Сьогодні Солотвино найчастіше асоціюють із солоними озерами, відпочинком і мальовничими краєвидами Тячівського району. Але ще кілька десятиліть тому головним символом селища були не туристичні комплекси, а шахти. Сіль тут добували століттями. У найкращі роки Солотвинський солерудник виробляв тисячі тонн солі на рік, а на підприємстві працювали тисячі людей. Під землею діяли навіть алергологічні лікарні, де використовували особливий мікроклімат соляних виробок для лікування пацієнтів із бронхіальною астмою.
Сьогодні ці шахти затоплені. Їхні виробки поступово заповнила вода, частина території стала небезпечною через карстові процеси, а над старими підземними порожнинами почали утворюватися провалля. Так Солотвино опинилося перед парадоксом: те, що століттями створювало добробут селища, зрештою стало однією з його найбільших проблем. Історію та цікаві факти про соляні шахти Солотвина сьогодні розповідають журналісти “Баношу”.
Як добували сіль до появи великих шахт
До появи сучасної шахтної системи сіль добували значно простішими способами. Розробляли поверхневі та неглибокі поклади, а згодом переходили до підземного видобутку. У середньовіччі соляні копальні перебували під контролем угорської корони. Сіль була стратегічним товаром і важливим джерелом доходів держави, тому видобуток регулювали та охороняли.
Є навіть конкретний епізод із 1498 року: солекопи Солотвина влаштували страйк, протестуючи проти умов праці та оплати. Це один із ранніх документально зафіксованих соціальних конфліктів, пов’язаних із солевидобутком на території сучасного Закарпаття. Поступово прості копальні змінювалися повноцінними шахтами. У XVIII столітті держава почала системно модернізувати солевидобування, що й привело до відкриття шахти «Кристина» у 1778 році.
Саме родовище стало основою розвитку населеного пункту.
Солотвино було не просто місцем, де знаходили сіль. Навколо її видобутку сформувалася ціла промислова система: шахти, обладнання, транспорт, робочі місця та інфраструктура. У найкращі часи підприємство видавало на-гора приблизно 930 тисяч тонн солі на рік. Але згодом виробництво різко скоротилося – спочатку до десятків тисяч тонн, а потім фактично зупинилося.
Дев’ять рудників під землею
За століття розробки родовища Солотвино перетворилося на складну систему підземних виробок: за весь час тут було збудовано та діяло дев’ять рудників.Останніми залишалися шахта №8, розробка якої почалася 1886 року, та шахта №9, яку почали будувати вже у 1975 році. Це важлива деталь для розуміння масштабів проблеми. Йдеться не про одну невелику шахту під селищем. Під Солотвином формувалася величезна система гірничих виробок, створена протягом різних історичних періодів. І поки система працювала, її стан значною мірою підтримували постійні гірничі роботи та відкачування води. Коли видобуток припинився, ситуація почала швидко змінюватися.
Радянський період: найбільший масштаб
Найбільших промислових масштабів солевидобуток у Солотвині досяг саме у XX столітті. У радянський період підприємство стало великим промисловим комплексом, а видобуток вимірювався сотнями тисяч тонн солі на рік.
Робота на руднику була однією з головних можливостей працевлаштування. Підприємство забезпечувало людей роботою не тільки безпосередньо у шахтах: потрібні були електрики, механіки, водовідливники, транспортники, ремонтники, адміністративні працівники.
Солотвино було не лише шахтарським селищем
У соляних шахтах була ще одна особливість, яка зробила Солотвино відомим далеко за межами Закарпаття. Під землею працювали два алергологічні стаціонари. На шахті №8 діяла обласна алергологічна лікарня, а на шахті №9 – Республіканська. Їхні підземні відділення використовували для спелеотерапії – лікування в умовах особливого мікроклімату підземних соляних виробок. Для пацієнтів це означало незвичайне лікування буквально під землею.
Солотвино стало одним із відомих українських центрів спелеотерапії. Історія цього напряму в Україні значною мірою пов’язана саме із закарпатськими соляними шахтами. Тому старий солерудник був важливим не лише для промисловості. Він одночасно був робочим місцем, джерелом сировини та медичним центром.
Як працювала підземна лікарня
Для лікування використовували мікроклімат соляних виробок. Пацієнти перебували у спеціально обладнаних підземних приміщеннях, де повітря було практично позбавлене звичайних атмосферних забруднювачів і містило аерозолі солі. Підземні відділення стали однією з найвідоміших особливостей Солотвина. Щороку тут лікували тисячі людей із захворюваннями органів дихання, зокрема бронхіальною астмою. За даними досліджень НІСД, до затоплення шахт підземне відділення Української алергологічної лікарні щороку приймало близько 5–6 тисяч пацієнтів.
Коли система почала руйнуватися
Проблеми солерудника накопичувалися поступово. Катастрофічні паводки 1998 та 2001 років уже спричинили затоплення частини виробок. У 2008 році шахта №9 була затоплена після потужного прориву води, а у 2009 році підприємство припинило відкачування шахтних вод у поверхневі водойми. Після цього затоплення виробок продовжилося, а підземні відділення алергологічних лікарень були втрачені. Після цього повернутися до колишнього життя шахти вже не вдалося. Вода прийшла туди, де її десятиліттями відкачували.
У районі Солотвина активізувалися карстові процеси. Це природні процеси розчинення соляних і гірських порід водою, які можуть призводити до утворення порожнин і провалів. Державна екологічна інспекція повідомляла, що карстові провалля збільшувалися, а небезпека поширювалася за межі безпосередньої території підприємства., вказувалася навіть нова карстова лійка площею 10 915 м². У зоні впливу перебували об’єкти солерудника, дороги, електромережі, рекреаційні будівлі біля озер, дачні та житлові будинки Солотвина.
Солотвино оголосили зоною надзвичайної ситуації
У 2010 році територію шахтних виробок Солотвинського солерудника оголосили зоною надзвичайної ситуації. Експертна комісія визначила ситуацію як надзвичайну аварійну ситуацію державного рівня. Проблема вже не зводилася до того, що Україна втратила підприємство, яке виробляло сіль.
Потрібно було забезпечити безпеку людей, контролювати провалля, стабілізувати територію та розв’язувати питання подальшого використання земель. Найстрашнішим наслідком стало те, що небезпека торкнулася житлової забудови. За даними НІСД, у зоні потенційного впливу небезпечних процесів опинилися близько 300 житлових будинків, у яких проживали понад 1255 людей. Небезпека стосувалася також об’єктів соціальної інфраструктури. Для людей будували нове житло в Тереблі, фактично цілий квартал, куди мали переселяти мешканців із потенційно небезпечних районів.
А що сталося з соляними озерами?
Солотвино сьогодні відоме своїми солоними озерами, зокрема озером Кунігунда. Кунігунда утворилася на місці колишньої шахти, і водойма стала туристичною принадою ще до остаточного занепаду солерудника. Саме тому сучасний туристичний образ Солотвина дещо парадоксальний. Те, що для відпочивальника виглядає як мальовниче солоне озеро, пов’язане з історією промислового освоєння родовища.
Чи можна було врятувати солерудник?
Питання про відновлення видобутку солі періодично виникало й після аварії. Особливо гостро воно постало у 2022 році, коли через російське вторгнення зупинилося підприємство «Артемсіль» у Донецькій області, яке до війни було головним виробником солі в Україні. Тоді знову заговорили про закарпатські родовища. Але повернутися до старих шахт Солотвинського солерудника не можна просто за принципом «відкачати воду і продовжити роботу». Старі виробки мають складний стан, а частина з них затоплена. У 2022 році представники підприємства говорили про необхідність будувати нову сучасну шахту, а не відновлювати старі виробки, бо Солотвинське родовище не перестало існувати. Проблема полягає в тому, як безпечно отримувати сіль із нього в майбутньому.
У 2022 році експерти оцінювали запаси солі безпосередньо в районі Солотвина приблизно у 154 мільйони тонн. За тодішніми оцінками, цього могло вистачити приблизно на 200 років промислового видобутку за відповідних умов. Тож Солотвинський солерудник перебуває не в стадії відновлення старого виробництва, а в процесі ліквідації та екологічної реабілітації наслідків гірничих робіт.
Що залишилося від міста солекопів
Сьогодні Солотвино живе вже не тільки сіллю. Тут працює туристична інфраструктура, люди приїжджають до солоних озер, розвиваються приватні бази відпочинку. Але під сучасним Солотвином залишається історія шахтарського селища, яке десятиліттями залежало від одного великого підприємства. Від шахт залишилися затоплені виробки, промислові споруди, небезпечні зони та величезна кількість питань щодо майбутнього території.
У державних документах проблема Солотвинського солерудника досі фігурує як питання ліквідації та екологічної реабілітації території впливу гірничих робіт. Навіть у бюджетних документах 2024 року передбачалися кошти на такі роботи. Тобто історія солерудника ще не закінчилася. Просто тепер це вже не історія про видобуток. Це історія про те, як безпечно жити на території, яку десятиліттями змінювала людина.
Походження Солотвина і назви
Солотвино виникло біля соляного родовища ще в XI–XII століттях. Перша письмова згадка, яку пов’язують із поселенням, датована 1360 роком – тоді воно фігурує під назвою Zalatina. Назву пов’язують саме із сіллю: угорське Sótelek буквально означає «соляне місце» або «соляна ділянка».Тобто сіль була для Солотвина не просто одним із природних ресурсів. Вона фактично визначила, де виникло поселення і чим воно століттями жило.
