Фотографії Михайла Дороговича давно стали впізнаваними далеко за межами Закарпаття. Його роботи отримують міжнародні нагороди, експонуються у престижних музеях та галереях світу, а в центрі кожної світлини – людина, її історія та емоції. Втім, фотографія лише одна зі сторін життя митця. Не менш важливе місце в ньому займають Карпати, які він називає своєю церквою, викладання в Академії культури і мистецтв, багаторічні мандрівки та бажання зберегти для майбутніх поколінь культуру й обличчя Закарпаття.
Журналіст «Баношу» поспілкувалися з Михайлом Дороговичем про шлях у фотографію, натхнення, гори, війну, проблеми Карпат, викладання, сучасне мистецтво та людей, яких він прагне показати такими, якими вони є насправді. Вийшла відверта розмова не лише про фотографію, а й про цінності, відповідальність і любов до рідного краю.
Чи пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що фотографія стала справою вашого життя?
Так, пам’ятаю дуже добре. Насправді фотографією я займаюся ще з юності, приблизно з 16 років. Навчався у фаховому коледжі мистецтв ім. Адальберта Ерделі в Ужгороді на дизайнера, і саме там у нас була дисципліна «Фотосправа». В той час я й захопився фотографією. Відтоді в моєму житті є дві головні стихії – фотографія і гори.
Хто найбільше вплинув на ваше професійне становлення?
Якщо чесно, жодна конкретна людина. У мене ніколи не було культу особистості чи бажання бути схожим на когось. Найбільше на мене впливали музика і природа. Я дуже люблю творчість Ганса Циммера, Джеймса Горнера, Алана Сільвестрі та багатьох інших композиторів. Ще одна моя велика любов – гори. Для мене гори ніколи не були про підкорення вершини. Це місце, де можна побути наодинці із собою, розслабитися, зрозуміти, наскільки ми маленькі й тимчасові у цьому світі. Саме це мене надихає. Практично всі мої фотографічні проєкти народжуються під впливом музики та природи. Так, є фотографи й митці, творчість яких мені подобається, але справжнє натхнення я завжди знаходив саме в природі.
На початку творчого шляху що було для вас найважчим?
Найважче було зрозуміти, що саме я хочу знімати і якою буде моя фотографія. Такі речі не приходять одразу. Це результат багатьох років пошуку, експериментів і помилок. Відносно рано я зрозумів, що хочу працювати саме в жанрі портретної фотографії. Це сталося після знайомства з відомим закарпатським художником Семаном Ференцом. У 2002 році я прийшов до нього на першу творчу зйомку. Добре пам’ятаю той момент: він роздягнувся перед камерою і сказав мені: “Якщо ти справді митець, ти знаєш, що з цим робити”. Тоді мені було трохи більше ніж двадцять років.
Саме тоді народилася одна з моїх перших відомих серій. Я зрозумів, наскільки сильними можуть бути психологічні портрети, наскільки багато енергії, відвертості й правди може бути в таких фотографіях. Після цього була довга перерва. Я багато років займався соло-трекінгом, соло-альпінізмом, багато мандрував світом. Але згодом усе одно повернувся до фотографії.
Я знімаю лише Закарпаття. Це мій край, тут я народився, тому всі проєкти так чи інакше пов’язані саме із Закарпаттям. Сьогодні мене найбільше цікавлять психологічні портрети та люди в традиційному національному одязі. Саме цим напрямком я йду вже багато років.
Ви часто говорите про свою любов до гір. Чого вони вас навчили як людину?
Любов до гір у мене з’явилася ще в дитинстві. У моїй родині не було людей, які серйозно займалися туризмом чи альпінізмом, але я буквально захоплювався телепередачами про подорожі. Пам’ятаю програму “Світ мандрівників”, інші передачі про природу. Я дивився їх і відчував, що колись обов’язково стану мандрівником. Коли з’явилася така можливість, я почав ходити в гори.
Для мене гори – це більше, ніж просто природа. Це моя церква. Саме там я можу побути наодинці із собою. У храмі я не відчуваю того, що відчуваю високо в Карпатах. Саме тому мені так боляче дивитися на те, що сьогодні відбувається з нашими горами.
Я багато років ходив Карпатами й бачив, як вони змінюються. Якщо колись на полонинах були лише туристичні стежки, то сьогодні дедалі частіше бачиш колії від позашляховиків, джипів і мотоциклів. Є місця, де вони заїжджають просто до високогірних озер або їдуть річищами потоків. На мою думку, це неприпустимо.
Є ще одна тема, яка мене дуже хвилює – будівництво вітроелектростанцій на полонинах. Я не проти зеленої енергетики. Навпаки, розумію, що вона потрібна. Але переконаний, що для таких проєктів потрібно шукати місця, які не руйнуватимуть унікальні природні ландшафти Карпат.
Часто всі звинувачують туристів або людей, які приїжджають на Закарпаття. Я так не думаю. Я з великою повагою ставлюся до всіх, незалежно від того, звідки приїхали, якою мовою говорять чи якої вони національності. Відповідальність насамперед лежить на владі. Саме вона повинна встановлювати правила і захищати природу. Бо якщо людині дозволяють нищити гори – вона це робить. А завдання держави сказати: «Стоп. Це потрібно берегти!». Якщо заборонити джипінг там, де він шкодить горам, якщо не дозволяти забудову чи реалізацію проєктів без урахування екологічних наслідків, тоді Карпати матимуть шанс зберегтися.
Я побував на Алтаї, Памірі, Тянь-Шані, Камчатці, в Альпах. І ніде не бачив такого масштабу втручання в природу, як у моїх рідних Карпатах. Мені дуже хочеться, щоб ми навчилися берегти те, що маємо. Бо природа – це те, що неможливо швидко відновити. Шрами, які ми залишаємо сьогодні, можуть загоюватись сотні років.
Яка, на вашу думку, найбільша проблема Карпат сьогодні?
Проблем дуже багато, але головна – це необхідність захистити природу. Я пам’ятаю, як уперше підіймався на Говерлу ще у 1990-х. Там була альпійська рослинність, усе виглядало зовсім інакше. У мене досі збереглися фотографії озер Ворожеска, Апшинець, Догяска. Колись до них вела одна вузенька стежка. Озера були абсолютно чистими. Сьогодні там усе переорано джипами й мотоциклами.
Добре, що туристи поступово стають більш свідомими. Якщо ще десять років тому люди могли митися з шампунями просто в карстових озерах, то зараз інші туристи вже роблять їм зауваження. Але проблем усе одно дуже багато.
Природа – це святе. Її потрібно захищати вже зараз. Економіку можна відновлювати десятиліттями, культуру суспільства теж. А природу можна захистити одним рішенням, якщо буде політична воля. Тоді люди знову зможуть підійматися на Боржаву, насолоджуватися тишею, чистим повітрям і краєвидами, а не вдихати пил від позашляховиків кожні кілька хвилин. Бо коли автомобілі заїжджають просто до високогірних озер і їдуть по воді – це вже не туризм. Це злочин проти природи.
Саме тому я вже давно майже не фотографую Карпати. Мені дуже боляче бачити, що з ними відбувається. Українські Карпати – одна з найцінніших частин усієї Карпатської гірської системи. Але сьогодні вони водночас є й одними з найбільш вразливих. Незаконні рубки, браконьєрство, хаотичний рух позашляховиків, будівництво, встановлення вітряків – усе це потребує дуже зважених рішень.
Ви багато років мандруєте Карпатами. Що, на вашу думку, є в них такого, чого часто не помічають інші?
Карпати особливі завдяки своїй помірній висоті. Тут майже на кожному кроці є джерела з чистою водою, густі ліси, ягоди, гриби, надзвичайно багатий рослинний і тваринний світ. Саме тому мандрувати Карпатами – справжнє задоволення. Мені здається, люди часто не усвідомлюють, наскільки це унікальне місце. Лише побувавши в інших горах, починаєш розуміти, яке багатство ми маємо. Так, Кавказ чи Памір вражають своїми масштабами, але там зовсім інші умови: великі висоти, льодовики, вічні сніги. Карпати ж живі. Тут усе росте, усе дихає, усюди вода, ліси, полонини. Саме це робить їх неповторними.
Якщо ви ще не були високо в Карпатах, обов’язково підніміться хоча б на Боржаву. Приїдьте до Пилипця, скористайтеся підйомником, підніміться нагору і просто зробіть глибокий вдих. Тоді ви зрозумієте, про що я говорю. Або поїдьте на Міжгірщину, підніміться на Синевирський перевал, побувайте біля озера Синевир. Саме там приходить усвідомлення, наскільки це особливий край. Колись я багато ходив і Кримськими горами. Вони теж красиві, але зовсім інші. Там завжди відчувалася нестача води, інший клімат. У Карпатах же практично будь-де знайдеш чисте джерело або гірський потік. Це справжній скарб.
Над якими проєктами ви працюєте?
За багато років у мене з’явилося кілька великих фотографічних проєктів. Перший – «Відомі та цікаві особистості Закарпаття». Це серія психологічних портретів людей, які творять історію нашого краю. Другий – «Культурний етнос Закарпаття», присвячений традиційному одягу, культурі та багатонаціональності регіону. Окремий проєкт я присвятив ромам-келдерарам: дуже закритій етнічній спільноті. Саме ця серія отримала найбільше міжнародних нагород і експонувалася у престижних музеях та галереях різних країн.
Зараз працюю над проєктом «Під старим небом», а також фотографую високогірних жителів українських Карпат. Мене дуже цікавлять люди, які живуть у таких високогірних місцях як Буковинка, Перенизь, Стебний, Буківцьово та інших селах Рахівщини, Міжгірщини та Березнянщини. Я розумію, що цей спосіб життя поступово зникає. Молодь хоче жити легше, ближче до міст. І це природно. Але разом із цим ми можемо втратити цілий пласт культури. Саме тому мені хочеться встигнути зафіксувати цих людей такими, якими вони є сьогодні.
Ви дуже емоційно говорите про зміни в Ужгороді. Чому?
Бо я народився тут і пам’ятаю зовсім інше місто. Колись Ужгород був значно зеленішим, спокійнішим. Було більше простору, більше поваги до історичної забудови. Сьогодні місто дуже швидко змінюється. Мене найбільше турбує те, що історична архітектура часто залишається без належної уваги, натомість активно з’являються нові багатоповерхові забудови. Будь-яке сучасне будівництво має бути дуже відповідальним. Бо якщо історичне середовище втрачено, повернути його практично неможливо. Саме тому я переконаний, що розвиток міст повинен відбуватися так, щоб не знищувати їхню історію та характер.
З природою ситуація схожа. Карпати ще можна врятувати. Якщо сьогодні ухвалити правильні рішення, заборонити руйнівну діяльність там, де вона неприпустима, природа поступово відновиться. Але якщо забудувати полонини вітряками чи остаточно знищити їхню екосистему, повернути все назад буде вже неможливо.
Коли людина хоча б раз по-справжньому закохується в гори, вона починає дивитися на світ інакше. Там не хочеться брехати, брати хабарі чи жити лише матеріальними речами. Я завжди кажу: можливо, я не зробив у житті чогось великого, але пишаюся тим, що принаймні не нашкодив своїй державі. Якщо кожен із нас хоча б не буде шкодити, це вже дуже багато.
Ви казали, що багато знімаєте людей. Що насамперед шукаєте в їхніх очах та обличчях?
Відвертість. Для мене фотографія – це насамперед психологічний портрет. Я не люблю надмірного позування чи штучності. Мені важливо, щоб людина залишалася собою. Я хочу, щоб глядач, дивлячись на фотографію, відчув емоцію, захотів більше дізнатися про цю людину, зрозуміти її історію.
Якщо ви звернете увагу на мої роботи, то побачите, що в них усе досить просто. Там немає навмисної ефектності чи «глянцю». Для мене головне – показати людину такою, якою вона є насправді. Сьогодні світ фотографії часто диктує інші правила. Усі хочуть виглядати красивішими, успішнішими, молодшими, ніж вони є. Люди ретельно обирають ракурс, накладають фільтри, приховують недоліки. Але справжня фотографія, на мою думку, починається тоді, коли людина перестає грати роль. Навіть якщо це дуже відвертий портрет, він має залишатися чесним. Щоб глядач подивився й сказав: «Так, це справжня людина». Саме цьому мене колись навчив Семан Ференц. Він показав, що психологічний портрет – це не про зовнішність. Це про внутрішній світ людини.
Чи була людина, історія якої найбільше вас вразила?
Так, безумовно. Є фотографія, яка для мене має особливе значення. Вона називається «Життя на протезі». На ній зображена художниця-керамістка Тетяна Літус. Це один із найдорожчих для мене портретів. У ньому для мене збіглося все: особистість героїні, композиція, світло, відвертість, емоція. Саме ця робота принесла мені багато міжнародних нагород. Вона отримала Grand Prize конкурсу MonoVisions Photography Awards у Лондоні, а також експонувалася на престижних міжнародних виставках і в музеях різних країн.
Що цікаво, ця фотографія народилася зовсім не у великій професійній студії. Ми працювали у маленькій майстерні художниці, буквально три на три метри. Принесли звичайний світлий фон, ледве його натягнули. Місця було настільки мало, що мені самому було важко відійти, щоб правильно скомпонувати кадр на повний зріст. Але коли дивишся на цю фотографію, здається, ніби вона зроблена в професійній студії з дорогим освітленням. Насправді ж усе було максимально просто. Саме тому я особливо нею пишаюся.Це, мабуть, моя найтитулованіша окрема фотографія.
Якщо ж говорити про серії, то для мене найбільш значущою залишається проєкт про ромів-келдерарів. Саме він побував у найпрестижніших музеях і галереях світу. Особливо цінною для мене стала експозиція в Griffin Museum of Photography у штаті Массачусетс, США. Потрапити туди дуже непросто: щороку музей відбирає лише тридцять найкращих фотографічних історій з усього світу. Тому для мене було великою честю стати одним із цих тридцяти авторів.
Чи є особистість, з якою ви хотіли б попрацювати в майбутньому?
Так, звичайно. Постійно є люди, яких я хотів би сфотографувати. Зараз якраз працюю над одним таким задумом, але поки не хочу називати прізвище, адже проєкт ще в процесі. Мене цікавить саме відвертий психологічний портрет. І це зовсім непростий жанр. Він потребує великої підготовки. Треба познайомитися з людиною, знайти до неї підхід, домовитися. Не кожен готовий до такої відвертої зйомки. Багато хто думає, що фотографія – це просто: взяв камеру, натиснув кнопку і готово. Насправді ж усе набагато складніше.
Уявіть художника-імпресіоніста. Він прокидається зранку, приходить у майстерню, випиває каву, натягує полотно і починає писати картину. Йому не потрібно ні з ким домовлятися. Фотограф працює інакше. Якщо ти хочеш створити справжній портрет людини, спершу маєш заслужити її довіру. Людина повинна зрозуміти, що ти адекватний, що ти митець, що не нашкодиш її репутації. Потім потрібно знайти правильну локацію, продумати освітлення, композицію. Для мене дуже важливо, щоб насамперед комфортно було не мені, а людині, яку я фотографую. Не дай Боже її образити чи показати не такою, якою вона хотіла б себе бачити.
Далі виникає ще одне питання: чи сподобаються їй ці фотографії? Якщо ні, то вся величезна підготовча робота може виявитися марною. Адже тоді ці світлини вже не можна буде ні публікувати, ні показувати на виставках. Саме тому мистецька фотографія дуже складний вид мистецтва. Найважливіше відбувається ще до того, як ти натиснеш кнопку затвора.
Я майже завжди приходжу фотографувати людей у їхньому власному середовищі. Не люблю студії. Коли людина перебуває вдома чи у звичному для себе просторі, вона поводиться природніше, не напружується, легше відкривається. У мене ще жодного разу не було конфлікту з людьми, яких я фотографував. Перед зйомкою я показую свої попередні роботи, пояснюю, що хочу зробити.
Колись усе було набагато складніше. Коли в мене ще не було міжнародних нагород і визнання, люди ставилися до мене більш насторожено. Зараз усе простіше: багато хто вже знайомий із моєю творчістю, тому контакт відбувається значно легше.
Я майже щодня думаю про те, кого фотографувати далі і який проєкт буде наступним. Зараз завершився «Під старим небом», і тепер я думаю, що робити далі. Потрібно постійно бути в тонусі. Бо не все виходить. Іноді просто опускаються руки. Життя митця таке: бувають моменти, коли нічого не хочеться робити. Думаєш: кому це взагалі потрібно? Кому цікаве збереження культури, традицій, історій людей? А потім щось трапляється, і знову з’являється новий порив. Домовляєшся про зйомку, фотографуєш, бачиш результат і розумієш: це було варте всіх зусиль. Усе відбувається хвилями: злети, падіння, натхнення, сумніви. Це природний процес.
Чи підтримує вас родина та близькі у вашому творчому шляху?
Так. І це дуже важливе питання. Якби мене не підтримувала дружина, то, чесно кажучи, давно б уже нічого цього не було. Підтримка сім’ї – це основа. Дуже важливо, коли близьким подобається те, чим ти займаєшся, коли вони теж живуть твоєю творчістю.
Бо якби дружина сказала: «Навіщо ти це робиш? Це не приносить грошей. З твоїм ім’ям ти міг би піти в комерційну фотографію, знімати весілля і добре заробляти», – тоді все дуже швидко закінчилося б.
Творчість – це не лише фотографування. Це виставки, експозиції, конкурси, підготовка заявок, оформлення матеріалів. Я беру участь лише у найпрестижніших міжнародних фотоконкурсах. Якщо умовно говорити, то це двадцятка найкращих конкурсів світу. Саме на них я щороку подаю свої роботи. І без підтримки родини це було б практично неможливо.
Чи вмієте ви повністю відключатися від роботи?
Так, вмію. Але тільки одним способом. Я встаю зранку, збираю рюкзак, беру намет, спальник і на три дні йду в гори. Сам. Там я повністю відключаюся. Не тільки від роботи чи фотографії, а й від усіх побутових проблем. Просто милуюся природою, п’ю чисту воду, живу горами, вирішую свої щоденні туристичні справи. І це неймовірно очищає голову. Усі люди, які по-справжньому закохалися в гори й ходять туди на кілька днів, скажуть вам одне й те саме: ти повністю забуваєш про міську метушню, цивілізацію, проблеми. Повертаєшся вже з абсолютно чистою головою. І тоді можна знову працювати. Мені це дуже допомагає.
Чи вплинуло повномасштабне вторгнення на ваше життя та творчість?
Передусім морально. З’явилося багато побутових проблем. Ми живемо на Закарпатті, де життя все ж таки спокійніше, ніж у багатьох інших регіонах країни, але війна торкнулася всіх. Ми стали невиїзними. Багато чого змінилося.
У кожного ця війна залишила свої рани. У когось загинули рідні – це набагато страшніше, ніж будь-які інші наслідки. Але для мене найбільша трагедія полягає в іншому. Я розумію, що так, як було раніше, вже не буде. І це дуже боляче. Мені здається, що ми взагалі не мали опинитися в тій точці, де перебуваємо зараз і мали зробити все, щоб цього не сталося. І найважче те, що сьогодні я не бачу, що буде далі.
Мене дуже турбує ще одна річ – корупція. На мою думку, це одна з найбільших проблем держави. Як можна перемогти зовнішнього ворога, якщо всередині країни існує тотальна корупція? Ми повинні були б об’єднатися й насамперед подолати її. Саме це мене найбільше хвилює.
Я не радію війні. Але, на жаль, бачу, що є люди, яким вона вигідна. Я зараз не про Росію, я про Україну. Є ті, хто під час війни збагачується, хто не хоче, щоб вона завершилася, бо їм добре. Але це потрібно закінчувати. Потрібно припинити цю бійню й почати розвиватися.
Я інакше бачу майбутнє України. На мою думку, найбільша проблема: не мова, не релігія і не переселенці. Найбільша проблема – це корупція. Коли ми її подолаємо, дуже багато інших речей автоматично стануть на свої місця. Люди перестануть шукати приводи для розділення суспільства й почнуть працювати заради розвитку країни. Бо інакше буде тільки гірше.
Зараз ви працюєте з молоддю, викладаєте. Розкажіть трохи про цю сферу свого життя.
Так, я викладаю дисципліни з аудіовізуального мистецтва в Академії культури і мистецтв. Люблю цю роботу. Вона забирає багато часу, адже я насамперед творча людина, але мені дуже приємно, що в академії мене поважають і допомагають. Колеги розуміють, що я фотограф-практик, що творчість для мене дуже важлива, тому намагаються максимально звільнити мене від зайвої бюрократії. Завдяки цьому я можу більше працювати саме зі студентами.
У мене багато студентів з різних областей України. Молодь дуже талановита, дуже цікава. Моє завдання – провести їх цією стежкою мистецтва. І мені надзвичайно приємно бачити, як вони починають розуміти, про що я говорю. Приходять зовсім юними, «тікток-дітьми», які думають, що фотографія – це просто красиві картинки чи відео для соцмереж. Але проходить два, три, чотири роки, і вони вже створюють роботи, у яких фотомистецтво має голос.
Цього року ми зробили фотовиставку в галереї «Ужгород». Було дуже багато відвідувачів. Люди приходили, дивилися, обговорювали роботи. Студенти створили справді серйозні фотографії, які розповідають про важливі речі. І це найбільша нагорода для викладача: бачити, як за кілька років твої студенти стають особистостями, які вже самі можуть розповідати сильні візуальні історії.
Ми не женемося за ефектними спецефектами чи фотошопом. Для мене фотографія – це насамперед світло. Я наполегливо запрошую студентів у світ оптичного зображення. Якщо ми фотографуємо, то працюємо через об’єктив, світло. Фотошоп допускається лише в тих межах, які існували ще за часів аналогової фотографії: зробити кадр трохи світлішим чи темнішим, обрізати композицію. Але заміна неба, фону, предметів, домальовування деталей – це вже не фотографія. Це художня обробка фотографії, окремий вид мистецтва.
Коли ви зробили фотографію, а потім у редакторі змінили кольори, прибрали або додали якісь елементи – це вже не документальна фотографія. Вона може мати художню цінність, але вже не є тим зображенням, яке народилося через світло. Саме цьому я й навчаю студентів. Я хочу, щоб вони мислили. Бо головне завдання фотографа: не просто зробити гарний кадр, а створити роботу, яка матиме голос. Щоб людина не пройшла повз фотографію байдуже. Щоб вона зупинилася, задумалася: хто ця людина, чому саме так побудований кадр, чому він викликає такі емоції. Оце для мене найважливіше. Хотілося б лише мати трохи більше часу для власних творчих проєктів, але вже як є. Я відчуваю, що мене поважають. І на роботу я йду із задоволенням.
Про зарплату ми говорити не будемо, бо всі знають, у якому становищі сьогодні перебувають освіта й культура в Україні. І це теж одна з великих проблем. Мене дуже засмучує, що культура й освіта фактично опинилися серед найменш оплачуваних сфер. Поки так буде, чекати якихось великих змін дуже важко.
Через це в освіті сьогодні часто залишаються або люди, які справді фанатично люблять свою справу, або дуже заможні люди, які можуть дозволити собі викладати не заради грошей, або ж ті, хто приходить будувати власні корупційні схеми. А є ще чесні викладачі, які все життя присвятили освіті, не беруть хабарів, віддають себе студентам, але ледве виживають. І мені дуже шкода саме цих людей. Це така ж велика проблема, як і те, про що ми говорили раніше щодо Карпат. Освіта й культура потребують значно більшої уваги, якщо ми хочемо мати сильне суспільство.
Тому для мене викладання – це навіть більше хобі, ніж робота. Це насамперед спілкування зі студентами, можливість передати їм свої знання. І навіть не просто знання, а, можливо, трохи скоригувати їхнє бачення. Мені здається, що сьогодні у сфері освіти обов’язково мають бути люди, які допоможуть виправити спотворене уявлення про фотомистецтво. Бо фотографія – це не дитяче свято у садочку і не троянда на клумбі. Фотомистецтво має величезну силу. Воно може піднести людину до небес або, навпаки, зруйнувати її. Це справді дуже потужний інструмент. А ми часто сприймаємо фотографію лише як красиві листівки: відретушовані міста, прибрані дроти, ідеальні картинки без жодного недоліку. На мою думку, це абсолютно спотворене розуміння мистецтва. Саме тому я приходжу до студентів і намагаюся виховувати покоління людей, які будуть мислити, які захочуть впливати на світ через фотографію й аудіовізуальне мистецтво. Впливати, а не просто бездумно викладати в соцмережі чергове відео про те, що вони їли чи де були. Мені хочеться, щоб вони спостерігали, думали, переживали, плакали, сміялися, говорили зі світом мовою мистецтва.
На жаль, сьогодні є дуже багато митців, які просто існують. Навколо стільки проблем, стільки тем, про які потрібно говорити через мистецтво, але вони мовчать. Збираються у своїх творчих спілках, які, на мою думку, давно втратили голос, бо вони залежать від чиновників. Якщо перестануть їм служити – не буде фінансування. Саме тому я за незалежне мистецтво. Я хочу, щоб митець мав право говорити все, що вважає за потрібне. Бо якщо ти залежиш від системи, якщо тобі можуть будь-якої миті закрити рота, то яка тоді може бути свобода творчості? Можна все життя малювати глечики, абстрактні плями чи будь-що інше, але якщо в роботі немає змісту, голосу й енергії, вона нічого не змінює.
Я дуже люблю свій край. Люблю людей. Для мене абсолютно не має значення, якої людина національності чи звідки вона. Найважливіше, щоб вона залишалася Людиною. Доброю. Порядною. І мені здається, що саме це сьогодні найважливіше. Ми надто часто оцінюємо людей за другорядними речами й забуваємо про головне.
Ще одна річ, яку я помічаю в українському суспільстві – ми дуже любимо нищити своїх. Людина зробить маленьку помилку, і на неї одразу обрушується шквал критики. Її буквально втоптують у багно. А великі помилки високопосадовців багато хто ніби не помічає. І це неправильно. Ми постійно шукаємо, кого б ще засудити, принизити, розкритикувати. Причому найчастіше робимо це не особисто, а через соціальні мережі. Ця тенденція мене дуже засмучує.
Які у вас найближчі плани?
25 липня о 14:00 в Ужгородському скансені під час фестивалю «Цвіт папороті» ми презентували новий проєкт «Під старим небом». Над ним ми разом із продюсеркою Іриною Янцо працювали майже сім місяців: їздили Закарпаттям із двома табуретками й фотографували різних людей на тлі старовинних дерев’яних церков. Це було надзвичайно складно, тому що такі храми дуже легко перетворити на банальну листівкову картинку. Я від самого початку поставив собі за мету цього уникнути. Тому ми спеціально працювали лише в похмуру погоду: перед дощем, під час мряки або навіть снігу. Нам було важливо, щоб яскраве сонце й різкі тіні не відволікали від головного.
Спочатку я хотів зробити велику окрему виставку. Але потім мені зателефонувала Інеса Ізай, організаторка фестивалю «Цвіт папороті», й запропонувала представити проєкт саме в дерев’яній церкві Ужгородського скансену. Я одразу зрозумів – це ідеальне місце.
Паралельно хочу продовжити ще один свій великий проєкт про високогірних жителів українських Карпат. Він триває з 2023 року й досі залишається відкритим. Поки маю можливість, буду ним займатися. Але після початку повномасштабної війни працювати стало значно важче. Люди налякані, виснажені, багато хто залишився практично сам на сам зі своїми проблемами. Молодих чоловіків мобілізують, держава, як вони відчувають, мало про них дбає. Тому зараз уже неможливо просто прийти до людей у гори й попросити дозволу їх сфотографувати. Раніше тебе могли запросити до хати, пригостити, поговорити. Тепер усе інакше, доводиться домовлятися через знайомих, через авторитетних людей у громадах. І лише коли люди бачать мої роботи й починають довіряти, тоді погоджуються на зйомку. Сьогодні все набагато складніше.
