографувати. Можливо, це мені передалося від батька. Він у молодості фотографував, а коли я була маленькою, знімав мене на свій «Зеніт» – тоді ще була плівка. Вже під час війни мені захотілося мати власний фотоапарат. Здавалося, що якщо він у мене буде, то я фотографуватиму все, що бачу. Чоловік купив мені в Польщі вживаний Canon 1300D – звичайний, недорогий фотоапарат. Тоді я ще не розуміла, яка техніка потрібна фотографу.
Згодом усвідомила, що справа не лише у фотоапараті. Так, сучасна техніка має значення, але найважливіше як ти бачиш картинку, світло, експозицію та сам кадр. Пізніше я змінила фотоапарат, почала більше вчитися й практикуватися.
Зараз фотографія для мене передусім творчість та хобі. Я не можу сказати, що заробляю цим на життя. У селі, де ми мешкаємо, не так багато людей звертаються до фотографів – звикли робити знімки на смартфон. Та й до Ужгорода потрібно їхати, тому замовлень небагато.
Мені здається, люди не завжди розуміють, скільки роботи стоїть за фотографією. Багато хто думає, що фотографу достатньо натиснути кнопку. Але після самої зйомки починається ще одна велика частина роботи: відбір і обробка знімків. У професійних фотографів, які давно працюють, уже є ім’я, досвід і постійні клієнти. А я тільки розвиваюся, тому поки що не завжди наважуюся пропонувати свої послуги.
У мене є подруги, які стають моїми моделями. Іноді фотографую дні народження чи ювілеї в селі. Також беру участь у безкоштовних майстер-класах та онлайн-навчаннях, звідки намагаюся винести для себе щось корисне. Навіть пропонувала місцевим жителям безкоштовні фотосесії, щоб поповнити портфоліо, але охочих поки небагато.
Як ви опинилися на Закарпатті? Чому після Польщі вирішили оселитися саме тут?
Коли почалося повномасштабне вторгнення, мій чоловік уже був за кордоном. Він поїхав на роботу ще в січні 2022 року. Я залишилася вдома зі свекрами. Ми жили у приватному секторі, і коли росіяни прийшли до нашого будинку зі зброєю, я зрозуміла, що потрібно виїжджати.
Мій старший син тоді жив у Польщі, тому в квітні 2022 року, поки ще був цілий Херсонський міст, я сіла в автомобіль і поїхала до нього. Спочатку думала, що це ненадовго, на три-чотири місяці. Батьки залишилися вдома, бо не хотіли покидати свій будинок. Вони сподівалися, що все скоро закінчиться. Але згодом у наш будинок двічі прилетіло. Батьки зрештою зібралися й разом з іншою сімейною парою змогли виїхати з окупованої території до нас у Польщу.
Проте жити всією родиною в квартирі було складно. Ми почали шукати інший варіант. Чоловік працював, ми відкладали гроші й вирішили придбати невеликий будинок в Україні. Чому Закарпаття? Тому що на той момент вважали його одним із найбезпечніших регіонів країни. У 2023 році ми знайшли будинок у Малій Доброні. Це був доступніший для нас варіант, і нам уже було не так важливо: буде це місто, чи село. Головне – мати власний дах над головою і місце, де можна починати життя заново. На Херсонщині в нас уже нічого не залишилося, до чого можна було б повернутися. Тому довелося будувати нове життя тут.
Чи легко вдалося звикнути до нового середовища?
Мені тут дуже подобається. Особливо люди. Коли я тільки переїхала, то не все розуміла в закарпатському діалекті, але він мені дуже подобається. Можу просто слухати, як люди розмовляють. Угорської, звісно, не розумію, але до місцевої говірки вже звикла.
Знаєте, нам на півдні іноді розповідали, що на Закарпатті люди нібито недоброзичливі, що сюди не варто їхати. Але я можу сказати зовсім інше. За весь час тут я не зустріла людини, яка б нагрубила мені чи відмовила в допомозі.
Коли ми переїхали, я спочатку привезла батьків, а сама залишилася працювати в Польщі. І сусіди в Малій Доброні дуже допомагали їм облаштуватися. Хтось приходив фізично допомогти, хтось підтримував морально, хтось щось приносив. І це продовжується досі. Хоча наші сусіди – угорці, вони поставилися до батьків дуже по-доброму.
Мені подобається, що тут люди спокійно ставляться до того, якою мовою ти розмовляєш. На Закарпатті можна почути українську, російську, угорську, суржик і місцевий діалект. Тут я почуваюся комфортно. Я не хотіла жити в Європі й не хочу. Хочу жити в Україні. Просто іноді їжджу до сина та чоловіка, які досі перебувають за кордоном.
Що вам найбільше подобається фотографувати?
Я обожнюю індивідуальні фотосесії, особливо на вулиці, коли є природне світло. У фотостудіях мені поки складніше, тому що я ще не до кінця розібралася з налаштуванням студійного освітлення. А от вулична зйомка – це моє.
Обожнюю фотографувати людей. Мені подобається, коли вони посміхаються, рухаються, танцюють, поводяться природно. Я хочу допомогти людині розслабитися перед камерою, щоб вона не стояла просто за командою «стань ось так». Спочатку ми розмовляємо, знайомимося, а потім людина поступово починає почуватися вільніше. Я не боюся фотографувати різних людей. У мене немає такого підходу, що зніматиму лише тих, кого хтось вважає красивими. Мені цікаві люди, їхні емоції та характери.
Нещодавно я спробувала себе у фуд-фотографії, взявши участь у безкоштовному конкурсі. Це виявилося дуже захопливо. Наприклад, була тема осіннього сніданку та десерту. Я спекла яблучний штрудель, купила палички кориці, красиво все розклала й фотографувала. Потім була кава, інші композиції. Мені настільки сподобалося, що захотілося розвиватися і в цьому напрямку.
Я взагалі могла б фотографувати все: тварин, природу. Мені цікаво пробувати різні жанри. Але розумію, що для професійного портфоліо потрібно мати певний напрям і системно над ним працювати. Поки що мені трохи бракує фінансів на навчання та обладнання. Навіть за програми для обробки фотографій я щомісяця плачу, хоча замовлень буває небагато. Але не хочу зупинятися.
Що для вас найважливіше під час фотосесії?
Сам процес мені дуже подобається, я від нього в захваті. Час пролітає неймовірно швидко. Але, мабуть, найбільше задоволення я отримую від кінцевого результату, коли люди бачать фотографії й кажуть: «Блін, які класні знімки! Дякую!»
Я дуже прискіплива до себе. Іноді навіть не можу спокійно назвати вартість своєї роботи, бо постійно хвилююся, чи все вийде добре. Є такий вислів: «Я фотограф, я так бачу». Я намагаюся ним себе заспокоювати. Фотографи часто помічають у своїх роботах недоліки, яких звичайний глядач навіть не побачить. Я можу довго розглядати кадр і думати, що можна було зробити краще. А людина просто радіє гарній фотографії.
Мої подруги постійно кажуть, що вже час брати гроші за зйомки, але я досі іноді пропоную фотографувати безкоштовно. Бувало, домовлялися, що люди заплатять, якщо їм сподобається результат. Я відправляла фотографії, отримувала схвальні відгуки, але грошей так і не надходило. Нічого страшного, я все одно рада, що маю можливість практикуватися.
Чи є у вашому портфоліо фотографії, які особливо запам’яталися вам своєю історією?
Для мене дуже цінні щирі емоції. Є багато фотографій, які залишаються в моєму архіві й не потрапляють до клієнтів чи в соціальні мережі. Це ті моменти, які хочеться залишити собі. Особливо люблю фотографувати дітей своєї подруги. Коли ми познайомилися, її молодшій доньці був лише рік. Відтоді минуло вже два роки, і щоразу, коли я повертаюся з-за кордону, ми зустрічаємося, фотографуємо одна одну, а я знімаю її дітей.
Мені цікаво спостерігати, як вони ростуть. Є фотографії дворічної давнини, минулорічні та сучасні. Дивишся на них і бачиш, як змінюються діти. Це особливе відчуття – мати можливість зберігати такі моменти.
Як допомагаєте людям, які соромляться камери або не знають, як поводитися під час фотосесії?
Насамперед багато розмовляю з ними. Кажу: «Не соромтеся, уявіть, що нікого немає. Робіть те, що хочете». Я не хочу, щоб люди просто виконували мої команди.
Ще часто беру із собою колонку або пропоную людям увімкнути музику в навушниках. У мене є плейлист для різних фотосесій. Музика допомагає розслабитися, порухатися, потанцювати. Звичайно, усе залежить від того, яку саме зйомку ми робимо.
Пам’ятаю одну літню love story у Польщі. Дівчина постійно повторювала, що боїться фотографуватися, що в неї нічого не виходить. Я довго її переконувала, що все буде добре. А потім вони з хлопцем почали кружляти, танцювати, цілуватися, і вийшла чудова фотосесія. Після цього вона сказала мені, що навіть не уявляла, що може так гарно виглядати на фотографіях. Їй зробили багато компліментів, і згодом вона захотіла ще й індивідуальну зйомку. Тепер уже не боялася камери.
До речі, я відразу попереджаю людей, що не роблю надмірної ретуші. Вважаю, що людина має залишатися на фотографії такою, якою є в житті. Якщо потрібно прибрати якийсь тимчасовий недолік, наприклад прищик, це можна зробити. Але перетворювати обличчя на глянцеву картинку я не хочу.
Наскільки фотографія залежить від локації? Чи може звичайна вулиця або навіть сільський пейзаж стати гарним тлом для зйомки?
Звичайно! Я вважаю, що некрасивих локацій не існує. Можна зробити чудові фотографії навіть у звичайному селі.
Я захоплююся одним хлопцем із Одеської області, якому приблизно 16-17 років. Він робить неймовірні фотографії у сільському стилі: на тлі сараю, собачої будки, старої повозки з кіньми чи звичайного багаття. І це виглядає дуже цікаво!
Усе залежить від того, чи бачить фотограф кадр. Місце може бути найпростішим, але якщо ти помічаєш, як там падає світло, як можна розташувати людину, що саме потрапить у композицію – результат буде гарним.
Чи надихає вас Закарпаття на творчість?
Дуже! Я ще не побувала в усіх красивих місцях області, але мені подобається тутешня природа. На півдні теж було чудово: море, ліси, свої краєвиди. Але Закарпаття мене приємно здивувало.
Мені дуже подобається Ужгород. Сакури, магнолії – до переїзду я такого не бачила, у нас на півдні їх не було. Навіть у невеликих міських вуличках можна знайти цікаві місця для фотографій: сходи, старі будинки, затишні куточки. Подобається берег річки Уж, дерева, камінці, альтанки. Липова алея біля пішохідного мосту – теж чудове місце. Можна просто вийти на прогулянку й знайти безліч ідей для зйомки.
Мені дуже хочеться більше фотографувати в Ужгороді, але для цього потрібні моделі. Я навіть у соціальних мережах шукаю охочих, пропоную безкоштовні фотосесії. Якось побачила дівчину із собачкою, яка фотографувала себе на телефон. Запропонувала зробити їм кілька знімків на фотоапарат, попросила залишити контакт у Telegram, а потім надіслала готові фотографії. Нічого за це не брала.
Іноді мені хочеться просто йти вулицею та пропонувати людям фотосесію в обмін на дозвіл опублікувати знімки в Instagram. Але щось мене стримує. Мабуть, я все-таки соромлюся підійти до незнайомої людини, бо не знаю, як вона відреагує. Мені хочеться розвиватися, більше знімати, знайомитися з людьми й відкривати для себе нові місця. І, звичайно, щоб мої фотографії комусь дарували радість. Для мене це дуже важливо.
Що найбільше здивувало вас на Закарпатті?
Напевно, найбільшим відкриттям стали угорські села. Я ніколи раніше не знала, що в Україні є населені пункти, де люди переважно спілкуються угорською, а написи на вулицях також цією мовою. Для мене це було незвично.
Ще помітила, що тут відрізняються деякі традиції. Наприклад, на Закарпатті поминальні дні припадають на інший період, ніж на півдні, звідки я родом. У нас померлих вшановували за тиждень після Великодня. Тут же є свої звичаї, пов’язані з місцевими релігійними традиціями.
А ще в угорських селах дуже багато паприки. Її вирощують, сушать, і вона часто висить просто біля будинків. Такі дрібниці теж стають відкриттями, коли переїжджаєш в інший регіон.
Як зараз минає ваш звичайний день?
Якщо чесно, мені буває дуже сумно й нудно. Я не можу влаштуватися на постійну офіційну роботу, тому що кожні чотири-п’ять місяців їжджу за кордон, де проводжу приблизно три-чотири місяці. Через це складно знайти роботу за фахом.
Я юристка, але навіть у місцевій сільській раді мені було б важко працювати без знання угорської мови. А їздити на роботу в Ужгород поки що економічно невигідно: зарплати, які пропонують, не покривають витрат на пальне й обслуговування автомобіля.
Тому мій день зараз здебільшого проходить удома. У мене дві собаки, два коти, а свекруха ще завела курей. Є свій невеликий домашній клопіт: нагодувати тварин, попоратися по господарству. Нещодавно батьки поїхали до санаторію, тож я залишилася сама на господарстві.
Водночас намагаюся не сидіти без діла й постійно щось вивчати. Зараз записалася на безкоштовні навчання для українців від державної освітньої програми «Genius». Хочу навчитися краще знімати й монтувати відео, тому взяла відповідний курс, а також навчання із SMM. Є й інші безкоштовні курси, на які підписалася в Telegram. Нещодавно придбала окремий курс зі зйомки та монтажу відео, але ще не встигла його пройти – після повернення з-за кордону довелося розв’язувати різні домашні питання. Також хочу потроху вивчати словацьку мову.
