Від підсобника на будівництві до керівника найбільшого театру Закарпаття. Від дитинства без належної батьківської підтримки — до власної великої родини. У розмові з медіа «Банош» Рудольф Дзуринець розповів про свій шлях у театрі, людей, які змінили його життя, новий театральний сезон, акторів зі Сходу, молодь, родину та головну мету — отримання Закарпатським драмтеатром статусу національного.
–Пан Рудольф наразі проходять великі зміни для вашого театру чим саме допомогла влада в удосконаленні пртміщення і чи важко було добитися цієї допомоги?
— Закарпатська ОВА та рада виділили 3,2 млн грн на капітальну заміну крісел у глядацькій залі. Перший лист — і відразу погодження. Хочу зауважити, що зазвичай усе, що просить театр, влада надає. Минулого року робили поточний ремонт площі перед театром. Окрім поточних чи капітальних робіт, театр отримує суттєве сприяння щодо матеріально-технічної бази, а також постановок вистав.
— З чого починалася ваша театральна діяльність?
— Після закінчення Перечинської школи-інтернату працював підсобником на будівництві в Ужгороді. Випадково потрапив у театр на прослуховування. Взяли на випробувальний термін. Так і затримався. Перша вистава і роль — «Додому», роль Фоми, режисера Анатолія Філіппова.
— Які вистави та заходи найближчим часом чекають на глядачів?
— Наразі в нас закритий 105-й театральний сезон. Були у відпустці. 23 та 24 серпня граємо у стінах Невицького замку «Річарда ІІІ».
Відкриваємо 106-й театральний сезон чотирма прем’єрами. 12 вересня о 17:00 на сцені-трюмі — «Децима» режисерки Яни Богомолової, о 19:00 — «Осіння історія» режисера Михайла Фіщенка. 13 вересня о 12:00 — «Дзеркало бажань» режисера Любомира Геляса, о 18:00 — «Інша» режисера Рудольфа Дзуринця.
— Як вважаєте, чи є майбутнє в українського театрального мистецтва? Що змушує людей залишатися в театрі та продовжувати свій творчий шлях?
— Розвиток культури в Закарпатті чи не найкращий серед усієї України. Театральні фестивалі, багато прем’єр, аншлаги. І, звісно, сприяння влади. Це дуже важливо. А ще — меценати. Бізнес, який вірить у розвиток театрального мистецтва і сприяє йому фінансово. З удосконалень — гідна заробітна плата працівників культури. Це питання головне.
Майбутнє велике. Театр потрібен завжди. Це живе мистецтво. Театр — це синтез мистецтв. Самореалізація. Любов до справи. Самоствердження, самовираження.
Люди залишаються, коли відчувають, що вони потрібні. Що їхня робота — від актора на сцені до адміністратора, освітлювача, костюмера чи прибиральниці — має значення для спільного результату.
Ще сильніше тримає причетність. Театр дуже легко стає не просто місцем роботи, а частиною життя. Тут разом переживають прем’єри й провали, гастролі, ремонти, конфлікти, перемоги. З роками виникає відчуття: «це мій театр».
— У вашому театрі працюють актори, які після початку повномасштабної війни переїхали зі Сходу України. Як вони адаптувалися до нових умов?
— Після початку повномасштабної війни до нашого театру долучилися актори, які були змушені залишити свої міста на Сході України. Для них це був дуже непростий період: нове місто, новий колектив, нова сцена і фактично необхідність заново будувати своє професійне життя.
Для нас було принципово важливо, щоб вони не почувалися «приїжджими». Вони стали повноцінною частиною нашої театральної родини: отримали роботу, ролі у виставах, можливість реалізовувати себе творчо, брати участь у прем’єрах, гастролях та інших проєктах театру.
І, на мою думку, найкращим показником адаптації є те, що сьогодні ми вже практично не ділимо колектив на тих, хто працював тут раніше, і тих, хто приїхав після початку війни. Це одна команда.
— Ви виросли без належної батьківської підтримки. Що допомогло вам психологічно не зламатися і рухатися вперед?
— Я справді дуже рано зрозумів, що в житті багато чого доведеться здобувати самому. І не хочу романтизувати цей досвід. Коли дитина росте без належної батьківської підтримки — це не робить її автоматично сильнішою. Це болить. Просто з часом ти вчишся із цим жити і сам вирішуєш, ким тобі стати далі.
Що допомогло мені? Напевно, люди, які зустрічалися на моєму шляху. Я переконаний: навіть якщо поруч немає батьків, надзвичайно важливо знайти дорослих, яким можна довіряти, — вчителя, наставника, друга, людину, яка в тебе повірить. Іноді одне вчасно сказане слово здатне дуже сильно змінити життя дитини.
А ще мене завжди рятувала робота і бажання рухатися вперед. Я багато помилявся, починав спочатку, щось втрачав, але ніколи не дозволяв собі повірити, що обставини, в яких я виріс, визначають усе моє подальше життя.
— Що б ви порадили дітям, які сьогодні ростуть без батьківського піклування?
— Ваше минуле — це частина вашої історії, але не вирок і не готовий сценарій вашого майбутнього. Шукайте те, що вам цікаво. Вчіться. Не бійтеся просити допомоги. Тримайтеся людей, які вас поважають і допомагають ставати кращими.
І не намагайтеся одразу знайти «справу всього життя». Іноді своя дорога знаходиться маленькими кроками.
— Хто у вашому житті став тим наставником, орієнтиром і людиною, яка допомогла сформуватися?
— Це мій батько. Не біологічний. У дитинстві нас з інтернату відправляли відпочивати в Голландію, аби ми хоча б на три місяці відчули, що таке сім’я.
Для мене ця людина — Ян Ебельєс (Jan Ebeltjes). Минулого року він помер. Завдяки йому я навчився цінувати життя і радіти дрібницям.
— Чим український театр вирізняється від європейського і чого ми можемо навчитися один в одного?
— Я б не став говорити, що український театр кращий чи гірший за європейський. Він просто інший. І сьогодні нам точно є чого повчитися один в одного.
Європейські театри часто мають значно кращу матеріально-технічну базу, сучасне сценічне обладнання, інший рівень менеджменту, довгострокове планування, сильну грантову культуру. Там театр давно сприймається не лише як сцена і вистава, а як великий культурний простір, відкритий для різних аудиторій.
— У чому секрет плідної співпраці всередині театрального колективу? Чи легко бути керівником?
— Якщо говорити про секрет взаємодії в театрі, то для мене він досить простий — люди повинні відчувати, що вони є частиною спільної справи.
Театр неможливо побудувати навколо однієї людини, навіть якщо ця людина — керівник. У нас дуже різні люди: актори, режисери, художники, технічні працівники, адміністрація. У кожного свій характер, своє бачення, свої амбіції. І завдання керівника — не зробити всіх однаковими, а об’єднати цих різних людей навколо спільної мети.
— Як вам вдається тримати баланс у співпраці з працівниками театру?
— Мені здається, що ідеального балансу не існує. Особливо в театрі. Тут сьогодні може бути прем’єра, завтра господарська проблема, післязавтра гастролі, а між цим — десятки питань, які потребують рішення вже зараз.
Для мене головне — не втрачати людяність у робочих стосунках. Я можу бути вимогливим, іноді навіть дуже, але намагаюся завжди пояснювати, заради чого ми щось робимо. Людина повинна розуміти не тільки своє завдання, а й спільну мету.
— Ви говорите, що найбільше театру сьогодні потрібен статус національного. Що необхідно зробити для його отримання?
— Це одна з наших великих цілей. Я переконаний, що найбільший театр Закарпаття повинен прагнути до статусу національного. Але я завжди кажу: національним потрібно спочатку стати за рівнем своєї роботи, а вже потім — за статусом.
Для цього недостатньо просто подати документи. Театр повинен мати загальнодержавне і міжнародне визнання, сильний творчий колектив, якісний репертуар, гастрольну та фестивальну діяльність, реалізовувати важливі культурні проєкти і реально впливати на розвиток українського театрального мистецтва.
Саме над цим ми останні роки системно працюємо. Розвиваємо театр, створюємо нові проєкти, гастролюємо Україною та за кордоном, розширюємо міжнародну співпрацю, працюємо над безбар’єрністю, відкриваємо нові сценічні простори і паралельно оновлюємо саму будівлю театру. Сьогодні триває велике оновлення глядацької зали.
Щодо самого статусу — ця робота також ведеться. Це не рішення, яке може одноосібно прийняти директор театру чи навіть область. Є визначена державна процедура, відповідне клопотання і в кінцевому результаті — рішення на рівні держави та Указ Президента України.
Тому я не хочу забігати наперед і називати строки. Наше завдання сьогодні — зробити все, щоб коли це питання буде розглядатися, ні в кого не виникало запитання: «А чи заслуговує Закарпатський драмтеатр на статус національного?»
— Яким має бути театр, щоб дорости до статусу національного?
— Таким, як наш театр. Ми до цього доросли.
— Чи є зараз у театрі вакансії та можливість працевлаштуватися випускникам театральних вишів?
— Для творчих працівників вакансій немає. Є вакансії столяра, слюсарів, кравчинь.
— Як талановитій молоді реалізувати себе в акторстві та на сцені?
— Насамперед я б не радив молодій людині чекати, поки хтось відкриє двері й скаже: «Ти талановитий — заходь». У цій професії так буває дуже рідко.
Талант — це лише початок. Далі потрібні навчання, дисципліна, постійна робота над собою і велика кількість спроб. Треба йти в театральні студії, вступати до профільних закладів, брати участь у кастингах, молодіжних проєктах, фестивалях, пробувати себе на сцені й перед камерою. І не боятися відмов.
Для актора слово «ні» — це частина професії.
— Як молодим людям долати відмови на кастингах і при цьому не знецінювати власний талант?
— У житті кожен із нас проходить свої «кастинги» — і далеко не завжди нас обирають.
Молодій людині дуже важливо навчитися розділяти дві речі: «мені відмовили» і «я нічого не вартий». Це абсолютно не одне й те саме.
На кастингу можуть шукати інший типаж, інший голос, іншу енергетику. Сьогодні ти не підійшов, а завтра саме твоя особливість може стати головною причиною, чому оберуть тебе.
А баланс між низькою самооцінкою і зверхністю, на мою думку, дає робота. Коли ти знаєш свої сильні сторони, але водночас розумієш, скільки ще треба вчитися, — це і є здорова впевненість.
Не потрібно доводити всім, що ти найкращий. Треба щодня намагатися стати кращим, ніж ти був учора.
— А що допомагало вам, коли ви починали здобувати першу популярність?
— Мене завжди повертали на землю робота, відповідальність і люди поруч, які могли сказати мені правду, а не тільки те, що приємно почути.
І це моя дружина.
— Які письменники чи п’єси найбільше вас надихають?
— Не вони мене надихають. Сім’я. Їхня віра в мене. Підтримка. І важке дитинство.
Я знаю, як це — коли ти нікому не потрібен.
А читати люблю. Багато. Любка, Іздрика, Матіос.
— Розкажіть трохи про вашу родину. Ваша дружина також пов’язана з театром?
— У мене дружина актриса, я її керівник. Але це лише на роботі. Дві прекрасні донечки і син Еней. А ще песик Оскар і папужка Чікі.
Діти не діляться, ким хочуть бути. Але вони творчі. Дуже.
Я хочу, щоб вони були тими, ким самі захочуть. Це важливо. Все решта — прийде з часом.
— Чи важко розділяти професійне та особисте життя, коли ви з дружиною разом і вдома, і в театрі?
— Вона в театрі теж 20 років. Як акторка — вона талановитіша за мене.
Ми не розділяємо особисте і роботу. Це наше життя, ми цим насолоджуємося і проживаємо його разом.
— Що сьогодні може зробити звичайний глядач для підтримки театру та української культури?
— Театр створює не тільки директор, режисер чи актори. Театр існує доти, доки до нього приходить глядач.
Тому найпростіше, що сьогодні може зробити кожна людина для підтримки культури, — прийти. Купити квиток на виставу. Привести із собою дитину, друга, батьків. Розповісти про виставу, яка сподобалася. Поділитися дописом театру. Порадити українську книжку, послухати українську музику.
На перший погляд це дрібниці, але саме з них і складається підтримка культури.
Особливо важливо приводити до театру дітей. Бо якщо дитина сьогодні вперше зайде до театру і закохається в цю атмосферу, є велика ймовірність, що через двадцять років вона приведе сюди вже своїх дітей.
А під час війни культура набуває ще одного значення. Ми боремося не лише за територію. Ми боремося за право залишатися українцями — мати свою мову, історію, літературу, музику, театр. Саме тому підтримувати українську культуру сьогодні — це теж частина нашої стійкості.
І я хочу, щоб люди відчували: Закарпатський драмтеатр — це не «наш», у значенні колективу, який тут працює. Це ваш театр. Театр Закарпаття.
Тому приходьте. Дивіться. Критикуйте нас, коли є за що. Хваліть, коли ми цього заслуговуємо. Говоріть із нами, приводьте дітей і друзів.
Бо найгірше для театру — не критика. Найгірше — порожня глядацька зала.
Автор: Вікторія Войцешина
