“Справжні життєві цінності – не в штучності, а в щирості”:фотохудожниця Кетрін Кіш про соціальні проєкти, історії людей та фотографію, як спосіб говорити про складне

Фотографія може бути значно більшою, ніж красивий кадр. Для ужгородської фотографки та фотохудожниці Кетрін Кіш це спосіб розповідати історії, передавати емоції та привертати увагу до проблем, про які суспільству часто незручно говорити. У її авторських проєктах присутні теми домашнього насильства, булінгу, самоідентифікації, самотності й екології. Частина цих історій виросла з особистого досвіду мисткині, інші – з розмов із людьми, які наважилися поділитися власними переживаннями.

Після початку повномасштабної війни Кетрін залишила роботу в бізнесі та вирішила професійно присвятити себе фотографії. Сьогодні вона працює з концептуальними й репортажними зйомками, створює соціальні фотопроєкти, долучається до ініціатив із протидії домашньому насильству та займається психосоціальною підтримкою військових і ветеранів.

У розмові з журналістом «Баношу» Кетрін Кіш розповіла, як фотографія стала її професією, чому для авторських робіт обирає справжні людські історії, як власний досвід допомагає говорити про складні теми та що планує показати у наступних фотопроєктах.

Фото: Генадій Тюльпаков

Розкажіть, як ви прийшли до фотографії? З чого почалося ваше захоплення і як воно переросло в те, чим займаєтеся сьогодні?

Фотографією я цікавилася з дитинства. Вдома у нас був плівковий фотоапарат і я знімала на нього все, що бачила. Єдине, що люди тоді в мене виходили або без голови, або без ніг. Та й загалом мистецтвом я цікавилася все життя. Любила малювати, щось створювати, захоплювалася дизайном інтер’єрів. Тому творчість завжди була частиною мого життя.

Про фотографію серйозно замислилася десь на початку 2010-х. Тоді фотографувала на звичайний смартфон. Друзі та знайомі говорили, що в мене добре виходить і є власне бачення. Спочатку я не сприймала ці слова серйозно.  

У 2013 році в мене з’явився перший фотоапарат. Якщо чесно, вже не пам’ятаю, чи батьки подарували його на честь закінчення другої вищої освіти, чи на день народження. Але цікаво, що я точно знала, яку саме модель хочу. Так фотографія поступово стала моїм хобі. Згодом зрозуміла, що найбільше мені цікаво створювати творчі історії про людей, їхні емоції та переживання. Також мені близька репортажна фотографія. Саме в цих двох напрямках я працюю.

У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, зрозуміла: або зараз, або ніколи. Вирішила повністю перейти у фотографію та зробити її своєю професією. Я довго не могла уявити себе фотографкою, адже працювала в бізнесі й обіймала керівні посади у великих компаніях. Але зрештою наважилася змінити життя. І після цього почали з’являтися нові можливості.

Люди, які працюють у мистецтві, говорили мені, що я не просто фотографка, а фотохудожниця, яка бачить і показує більше, ніж може помітити звичайне око. Певний час я переосмислювала ці слова, а потім і сама зрозуміла, що це справді мій шлях.

Пам’ятаєте першу фотографію, яку сприйняли не просто як знімок, а як повноцінну авторську роботу з певним посилом?

Це була ціла серія фотографій, яку я створила під час перших блекаутів під час повномасштабної війни. Я живу на першому поверсі і під час відключень електроенергії залишалася практично без зв’язку та будь-яких зручностей. Було темно, наче в печері. Єдиним джерелом світла стала маленька гірлянда на батарейках і мій спалах. Я почала експериментувати зі світлом, знімати в стилі нуар, створювати чорно-білі фотографії. Через пози, ракурси та освітлення намагалася передавати власні думки й переживання.

Приблизно за місяць назнімала багато матеріалу. Тоді й сказала батькам, що більше не хочу повертатися до попередньої роботи та вирішила присвятити себе мистецтву. Мама вперше по-справжньому повірила в мене й дала гроші на організацію першої виставки. Ще за місяць я її провела,  вже як мисткиня.

Чи був конкретний випадок, після якого ви вирішили використовувати фотографію як інструмент розмови про суспільні проблеми?

Для мене мистецтво насамперед говорить про самого автора: його емоції, переживання, травми та досвід. Перша виставка була саме про мої почуття. Тоді я переживала дуже складний період: звільнилася з роботи, мала фінансові проблеми, змінила коло спілкування, відчувала самотність. Фотографія стала для мене способом самовираження.

Наступний проєкт – «Свідомість» – був присвячений екології. Ця тема мені дуже болить. Я постійно намагаюся привертати до неї увагу, адже природа – найцінніше, що ми маємо. Те, як люди ставляться до довкілля, впливає і на наше майбутнє. У природі багато взаємопов’язаних процесів, які ми часто не помічаємо.

Також у моїх роботах були теми самоідентифікації та ейджизму. З останнім я зіткнулася особисто, коли працювала директоркою автозаправної станції. Якщо правильно пам’ятаю, мені тоді було 27 років. Я була наймолодшою директоркою в мережі WOG і відповідала за дві автозаправні станції. Через вік і те, що я жінка-керівниця, старші працівники не завжди сприймали мене серйозно. Тому соціальні теми, до яких я звертаюся у своїй творчості, безпосередньо пов’язані з моїм досвідом.

Розкажіть про свої фотопроєкти. Знаю про «Свідомість», «Щастя» та «Насилля». Які загалом виставки реалізували?

 Першою була виставка «Почуття». Вона розповідала про емоції та переживання. В експозиції були задіяні п’ять чуттів. Я не пояснювала відвідувачам, що саме зображено на кожній фотографії. Там були різні пози, ракурси та образи. Люди могли самостійно роздивлятися світлини й відчувати, які емоції вони викликають. Те, що для мене означало спокій, у когось могло викликати тривогу або зовсім інші відчуття. Мені було цікаво спостерігати за цим. Фактично тоді й почалося моє глибше дослідження психології кадру та поєднання фотографії з психологією.

Наступною була виставка «Щастя». У ній порушувалися теми психології, самотності та самоідентифікації. Зокрема, йшлося про право кожної людини на власну ідентичність, віросповідання, самовираження та особистий вибір. Мені важливо було показати, що людина має право виглядати так, як хоче, обирати одяг і професію. Жінки можуть працювати у сферах, які традиційно вважають чоловічими. Сексуальна орієнтація чи інші особисті особливості не роблять людину гіршою. Для мене головне, щоб вона залишалася людиною, не завдавала шкоди іншим і не порушувала їхніх прав.

Ще була серія “Самотність” Вона стосувалася внутрішніх переживань, страхів та емоцій, які людина часто проживає наодинці, не відкриваючись іншим. Також я хотіла показати, як на відчуття самотності вплинула пандемія COVID-19. Багато людей перейшли на віддалену роботу, залишалися вдома, а спілкування дедалі частіше відбувалося через інтернет. Соціальні мережі дають можливість постійно бути на зв’язку з великою кількістю людей, але це не завжди замінює живе спілкування. Нам потрібен безпосередній контакт: можливість поговорити, побути поруч, торкнутися людини, обійняти її. Особливо гостро самотність може відчуватися, коли поруч немає коханої людини чи сім’ї.

Ще один проєкт – «Насилля», який я реалізувала в межах всеукраїнської акції «16 днів проти насильства». У ньому було три тематичні напрями: інформаційне насильство, домашнє насильство та криза самоідентифікації.

Інформаційне насильство я пов’язувала з медіаграмотністю. Людям важливо розвивати критичне мислення, вчитися перевіряти інформацію, розуміти, де ними намагаються маніпулювати. Особливо актуально це зараз, коли Україна стикається з великою кількістю інформаційних атак з боку агресора.

Тема домашнього насильства для мене дуже особиста. Я займаюся громадською діяльністю у сфері протидії домашньому насильству. Перед створенням цієї серії проходила спеціалізоване навчання, їздила до Києва, брала участь у програмах обміну на Львівщині, відвідувала шелтери та знайомилася з організаціями, які допомагають жінкам вийти з кола насильства. Я сама пережила домашнє насильство в дорослому віці. Це був негативний досвід, з якого мені було дуже складно вибратися. Коли я проходила через цей період, залишалася з проблемою наодинці. Зрештою знайшла сили вийти з цих стосунків.

Я розумію, що багато жінок досі живуть у таких обставинах. Вони бояться, не знають, як діяти, або не впевнені, що зможуть почати нове життя. Тому ця серія стала для мене своєрідним закликом не мовчати й не боятися просити про допомогу. Є друзі, знайомі, громадські організації та фахівці, які можуть підтримати. Навіть якщо жінка має дитину, вона може вийти з кола насильства й побудувати щасливе життя.

Ще один проєкт – «Краса всередині тебе». Це концептуальна серія з 13 історій людей, які зіткнулися з психологічним насильством, булінгом і неприйняттям власної зовнішності.

Мене цікавило, як індустрія краси та суспільні стандарти впливають на самооцінку. У різні періоди красивими вважали різні типи зовнішності: колись популярним був образ Мерилін Монро, згодом — надзвичайно худорлявих моделей. Ці стандарти можуть сильно впливати на жінок, особливо на дівчат  юного віку.

Кожна учасниця ділилася власною історією. Наприклад, одну дівчину цькували через високий зріст і статуру, іншу – через окуляри. Мене вразило, наскільки болісним може бути досвід, який комусь із боку здається незначним. Для когось це просто привід пожартувати, а для іншої людини – травма, з якою вона живе роками.

Серед учасниць була й українська стендаперка Валерія Мандзюк. Я запропонувала їй долучитися до проєкту, приїхала до неї, і ми зробили фотосесію. Вона також поділилася власною історією. Мені хотілося показати, що з подібними проблемами стикаються люди з різним способом життя та соціальним статусом, і ті, хто працює на звичайній роботі, і публічні особи.

Основний посил виставки – навчитися приймати себе. Якщо щось у зовнішності можна змінити й людина цього хоче, вона може це зробити. Якщо ж змінити нічого не можна, важливо навчитися приймати себе й жити в гармонії з собою.

У проєкті взяли участь 13 людей: 12 жінок і один чоловік. Я хотіла наголосити, що чоловіки також стикаються з булінгом через зовнішність, одяг чи незвичний стиль. Під час однієї зі зйомок у центрі Ужгорода ми почули образливі вигуки від чоловіків, які зупинилися на автомобілі. Це ще раз показало, наскільки гострою залишається проблема нетерпимості. Число 13 також мало символічне значення: це відсилання до дванадцяти апостолів та Ісуса.

Як ви знаходите героїв для своїх фотопроєктів?

Насамперед придивляюся до свого оточення. Я багато спілкуюся з людьми, і для мене важливо, щоб учасники проєктів не просто грали певні ролі. Хочу, щоб це були справжні історії, які людина сама пережила. Ми можемо відтворити сцену, але не зможемо передати справжню емоцію, якщо людина не знає її з власного досвіду.

Фото: Кетрін Кіш
Фото: Кетрін Кіш
Фото: Кетрін Кіш

Якщо мені потрібні герої для конкретного проєкту, я розповідаю про це знайомим і пишу в соціальних мережах. Люди поширюють інформацію, до мене звертаються охочі поділитися своїми історіями. Я знайомлюся з ними, спілкуюся і розумію, чи відповідає їхній досвід темі, яку хочу показати. Якщо так – працюємо далі. Наприклад, під час підготовки «Краса всередині тебе» я до останнього не знала всіх історій, які увійдуть до проєкту. Люди самі хотіли розповісти про пережите. Ця серія стала для них можливістю проговорити те, про що раніше було важко говорити. Деякі учасники ділилися дуже болісним досвідом, зокрема розповідали про спроби самогубства. Важливо було показати, що навіть після таких переживань люди можуть знайти сили рухатися далі.

Я вірю, що про проблеми потрібно говорити. Коли людина чує чужу історію й розуміє, що хтось пережив щось подібне та зміг упоратися, це може стати для неї підтримкою. Під час моїх виставок також виступали актори плейбек-театру. Відвідувачі могли розповідати власні історії, а актори відтворювали їх на сцені. Це давало людям можливість побачити, що вони не самі зі своїми переживаннями. Саме на це й спрямовані мої виставки – допомогти людині відчути підтримку та зрозуміти, що з проблемами можна працювати.

Фото: Кетрін Кіш

Чи працюєте зараз на замовлення, чи зосереджені переважно на виставках і власних проєктах?

Я працюю репортажною фотографкою: знімаю різні події, тренінги, форуми та фестивалі. Зокрема, є офіційною фотографкою фестивалю «Бельтайн». Також із наступного року маю долучитися до команди Карпатського гірського міжнародного кінофестивалю CMIFF як фотографка.

Зараз я трохи менше зосереджена на виставках, але продовжую працювати над творчими проєктами та індивідуальними історіями. Нещодавно, наприклад, створила серію фотографій для своєї знайомої. Це була своєрідна історія про дівчину, яку намагалися виховувати за певними стандартами, формувати з неї «зручну» дитину. А я хотіла через фотографії показати їй, якою побачила її сама: дорослою, красивою, з виразним характером. Я вже публікувала цю роботу в TikTok, але в Instagram ще не викладала. Для мене це також своєрідна психологічна робота: людина отримує можливість подивитися на себе з іншого боку.

У творчості зараз більше рухаюся в напрямку психології та концептуального мистецтва. Водночас основний дохід мені поки приносить репортажна фотографія.

Ви маєте кілька відзнак за свої роботи. Що для вас означає таке визнання? Чи змінило воно ваше ставлення до власної творчості?

Я створюю проєкти насамперед не заради визнання. Для мене важливіша їхня соціальна складова. Мені хочеться говорити про власні переживання, підтримувати людей, які стикалися з подібними травмами, і привертати увагу до проблем, які їх турбують. Наприклад, до екології чи домашнього насильства.

Відзнаки важливі тим, що допомагають поширити інформацію. Завдяки їм більше людей можуть побачити роботи, а отже, і соціальне послання проєкту охоплює ширшу аудиторію. Я не прагну позиціонувати себе як надзвичайно відому фотографку. Є теми, про які хочу говорити, і люди, яким важливо почути, що вони не самі зі своїми проблемами. Через фотографію можна показати багато ситуацій та історій, які складно передати словами.

Наприклад, минулоріч мене запросили спікеркою на онлайн-зустріч із Головним управлінням ДСНС Донецької області. Захід відбувався в межах акції «16 днів проти насильства». Я розповідала про свої роботи, зокрема про інформаційне та домашнє насильство, і пояснювала, як за допомогою візуальних образів можна говорити про важливі суспільні проблеми.

Люди по-різному сприймають інформацію. Комусь легше почути й осмислити її, а комусь потрібно побачити конкретну історію. Фотографія стає ще однією мовою спілкування.

Фото: Генадій Тюльпаков

Чи допомогла вам публічна розповідь про власний досвід домашнього насильства в роботі з цією темою?

Так, звичайно. Коли ми можемо вільно говорити про пережите, наша історія може стати прикладом і підтримкою для інших. Для мене це також частина особистого проживання досвіду. Я прийняла те, що зі мною сталося. І, як би дивно це не звучало, вдячна цьому досвіду, адже він сформував мене як людину. Зараз я краще розумію, що таке домашнє насильство. Під час спілкування можу помічати певні тривожні ознаки в поведінці людини, хоча, звичайно, не можна робити стовідсоткових висновків лише за першими враженнями.

Я можу відкрито говорити про власний досвід, і люди також діляться зі мною своїми історіями. Це допомагає й у фотографії. Коли людина хоче передати певні емоції, їй потрібно до них повернутися, пригадати пережите. А довіра між фотографом і героєм частково виникає тоді, коли людина розуміє, що ти також маєш подібний досвід і можеш її зрозуміти.

Ви також займаєтеся психосоціальною підтримкою військовослужбовців і ветеранів. Як прийшли до цього напрямку?

Психологією я цікавилася давно, ще з восьмого класу. Активно її вивчала й хотіла згодом здобути освіту психолога. Поки що базової психологічної освіти не маю, але це залишається в планах. Наразі в мене дві вищі освіти – міжнародна та юридична.

Мені хотілося пройти навчання хоча б за конкретним напрямком. Я певний час займалася волонтерством, хоча зараз ця діяльність стала менш активною. Також маю багато взаємодії з військовими. Саме цей досвід допоміг зрозуміти, що хочу поглибити знання в напрямку підтримки військовослужбовців і ветеранів.

Я досить довго шукала відповідні курси. Для мене було принципово важливо, щоб навчання мало офіційне підтвердження, а сертифікація здійснювалася за участі відповідного закладу. Зараз є багато різних курсів, але не завжди зрозуміло, наскільки якісні знання вони дають і чи мають належне підтвердження. Мені хотілося отримати ґрунтовну підготовку. Зрештою я знайшла школу психології при університеті у Переяславі, де, за інформацією, яку я отримала, передбачена державна сертифікація, а сертифікат підписує університет. Я пройшла навчання, і ці знання вже допомагають мені в роботі.

У мене є знайомі ветерани, я також часто долучалася до заходів за їхньої участі. Психологія завжди була присутня в моїй роботі з фотографією. А взаємодія з військовими та ветеранами допомогла визначити напрямок, у якому я хочу й надалі розвивати свої знання та навички.

Ви організовували зустріч із ветераном із Маріуполя. Чому вважаєте важливим створювати такі простори, де військові можуть розповідати власні історії?

Насамперед це важливо, щоб допомогти людям трохи краще усвідомити реальність війни. Ми на Закарпатті також безпосередньо пов’язані з нею, вона стала частиною нашого життя. Але далеко не всі розуміють, через що проходять військові та ветерани.

Для ветеранів такі зустрічі – можливість відкритися й розповісти про пережите настільки, наскільки вони самі хочуть і можуть. У мене навіть серед знайомих були підлітки, які говорили: «От виповниться 18 –  піду воювати. Я стріляв у тирі, я все зможу». Але вони не розуміють, що таке насправді перебувати в окопі, залишатися без їжі та води, переживати обставини, коли йдеться про  виживання. Є страшні ситуації, коли людина змушена фільтрувати сечу через шкарпетку, щоб не померти від спраги. Важливо, щоб суспільство розуміло цю реальність.

Крім того, потрібна взаємодія між військовими, ветеранами та цивільними. Люди мають вчитися спілкуватися з тими, хто пережив травматичний досвід: розуміти, про що можна запитувати, як підтримати, яких тем краще не торкатися без згоди співрозмовника. Наше суспільство поки що недостатньо підготовлене до такої взаємодії. Бракує знань, відповідної освіти та розуміння того, як правильно спілкуватися з військовими й ветеранами. І це серйозна проблема.

Як війна вплинула на ваше життя та творчість?

Моя професійна творча діяльність як фотографки фактично почалася під час повномасштабної війни. Я вже розповідала, що саме тоді вирішила повністю присвятити себе фотографії. Бачила, що багато чоловіків-фотографів мобілізуються. Зрозуміла, що це також можливість для мене професійно розвиватися, зайняти своє місце у фотографії та працювати в цьому напрямку.

Війна однозначно вплинула на моє бачення. Я почала глибше осмислювати те, що відбувається навколо. До цього додався і складний особистий період: проблеми в житті, зі здоров’ям, фінансові труднощі. Усе наклалося на події в країні. Приблизно два роки я переживала дуже сильне виснаження, був період, коли навіть не хотілося жити. Згодом відбулося переосмислення. Я почала інакше дивитися на людей, помічати більше деталей, краще розуміти те, що відбувається навколо.

Війна багато чого показала мені й у мистецтві, і в людських стосунках. Люди, які були добрими, стали ще кращими. А ті, хто мав заздрість чи інші негативні риси, не обов’язково змінилися. Війна не всіх змусила переосмислити життя. Це також вплинуло на моє мистецьке бачення та розуміння людей. Усе взаємопов’язано.

Чи може фотографія допомогти людині, яка пережила травматичний досвід?

Я працюю не так, як фотограф, який просто проводить стандартну індивідуальну фотосесію. Це не мій напрямок. Мені цікава концептуальна зйомка, у центрі якої – людина та її внутрішній стан. Зазвичай усе починається зі знайомства. Ми можемо посидіти, випити чаю, поговорити. Людина поступово розслабляється, розповідає те, чим готова поділитися, відкривається. І вже потім ми починаємо працювати з фотографією.

Майже кожен кадр я показую людині, ми разом його обговорюємо. Увесь процес побудований так, що це не просто взаємодія фотографа й моделі. Для мене важлива сама розмова, можливість виговоритися, проговорити свої переживання. Це має певний підтримувальний ефект, хоча я не називала б таку роботу повноцінною психологічною допомогою.

Під час зйомки я фотографую справжні емоції. Картинка може збрехати, але погляд людини, яка пережила певний досвід – ні. Якщо ми хочемо побачити щиру емоцію в кадрі, людина має її відчути. Коли емоція несправжня, глядач часто підсвідомо це помічає. Навіть якщо фотографія не ідеальна за технічними чи композиційними стандартами, але в ній є справжнє почуття, вона стає цілісною.

Для самої людини цей процес також важливий. Після зйомки вона має фотографії, на яких може побачити себе збоку, осмислити власний стан і переживання. Я фотографую щирість, людей такими, якими вони є. Мене цікавить не створення спеціально вигаданої історії, а внутрішній світ людини, її світогляд і душа.

Я часто чую від знайомих та людей, із якими працювала, що мої фотографії показують людину справжньою. Раніше я не завжди прислухалася до таких відгуків, але тепер намагаюся краще розуміти, що саме люди бачать у моїх роботах.

Чи траплялося, що історія людини, з якою ви працювали, змінювала ваше власне сприйняття певної проблеми?

Ні, такого не було. Але траплялося інше: після зйомки я бачила, як змінюється сама людина. Вона ставала впевненішою, починала сильніше відчувати себе, відкритіше говорити про власну історію. Ось такі зміни я спостерігала.

Яку реакцію на свої роботи ви вважаєте найважливішою?

 Мені хочеться, щоб людина зупинилася й замислилася, подивилася трохи глибше, ніж звикла. Адже справжні життєві цінності – не в штучності, а в щирості.

Чи були випадки, коли після виставки або перегляду ваших фотографій люди починали говорити про проблеми, які раніше замовчували?

 Так, люди справді більше відкривалися. Пам’ятаю одну історію: після зйомки дівчина зізналася мені, що також частково пережила домашнє насильство. Вона сказала, що для неї було важливо, що ми спілкувалися й говорили про ці речі. Зрештою вона вийшла з тих стосунків. Це було її власне рішення. Я не переконувала її й не знала всіх подробиць того, що відбувалося в її особистому житті. Але після нашої розмови вона, схоже, змогла краще усвідомити те, про що раніше мовчала.

Над чим працюєте зараз і які теми хотіли б розкрити у наступних проєктах?

Нові проєкти часто з’являються несподівано. Я не планую заздалегідь: ось зараз хочу працювати саме над цією темою. Коли виникає конкретна ідея, тоді починається процес. У мене вже є команда, моделі, візажисти та інші люди, які долучаються до роботи. Коли я кажу, що маємо новий задум, ми збираємося й починаємо його реалізовувати.

Зараз маю бажання знову звернутися до екологічної тематики, але цього разу зосередитися на локальних проблемах – зокрема, смітті та стихійних сміттєзвалищах. Це поки що не сформований проєкт, але я вже маю певний реквізит і думаю над тим, щоб шукати партнерів для його реалізації. Мене дуже турбує проблема засмічення територій. Є місця, які мають особливе значення для людей, але навіть там можна побачити купи сміття. Наприклад, я час від часу буваю на кладовищі, де похований чоловік моєї подруги. Коли бачу там сміття біля могил, це справді страшно. Саме такі локальні проблеми мені хотілося б показати через фотографію.