Фольклор сьогодні переживає нову хвилю популярності. Народні пісні звучать на великих сценах, збирають тисячі переглядів у соцмережах і знаходять нових слухачів далеко за межами України. Водночас за цим успіхом стоять люди, які почали працювати з традиційною музикою ще тоді, коли вона майже нікого не цікавила.
Ірина Янцо – авторка текстів, співзасновниця гуртів «Рокаш» та «Анця», дизайнерка меблів, блогерка й активна популяризаторка закарпатської культури. Разом із чоловіком Віктором вона вже багато років переосмислює народну пісню, поєднуючи автентичний фольклор із сучасним звучанням. Їхні композиції неодноразово ставали предметом дискусій, але водночас допомогли тисячам людей по-новому відкрити для себе музичну спадщину Закарпаття.
Журналіст «Баношу» поспілкувалися з Іриною про дитинство, яке сформувало її любов до народної пісні, історію створення гурту «Анця», критику за переосмислення фольклору, участь у телепроєкті «Супермама», підтримку закарпатських митців та про те, чому справжня творчість починається не з бажання стати популярним, а з любові до своєї культури.
Вже багато років ви займаєтеся музикою. Розкажіть, як вона взагалі з’явилася у вашому житті?
Музика була зі мною, мабуть, усе життя, ще з дитинства. Я дуже любила слухати різну музику. Я дитина дев’яностих, і в той час були популярні попгурти, але я слухала і класику. Пам’ятаю, у школі любила слухати Шопена.
Також я дуже любила народні пісні. Тоді ще були касети, і мене була одна буквально до дір заслухана, де співала Віра Баганич. Не знаю, як вона з’явилася в нашій родині, мабуть, батькам подарували збірник пісень, які вона зібрала, разом із касетою. Віра Баганич була артисткою Закарпатського народного хору, і саме її пісні оселилися в мені ще з дитинства. Потім багато з них стали основою для текстів наших гуртів «Рокаш» і «Анця».
Коли мені було 19 років, я познайомилась майбутнім чоловіком з Віктором. Уже тоді жили в гуртожитку в Києві й майже щовечора ходили до філармонії слухати сучасну академічну музику. Мої музичні смаки завжди були дуже різносторонні, і сьогодні я просто не уявляю свого життя без музики.
Чому саме фольклор став тим напрямком, у якому ви захотіли працювати?
Думаю, усе почалося саме з тієї касети Віри Баганич. Там я вперше почула «Пливе кача по Тисині», ще задовго до подій Майдану. Були й інші пісні, які дуже сильно відгукнулися мені. Я виросла в селі, всі літні канікули проводила у бабусі, де звучала наша закарпатська говірка. Коли я почула ці пісні, то ніби повернулася у дитинство. Це була мова, яку, образно кажучи, я увібрала з молоком матері. Моя мама навчалася у Львові, а перші роки мене виховувала переважно бабуся. Думаю, саме тому ця культура стала фундаментом мого світогляду.
Тобто Закарпаття і сьогодні залишається головним джерелом натхнення?
Так. Закарпатська культура для мене – дуже міцна опора. Вже маючи це підґрунтя, можна експериментувати. Мені завжди подобався Шопен. Є чудова фраза про нього: це геній, чиє коріння глибоко увійшло в рідну землю, а гілки огортають увесь світ. Я не порівнюю себе з ним, але мені близька сама думка. Він покинув батьківщину дуже молодим, але все життя писав музику, натхненну своїм фольклором.
Як народилася ідея створити гурт «Анця»? І чому обрали саме таку назву?
Насправді все почалося задовго до «Анці». Гурт з’явився у 2016 році, але перед цим був довгий шлях. Спочатку Віктор був академічним композитором. Перші десять років своєї творчості він писав саме академічну музику, а я допомагала організовувати концерти, виступи хорів і оркестрів.
У 2003 році він уперше потрапив до рок-гурту «Лєто напрокат» при Київській консерваторії. Коли у 2006 році повернувся на Закарпаття, два роки грав на клавішних у гурті «Без Обмежень». Коли колектив переїхав до Києва, Віктор залишився в Мукачеві, у нього вже була сім’я, і разом з іншими музикантами створив «Рокаш». Саме в «Рокаші» він уперше став автором пісень, а ще через кілька років сам почав їх виконувати. Згодом у нас накопичилося багато матеріалу, зокрема жіночих пісень, адже тексти завжди писала я, на основі народних, адаптуючи їх до сучасного звучання.
Спочатку ми створили великий колектив «Рокаш Оркестра» – близько п’ятнадцяти учасників. Ми дали лише три концерти й зрозуміли, що такий формат дуже складно утримувати. Так народилася «Анця». Спочатку це був гурт із семи учасників, а згодом ми поступово прийшли до нинішнього формату трьох вокалісток.
У ваших піснях поєднуються традиція і сучасне звучання. Як знаходите цей баланс?
Ми з Віктором постійно доповнюємо одне одного, але водночас і критикуємо. Це не творчість однієї людини. Разом обговорюємо кожну ідею, підправляємо одне одного, щоб музика не звучала архаїчно чи недоречно для сучасного слухача. Для нас важливо знайти баланс між повагою до традиції та сучасним звучанням.
Окрім нас двох, дуже важливу роль у створенні пісень відіграє наш саунд-продюсер Володимир Ульянов. Ми працюємо командою: Віктор і Володимир довго шукають правильне аранжування, а я теж активно беру участь у цьому процесі. Якщо мені щось не подобається, скажімо, барабани, окремий музичний хід чи загальний настрій композиції, ми продовжуємо працювати, доки всі троє не будемо задоволені результатом.
За роки роботи ми вже добре розуміємо, що може знайти відгук у слухача, а що ні. Водночас ми ніколи не женемося за популярністю за будь-яку ціну. У нас є власні внутрішні критерії якості. Ми принципово не хочемо робити щось поверхове чи відверто «шароварне». Саме так, через постійний діалог, взаємну критику і повагу до народної традиції, поступово формується стиль гурту «Анця».
Вам доводилося чути критику через сучасне переосмислення фольклору?
Так, дуже часто. Нам постійно говорять, що ми «зіпсували» народні пісні. Але ми вважаємо інакше. Ми нічого не псуємо, адже самі народні пісні залишаються такими, як були. Ми лише привертаємо до них увагу.
Ми почали це робити ще тоді, коли фольклор майже нікого не цікавив. Якщо комусь не подобаються наші інтерпретації – це нормально. Людина може слухати автентичне виконання. Добре, що сьогодні фольклор переосмислюють дуже різні музиканти. Це означає, що наша спадщина живе. А час вже покаже, які роботи залишаться.
Як вважаєте, чи достатньо сьогодні закарпатська музична традиція представлена в Україні?
Якщо порівнювати з тим, що було вісімнадцять років тому, то зараз – безумовно. Коли ми починали працювати з «Рокашем», фольклор був абсолютно неактуальним. Усі слухали поп або рок без жодних народних мотивів. Ситуація почала змінюватися після запровадження мовних квот у 2016 році та розквіту таких проєктів, як ONUKA та ДахаБраха. Саме тоді фольклор став частиною сучасної української музики. На мою думку, ще ніколи він не був представлений так широко.
Які закарпатські народні пісні, на вашу думку, мають знати всі українці?
Насамперед усі українці знають закарпатську народну пісню «Пливе кача по Тисині». На жаль, вона стала символом великої трагедії та пам’яті про загиблих. Водночас її історія значно давніша, вона пов’язана з подіями Карпатської України та боротьбою українців на Красному полі. Ця пісня нагадує нам про ціну, яку наш народ платить за власну державність на різних етапах своєї історії.
Але Закарпаття – це не одна пісня. Насправді наш пісенний спадок настільки великий, що виділити кілька творів надзвичайно складно. Нещодавно я навіть змінила опис у своєму Instagram і написала: «Провідниця у світ закарпатської пісні». Чим більше я вивчаю народну творчість краю, тим більше розумію, наскільки цей світ безмежний. У закарпатських народних піснях є все: історія, людські долі, психологія, стосунки, побут, кохання, гумор і трагедія. Я знаю вже тисячі народних пісень, тому мені дуже важко назвати одну чи дві, які могли б стати своєрідною «Червоною рутою» Закарпаття. Мені здається, що найкраще – просто одного разу зануритися в цей пласт культури. Після цього від нього вже дуже важко відірватися. Закарпатська пісня особлива своєю мелодикою. У ній існує безліч локальних музичних діалектів, і це справді цілий всесвіт, який можна відкривати для себе все життя.
Чи відчуваєте сьогодні нову хвилю інтересу до народної культури?
Так, дуже сильно. Коли ми починали з гуртом “Рокаш”, нас сприймали як диваків. На радіо казали, що зараз час іншої музики. Сьогодні ж фольклор – це справжній тренд. Люди приходять не лише слухати, а й співати. Вони хочуть розуміти зміст цих пісень, дискутують про них. Це мене дуже надихає. Єдине, чого боюся, щоб цей інтерес не виявився короткочасною модою.
Який концерт або виступ вам найбільше запам’ятався?
Найсильнішим емоційно був виступ на конкурсі «Українська пісня» у 2021 році на стадіоні Арена Львів. Ми взагалі не очікували перемоги. Уже привітали інший гурт – «Гуляйгород», були впевнені, що переможуть саме вони. І раптом оголошують нас. Десять тисяч людей аплодували стоячи. Мене ще три дні не відпускали ті емоції. Саме тоді я зрозуміла, що все, що ми робили п’ять років, мало сенс, і варто продовжувати.
Як змінювалася ваша аудиторія за останні роки?
Я б сказала, що вона не змінилася, вона просто з’явилася. Перші дев’ять років нас майже ніхто не знав. Лише рік тому ми написали пісню «Мамка із Карпат», яку люди почали співати разом із нами на концертах. Саме тоді зі мною вперше почали фотографуватися. Зараз наша аудиторія дуже різна. Нас слухають діти, жінки, люди різного віку. Особливо приємно бачити жінок, які після сорока не бояться реалізовувати себе. Думаю, вони багато в чому впізнають себе в мені.
Що найбільше дивує людей, які вперше приходять на виступ «Анці»?
Найчастіше людей дивує якість самих пісень. Композиції, які написав Віктор, мають сильні мелодії, продумані аранжування і, на мою думку, високу мистецьку цінність. Часто після концерту до нас підходять і кажуть: «У вас такі гарні пісні. Чому ми не чули їх раніше?»
Мабуть, це найбільший комплімент, який можна почути. Адже всі ці композиції написав той самий автор, який створив багато відомих пісень для гурту «Рокаш». Це ще раз доводить, що справа не у якості музики, а в тому, що над її популяризацією потрібно працювати ще більше.
Коли люди відкривають для себе нашу творчість, вони часто дивуються, наскільки сучасно й органічно може звучати закарпатський фольклор. Саме такі відгуки найбільше надихають нас продовжувати працювати й створювати нові пісні.
Чи відчуваєте ви відповідальність за популяризацію української культури під час війни?
Для мене музика – це насамперед справа життя. Я просто не можу її не робити.Щоранку прокидаюся і думаю, що сьогодні потрібно зробити: написати текст, підготувати костюми, домовитися про кліп чи записати нову пісню. Передусім я відповідальна перед власним смаком. Найбільше боюся зробити щось примітивне або несмаковите. Раніше мене засмучувало, що нашу музику слухає не дуже велика аудиторія. Сьогодні ж мене це вже не хвилює. Нехай слухачів небагато, але вони щиро люблять саме цю музику. Багатьох із них я вже знаю особисто, вони приїжджають саме на наші концерти. І для мене це дуже цінно.
Чи є пісня, яка має для вас особливе значення?
Так. Це «Мамка із Карпат». Це моя перша повністю авторська пісня: і слова, і музика належать мені. Водночас саме вона стала найпопулярнішою.
Які творчі плани маєте на найближче майбутнє?
Я не дуже люблю говорити про плани, поки вони не здійснилися. Але вже публічно пообіцяла, що 19 вересня ми дамо великий концерт у Мукачівському замку. Він буде присвячений десятиріччю гурту «Анця» та вісімнадцятиріччю «Рокаша». Ми виконаємо і добре відомі пісні, і нові композиції. Будуть також сюрпризи. Щоб мотивувати себе, я поставила ще одну мету – щотижня оприлюднювати нову пісню до цього концерту. Поки що мені це вдається.
Окрім концертів і музики, ви займаєтеся й іншими проєктами на Закарпатті. Нещодавно, зокрема, у вас був фотопроєкт із Михайлом Дороговичем.
Загалом у мене дві освіти. Перша – дизайнер меблів. Вже 22 роки я займаюся проєктуванням меблів на нашому сімейному підприємстві. Насправді ми з чоловіком завжди працювали в тандемі: я проєктую меблі, а він займається їхнім монтажем. Так було ще до появи «Рокаша», так було під час роботи з «Рокашем» і «Анцею», а також у складні роки пандемії та на початку повномасштабної війни. Ця справа стала для нас другою опорою, яка дозволяла утримувати сім’ю, виховувати дітей і водночас залишатися незалежними у творчості. Саме завдяки цьому ми могли створювати ту музику, яку вважали правильною, а не ту, що могла б швидко принести прибуток чи стати ситуативно популярною.
Окрім цього, я багато років підтримую митців, які поділяють мої цінності. Передусім це любов до Закарпаття, закарпатської культури та високі естетичні й мистецькі стандарти. Якщо я бачу людину чи колектив, які працюють саме в такому напрямку, то безплатно, абсолютно самовіддано намагаюся допомогти їм у популяризації. Я підтримую саме те, чого хочу бачити більше в нашій культурі, що, на мою думку, варто примножувати.
Багато років я підтримую гурт «Гудаки» з Нижнього Селища. Захоплення їхньою творчістю почалося ще понад двадцять років тому, коли ми з Віктором шукали музикантів на власне весілля. Саме «Гудаки» тоді грали для нас, і відтоді я практично не пропускаю їхніх концертів на Закарпатті. Свого часу я навіть була ініціаторкою висунення гурту на Шевченківську премію. Постійно розповідаю про них у своєму блозі, запрошую музикантів брати участь у наших кліпах, концертах і живих виступах. Саме тому більшість учасників «Гудаків» стали частиною фотопроєкту Михайла Дороговича «Під старим небом».
До речі, з самим Михайлом ми познайомилися лише два роки тому. Він також належить до тих митців, яких я щиро підтримую і про діяльність яких хочу розповідати якомога більшій кількості людей. У нього, як і в «Гудаків», дуже близькі мені цінності: Закарпаття, висока художня якість і справді світовий рівень творчості. І гурт, і Михайло давно отримали міжнародне визнання. Мені лише шкода, що вдома, на Закарпатті, їх досі недооцінюють.
Час від часу я підтримую й інших виконавців, які мені близькі за духом. Щоправда, такі ініціативи не завжди мають гучний результат, адже успіх залежить не лише від мене, а й від іншої сторони.
Торік ви взяли участь у телепроєкті «Супермама». Яким був цей досвід і чи дав він вам щось у професійному житті?
Насправді все почалося зовсім з іншого. Ми сімнадцять років будували власний будинок, перш ніж змогли в нього переїхати. Майже все робили своїми руками, за винятком окремих професійних робіт: сантехніки, шпаклівки чи укладання підлоги. Багато що ми самі проєктували й реалізовували. Саме про цей шлях і наш спільний із чоловіком досвід я хотіла розповісти в проєкті “Моя супероселя” Але кастинг-менеджерка працювала також над «Супермамою» і запропонувала мені спробувати свої сили ще й там.
Чесно кажучи, особливого бажання брати участь у цьому шоу в мене не було. Але подумала, що це гарна можливість стати більш упізнаваною. Коли вже подивилася програму, зрозуміла, що там зовсім інші акценти, багато моментів вириваються з контексту, тому дуже хвилювалася. Та цікавість усе ж перемогла.
Зараз, озираючись назад, я абсолютно не шкодую, що погодилася. Навпаки, дуже рада, що стала учасницею цього проєкту. «Супермама» дала мені велику впізнаваність. Після виходу програми почав активно розвиватися мій блог, люди стали впізнавати мене, фотографуватися. Найбільше мене тішить те, що в програмі вдалося показати себе не як учасницю конфліктів, а як людину зі своїми цінностями. Саме це для мене було найважливішим.
Звичайно, були певні сценарні моменти, адже телебачення потребує драматургії, щоб глядачеві було цікаво. Але якщо не враховувати ці особливості формату, то загалом мене показали чесно. Саме такою, якою я є. Тому я повністю задоволена і своєю участю в проєкті, і тим, як мене представили, і результатом, який він приніс.
Чи підтримують вас друзі та близькі у вашій творчості?
Мої подруги – це люди ще з юності, з дитинства. Вони працюють у зовсім інших сферах, але щиро радіють моїм успіхам. І я дуже щаслива, що маю з ким поділити цю радість. Втім, професійну підтримку я найбільше відчуваю саме від людей, з якими працюю в наших колективах. Саме серед учасників гуртів «Рокаш» та «Анця» є віра в наші проєкти, готовність допомогти, підтримати, надихнути. Це дуже екологічне середовище, яке сприяє розвитку і творчому зростанню.
А загалом надзвичайно важливою частиною мого життя і всіх моїх успіхів є родина. Передусім я безмежно вдячна своїм батькам. Вони завжди підтримували мене, вірили в мене і ніколи не давали опустити руки. Саме завдяки цій підтримці я змогла обрати творчий шлях. Хоча першим факультетом, на який я вступила, був економічний, згодом я здобула освіту художника в Київській національній академії образотворчого мистецтва і архітектури. Життя зрештою привело мене в музику, але художня освіта виявилася зовсім не марною. Моя старша донька також обрала творчий шлях, сьогодні вона навчається на факультеті живопису Закарпатської академії мистецтв. І для мене дуже приємно чути від неї, що саме я є її найкращим учителем у сфері образотворчого мистецтва.
Насправді вона вже досягла навіть більшого, ніж свого часу я. У доньки вже була персональна виставка, вона проілюструвала дві книги, двічі брала участь у міжнародних пленерах та багатьох колективних виставках. Крім того, вже викладає малювання дітям. Для мене велика радість бачити, як дитина реалізовує себе саме у творчій професії.
Молодша донька теж дуже гарно співає. Ми підтримуємо її інтерес до музики, шукаємо для неї найкращих викладачів із вокалу. Вже зараз вона має такий рівень вокальної підготовки, до якого я сама прийшла значно пізніше, коли почала професійно займатися співом уже в дорослому віці.
Наскільки, на вашу думку, важливо підтримувати дітей у творчості? Адже багато батьків досі переконані, що творчість – це не професія.
Я переконана, що людина повинна займатися тим, що її надихає, заряджає і в що вона по-справжньому вірить. З власного досвіду я бачу, що найбільшу віддачу отримую саме від тієї діяльності, яку люблю всім серцем. Саме вона приносить мені й найбільше моральне задоволення, і, як це не дивно звучить, найпростіші гроші. Бо коли справа є покликанням, вона перестає бути роботою.
Ми бачимо багато прикладів успішних художників, музикантів, митців у всьому світі. Тому я вважаю, що якщо дитина має талант і бажання, їй потрібно дати можливість спробувати реалізувати себе саме в цьому напрямку. Поки батьки можуть підтримати, варто дозволити дитині викластися на повну. А якщо раптом не вийде, вона завжди встигне обрати іншу професію. Як то кажуть, піти працювати на завод людина ще встигне. Але шанс реалізувати свою мрію потрібно дати обов’язково.
