У той час, коли багато історичних пам’яток потребують порятунку, є люди, які щодня працюють над тим, щоб зберегти для майбутніх поколінь не лише будівлі чи архіви, а й живий голос минулого. Для закарпатця Шандора Шрайнера таким голосом стали органи – величні інструменти, під звучання яких молилися наші прадіди і які досі залишаються невіднятною частиною культурної спадщини краю.
Шандор Шрайнер є одним із небагатьох органних майстрів України. За його плечима – десятки відреставрованих інструментів, роки роботи в храмах та концертних залах, а також масштабне дослідження органної спадщини Закарпаття. У розмові з журналістом «Баношу» чоловік поділився спогадами про свій шлях у професію, розповів про найбільш складні реставрації, втрати та здобутки у справі збереження органів і пояснив, чому для нього цей інструмент є значно більшим, ніж просто музичний механізм.
Розкажіть про себе. Як ви прийшли до професії органного майстра?
Я народився у 1976 році в Солотвині Тячівського району, там же навчався у музичній школі. Люблю жартувати, що в дитинстві боявся духового оркестру, тому став духовиком і грав на кларнеті. А ще боявся чорного піаніно – і зрештою став настроювачем.
Після музичної школи вступив до Ужгородського державного музичного училища імені Дезидерія Задора. На третьому курсі, у 1993 році, ми вивчали налаштування фортепіано. Пів року працювали з інструментами, і ця справа мене захопила. Після занять ще два роки навчався у майстра Романа Задорожного. Він був надзвичайно вимогливим фахівцем. Я міг п’ять годин поспіль сидіти біля інструмента, нічого не їсти й не пити, лише слухати. Саме від нього навчився справжнього ставлення до професії.
Після закінчення училища у 1995 році я став настроювачам фортепіано в Ужгородській музичній школі №1. Відтоді працював з піаніно та роялями. Завжди кажу, що перед тим, як братися за орган, варто щонайменше десять років працювати з клавішними інструментами: налаштовувати їх, ремонтувати, реставрувати та постійно тренувати слух. Лише коли маєш достатній досвід, музикальний слух, розуміння механіки та логіку, можна переходити до органів.
У 2010 році мене запросив Іштван Бобаль, нинішній директор Берегівської школи мистецтв імені Золтана Кодая. Він кілька тижнів телефонував мені майже щодня і переконував взятися за ремонт органа в Берегівській реформатській церкві. Я пояснював, що хоча ще у 1997–1998 роках перший органний майстер Закарпаття Андрій Лешко показував мені найбільший орган області у Закарпатській обласній філармонії та розповідав про принципи його роботи, мої знання залишалися лише теоретичними. Практичного досвіду я не мав.
Але Іштван довірив мені цю роботу. Для будь-якого майстра така довіра надзвичайно важлива. Саме вона дала мені можливість відремонтувати перший орган. Вже у вересні на ньому знову грали під час богослужінь. Потім, як то кажуть, спрацювало «циганське радіо». Почали надходити нові запрошення від реформатських церков. Згодом я розпочав реставрацію органа в селищі Батьово, а там отримав книгу “Реформатські церкви Закарпаття” й почав самостійно шукати громади, де потребували відновлення інструментів. Так у 2013 році одразу в дев’яти церквах Закарпаття після десятків років мовчання знову зазвучали органи.
Однією з найцікавіших стала робота в Малих Селменцях. Там знаходиться наймолодший церковний орган Закарпаття, збудований фірмою Rieger у 1941 році. Після Другої світової війни інструмент був фактично знищений: вирвали труби, пошкодили механізми, забрали все, що мало хоч якусь цінність. Після цього орган мовчав 68 років.
Під час роботи трапився цікавий випадок. Мені потрібен був помічник, який натискав би клавіші, поки я працював усередині інструмента. Я пояснив завдання світському голові церкви, але той пішов, а замість нього залишився шестирічний онук. Хлопчик без жодної помилки виконував усі мої вказівки. А найцікавіше було те, що його звали Ріхард Вагнер. Тоді я подумав, що великий композитор хоча б символічно допомагає мені відроджувати цей орган. І сьогодні цей інструмент знову служить під час богослужінь.
Що означає бути органним майстром?
Насамперед треба розуміти, що органи не роблять – органи будують. І так само їх не просто налаштовують, а обслуговують. Багато хто думає, що якщо орган не звучить, то проблема обов’язково в трубах чи строї. Насправді дуже часто причина криється в механізмах. Саме тому робота органного майстра набагато ширша, ніж звичайне налаштування інструмента. До того ж двох однакових органів не існує. Кожен має свою конструкцію, свою історію, свої особливості й свої проблеми.
З 2010 року мені вдалося працювати приблизно з п’ятдесятьма органами – налаштовувати їх, ремонтувати або відбудовувати практично з нуля. Причому не лише в Україні, а й за кордоном. Сьогодні я єдиний органний майстер Західної України. Працюю із Закарпатською обласною філармонією та Львівським органним залом. Саме я обслуговую найбільший орган України, який розташований у Львові. На сьогодні він має 5236 трубок, це єдиний орган в Україні, обладнаний фернверком. Це додатковий 8-регістровий орган, розташований окремо від основного інструмента. Наприклад, великий орган знаходиться на хорах, а фернверк – біля вівтаря або в іншій частині будівлі.
Водночас ним керує той самий органіст. Тобто це не окремий орган, а частина великого інструмента. Такі системи навіть у Європі зустрічаються нечасто, а в Україні цей орган єдиний. Мені вдалося повністю відновити фернверк, який тривалий час не працював. Тепер слухачі можуть чути своєрідний стереоефект, коли звучання лунає одночасно з різних частин залу.
Органних майстрів в Україні справді так мало?
Дуже мало. Насправді тих людей, яких можна назвати повноцінними органними майстрами, в Україні лише п’ять. Я маю на увазі не тих, хто може підлаштувати дві-три трубки, а тих, хто здатен працювати з усіма системами органа. Людину, яка може відремонтувати будь-який вузол інструмента, а за потреби навіть побудувати новий орган. Саме такого фахівця я вважаю органним майстром.
Яких знань вимагає ця професія?
Це одна з тих професій, де доводиться поєднувати багато різних навичок. Органний майстер повинен бути столяром, розбиратися в металі, вміти паяти труби, працювати з механікою та різними матеріалами. Але цього недостатньо.
Обов’язково потрібен музикальний слух. І тут є дві різні речі. Перша – це вміння налаштувати інструмент. Друга – здатність чути тембр. Наприклад, одна трубка має звучати як скрипка, інша – як флейта. Майстер повинен розуміти ці відтінки звучання і чути, коли щось працює неправильно.
Крім того, органний майстер має бути музикантом. Він повинен хоча б на базовому рівні володіти органом, щоб відчути інструмент так, як його відчуває органіст. Лише тоді можна зрозуміти, чому певна клавіша западає, чому механізм спрацьовує із затримкою або чому окрема трубка не реагує так, як має. Тут недостатньо бути просто техніком або теоретиком.
Але найголовніше – логіка і терпіння. Я завжди кажу: краще сто разів подумати та лише один раз щось робити. На жаль, сучасний світ привчає людей до швидких результатів. В органобудуванні так не буває.
Наприклад, у Закарпатській обласній філармонії я майже рік займався лише очищенням органа. Там понад дві тисячі трубок. Я чистив їх, переклеював мембрани, відновлював механізми, повертаючи інструмент до належного стану. Бували дні, коли я виходив із філармонії о першій ночі. Працював без вихідних, тому що розумів: інакше результату не буде. Саме так і приходить досвід.
Мені також пощастило навчатися в угорських майстрів. Дуже допомагав Олег Диптан, органний майстер Національної опери України. Але жодне навчання не замінить практики. У цій професії все приходить через роботу власними руками.
Які інструменти використовуєте у роботі?
Тут немає універсальної відповіді. Усе залежить від конкретного органа і від конкретної проблеми. Іноді потрібні звичайні молотки чи настроювальні інструменти, іноді – різноманітні голки, спеціальні пристосування або саморобні інструменти. Кожен орган ставить свої завдання, тому набір інструментів постійно змінюється.
Скільки органів вам довелося відреставрувати чи налаштувати за роки роботи?
Близько п’ятдесяти. Але тут теж усе дуже відносно. Один орган я міг побачити лише раз у житті, налаштувати й більше не повертатися до нього. А інший супроводжую вже багато років. Наприклад, найбільший орган України у Львові я обслуговую вже дев’ятий рік. Буває, що їжджу туди щотижня. Орган Закарпатської обласної філармонії перебуває під моїм наглядом уже понад десять років. Є інструменти, які вимагають кількох годин роботи. А є такі, на які доводиться витрачати місяці. Наприклад, найстаріший орган Закарпаття в Мукачеві я фактично відбудовував протягом семи місяців.
Орган – це складний живий механізм. У ньому постійно щось зношується, рветься, старіє. Тому робота органного майстра ніколи не закінчується. Настає момент, коли один орган вже працює, а інший знову потребує уваги.
Яка реставрація була найскладнішою?
Насправді простих органів не буває. Кожен інструмент ставить перед майстром свої виклики, тому сказати, що один був легким, а інший складним, важко. Однак особливо запам’яталася робота над органом у римсько – католицькій церкві Св. Анни у місті Чоп. Ми працювали над ним понад пів року. Головна складність полягала в тому, що це підвісний орган. Якщо потрібно було відкрити передню частину інструмента або дістатися до окремих вузлів, доводилося підійматися на висоту п’яти-шести метрів і працювати фактично навису. Для мене це було непросто, адже висоти я не люблю.
Крім того, орган мав дуже незручну механіку, а частину конструкцій до мене вже демонтували або пошкодили. Довелося встановлювати новий мотор, відновлювати механізми та очищати інструмент після багаторічного занедбання. Свою справу зробили й шкідники. В органі жили миші, які пошкодили чимало деталей. Тому спочатку довелося буквально рятувати інструмент від наслідків їхньої «діяльності», а вже потім займатися реставрацією.
Не менш складною була робота у Львівському органному залі. Коли я вперше побачив цей орган у 2018 році, значна частина інструмента фактично не працювала. Дванадцять регістрів мовчали повністю, а фернверк був відключений ще наприкінці 1960-х років. Протягом восьми років вдалося поступово повернути до життя всі системи органа. Сьогодні звучать усі регістри, а відновлений фернверк створює унікальний просторовий ефект, коли музика лунає одночасно спереду і позаду слухача. Саме заради таких моментів і варто працювати.
Як виникла ідея написати книгу про органи Закарпаття?
Насправді все почалося не з органів. Моя перша книга була присвячена іншій частині мого життя – сцені. Я багато років граю на угорському народному інструменті тарагот, який зовні нагадує сопрано-саксофон, але виготовлений із дерева. Крім того, я є солістом Заслуженого академічного Закарпатського народного хору. Саме тому свою першу книгу я присвятив двадцяти рокам творчої діяльності. У ній зібрав спогади про концерти, гастролі, виступи за кордоном, а також власні музичні обробки. Після виходу книги мене почали запитувати, про що буде наступна. Відповідь була очевидною. Якщо вже значна частина мого життя пов’язана з органами, то чому б не зібрати під однією обкладинкою всю інформацію про органну спадщину Закарпаття? Так і народилася ідея другої книги. Я почав їздити областю, відвідувати церкви, досліджувати органи, фотографувати їх, збирати документи та свідчення. Від самого початку вирішив, що книга буде двомовною – українською та угорською.
Чому для вас було важливо видати її двома мовами?
Насамперед тому, що Закарпаття має багатонаціональну історію, а органна культура нашого краю тісно пов’язана і з українською, і з угорською традиціями. Цікаво, що угорською мовою працювати було навіть простіше. І річ не у тім, що я угорець. Органобудування в Угорщині має багатовікову історію. Там уже давно сформована професійна термінологія, існують усталені назви всіх деталей і механізмів. В Україні ситуація була зовсім іншою.
Фактично професійна органна школа почала формуватися лише в другій половині XX століття. Велику роль у цьому процесі відіграв професор Арсеній Котляревський, який став одним із засновників української органної школи. Саме завдяки його зусиллям у Києві з’явився перший великий органний зал, відкритий у костелі Святого Миколая у 1975 році. Після цього органні зали почали з’являтися і в інших містах України: Одесі, Харкові, Ялті, Ужгороді. Однак навіть за таких умов українська професійна термінологія залишалася недостатньо впорядкованою.
Тобто під час роботи над книгою довелося фактично створювати українську органну термінологію?
Не зовсім створювати, але систематизовувати й узгоджувати. На той час дуже мало людей могли правильно назвати всі складові органа українською мовою. Тому ми об’єднали зусилля з колегами – Олегом Диптаном із Білої Церкви та Петром Сухоцьким з Луцька. Основну роботу з текстом виконував я, а вони допомагали уточнювати терміни, радили, як правильніше передати ту чи іншу назву українською мовою. У багатьох випадках ми зверталися до німецьких першоджерел, адже значна частина органобудівної термінології походить саме з німецької традиції. Деякі назви вдалося перекласти українською, інші залишилися міжнародними професійними термінами. У результаті книга стала чи не першим виданням, де складові органа системно й професійно описані українською мовою.
Для мене було важливо не просто показати, де знаходиться той чи інший орган. Хотілося зберегти його історію. Тому я описував не лише самі інструменти, а й людей, які над ними працювали протягом багатьох десятиліть. Під час досліджень я знаходив написи всередині органів, службові позначки, дати ремонтів, прізвища майстрів. Усе це ретельно записував. У книзі згадуються майстри з Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії. Якщо мені вдавалося знайти конкретні документи або описи проведених робіт, я також додавав їх до видання. Фактично це не лише довідник, а й своєрідний історичний архів органної культури Закарпаття. Крім того, книга містить велику кількість фотографій, тому її можна сприймати як альбом.
Загалом я описав 66 органів Закарпаття. Серед них – 32 органи в римсько – католицьких храмах, 32 – в реформатських церквах і ще два світські інструменти. На жаль, не всі вони дожили до наших днів. Приблизно десять органів уже неможливо відновити або вони взагалі перестали існувати. Саме тому я вважав важливим зафіксувати їх хоча б на сторінках книги.
Наприклад, один із таких випадків пов’язаний із реформатською церквою в Чопі. Під час відступу наприкінці Другої світової війни храм зазнав серйозних руйнувань, а орган фактично було втрачено. Подібних історій у книзі чимало.
Під час написання книги чи було якесь відкриття, яке найбільше здивувало вас?
Мені дуже сподобалося те, що колись у церквах велися детальні кошториси всього церковного господарства. В архівах я знайшов цікаві записи про так званий органний фонд. Тобто для органа окремо збирали кошти. Видно було, як сума поступово зростала: 100, 200, 300, 400. А наступного року залишалося лише 26. Це означало, що за цей час на органі проводили якісь роботи чи ремонт. Я перевіряв ці дані, знаходив написи всередині органів і бачив підтвердження, що саме в той період той чи інший майстер ремонтував, чи налаштовував інструмент. Це дуже цікаво, адже свідчить про те, наскільки серйозно тоді ставилися до збереження органів.
На жаль, сьогодні подібної практики майже немає. У нас є лише один меценат в Ужгороді, який має власний орган і допомагає підтримувати в належному стані інструменти в римсько-католицькому храмі Святого Георгія та в місцевій реформатській церкві. В інших місцях громади змушені покладатися або на власні сили, або на допомогу з-за кордону. Лише тоді раз на десятки років вдається провести серйозну реставрацію.
Орган цінний не тому, що коштує сотні тисяч доларів. Його справжня цінність у тому, що він освячений і служить під час богослужінь. Під його звучання молилися наші прадіди, молимося й ми сьогодні. Саме це робить його особливим.
Який момент у професії приносить вам найбільше задоволення?
Найбільше задоволення для мене – коли після довгих місяців роботи я чую результат. Коли орган звучить чисто, коли всі механізми працюють, коли кожна клавіша відгукується так, як повинна. Іноді навіть важко повірити, що все це вдалося зробити власними руками. Це один із найприємніших моментів у моїй професії.
Чи є у вас мрія, пов’язана з органною музикою або реставрацією?
Моя найбільша мрія, щоб усі органи звучали: і в концертних залах, і в церквах. Закарпаття можна назвати маленьким органним королівством, адже тут збереглося близько 58 органів. Звісно, якщо порівнювати з Румунією, де їх понад півтори тисячі, це небагато. Але для нашого краю це значна спадщина.
Хотілося б, щоб усі ці інструменти працювали, приносили користь людям і, як я люблю казати, лікували душі слухачів та парафіян. Але для цього потрібні кошти й бажання громад. Якщо є можливість, я працюю. Якщо ж немає ані коштів, ані зацікавленості, то самотужки тут уже нічого не зробиш.
Треба розуміти, що колись органи могли дозволити собі лише заможні громади. Будівництво такого інструмента завжди було дорогою справою. Багато церков замість органів використовували фісгармонії – інструменти, схожі за принципом звучання, але значно простіші.
На що варто звертати увагу, оцінюючи орган?
Передусім на його звучання. Чи приємний звук, чи торкається він душі. Адже зовнішній вигляд не завжди відповідає якості звучання. Наприклад, в Італії можна побачити маленькі старі органи, які зовні нагадують потерті шафи чи старі меблі. Але коли вони починають звучати, виникає відчуття чогось надзвичайного, майже небесного. А буває навпаки: фасад розкішний, а сам інструмент звучить посередньо. Тому не все те добре, що має гарний вигляд. Орган потрібно оцінювати насамперед вухами.
Чи є на Закарпатті орган, який найкраще характеризує сам край?
Не думаю, що якийсь конкретний орган може характеризувати Закарпаття. Все залежить від того, що на ньому виконують. Якщо грати Баха – він відображатиме дух XVII–XVIII століть. Якщо сучасну музику – буде символом нашого часу. Але велика кількість органів у краї свідчить про високий рівень культури, який тут існував. Близько 80% закарпатських органів були побудовані угорськими або австрійськими органобудівними фірмами. Саме це і є важливою рисою нашої культурної спадщини.
Чи існують якісь міфи або цікаві історії, пов’язані з органами?
Є багато різних легенд. Наприклад, розповідають про двох органістів-конкурентів, які настільки ворогували між собою, що одного разу побилися просто в органі. Кажуть, під час сварки вони погнули кілька труб. Коли пізніше оглядали інструмент, труби й справді були деформовані. Чи було це насправді – сказати важко, але така історія існує.
Є й менш кумедні випадки. Наприклад, у Перечині свого часу дозволили людям нібито відновлювати історичний орган. Насправді ж вони демонтували оригінальні труби, встановили електронний орган і колонки, після чого заявили, що реставрацію завершено. Таким чином було втрачено значну частину історичного інструмента. Тому я завжди кажу: не всьому, що приходить із-за кордону, варто беззастережно довіряти. У нас є багато культурних цінностей, які хтось хотів би купити або просто привласнити. На жаль, я неодноразово стикався з подібними ситуаціями. Частину спадщини вдалося зберегти, але, на жаль, не всю.
