Одарка Долгош – художниця, графікиня, педагогиня та дослідниця книжкової графіки. Вона багато років працює з книгою: створює ілюстрації, займається її дизайном та досліджує історію книжкової графіки Закарпаття. Паралельно розвиває власну творчість, працюючи з живописом, графікою та авторськими техніками.
Для неї книга – це не просто текст і обкладинка, а цілісний організм, у якому важлива кожна деталь, а у творчості важливими залишаються експеримент, пошук власної мови та можливість дати глядачеві простір для власної інтерпретації.
Журналіст «Баношу» поговорив з пані Одаркою про її творчий шлях, книжкову ілюстрацію, старовинні рукописи, закарпатську мистецьку школу, молодих художників і те, яким вона бачить мистецтво Закарпаття сьогодні.
Ви народилися і зростали у творчій родині. Як це вплинуло на вибір майбутньої професії?
Напевно, ще від народження. Мама розповідала, що коли я народилася, мені дали потримати в руці олівець. Такий звичай був колись. Так вийшло, що олівець потрапив саме в ліву руку, і я донині шульга. Малювати люблю лівою, хоча в школі мене намагалися переучувати, бо це ще були радянські часи. Я навчилася малювати й правою, але улюблена в мене все одно ліва рука.
Мене дуже підтримував батько. Він не був професійним художником, але надзвичайно любив малювати. Власне, ми з сестрою з дитинства жили в такому середовищі. Я багато часу проводила на природі. На вихідних ми часто виїжджали за межі Ужгорода з Доманинців, де я живу й досі. Особливо любили Турянську долину, їздили на річку Тур’ю. Тато малював, а ми з сестрою збирали квіти, метеликів для гербаріїв. Напевно, це і були ті перші передумови.
А далі була студія Золтана Баконія, потім – Ужгородське училище прикладного мистецтва. Мій перший фах – художня кераміка. Після цього я вступила до Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова, де вивчала графіку та ілюстрацію.
Чому ваш освітній шлях почався саме з кераміки, а потім привів до графіки та книжкової ілюстрації?
Коли я вступала до училища, спеціальностей, пов’язаних із книжкою, ілюстрацією чи дизайном, просто не було. Навчальний заклад мав ремісничо-сувенірний напрям, оскільки належав до Міністерства промисловості. Там готували майстрів художньої кераміки, художньої обробки дерева та металу. А який вибір був у дівчинки? Звісно, дерево і метал – це фізично складні матеріали, а кераміка, глина – доступніші. Тому першим вибором стала кераміка.
Але ілюструвати я дуже любила ще змалку. Особливо казки. Мій батько працював літературним редактором у видавництві «Карпати». Це був кінець 1960-х – початок 1970-х років, коли виходило дуже багато книжок з казками, зокрема серії «Закарпатські казки», «Гора до неба», «Дванадцять братів» та багато інших. Я зростала на цих книгах. Були також видання, які виходили у співпраці з видавництвами зі Східної Словаччини, зокрема з Пряшівщини. І мені страшенно запали в душу ілюстрації Леопольда Левицького. Напевно, звідси все й пішло.
У студії я також любила малювати ілюстрації до казок. Думаю, на підсвідомому рівні це поступово привело мене до книжкової ілюстрації. А вже свідоме бажання займатися нею прийшло трохи пізніше, коли я вступила на відповідне навчання. І цим я займаюся дотепер.
Чим відрізняється робота художника над власною картиною від роботи ілюстратора, який веде діалог з чужим текстом?
Різниця дуже велика. Коли це авторський твір, я сама обираю тематику, формат, матеріали – усе, що хочу. Тут присутня тільки я. Співавторство з письменником – зовсім інша справа. Це вже колегіальна робота, тому що двоє або навіть більше авторів працюють над одним об’єктом: книгою, яка має зміст і форму. Якщо вони не гармонійні між собою, книга програє. Тому співавторство – дуже складна річ. Тут є індивідуальні, психологічні моменти. Співавтори мають співіснувати, співпрацювати, ділитися своїми ідеями та сприймати одне одного. Але якщо тобі справді близький текст, автор і сама людина, це величезне задоволення – ілюструвати таку книгу.
Мені, наприклад, пощастило ілюструвати книги Галини Малик. Для мене це була справжня насолода, бо вона дуже прогресивна авторка, любить експериментувати. Я пропонувала експерименти з конструкцією книги чи ілюстраціями, і вона завжди приймала їх з задоволенням. Тому в нас вийшли дуже гарні видання.
Чи бували випадки, коли ваша візуальна інтерпретація книги сильно відрізнялася від того, що уявляв сам автор?
Таких випадків я не пам’ятаю. Єдине, що запам’яталося – одне замовлення, коли ми працювали на відстані: автор був у Києві, а я в Ужгороді. Він замовив певну кількість зображень для обкладинки. У мене, звісно, був певний спротив, але я погодилася, тому що назад дороги вже не було, треба було завершити роботу. Вона давалася дуже складно. Можна сказати, я переступила через себе. Це, мабуть, єдиний такий випадок. А загалом і замовлення, які мала, і співпраця з авторами мене завжди задовольняли.
Щодо живопису, якщо сьогодні подивитися на ваші роботи різних років, що в них залишається незмінним, а що ви самі за багато років переосмислили?
Те, що в мене є зараз, я вже зовсім інакше сприймаю: і саме творення, і тематику, і те, як хочу її відобразити. Раніше я себе певною мірою заганяла в конкретний формат: думала, як це має виглядати, яку техніку використати. Хоча я завжди дуже любила експериментувати, і моя техніка була експериментальною, авторською.
Тепер я значно вільніше до цього ставлюся. Вибір залишається за мною, без впливу зовнішніх факторів. Раніше думала, як це сприймуть, як робота виглядатиме серед інших, чи не загубиться, чи працюватиме так, як я хотіла її виразити. А зараз цього немає. Я роблю те, що мені хочеться, і отримую від цього задоволення. Основна мета моєї теперішньої творчості – просто отримати гарний результат. Я вже не думаю про те, якою роботу побачать інші чи як її сприймуть.
Чи є образи або теми, які постійно повторюються у ваших роботах?
Звісно. У кожного художника є певна глибока тема, яка супроводжує його протягом творчого життя. У мене таких тем декілька, і я люблю представляти їх за допомогою різних технік. Наприклад, тема ілюстрації в мене завжди звучить акварельно. Я уявляю її прозорою, обов’язково динамічною, десь з використанням графіки. Дуже люблю етнографічну тематику. Раніше часто їздила на пленери. Мені страшенно подобається малювати вулиці, села, хати, різні сільські об’єкти. Люблю графіку – працювати лінером, маркером, технікою туш-перо, чорно-білою графікою. У майстерні більше люблю працювати з акрилом. Є тема, яку я особливо люблю і для якої навіть створила власну авторську техніку – це квіти, квіткові серії. У мене їх дуже багато.
Чому квіти? Тому що я їх не перемальовую. Я просто люблю фантазувати на тему квітів. Мені подобається розмиття кольорів, формотворення, яке може привести до цікавих композицій. Тут можна фантазувати без меж. Ніщо тебе не обмежує, ти просто створюєш ту форму і ту квітку, яку хочеш.
Ще одна тема – архітектура. Люблю зображати в акварелі різні архітектурні конструкції. А одна з найбільш визначальних для мене авторських технік – пластична графіка. З неї, власне, почався мій творчий шлях. Це серія фантастичних абстрактних творів із силуетними формами, які я бачу у своїх снах і досі. Є періоди, коли мені приходить певна тема, тоді я її виконую.
Наскільки для вас важливо, щоб глядач одразу розшифрував те, що ви заклали у картину?
Знаєте, я дуже люблю, коли глядач сприймає роботу по-своєму. Коли він бачить зовсім не те, що я в неї закладала, і починає мені розповідати: «А тут я бачу це, а тут – ось це». Мені це надзвичайно цікаво, тому що всі люди різні й по-різному сприймають мистецтво. Робота має викликати певний імпульс. Напевно, це якесь зерно фантазії, яке властиве кожній людині. Вона бачить у моїй роботі свої емоції, своє сприйняття, і воно дуже індивідуальне. І, напевно, це і є моє найбільше досягнення.
Що для вас сьогодні найважливіше у власній творчості?
Найголовніше – знайти для неї час. Настільки складно вибрати, викроїти можливість для творчості. У мене зараз дуже насичений період, і я не завжди маю цей час. Але коли він з’являється, я просто насолоджуюся.
Найчастіше я можу займатися творчістю тоді, коли всі вже сплять, або ще сплять. У мене є родина, свої пріоритети. Я дуже ціную і люблю своїх рідних, тому намагаюся паралельно працювати, малювати й виконувати всі домашні справи. Тому, напевно, найважливіший фактор – саме час.
Ви згадували про різне сприйняття власних робіт із роками. Як сьогодні дивитеся на свої ранні твори?
Звісно, ранні роботи я сприймаю вже зовсім інакше. Просто з погляду зрілого художника. Деякі з них тепер виглядають по-дитячому. Інші, навпаки, можуть здивувати: «Невже я таке зробила?» А потім дивишся і думаєш, що воно не таке вже й страшне, як мені колись здавалося, бо дуже критично до себе ставилася.
Ви багато працюєте з книжковим дизайном. Що для вас означає хороший дизайн книги?
Якщо ми говоримо не про ілюстрацію, а саме про дизайн, то це стосується всієї архітектоніки книги, усіх складових її конструкції. Це формат, вибір твердої чи м’якої обкладинки, наповнення блоку, шрифтовий набір, верстка, проміжки між рядками, поля – абсолютно все. І це залежить від того, яка перед нами категорія літератури: дитяча, художня, поезія чи наукова.
Конструкція в дизайні відіграє дуже важливу роль. Звичайний читач може на це не звертати уваги, а дизайнер мусить врахувати все до найменших дрібниць, щоб скомпонувати всі структурні елементи гармонійно і відповідно до конкретного видання.
Обкладинка – це реклама. Людина звертає на неї увагу буквально на кілька секунд. Якщо вона зачепила, виникає бажання подивитися, що всередині. Тому добре проілюстрована книга або якісний дизайн обкладинки дуже важливі. Так само важливе правильне використання матеріалів. Якщо все враховано відповідно, книга дуже добре працює сама на себе.
Що, на вашу думку, електронна книга забрала у паперової?
Насамперед візуальний ряд і конструкцію. Електронна книга фактично повернула нас до конструкції сувою, які існували колись давно і тепер знову з’являються як артоб’єкти. А ще змінилася роль ілюстрації. В електронній книзі вона вже не завжди перебуває на першому місці й не так безпосередньо співпрацює з текстом.
Але ми бачимо тенденцію, коли люди знову повертаються до паперової книги. Ілюстрація стає популярною, і у світі, і в Європі, і в Україні також. Подивіться, скільки зараз ілюстраторів, скільки конкурсів, скільки молодих людей хочуть займатися книжковою ілюстрацією. Щоправда, сьогодні ілюстрація переважно зосереджена на дитячій книзі. Але я думаю, що паперова книга ще займе своє місце в історії, як і книговидавництво загалом.
Що вас найбільше захоплює саме в дизайні книги?
Гармонія. Коли книга абсолютно відповідає змісту і формі. Книга для дітей не може бути оформлена так само як наукова література. Мене, наприклад, найбільше дратує, коли дизайнер, який не є фахівцем саме у книжковому дизайні, обирає неправильний формат, матеріал, гарнітуру, шрифт або його розмір. А ще коли ілюстративний матеріал абсолютно не відповідає виданню.
На жаль, у нас таке трапляється, і не в малій кількості. Раніше, коли працювали державні видавництва, а потім видавництва першого періоду Незалежної України, над книгою працювали фахівці. Книжкових дизайнерів тоді називали художніми редакторами, і вони дуже добре знали конструкцію книги.
Зараз дизайнери бувають різного профілю. Є графічні дизайнери, які займаються рекламою, але потім беруться працювати з книгою. А книга – це трохи інший напрям, структура, вимоги й можливості. Якщо не враховувати ці технічні, технологічні та художні особливості, виникає невідповідність. Книга фактично є, але вона не така, якою мала б бути.
Ви багато років викладаєте дизайн. Чого найважливішого хочете навчити своїх студентів?
Найбільш упевнено я почуваюся саме в дизайні книги, ілюстрації та архітектоніці книги, особливостях книжкового конструювання. Цьому я і навчаю, передаю студентам свій досвід. Свого часу я довго працювала у видавництві «Закарпаття», де вийшло багато книг. Потім, у проєкті “Ужгородський книжковий Миколай”, який ми проводили вісім років, це вже була робота громадської організації «Нова форма», яку я очолюю. А тепер передаю цей досвід студентам. У нас є багато цікавих розробок і програми, які стосуються саме книжкової конструкції та ілюстрування. Є окремі дисципліни, присвячені книзі для дітей, ілюстрації для художньої літератури, поезії тощо. Тож працюємо.
Чому сьогодні найважче навчити молодого художника?
Художника важко навчити самій професії, тому що зараз молоді люди переважно прагматичні. Вони шукають професію, яка передусім дозволить добре заробляти. Якщо казати про нашу академію – це дизайн, можливо, реставрація, декоративно-ужиткове мистецтво. Навіть ті, хто навчається образотворчого мистецтва, часто насамперед бачать себе педагогами, йдуть працювати до школи, щоб заробляти на життя. Зараз заробити творчістю на проживання практично неможливо. Тому вони радше бачать себе людьми, причетними до творчості, але не професійними художниками в тому розумінні, в якому нас колись готували.
Ви багато років працювали з архівом свого батька Івана Долгоша, і повертали його твори до читача. Розкажіть про цю роботу.
Архівні матеріали батька були величезні. По-перше, він займався журналістикою. Він закінчив історико-філологічний факультет, тому завжди дуже глибоко занурювався в історичні факти, збирав достовірні джерела і вже тоді починав писати свої твори.
Коли його не стало, я насамперед хотіла видати ті його праці, які батько не встиг завершити або опублікувати. Одним із перших перевидань, яке вийшло вже після смерті батька, був його твір «Колочава». Наступною стала збірка народних казок “На вербі дзвінчик, нашій казці кінчик”, які він збирав. А потім був, як на мене, найбільш фундаментальний проєкт – дилогія “Заплакала Тиса кров’ю”. Частина цього матеріалу свого часу друкувалася в журналі “Тиса”. Пізніше разом із видавництвом «Ґражда», зокрема з Наталією та Іваном Ребриками, ми почали працювати з цим архівом і фактично зібрали книгу за записами батька, які зберігалися в папках. Це було надзвичайно цікаво, тому що архів містив дуже багато документів, листів, критичних матеріалів. Цей роман він переписував, перейменовував, намагався якось пропустити крізь цензуру свого часу. Але це було практично неможливо.
З останніх проєктів, які ми також робили разом із видавництвом «Ґражда», був роман Івана Долгоша «Синевир», який вийшов ще за радянських часів. Звісно, тоді його підлаштували під тогочасні ідеологічні догми. Але я знайшла примірник того видання, де над кожним рядком надрукованого тексту був рукописний рядок, написаний батьком. Тобто він переписав твір вручну у тій редакції, в якій хотів його бачити. Ми перевидали цей текст. П’ять років тому вийшло видання «Синевир» у першій редакції Івана Долгоша. Багато таких рукописних текстів досі зберігається. Він переписував їх начисто прямо в книзі. Ця книга зберігається в Народному літературному музеї Закарпаття в Ужгороді, що є філіалом Закарпатського обласного художнього музею ім. Й. Бокшая.
Окрім сучасного мистецтва, ви також досліджуєте старовинні книги. Що вас особисто захоплює в книгах, яким уже багато століть?
Колись я працювала у видавництві «Закарпаття», і там виходила серія антологій – «Закарпатське оповідання ХХ ст.», «Закарпатська поезія» та «Закарпатська література для дітей ХХ ст.». Я вже згадувала Галину Малик. Вона була головною редакторкою і якось сказала мені: «Може, ви зробите таку післямову з ілюстраціями художників?» Адже дуже багато творів закарпатської літератури для дітей були проілюстровані саме закарпатськими художниками.
Тоді я і почала свої перші дослідження. Зібрала величезний візуальний і фактологічний матеріал, зробила післямову на кілька сторінок із чорно-білими фотографіями та невеликими зображеннями обкладинок. Після цього почала досліджувати ілюстрацію вже серйозніше, коли прийшла працювати спочатку в коледж, а потім в Закарпатський художній інститут (Закарпатська академія мистецтв). Тут уже додалася науково-дослідна робота. Я вибрала для себе саме ілюстрацію й почала з неї. І одного разу, гортаючи альбом Григорія Островського про образотворче мистецтво Закарпаття, знайшла пару рядків про Івана Югасевича, який виконував рукописні книги.
Я почала досліджувати й вийшла на величезний пласт рукописних книг. Це зайняло ще одну нішу в моєму житті, і це дослідження дотепер залишається для мене надзвичайно цікавим. Закарпаття одне з тих місць, де книгодрукування почалося досить пізно. До того книги переписували вручну, причому ця традиція зберігалася ще й у XX столітті. Для мене це особливо цікаво ще й тому, що, навчаючись у Львівському поліграфічному інституті, в нас була дисципліна «рукописний шрифт». Тепер я її викладаю її в Закарпатській академії.
Мене надзвичайно зацікавили рукописні книги, мініатюри до них, способи їхнього оформлення. Я провела велику роботу, зробила дослідження, написала дисертацію і дотепер продовжую вивчати ці книги. На жаль, в Україні їх досліджує дуже мало людей, а на Закарпатті – практично ніхто. І це дуже шкода, тому що якби була команда дослідників, ми могли б зробити набагато більше.
Я вже зібрала досить багато матеріалу: від XIV до середини XIX століття. У нас величезний пласт цих пам’яток. Якщо порівнювати з іншими регіонами, то, можливо, ми десь на другому місці після Київщини за кількістю рукописних книг займаємо значне місце. І вони, до речі, зберігаються у нас у дуже хороших фондових книгозбірнях. Це, зокрема, музей імені Тиводара Легоцького, Ужгородський національний університет, де є відділ стародруків і рукописів. Там просто унікальні рукописні твори, які ще потребують свого дослідження.
А чи можна сьогодні чомусь навчитися у майстрів, які створювали книги сотні років тому, не маючи сучасних технологій?
Звісно, можна. Є люди, які люблять це робити. Ми навіть навчаємо студентів – тих, хто хоче. Бо якщо таких людей не буде, як можна буде розгорнути експозицію в музеї? Оригінали ж не виставляють. Виставляють макети. А хто може їх створити? Тільки людина, яка вміє це робити: знає методику шрифту, написання, ілюстрування, створення мініатюри.
Мої студенти вчаться писати пером. Колись ми навіть практикували гусячі пера, каламуси, бамбукові пера. Тепер переважно працюємо з металевими перами. Починаємо з грецьких, римських, каролінзьких, готичних шрифтів, шрифтів епохи Відродження, а далі переходимо вже до наших кириличних шрифтів. Тобто наші випускники вміють це робити чудово.
Закарпатську художню школу часто називають окремим і дуже впізнаваним явищем. А що, на вашу думку, насправді робить її закарпатською?
Мабуть, усе-таки колір. Колірна палітра. Палітра закарпатської школи дійсно унікальна, тому що вона відразу вирізняється на тлі інших шкіл: і Львівської, і Київської, і Харківської. Її відразу видно. Оці відкриті кольорові пласти, яскраві, щирі, відверті, з емоціями накидані на полотні. Мабуть, у цьому і є феномен закарпатської школи.
Я пригадую випадок із власного навчання. Я навчалася у Львові, а там була зовсім інша школа. Коли на першому курсі почалася перша пара з живопису, я, звісно, почала малювати тими відкритими кольорами, до яких звикла. Підходить викладач і каже: «Ого, який у вас натюрморт! Аж пищить». І я йому дуже вдячна за те, що він мене не ламав. Не переробляв, не перевчав мене, а залишив такою, якою я була. Тому мій живопис і дотепер такий яскравий.
А що, на вашу думку, сьогодні є головним у закарпатському мистецтві? Що залишилося від цієї школи у сучасних художниках?
По-перше, тематика. Вона вже стає історією, тому що тематичні твори є в кожного із сучасних художників. Неважливо, у якій формі вони інтерпретують цю тему, але тема Закарпаття, тема рідного краю, людей, які тут живуть, звучить у кожному творі наших митців. Чи це абстрактне мистецтво, чи традиційне, кожен обирає свій шлях. Але ця тематика звучить у всіх. Якщо зібрати сучасних художників на тематичну виставку, то, думаю, це звучання Закарпаття буде відчутним. І, напевно, саме в цьому традиція. Не в техніці, не у форматі й навіть не в кольорі, а саме в тематиці. Це може бути сакральне мистецтво, натюрморт чи будь-який інший жанр, але в кожному творі це дуже цікаво присутнє.
А як ви оцінюєте сучасне молоде мистецтво? Що для вас відразу показує, що перед вами справжній художник?
Мені подобається, коли молоді люди впевнено демонструють свою творчість. Можливо, навіть не свідомо, але впевнено. Коли вони справді хочуть це робити, все відразу видно. Я вітаю тих, хто багато експериментує. І відразу відчувається, коли людина працює просто формально. Вона може красиво оформити свою роботу, працювати з дорогими матеріалами, але ця фальш, несправжність відразу відчувається.
Може бути абстракція, а за нею нічого не стояти: ні змісту, ні глибини, ні емоції. Просто абстракція: красива фарба, красива рамка. А може бути абстракція, яка тебе просто затягує, і ти не можеш від неї відірватися, тому що відчуваєш себе в ній, у її полі. І це зовсім інше відчуття.
Чи є зараз на Закарпатті художники або дизайнери молодшого покоління, за якими ви стежите і творчістю яких тішитеся?
Звісно, що є. Їх багато. Я не буду когось виокремлювати, тому що в мене дуже багато студентів, випускників, молодих колег, з якими я працювала і працюю дотепер. Є категорія ілюстраторів, які мене дуже тішать, якщо знову повертатися до теми книги. Вони працюють і співпрацюють зі знаковими видавництвами: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «Видавництвом Старого Лева».
Якщо брати художників, то вже формуються спілки, молодіжні об’єднання. Є неформальні об’єднання молодих художників, які працюють, виставляються, впевнено заявляють про себе, дуже активні. Мені найбільше в них подобається те, що вони рухаються далі, експериментують.
Для мене творчість – це в першу чергу експеримент. Традиція – це добре, але якщо традиційні речі адаптувати до експерименту, вони набувають зовсім іншого змісту і по-іншому сприймаються сучасниками.
Де зараз можна побачити ваші роботи?
Зараз мої роботи переважно на моїй сторінці у Facebook. Виставки цього року я не планую, хоча на осінній виставці моя робота є – акварель у галереї «Ужгород». Два роки тому в мене було дуже активне творче життя: виставки в Ужгороді, Львові, Виноградові, Хусті, Деренівській купелі, була виставка і в Болгарії. А в основному мої роботи вдома. Я малюю вдома, без відриву від сім’ї.
А які найближчі плани маєте на майбутнє?
Планів багато, але коли плануєш, життя вносить свої корективи. Тому я вже не знаю, чи планувати. Напевно, треба жити сьогоднішнім днем. Хоча плани все одно гніздяться в голові. Звісно, хочеться поїхати на пленер, помалювати, хочеться побути серед молодих художників і дизайнерів, поспілкуватися з колегами. Зараз це дуже-дуже складно. Чим далі, тим складніше.
Для мене дуже важливе живе спілкування. Напевно, це найбільша моя мрія – коли завершиться війна, коли ми зможемо знову хоча б частково відновити такі зустрічі в житті, поспілкуватися, зробити спільні проєкти й отримати від цього нову логіку, нові ідеї.
