Понад два десятиліття вона живе сценою, однаково впевнено почувається в академічному й естрадному жанрах, викладає вокал, створює авторські пісні та переконана: одного таланту для успіху замало. Мирослава Швах-Пекар – солістка Закарпатської обласної філармонії, лауреатка численних конкурсів, учасниця міжнародних оперних турів Великою Британією та викладачка, яка продовжує виховувати нове покоління співаків.
У розмові з журналістом «Баношу» вона згадала шлях від дівчинки із села Сімер до професійної сцени, розповіла, чому не залишилася працювати за кордоном, як змінився закарпатський глядач після початку повномасштабної війни, чому вважає спів повноцінною професією, а не хобі, що насправді приховується за лаштунками концертів та яку роль у її житті досі відіграє найбільша творча мрія – виконати партію Кармен.
Коли ви зрозуміли, що захоплення співом і вокалом – це справа всього життя?
Насправді, з дуже раннього дитинства. Я навіть у садочок ще ходила, а вже, не усвідомлюючи цього, співала й легко переспівувала різні відомі пісні. Мені здається, це було в мені від народження. Просто був талант, який поступово розвивався і вів мене за собою. Тобто не я обирала цю професію, вона обрала мене.
Ви навчалися і в Ужгороді, і у Львові. Наскільки різними були ці два етапи вашого професійного становлення?
В Ужгороді я почувалася дуже комфортно, тому що була однією з найкращих студенток. Можна сказати, однією з тих, хто постійно був у центрі творчого життя. Коли проходили студентські звітні концерти, я завжди виступала. Якщо потрібно було вести концерт, це також робила я. Уже тоді мене почали запрошувати на різноманітні творчі заходи. Я брала участь навіть у звітних концертах Закарпатської області, які проходили на головній сцені країни, у Палаці «Україна».
Тобто ще студенткою музичного училища імені Дезидерія Задора, я вже виступала на провідних сценах Закарпаття. Саме тоді мене запросили до дуету «Камелія», у якому я працювала тринадцять років разом із моєю партнеркою Оксаною Ленарт. Ми об’їздили дуже багато фестивалів, як українських, так і закордонних. Виступали на словацьких, русинських фестивалях, практично об’їхали все Закарпаття. У нас був виключно авторський репертуар – пісні, написані спеціально для нас закарпатськими композиторами. Мені здається, ми були цікавими. Але з часом так склалося, що наші творчі дороги з Оксаною розійшлися. Паралельно з роботою в дуеті я розвивалася як сольна виконавиця. І вже після того, як у 2017 році ми припинили працювати разом, повністю зосередилася на власній творчій діяльності.
Якщо говорити про навчання у Львові, то це був уже зовсім інший досвід. У Львівській національній музичній академії імені Миколи Лисенка я вперше відчула справжню конкуренцію, саме в академічному вокалі, не в естрадному.
Паралельно я співала у двох жанрах, тоді як більшість моїх однокурсників розвивалися лише в одному напрямку – академічному, оперному співі.
На той момент я ще не була сформованою оперною співачкою. І так сталося, що потрапила до викладача, вокальна школа якого зовсім не підходила моєму типу голосу. А це надзвичайно важливо – знайти саме того педагога, який допоможе правильно розкрити голос і не зашкодить йому.
Тут історія була зовсім іншою. Я прийшла до академії однією із сильних студенток, але вже приблизно через півтора року навчання почала ловити себе на думці, що щось йде не так. Відчувала, що втрачаю свої навички, силу звучання, а ця методика мені не підходить. Наприкінці навчання сталося так, що мій викладач помер. Після цього я перейшла до іншої професорки. І саме її школа виявилася для мене правильною. Завдяки їй я повернула собі голос, його силу, об’єм звучання.
Чому після досвіду роботи за кордоном ви все ж вирішили повернутися на Закарпаття?
Я дуже люблю згадувати той англійський період свого життя. Ми працювали в оперних турах Великою Британією. Це був дуже цікавий досвід. Але потрібно розуміти специфіку такої роботи. Ти отримуєш контракт лише на час туру. Наприклад, один тур триває три-чотири місяці. За рік це можуть бути два тури: один – два з половиною місяці, інший – три з половиною. Тобто це не була історія про те, що я могла просто залишитися жити за кордоном. Я працювала на компанію, яка організовувала ці оперні тури.
Зізнаюся чесно, мені дуже хотілося залишитися. Англія мені дуже сподобалася. Наші гастролі охоплювали не лише Англію, а й Шотландію, Уельс та Ірландію. За один тур ми відвідували понад сімдесят міст у цих чотирьох країнах. Це було надзвичайно цікаво. Але можливості залишитися не було, через документи та особливості робочої візи.
Робота була побудована так: спочатку ми проходили репетиційний період, а вже після цього їхали в гастрольний тур. Репетиції відбувалися у Національному театрі опери та балету імені Марії Бієшу в Кишиневі. Вони тривали приблизно місяць, після чого весь колектив вирушав на гастролі. Це був міжнародний склад артистів. Разом працювали виконавці з України, Румунії, Іспанії, Франції, Південної Кореї, США та інших країн. Саме тому цей досвід був для мене настільки цінним.
Якби в мене була можливість залишитися, думаю, було б цікаво й надалі розвиватися саме в оперному мистецтві, працювати у виставах. Але на Закарпатті немає оперного театру. Найвищою професійною сценою для академічного вокалу є Закарпатська обласна філармонія. Саме тут я й реалізувала себе. Вважаю, що як дівчина із села Сімер Перечинського району, без зв’язків, без великих коштів, маючи лише талант і голос, я змогла досягти дуже багато.
На мою думку, у цій професії величезну роль відіграють характер, сила волі та наполегливість. Одного таланту недостатньо. Талант потрібно розвивати, берегти, правильно використовувати. Не можна просто сидіти вдома й чекати, що тебе помітять. У певному сенсі артист сам для себе і директор, і менеджер, і маркетолог. Він сам має навчитися представляти свою творчість. Адже талант – це твоя професія. Це твій хліб. Він існує не лише для того, щоб ти мав гарний голос. Він має приносити тобі результат, так само як професія юриста чи бухгалтера приносить результат людям цих спеціальностей.
На жаль, в Україні до творчих професій дуже часто ставляться як до хобі. Люди кажуть: «Ти ж можеш заспівати. Прийди й заспівай». Але це не просто «можу». Це моя професія, моя робота. Я цим живу. За кожним виступом стоять години, тижні, а інколи й місяці підготовки. Це репетиції, робота над матеріалом, підготовка в день концерту, сценічний образ, костюм, грим – усе те, про що більшість глядачів навіть не замислюється.
Саме тому я люблю відкрито говорити про цінність творчої праці. Тому що вважаю дуже важливим навчитися цінувати себе у професії. Можливо, таким чином я також передаю цей досвід молодому поколінню. До речі, зараз я викладаю у приватній вокальній студії. У мене понад двадцять учнів, і майже щодня проходять заняття. Там я також можу ділитися досвідом, паралельно з основною роботою солістки Закарпатської обласної філармонії.
Як змінився закарпатський слухач за останні роки? Чи відчуваєте ви, що люди стали більше цікавитися академічною музикою?
Мені є з чим порівнювати, ще з часів до початку повномасштабної війни. Якщо говорити про сцену, на якій я виступаю найчастіше – це сцена Закарпатської обласної філармонії – то я однозначно бачу, що зал змінився. Сьогодні на наших концертах дуже багато вимушених переселенців, військових. Ми збираємо повні зали на більшість програм. Раніше такого не було.
Я добре пам’ятаю 2015–2016 роки, коли наповненість залу була зовсім іншою. Зараз повний зал уже став майже нормою. Для мене справжнім відкриттям стала моя сольна програма «Opera Diva», яка відбулася цьогоріч в лютому. Була приємно здивована, що практично весь зал був заповнений. Коли ж я починала проводити свої перші сольні концерти у 2009 році, у залі було лише кілька десятків людей. А зал філармонії розрахований приблизно на п’ятсот місць.
Сьогодні ситуація вже зовсім інша. Після концертів до мене часто підходять люди. Цікаво, що здебільшого це не закарпатці, переважно із Запоріжжя чи інших областей України. Вони запитують: “А де ви співаєте?”. Я відповідаю: “Тут. Я працюю у Закарпатській обласній філармонії”. Тоді вони кажуть: “Відчувається, що це не просто місцевий рівень”. Я пояснюю, що за плечима маю великий сценічний досвід, навчання та міжнародні гастролі.
Одного разу після концерту до мене підійшла жінка і сказала дуже приємні слова. Вона розповіла, що вони з чоловіком часто ходять на різні концерти, але якщо в афіші бачать прізвище Швах-Пекар, то для них це вже своєрідний знак якості. Вони знають, що із задоволенням прийдуть на цей концерт. Такі відгуки, звичайно, дуже надихають. І коли я порівнюю себе десять років тому і сьогодні, то розумію, наскільки все змінилося. Люди стали більше довіряти. Вони підходять після концертів, дарують квіти, діляться враженнями. Для артиста це дуже важливо.
Але якщо говорити саме про закарпатського слухача, то, на мою думку, він залишається доволі вибагливим. І не завжди тяжіє саме до академічної музики. Більшості хочеться чогось простішого, і це нормально. На Закарпатті багато виконавців працюють саме у такому форматі – це естрадна музика, весільний жанр, більш доступний для широкої аудиторії репертуар. Саме цього часто й очікує місцевий слухач. Опера ж традиційно вважається елітарним видом мистецтва, потребує певної підготовки від слухача. Тому академічна музика завжди матиме свою особливу аудиторію.
Багато років ви виконували класичний репертуар. Чому відчули потребу створювати власні пісні?
Насправді ці два напрями завжди йшли паралельно. Ще з дитинства я співала в естрадному жанрі. З десяти років виступала на районній сцені, і це мені дуже подобалося. Потім був дует «Камелія», де ми також виконували естрадні авторські пісні. Тобто цей напрямок ніколи не зникав із мого життя. Я просто люблю це. Мені завжди подобалося працювати над власним матеріалом. Був період, коли я сама писала пісні. Зараз такого натхнення трохи менше, але до мене почали звертатися композитори, які пропонують виконувати їхні твори.
Наприклад, буквально нещодавно до мене звернулася молода композиторка Вероніка Бороннікова, яка запропонувала виконати її пісню. Я дуже сподіваюся, що найближчим часом ми її запишемо й випустимо. Крім того, моя авторська концертна програма, яка відбулася цього травня разом із музичним бендом, показала, що є люди, які хочуть чути мене не лише в академічному жанрі, а й у сучасній авторській музиці. І я бачу, що цей напрям можна розвивати. Саме цим і займаюся настільки, наскільки маю можливість.
Чи плануєте й надалі паралельно із роботою у філармонії розвивати сольну кар’єру?
Звичайно. Кожен новий запис, кожна нова пісня – це ще один крок у моїй творчій біографії. Поки ти рухаєшся вперед, живеш як артист. Якщо перестаєш це робити – творчий розвиток завершився. Тому я повинна працювати далі.
Одна композиція сподобається одній людині, інша – комусь іншому. Саме так і формується власна аудиторія.
Я буду працювати над собою доки матиму сили, бажання і поки звучатиме мій голос. Бо зараз я бачу дуже багато прикладів, коли люди активно займаються самопросуванням, записують пісні, рекламують себе, але їхній голос вже не має того потенціалу. Він зношений. З’являється хрипота, сиплість. Ще під час навчання нам пояснювали, що це вже професійно непридатний голос. Але сьогодні це стало досить поширеним явищем.
Якщо людина має кошти, вона може записувати пісні, виступати, називати себе співаком, і багатьох це влаштовує. Я насамперед академічна співачка. Для мене академічний вокал – це фундамент. Саме звідти все починається, тому я переконана, що професійні стандарти повинні залишатися високими. Для себе я вирішила так: поки мій голос звучить добре, поки він у формі, поки маю достатньо сил та енергії – я співатиму. А вже потім, можливо, більше часу присвячу передачі свого досвіду учням. Хоча життя дуже непередбачуване, може привести нас зовсім в інше місце.
Чи складніше відкриватися слухачеві через авторську музику, ніж через твори світових композиторів?
Чесно кажучи, дуже часто ставлять це питання. Запитують, що мені ближче, який жанр я люблю. І я ніколи не можу відповісти однозначно. Мені здається, що в обох жанрах почуваюся однаково комфортно. Вони просто дуже різні.
Академічна музика потребує набагато більшої точності, концентрації та відповідальності. Вона вимагає колосальних фізичних затрат. Естрадна пісня – це зовсім інший тип навантаження. Дати концерт оперних арій і концерт авторських естрадних пісень – це дві абсолютно різні історії. По-різному витрачається енергія, працює організм, тому сказати, що люблю більше не можу.
Я просто люблю спів. Не лише авторські пісні. Я співала і джазові, і блюзові композиції, і народні пісні. Усе це було частиною мого творчого життя. І мені все це подобалося, вдавалося. Тому для мене питання й досі залишається відкритим.
Багато людей, приходячи на концерти, бачать лише результат – вас на сцені. А що залишається за лаштунками професії співачки?
Те, що в кожній такій установі, де панує величезна конкуренція, є інтриги, заздрощі, «палки в колеса», боротьба за першість. Ось така в нас історія. Це відбувається всюди, я б сказала. У будь-якому колективі, який пов’язаний із таким видом діяльності, в якому працюю я. Та навіть і поза ним.
Були всілякі історії. Наприклад, під час турів було таке, що костюмер приносить мені сценічний костюм, а в рукаві – колючий дріт, щоб обдерти руки. А моя професорка розповідала, що в неї були ще гірші історії. Їй наливали якусь кислоту в термос із напоєм. Тому тут така історія: щоб втриматися, дехто вважає, що всі способи гарні. Але я переконана, що потрібно бути справедливою, йти до своєї мети чесним шляхом. І обов’язково знайдеш своє місце, якщо ти справді його варта.
Маєте якісь спеціальні ритуали перед виступами?
Ні. Я останнім часом роблю тільки одну річ: до мене у філармонію приходить перукар, бо не люблю ходити по салонах, щоб приводити себе до ладу перед виступом. Люблю зробити все на місці, за один раз. Обов’язково стараюся в день концерту не виходити на жодну іншу роботу. Просто хочу максимально зосередитися на тому, як маю виступити перед людьми. Намагаюся накопичити якомога більше енергії, щоб виступ був продуктивним і якісним. Ніяких особливих ритуалів у мене немає. Просто важливо мати сили. І гарно поїсти, щоб ці сили були. Бо спів – це фізична праця.
А чи вплинуло Закарпаття на ваше творче бачення?
Звичайно, я росла на Закарпатті, то, звичайно, воно мене сформувало. Напевно, усе, що було тут, закладало в мені певні основи як у людині.
Як загалом оцінюєте сучасний музичний розвиток Закарпаття? Чого, на вашу думку, сьогодні бракує області?
Я вважаю, що найбільше бракує саме професійного підходу до роботи. Бути аматором, але представляти себе як людину, яка заслуговує на професійну сцену – це неправильно. І про це потрібно говорити відверто. Я спостерігаю випадки, коли навіть на професійній сцені артист може дозволити собі співати під фонограму, створюючи ілюзію живого виконання. І це абсолютно неприпустимо. Так трапляється, але, вважаю, це потрібно змінювати. Філармонія має залишатися філармонією. Саме слово «філармонія» означає установу, де звучить жива музика високого професійного рівня, де відбуваються концерти академічного мистецтва. І цей рівень потрібно зберігати.
Розкажіть про свої творчі мрії.
Звичайно, мені хотілося б розширювати горизонти: виходити за межі Закарпаття, популяризувати гарну українську музику, рости далі, працювати з хорошими композиторами. Можливо, ще колись повернутися до роботи за кордоном. Я дуже хотіла б знову поїхати в оперні тури.
І є одна дуже велика мрія. Я дуже хочу відбутися як Кармен. Йдеться про знамениту оперу Жоржа Бізе. Кілька років тому мені вже пропонували виконувати цю партію в тій компанії, де я працювала. Але тоді так склалися обставини, що я не змогла поїхати. Тому ця мрія досі залишається нездійсненою.
Щодо найближчих планів, то восени плануються сольні концерти. Попередньо, у середині жовтня. Дуже сподіваюся, що все вдасться. Крім того, цього року Закарпатська обласна філармонія святкуватиме своє 80-річчя, готується великий ювілейний концерт.
Зараз хочеться трохи відпочити, набратися сил. Хоча навіть під час відпустки я продовжую працювати як викладачка вокалу. Якихось грандіозних планів наперед не будую. У моєму житті все якось відбувається поступово й природно. Тому просто працюю, рухаюся вперед і намагаюся максимально чесно робити свою справу.
