Закарпаття має власну історію духовних подвижників, священників і церковних діячів, чиї імена сьогодні вшановують у храмах та монастирях. Їхні біографії допомагають краще зрозуміти, яким було релігійне життя краю за часів Австро-Угорщини, Чехословаччини та радянської влади. У цих історіях є боротьба за право сповідувати свою віру, монастирське життя, ув’язнення, підпільні богослужіння та мученицька смерть.
Журналісти «Баношу» розповідають про п’ятьох постатей, пов’язаних із Закарпаттям: преподобного Олексія Карпаторуського, блаженного Теодора Ромжу, преподобного Іова Угольського, блаженного Петра Павла Ороса та святого Мартина Турського. З’ясуємо, ким вони були за життя, через які випробування пройшли, де сьогодні зберігають пам’ять про них і чому їх шанують.
Алексій Карпаторуський: уродженець Ясіня, який став одним із провідників православного руху на Закарпатті
Олександр Кабалюк народився 1 вересня 1877 року в селищі Ясіня. Він походив із багатодітної селянської родини, закінчив місцеву церковно-парафіяльну школу, а згодом проходив військову службу в Кошицях. Проте подальше життя пов’язав із церквою. Після подорожей до монастирів та паломництва на Святу Землю і гору Афон він прийняв православ’я, а згодом став ченцем під іменем Олексій.
Його діяльність припала на період, коли Закарпаття входило до складу Австро-Угорщини. Релігійне життя краю мало складну конфесійну історію: більшість місцевих русинів належала до греко-католицької церкви, але наприкінці XIX – на початку XX століття почав поширюватися рух за повернення до православ’я. Цей процес викликав занепокоєння угорської влади, а діяльність православних громад супроводжувалася перевірками, обшуками та судовими переслідуваннями.
Алексій Карпаторуський став одним із найпомітніших діячів цього руху. У 1912 році він прибув до села Іза, де проводив богослужіння, хрестив дітей, вінчав подружжя та причащав вірян. Його діяльність привернула увагу угорської влади: священнослужителя затримували, а його релігійну діяльність намагалися обмежити. У Ясінях поліція проводила обшуки, вилучала церковні речі та книги.
Після Першої світової війни Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини. У нових політичних умовах православні громади отримали можливість активніше розвиватися. Алексій продовжив служіння, брав участь у створенні церковних громад, підтримував монастирське життя. У 1920–1930-х роках його діяльність була пов’язана з різними православними осередками краю, зокрема з Ізою, Хустом та Липчею.
Алексій Карпаторуський помер 19 листопада 1947 року. Його поховали на території Свято-Миколаївського монастиря в Ізі, який став одним із важливих місць православного життя Закарпаття. У 1999 році були виявлені майже нетлінні мощі схиархімандрита Алексія. У 2001 році Українська православна церква зарахувала його до лику місцевошанованих святих.
Сьогодні з його ім’ям насамперед пов’язані Ясіня, де він народився, та Свято-Миколаївський монастир в Ізі, де розташована його могила. Віряни шанують Олексія як одного з діячів православного відродження на Закарпатті.
Теодор Ромжа: єпископ із Великого Бичкова, якого вбили за радянської влади
Теодор Ромжа народився 14 квітня 1911 року у Великому Бичкові. Він здобув богословську освіту в Римі, а після повернення на Закарпаття працював священником і викладав філософію в Ужгородській духовній семінарії. У вересні 1944 року, коли край переживав чергову зміну влади, його висвятили на єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії.
Це був надзвичайно складний період для місцевої церкви. Після приходу радянської влади розпочалася кампанія проти греко-католицизму. Радянське керівництво прагнуло ліквідувати єпархію та домогтися переходу її духовенства й вірян до Російської православної церкви. Священників викликали на розмови, схиляли до зречення попередньої конфесійної належності, а церковні громади опинилися під тиском.
Теодор Ромжа не погодився на ліквідацію своєї церкви. Він продовжував відвідувати парафії, підтримував духовенство та намагався зберегти єдність єпархії. Його діяльність привернула увагу радянських спецслужб. За ним стежили, збирали інформацію та шукали можливості усунути єпископа.
27 жовтня 1947 року на дорозі поблизу села Лавки кінна підвода, у якій їхав Ромжа разом із супутниками, зіткнулася з військовою вантажівкою. Після аварії на єпископа та людей, які його супроводжували, напали. Ромжа отримав важкі травми, але вижив і потрапив до лікарні в Мукачеві.
Однак небезпека не минула. У ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1947 року єпископ помер після отруєння. Йому було 36 років. Згодом дослідники та церковні історики пов’язали вбивство з операцією радянських спецслужб. Відомості про переслідування Ромжі та обставини його загибелі підтверджуються, зокрема, матеріалами, які оприлюднили після розсекречення архівів.
У 1949 році Мукачівську греко-католицьку єпархію офіційно ліквідували. Її храми та майно передавали православним структурам, а греко-католицьке духовенство й віряни були змушені продовжувати релігійне життя підпільно.
У червні 2001 року Папа Іван Павло II проголосив Теодора Ромжу блаженним під час візиту в Україну. Його мощі зберігаються в Ужгородському кафедральному соборі Воздвиження Чесного Хреста. Це одне з головних місць, пов’язаних із вшануванням єпископа. Його ім’я також носить духовна академія в Ужгороді. Для греко-католицької спільноти Закарпаття Теодор Ромжа став символом вірності церкві в період переслідувань. Його історія водночас є частиною ширшої історії радянських репресій проти релігійних громад у краї.
Іов Угольський: закарпатський монах, який пройшов радянські табори
Іван Кундря народився 18 травня 1902 року в селі Іза поблизу Хуста. У молодості він цікавився православним чернецтвом, а згодом присвятив себе монастирському життю. Сьогодні він відомий як преподобний Іов Угольський, за назвою села Мала Уголька, де провів останні роки.
У 1930 році Іван Кундря заснував Троїцький чоловічий скит у Городилові. У грудні 1938 року прийняв чернечий постриг. Його життя припало на час активного розвитку православних монастирів на Закарпатті, де чернечі осередки ставали важливими центрами релігійного життя.
У 1940 році Кундря виїхав до Радянського Союзу. Там його заарештували та засудили до п’яти років таборів. Покарання він відбував у Воркуті, на Колимі та в Норильську. У біографії Іова згадується і його перебування в Чехословацькому корпусі Людвіка Свободи. Після повернення до церковного служіння він продовжив роботу в монастирях і парафіях Закарпаття.
У наступні десятиліття Іов служив у різних населених пунктах краю. Був настоятелем монастирів, духівником, священником парафій. У 1966 році його звели в сан архімандрита. Після ліквідації Троїцького скиту він продовжив чернече життя в інших монастирських осередках.
Останні роки Іов провів у Малій Угольці на Тячівщині. Там він жив і служив, до нього приходили люди по духовну пораду. У церковній традиції його згадують як подвижника, відомого молитвою та аскетичним способом життя. Із ним також пов’язують свідчення вірян про зцілення, однак такі розповіді належать до релігійних свідчень і не є самостійно підтвердженими історичними фактами.
Іван Кундря помер 28 липня 1985 року в Малій Угольці. У 2007 році під час дослідження поховання були виявлені його мощі, а 18 вересня 2008 року його канонізували в Українській православній церкві Московського патріархату.
Мала Уголька стала головним місцем пам’яті про Іова Угольського. Тут розташований храм, пов’язаний із його ім’ям, а віряни приїжджають сюди на богослужіння. Його життєпис нагадує про долю духовенства, яке зазнало репресій у радянський період, але після повернення з ув’язнення продовжило служіння.
Петро Павло Орос: священник, який продовжував служити після заборони греко-католицької церкви
Петро Павло Орос народився 14 липня 1917 року в селі Бірі в Угорщині в родині греко-католицького священника. Після смерті батька родина переїхала на територію сучасного Закарпаття. Дитинство Петра минало в різних селах краю, а згодом він вступив до духовної семінарії.
28 червня 1942 року Орос прийняв священничі свячення. Душпастирську діяльність розпочав у Великих Ком’ятах, а в 1946 році його призначили до парафії в Білках на Іршавщині. Саме з цими селами пов’язана його діяльність на Закарпатті.
У грудні 1944 року єпископ Теодор Ромжа таємно висвятив Петра Ороса на єпископа. Про це свідчать церковні матеріали, зокрема спогади священників Мукачівської греко-католицької єпархії. Таке рішення було пов’язане з небезпекою, яка нависла над церквою після встановлення радянської влади.
У 1949 році греко-католицьку церкву на Закарпатті офіційно ліквідували. Священникам заборонили відкрито проводити богослужіння, храми передавали іншим конфесіям, а духовенство зазнавало тиску. Петро Орос не припинив служіння. Він таємно відвідував громади, проводив літургії та підтримував вірян.
За свою діяльність священник неодноразово потрапляв під увагу правоохоронних органів. У 1953 році його затримували, однак він продовжував підпільне служіння. У серпні того ж року після богослужіння у Великих Ком’ятах Орос вирушив до залізничної станції в Сільці. Там його затримав міліціонер. Поблизу придорожнього хреста священника застрелили.
Місце поховання Ороса тривалий час залишалося невідомим. Після легалізації греко-католицької церкви вдалося відшукати його останки. У 1992 році їх перепоховали в Білках, де пам’ять про священника зберігають і сьогодні.
У 2022 році Папа Франциск затвердив декрет про визнання мучеництва Петра Павла Ороса. 27 вересня 2025 року в Білках відбулася його беатифікація – урочисте проголошення блаженним Католицької церкви. Ця подія мала особливе значення для Закарпаття: церемонія відбулася в селі, де священник служив і з яким пов’язана його загибель. Сьогодні Білки є головним місцем вшанування блаженного Петра Павла Ороса. Його історія – свідчення того, як греко-католицькі священники продовжували підтримувати свої громади навіть після офіційної заборони церкви.
Мартин Турський: святий, який став покровителем Мукачева
Святий Мартин Турський жив задовго до появи сучасного Закарпаття. Він народився близько 317 року в римській провінції Паннонія, на території сучасної Угорщини. У молодості служив у римському війську, а згодом залишив військову кар’єру та присвятив себе християнському служінню.
Найвідоміша історія з його життя пов’язана з милосердям. За церковним переказом, одного зимового дня Мартин зустрів біля міської брами замерзлого жебрака й розділив із ним свій плащ. Уночі йому наснився Христос, одягнений у частину цього плаща. Саме цей епізод став одним із найвідоміших сюжетів у зображеннях святого.
Згодом Мартин став єпископом міста Тур у Галлії – на території сучасної Франції. Він помер 8 листопада 397 року. У християнській традиції його пам’ятають як єпископа, який допомагав бідним і приділяв увагу людям, що потребували підтримки.
Зв’язок Мартина із Закарпаттям пов’язаний передусім із Мукачевом. Його вважають покровителем міста, а образ святого став частиною місцевої символіки. У Мукачеві є римо-католицький храм Святого Мартина, а на одній із міських площ встановлено кінний пам’ятник святому.
Щороку в листопаді місто відзначає День святого Мартина. У програмі святкувань бувають богослужіння, культурні заходи та лицарські дійства. Ця традиція поєднує релігійне вшанування з міською культурою та історичною пам’яттю.
Мартин Турський не був уродженцем Закарпаття й не жив у нашому краї. Його присутність у цьому матеріалі пояснюється особливим місцем, яке він посідає в історії Мукачева. Для містян він є не лише християнським святим, а й покровителем, із яким пов’язані храм, міські символи та щорічне свято.
Де на Закарпатті зберігають пам’ять про цих постатей
Історії п’ятьох постатей пов’язані з конкретними місцями краю. У Ясінях народився Олексій Карпаторуський, а в Свято-Миколаївському монастирі в Ізі розташована його могила. Іза також є батьківщиною Іова Угольського, останні роки якого минули в Малій Угольці. В Ужгородському кафедральному соборі зберігаються мощі Теодора Ромжі. У Білках вшановують блаженного Петра Павла Ороса. А Мукачево зберігає пам’ять про святого Мартина Турського як про свого покровителя.
Ці постаті належать до різних періодів і церковних традицій. Їхні біографії дають змогу побачити історію Закарпаття крізь долі конкретних людей. За релігійними пам’ятними датами та церковними обрядами стоять цілком реальні події. Саме тому пам’ять про цих людей залишається важливою частиною духовної та історичної спадщини краю.
