Мар’яна Білунка – художниця зі Сваляви, яка разом із чоловіком розвиває власну художню майстерню. Тут подружжя не лише створює картини, а й навчає малювання дітей, допомагаючи їм розвивати творчі здібності та знаходити власний шлях у мистецтві. У розмові з журналістом «Баношу» Мар’яна розповіла, як захоплення малюванням стало справою життя, чому найбільше любить акварель, як природа Закарпаття впливає на її творчість і чому під час роботи з учнями для неї важливо бачити в кожній дитині особистість.
Коли ви вперше зрозуміли, що малювання для вас не просто захоплення, а щось більше?
У школі я добре малювала, на перервах створювала малюнки для друзів. Потім пішла до художньої студії, яка тоді була гуртком. А вже перед вступом до Ужгородського училища прикладного мистецтва почала серйозніше займатися малюванням. Так поступово й склався мій шлях.
Чи підтримувала родина ваше захоплення мистецтвом?
Так, підтримувала. Мій батько теж мав здібності до творчості: він і вишивав, і малював. Тому в родині розуміли моє захоплення.
Чи пам’ятаєте свою першу роботу, якою по-справжньому пишалися?
Не знаю, чи можу назвати якусь одну роботу. Я завжди бачу в картинах недоліки. Здається, що все вдалося, що робота хороша, але потім помічаєш, що можна було зробити краще. Людина вчиться й удосконалює свої знання та навички протягом усього життя. Це постійне зростання. Мабуть, серед робіт, які мені зараз подобаються найбільше, є мій автопортрет і портрет сина, виконані аквареллю. Я дуже люблю цю техніку. Але навіть у них бачу, що ще можна вдосконалити.
Чи сумнівалися ви колись, чи варто пов’язувати майбутнє саме з мистецтвом?
Я дуже люблю музику, маю абсолютний музичний слух, хоча до музичної школи не ходила. Згодом навчилася грати на гітарі завдяки друзям. Музика мені теж подобалася, але зрештою я обрала малювання. Не можу сказати, що шкодую про це. Так склалося моє життя, і я пішла саме художнім шляхом.
Як би ви описали свій художній стиль?
Я досі його шукаю. Не можу сказати, що вже маю чітко сформований стиль, який можна назвати. Водночас у моїх картинах, напевно, є щось притаманне саме мені. Коли малюю, намагаюся передати предмети реалістично, але водночас зробити їх живими. Люблю яскраві фарби, хочу, щоб картини були життєрадісними, несли радість і позитивні емоції.
До яких тем та сюжетів ви найбільше любите повертатися?
Люблю квіти, фрукти, природу. Аквареллю мені подобається малювати й портрети. Загалом ця техніка приносить мені задоволення, і я люблю працювати з нею в різних жанрах. Водночас картини на продаж ми частіше створюємо олійними фарбами, адже покупці більше цікавляться саме такими роботами. Акварель для мене – особлива любов.
Звідки черпаєте натхнення для нових робіт?
Передусім із природи, яка нас оточує. Я віруюча людина, щодня читаю Біблію і бачу в усьому любов Бога до людини, до світу, який Він створив. Дивлюся на звичайні яблука, квіти й думаю про те, наскільки все красиво створено. Навіть у простих речах можна побачити щось особливе. Мені близька думка художників, для яких мистецтво, Бог і творчість були нероздільними частинами життя. Я теж намагаюся помічати у навколишньому світі Божу руку. Звісно, у світі вистачає негативного, але я волію зосереджуватися на хорошому. Надихають також приємні люди та звичайні моменти життя.
Ви працюєте з різними матеріалами. Чим відрізняються ваші відчуття під час роботи з аквареллю, олією та акрилом?
Кожна техніка має свої особливості. Акварель дає змогу працювати з водою, створювати легкі розводи й м’які переходи між кольорами. Я люблю починати зі світлих відтінків і поступово переходити до темніших. Мені здається, аквареллю легше передати, наприклад, красу заходу сонця, його ніжні кольори й переходи. Навіть коли працюю олією, часто використовую техніку, схожу на акварельну: додаю багато розчинника, щоб фарба залишалася легкою та прозорою. З акрилом мені працювати трохи складніше. Він швидко висихає, тому важче робити плавні переходи від одного кольору до іншого. Через це використовую його рідше, переважно для декоративних робіт.
Наскільки на вашу творчість впливає Закарпаття?
Думаю, дуже сильно. Природа впливає не лише на мене, а й на багатьох закарпатських художників. Тут гори, особливе світло, багато красивих кольорів, які постійно змінюються залежно від пори року. Зараз осінь, і навколо особлива краса. Мені дуже подобається, як природу передавав Йосип Бокшай. Особливо люблю його сині кольори та те, як він зображував природу. Закарпатський краєвид постійно дає матеріал для творчості. Треба лише вміти його побачити.
Чи маєте власні творчі правила, яких дотримуєтеся, або принципи, які свідомо порушуєте?
Так. У мистецтві є правила, які потрібно знати. Наприклад, перспективу, пропорції, особливості побудови обличчя. Якщо хочеш створити якісну роботу, маєш розуміти ці основи. Але після того, як опануєш правила, можеш свідомо відступати від них. Саме так художники знаходять власні рішення, відкривають нові стилі й підходи. Головне, розуміти, що ти робиш і навіщо.
Як розумієте, що картина вже завершена? Чи повертаєтеся до готових робіт, щоб щось змінити?
Ми працюємо у власній галереї, де виставлені наші картини. Якщо робота виконана на замовлення, ми передаємо її замовнику й більше не бачимо. А ті картини, які залишаються в нас, можемо розглядати знову й знову. Буває, дивишся на роботу через певний час і помічаєш, що щось можна доробити або змінити. Тому іноді повертаюся до вже написаних картин.
Коли ви вперше відчули себе професійною художницею і зрозуміли, що ваше мистецтво потрібне іншим?
Напевно, коли почали продавати картини. Але найбільше це відчувається тепер, коли ми з чоловіком маємо власну художню майстерню. Тут усе поєдналося: ми створюємо картини, навчаємо дітей, спілкуємося з людьми, беремо участь у благодійних заходах. Нас добре знають у Сваляві, знають, що є така майстерня, куди приходять діти. Для мене важливо не лише навчити дитину малювати. Хочеться також передати їй щось хороше, допомогти розвинути людяність, щоб у неї залишилися теплі спогади про цей час.
У яких виставках і мистецьких проєктах ви брали участь? Які з них стали найважливішими?
Великих персональних виставок ми поки що не проводили. Майстерню відкрили сім років тому. Спочатку була пандемія COVID-19, потім почалася повномасштабна війна, тому можливостей для масштабних мистецьких заходів було небагато. Наші картини виставлені в майстерні, де люди можуть їх побачити й придбати. Цієї весни нас запрошували до Ужгорода на захід, куди приїхали представники різних громад і діячі з області. Ми привезли туди свої картини. Хотілося б організовувати більше виставок і проєктів, але зараз не завжди є відповідні можливості. Сподіваюся, згодом ситуація зміниться на краще.
Ви створюєте картини на замовлення. Чи траплялося, що ваше бачення не збігалося з очікуваннями замовника?
Якщо бачу, що задум замовника неможливо якісно реалізувати, намагаюся одразу про це сказати. Не хочу обіцяти людині те, чого не зможу зробити. Краще відразу домовитися про реалістичний результат, ніж потім розчаровувати одне одного.
Пам’ятаю випадок, коли чоловік приніс дуже маленьку фотографію своєї мами -розміром три на чотири сантиметри – і попросив зробити великий портрет. Я погодилася, бо він дуже просив, але з такого зображення неможливо точно відтворити всі деталі. Коли побачив результат, замовник залишився не зовсім задоволений. Я сказала, що він не зобов’язаний забирати роботу, якщо вона йому не подобається. Зрештою він придбав іншу картину, яка вже була готова. Після цього я стала уважніше ставитися до таких замовлень. Якщо розумію, що з наданого матеріалу не вийде бажаного результату, відразу попереджаю про це.
Наскільки складно розвивати власну справу в невеликому місті?
Мені здається, у невеликому місті це навіть простіше, ніж у великому. У великих містах більше конкуренції, хоча й у Сваляві є чимало художників.
У нашому випадку багато що склалося вдало. Батьки чоловіка трохи допомогли нам із придбанням будинку. Ми давно хотіли мати власне приміщення, адже раніше доводилося орендувати різні куточки для роботи та виставлення картин. Незалежно від того, чи вдавалося щось продати, за оренду все одно потрібно було платити. Тепер ми живемо й працюємо в одному місці. Можемо облаштовувати його так, щоб було затишно, тепло, чисто й гарно. Для творчості це дуже важливо.
Як виникла ідея створити власну художню майстерню? Чи змінилася її мета з часом?
Спочатку ми просто продавали картини. Люди дізнавалися про нас через знайомих, працювало так зване сарафанне радіо. Згодом ми почали орендувати приміщення в різних місцях, зокрема виставляли картини в кафе.
Коли купували будинок, від самого початку планували, що облаштуємо там майстерню. Нам було важливо знайти місце неподалік від центру, щоб людям було зручно приходити й дивитися картини. Спочатку для роботи виділили дві кімнати та невеликий коридор на першому поверсі. Але згодом побачили, що діти охоче приходять на заняття, і вирішили розвивати цей напрям.
До того я 15 років працювала в художній школі. Коли залишила роботу, ми почали облаштовувати приватну художню школу в нашій майстерні. Спершу я хвилювалася, чи захочуть батьки приводити дітей, адже приватні заняття коштують дорожче, ніж навчання в закладі, який отримує фінансування. Проте діти почали приходити, людей ставало дедалі більше. Іноді групи навіть були переповнені. Я намагалася не набирати багато учнів, але часом замість запланованих восьми приходили десять або дванадцять. Це було непросто, адже кожній дитині потрібна увага.
Приблизно через два роки ми облаштували ще дві кімнати на другому поверсі. Тепер на першому поверсі переважно займаються молодші діти, а на другому проводимо заняття для старших учнів і працюємо з навчальними постановками. Так поступово майстерня стала не лише місцем, де ми створюємо та продаємо картини, а й простором для навчання.
Як побудовані заняття у вашій майстерні?
Зазвичай протягом дня маємо дві групи: одна приходить о 14:00, інша – о 16:00. У кожній приблизно по вісім дітей. Для занять використовую напрацювання, які залишилися ще з часів роботи в школі мистецтв, знайомлюся з досвідом інших художніх шкіл і викладачів. Щось запозичую, щось адаптую, а щось розробляю самостійно. За роки роботи вже краще розумію, що підходить дітям і як організувати навчання, щоб воно було результативним.
Для вас важливіше навчити дітей техніки малювання чи допомогти їм знайти власний спосіб самовираження?
Мені подобається, що в нас невеликі групи, адже це дає змогу приділити увагу кожній дитині. У молодших групах може бути до десяти учнів, у старших – до восьми.
Діти приходять із різними цілями. Хтось хоче в майбутньому пов’язати життя з мистецтвом, стати художником або дизайнером. Для таких учнів, особливо старших, важливо опанувати основи малюнка та підготуватися до вступу. Вони працюють із геометричними фігурами, навчальними постановками та іншими завданнями.
А є діти, які просто люблять малювати, але не планують робити це професією. І це теж чудово. Якщо дитина хоче в майбутньому стати лікарем, кухарем чи обрати іншу професію, я не намагаюся нав’язати їй мистецький шлях, навіть якщо бачу в неї здібності. Я можу щось підказати, допомогти розвинути навички, але завжди намагаюся зрозуміти, чого хоче сама дитина.
Я завжди запитую дитину, чого вона хоче: чи планує надалі вступати до художнього закладу й пов’язати життя з мистецтвом, чи просто приходить малювати для себе. Від цього залежить і підхід до навчання, і завдання, які я пропоную. Іноді дитина сама обирає, що хоче намалювати. Для мене важливо, щоб вона мала таку можливість. Ми намагаємося працювати індивідуально з кожним учнем, адже діти різні й кожен має власні потреби та інтереси.
Чи відчуваєте відповідальність не лише за мистецькі навички учнів, а й за їхній емоційний стан?
Так. Я намагаюся бути для дітей підтримкою, другом. Ми з чоловіком хочемо, щоб вони могли не лише навчатися, а й почуватися з нами комфортно. Адже в кожної дитини свої обставини, і вдома не завжди все буває добре. Бувало, що учні приходили на заняття й розповідали про ситуації у школі, запитували, як я на це дивлюся, просили поради.
Під час малювання ми спілкуємося, і я намагаюся зрозуміти, чим живе дитина. Можливо, їй потрібно вчасно сказати добре слово, підтримати або, навпаки, пояснити, що певний вчинок може мати негативні наслідки. Для мене це важлива частина роботи викладача. Ми всі впливаємо одне на одного – і позитивно, і негативно. Тому іноді потрібно підтримати, а іноді – відверто сказати, що щось робити не варто.
Чи підтримуєте зв’язок із колишніми учнями, які вже закінчили навчання?
Так, із деякими випускниками ми досі спілкуємося. Ділимося новинами, підтримуємо дружні стосунки. Частина з них продовжила займатися мистецтвом, і тепер ми можемо спілкуватися вже як колеги-художники. Мені приємно, коли колишні учні залишаються в моєму житті. Адже стосунки не повинні завершуватися лише тому, що людина закінчила навчання.
Ви разом із чоловіком розвиваєте художню майстерню. Чи відрізняються ваші погляди на мистецтво?
Звичайно, іноді виникають певні розбіжності. Але ми намагаємося давати одне одному свободу. Якщо чоловікові подобається певне рішення, а я з ним не зовсім погоджуюся, то можу сказати: «Добре, нехай буде так, як ти бачиш». І навпаки. Ми даємо одне одному можливість самовиражатися, адже кожен має власне бачення.
Як розподіляєте роботу над спільними замовленнями?
Ми вже маємо чималий досвід спільної роботи, тому загалом усе відбувається злагоджено. Коли виконуємо замовлення, чоловік зазвичай бере на себе основну частину роботи: готує основу, робить початкові промальовки й доводить картину майже до завершення. Потім я можу щось додати, попрацювати з кольорами або внести певні зміни.
У чоловіка своя манера: він працює більш чіткими мазками, любить виразну, структуровану подачу. А я, навпаки, люблю дещо розмивати, пом’якшувати переходи, додавати кольори. Тому спільна робота над замовленнями дає змогу поєднати наші підходи. Це і швидше, і зручніше, і результат виходить гарним. А коли малюємо для себе, кожен може зосередитися на тому, що найбільше подобається. Чоловік створює роботи, які цікаві йому, а я можу взяти акварель і малювати те, чого хоче душа. З роками ми навчилися працювати разом, звикли до особливостей одне одного. Дякувати Богові, нам вдається знаходити спільну мову.
Чи були спільні проєкти, які запам’яталися особливо?
Дуже давно ми разом оформлювали нічний бар, фактично диско-бар. Це був один із наших перших великих спільних проєктів. Пізніше, уже у Сваляві, розписували стіни великої дитячої кімнати в апарт-готелі. Треба було оформити простір так, щоб він підходив дітям. Усе вдалося, замовникам сподобався результат. Не можу сказати, що якісь із цих проєктів були надзвичайно складними. З роками ми навчилися краще розуміти одне одного.
Мені також допомогла віра. Я почала більше замислюватися над власними недоліками, просити Бога допомогти мені змінюватися. Коли бачиш свої слабкі сторони й працюєш над собою, багато речей стають простішими. Є життєві ситуації, які людина мусить пережити сама, зі своєю вірою. Бувають моменти, коли навіть найближчі не можуть дати тієї допомоги, якої потребуєш. Тоді доводиться шукати сили в собі та звертатися до Бога. Водночас я вважаю, що люди мають підтримувати одне одного, особливо в сім’ї. Але є випробування, які кожен повинен пройти самостійно.
Чи змінила повномасштабна війна ваше ставлення до мистецтва?
Так, змінила. Коли починається війна, розумієш, що мистецтвом теж можна щось зробити для людей. До нашої майстерні приходять військові на заняття з арттерапії. Ми з чоловіком проводимо такі зустрічі. Чоловік також тривалий час займався з одним військовим індивідуально.
Я переконана, що мистецтво має бути пов’язане з реальним життям. Не хочеться, щоб творчість існувала лише заради самовираження чи особистого визнання. Звичайно, художникові потрібно малювати й для душі, але важливо також думати про те, що його робота може дати іншим людям. Ми всі є частиною суспільства, спілкуємося, впливаємо одне на одного. Тому мистецтво може бути не лише способом передати власні почуття, а й можливістю підтримати тих, кому зараз важко.
На початку повномасштабної війни до Сваляви приїжджало багато людей. Дехто замовляв у нас картини, а потім віз їх додому: до Харкова, Києва та інших міст. Особливо запам’яталася одна жінка з Харкова. Вона придбала кілька картин. Потім подивилася на намальовані яблука й сказала, що хоче взяти їх також. Пояснила, що коли сидиш під обстрілами в Харкові, хочеться дивитися на щось приємне. Ці слова дуже запам’яталися. Вони страшні, бо показують, у якій реальності живуть українці. Але водночас нагадують, що навіть картина може подарувати людині трохи світла й позитивних емоцій у важкий час.
Ви також долучалися до благодійного проєкту, під час якого розписували залишки боєприпасів. Як це відбувалося?
Ми погодилися взяти участь у цій ініціативі на початку повномасштабного вторгнення. Нам періодично приносили партії таких предметів, які ми розмальовували. Потім їх відправляли до США, Італії та інших країн, а виручені кошти спрямовували на потреби військових.
Також ми долучаємося до благодійних аукціонів у Сваляві, передаємо для них свої картини. Пам’ятаю, що одна картина на такому аукціоні була продана за 500 тисяч гривень, інша – за 100 тисяч. Кошти спрямовували на потреби Збройних Сил України. Зокрема, наскільки пригадую, частину фінансування використали для облаштування банного комплексу для військових. Для нас важливо, щоб мистецтво приносило не лише естетичне задоволення, а й практичну користь.
Що допомагає вам відновлювати сили після робочого дня або виснажливих проєктів?
Найбільше мене відновлює природа. Коли було тепло, я любила посидіти у своєму невеличкому садку, відпочити в кріслі, послухати спів пташок, подивитися на дерева, листя, тварин. Ми прихистили песика, з яким щодня гуляємо.
Навіть звичайна прогулянка містом може змінити настрій. Пройдешся парком, побачиш красиве дерево чи якусь дрібницю, на яку раніше не звертав уваги, — і вже почуваєшся краще. Природа дає мені найбільше натхнення та спокою. Ніщо інше не допомагає відновитися так, як можливість побути серед неї.
Чи є художники, чия творчість або життєва позиція вас особливо надихають?
У різні періоди мені подобалися різні художники. Зараз особливо імпонує життєва позиція Адальберта Ерделі. Я прочитала книжку про нього, яку дослідник мистецтва Іван Небесник переклав з угорської мови. Мене вразив Ерделі не лише як художник, а й як людина, його погляд на світ.
Він умів бачити красу Божого творіння в найрізноманітніших речах. Навіть коли йшлося про звичайних котів чи людську руку, він замислювався над тим, хто створив усе це й дав людині можливість творити. Мені близьке таке сприйняття світу. Я теж намагаюся бачити красу в навколишньому й пам’ятати, звідки вона походить.
Як художниця, дуже люблю живопис Йосипа Бокшая. Мене захоплює його колорит, особливо те, як він передавав гори та закарпатську природу. Також мені подобається акварельний живопис. Серед сучасних художників звертаю увагу на роботи молодого ужгородського митця Василя Когутича. Видно, що людина живе своєю справою, і його акварелі мені дуже подобаються.
Які плани маєте на найближче майбутнє?
Нещодавно до нас заходив старший художник, який переїхав із Києва. Він запитав: «Скажіть, будь ласка, що зараз найголовніше?» Ми трохи помовчали, а він відповів: «Головне – вижити». Сказав це з гумором, але в його словах є правда. Я б додала: головне не просто вижити, а й залишитися людьми. За будь-яких обставин потрібно намагатися зберігати людяність, підтримувати одне одного й не втрачати того, що робить нас людьми. Мабуть, зараз це найважливіше.
