Українська мова на Закарпатті має свою особливу історію. Тутешні говірки, слова, вимова й мовні звички формувалися в багатокультурному середовищі, а шлях до утвердження української літературної мови проходив через дискусії, підручники, газети та пошуки спільних правил. На початку ХХ століття питання про те, якою мовою навчати дітей, видавати книжки й писати для широкої аудиторії, було не лише справою філологів. Від відповіді залежало, як розвиватиметься культурне життя краю.
До Дня української писемності та мови «Банош» розповідає, як на Закарпатті формувалися мовні норми, чому граматики ставали предметом суспільних дискусій і яку роль у цьому процесі відіграли місцеві освітяни та науковці.
До появи спільних правил
Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття Закарпаття перебувало у складі Угорського королівства в межах Австро-Угорщини. Місцеве слов’янське населення користувалося живими народними говорами, але питання єдиної літературної мови залишалося складним. На мовний розвиток впливали історичні обставини, освітня політика та культурні орієнтації місцевої інтелігенції.
Одним із явищ того часу було так зване язичіє – книжна мовна традиція, яка поєднувала різні елементи й не відповідала послідовно нормам сучасної української літературної мови. Водночас частина освічених закарпатців намагалася розвивати літературну мову на основі народного мовлення.
Серед помітних спроб упорядкувати мовні правила була граматика Августина Волошина, видана у 1901 році. Вона з’явилася ще до входження Закарпаття до Чехословаччини й стала одним із попередніх етапів місцевого мовного унормування. Проте єдиного стандарту, який би прийняли всі освітяни, автори та видавці, тоді не існувало.
Мовна ситуація була пов’язана й із ширшими політичними процесами. Угорська мова посідала сильні позиції в державному управлінні та освіті, а спроби розвивати місцеву слов’янську літературну традицію відбувалися в непростих умовах. Тому питання мови поступово виходило за межі граматики: воно стосувалося можливості навчатися рідною мовою, видавати книжки та розвивати власне культурне життя.
Нові умови після 1919 року
Після розпаду Австро-Угорщини Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини. У міжвоєнний період регіон офіційно називали Підкарпатською Руссю. Нові політичні умови відкрили можливості для активнішого розвитку місцевої освіти, преси та мовознавства.
Однак зміни не означали, що питання літературної мови розв’язалося. Навпаки, коли з’явилася можливість ширше використовувати місцеву слов’янську мову в школах, культурі й адміністративному житті, постало практичне запитання: які саме мовні норми слід застосовувати?
У суспільстві існували різні погляди. Одні інтелектуали підтримували розвиток української літературної мови та її зближення із загальноукраїнською традицією. Інші орієнтувалися на місцеві мовні особливості або на російську літературну традицію.У краї співіснували кілька літературних орієнтацій, а мовне питання стало предметом дискусій.
Дослідники мовної політики міжвоєнної Чехословаччини звертають увагу, що в той період у Підкарпатській Русі використовували три літературні варіанти, які претендували на офіційне застосування. Це створювало труднощі для освіти та видавничої справи, адже школам, учителям і авторам потрібні були зрозумілі правила письма.
Августин Волошин: мова в школі та книжці
Однією з ключових постатей мовного й освітнього життя Закарпаття був Августин Волошин – педагог, священник, автор підручників і громадський діяч. Його діяльність охоплювала не лише політику, а й практичну роботу з освітою: навчальні матеріали, книжки та питання мови в школі.
Граматика Волошина 1901 року належала до ранніх спроб упорядкувати місцеву мовну практику. У наступні десятиліття мовна ситуація змінювалася, а українська літературна мова поступово здобувала сильніші позиції в освітньому й культурному середовищі. Волошин долучався до цього процесу як автор і педагог, працюючи в умовах, коли мовні норми ще не були остаточно усталені.
Значення таких діячів полягало не тільки в тому, що вони укладали граматики. Вони допомагали зробити мову інструментом повсякденного навчання: нею потрібно було пояснювати предмети, створювати навчальні тексти, готувати вчителів і забезпечувати учнів книжками.
Утім, роль Волошина не варто зводити до одноосібного «творця» української літературної мови на Закарпатті. Це був колективний процес, у якому брали участь учителі, мовознавці, письменники, видавці та громадські організації. Їхні погляди не завжди збігалися, а пошук мовних норм тривав роками.
Іван Панькевич і правопис, який викликав суперечки
Важливий етап пов’язаний з мовознавцем Іваном Панькевичем. У 1922 році він видав «Граматику руського языка», на основі якої було сформовано правописну систему, відому як панькевичівка. Її засади схвалили на з’їзді закарпатських учителів 1920 року.
Ця система враховувала місцеві мовні традиції та особливості закарпатських говорів. Водночас вона спиралася на українську мовну основу й мала забезпечити практичні потреби шкільної освіти. У тогочасних умовах це було важливо: навчальні заклади потребували не просто текстів, а граматик і правил, за якими можна було послідовно навчати дітей читати та писати.
Назва «панькевичівка» сьогодні може звучати незвично, однак за нею стояла конкретна спроба впорядкувати письмо. Система містила елементи, які відображали давніші правописні традиції та місцеві фонетичні особливості. Через це вона відрізнялася від сучасного українського правопису.
Панькевичівка не усунула всіх суперечок. Навпаки, дискусії про те, як передавати звуки на письмі, які форми слів використовувати та на яку мовну традицію орієнтуватися, тривали й надалі. Для одних було важливо зберігати місцеву специфіку, інші наполягали на більш послідовному зближенні із загальноукраїнськими нормами.
Правописні питання могли здаватися суто технічними, але насправді за ними стояв вибір культурної орієнтації. Як писати іншомовні слова? Які форми вважати нормативними? Чи має шкільна книжка насамперед відображати місцеве мовлення, чи повинна бути зрозумілою читачам з інших українських земель? Такі запитання визначали вигляд підручників, газет і літератури.
Газети й журнали як майданчик мовної боротьби
У міжвоєнному Закарпатті мовні дискусії точилися не лише в наукових працях і на вчительських зібраннях. Важливим майданчиком стала періодика, зокрема журнал «Подкарпатська Русь», який виходив у 1923–1936 роках.
На його сторінках обговорювали питання правопису, мовного вибору та практичного використання літературних норм. Дослідження мовознавця Василя Шарканя показує, що позиція видання змінювалася: від непослідовного використання різних орфографічних підходів до поступового обговорення переходу на фонетичну систему письма.
Серед конкретних питань були написання звука [л] у словах іншомовного походження та передавання й відмінювання прізвищ. Окреме місце посіла «Языкова анкета» 1929 року, яка порушувала питання мовно-культурної орієнтації та вибору між різними правописними підходами.
Ці суперечки показують, наскільки практичною була мовна дискусія. Йшлося не лише про те, як має виглядати слово на сторінці. Від мовних рішень залежало, які книжки отримуватимуть школярі, за якими правилами працюватимуть учителі та якою мовою говоритиме з читачами місцева преса.
Періодика допомагала поширювати аргументи, знайомити читачів із різними позиціями та робити мовне питання предметом публічного обговорення. Водночас вона демонструвала, що навіть серед освічених людей не було повної згоди щодо шляхів розвитку літературної мови.
Від дискусій до утвердження української літературної мови
У 1920–1930-х роках на Закарпатті виходили граматики, словники й навчальні матеріали, які допомагали впорядковувати мовну практику. Серед лексикографічних праць цього періоду були термінологічні словники для шкільного та приватного використання, видані в Ужгороді в 1920-х роках. Така робота була потрібна не лише філологам: без узгодженої термінології складно було забезпечити повноцінне навчання різних предметів.
Водночас українська літературна мова дедалі виразніше утверджувалася в культурному та освітньому житті краю. Важливу роль відігравали школи, підручники, періодичні видання та праця інтелігенції. Мовні норми не виникали миттєво, їх формували, перевіряли на практиці й обговорювали.
У 1938 році, коли Підкарпатська Русь отримала автономний статус у складі Чехословаччини, мовне питання знову стало частиною політичного порядку денного. 25 листопада того року Августин Волошин, який очолював автономний уряд, підписав розпорядження про українську (малоруську) мову як державну мову Підкарпатської Русі. Це було важливим політичним рішенням у складний період історії краю.
Однак подальші події не дали цьому процесу розвиватися безперервно. У 1939 році Закарпаття опинилося під владою Угорщини, а наприкінці Другої світової війни регіон увійшов до складу радянської України. Після 1945 року панькевичівку замінили загальноукраїнським правописом. Так завершився окремий етап історії закарпатського письма, хоча місцеві говори й надалі залишалися важливою частиною мовного життя регіону.
Мова, яка зберігає пам’ять про край
Історія української літературної мови на Закарпатті – це історія людей, які намагалися знайти спільні правила для освіти, книжок і публічного життя в умовах політичних та культурних змін.
У цій історії не було одного автора, який самостійно визначив мовне майбутнє краю. Були різні погляди, суперечки й поступові рішення. Августин Волошин працював над навчальними матеріалами, Іван Панькевич уклав граматику й правописну систему, мовознавці та освітяни обговорювали норми, а журнали перетворювали ці дискусії на частину суспільного життя.
Сьогодні закарпатські говори залишаються живою частиною української мови. Вони відображають історію регіону, його контакти з різними культурами та особливості місцевого мовлення. Але збереження діалектного багатства не суперечить існуванню спільної літературної норми. Навпаки, розуміння власної мовної історії допомагає побачити, як різноманітність регіонів формує українську мовну культуру.
Ця історія нагадує: мова живе не лише в підручниках і словниках. Вона розвивається завдяки людям, які нею говорять, пишуть, навчають і передають її наступним поколінням. На Закарпатті цей шлях мав власні повороти, але його важливою частиною стало утвердження українського слова в школі, книжці та публічному просторі.
