На невеликій площі між вулицями Підгірною та Вакарова в Ужгороді стоїть незвичайний пам’ятник. На великій кам’яній брилі – бронзовий позашляховик, за кермом якого сидить чоловік, а на задньому сидінні лежать мольберт і картина. Це не випадковий автомобіліст і не персонаж міської легенди. Так скульптор Михайло Колодко зобразив закарпатського художника Гаврила Глюка, який свого часу їздив на пленери в Карпати.
Мініскульптура з’явилася в Ужгороді у 2012 році, до сторіччя від дня народження митця. Але за цією невеликою бронзовою композицією стоїть значно більша історія: непростий життєвий шлях художника, його любов до людей і карпатських сюжетів, картина, відзначена на міжнародній виставці, а також задум пам’ятника, який змінився після критики першого ескізу.
Журналісти «Баношу» розповідають ким був Гаврило Глюк, чому його зобразили саме за кермом автомобіля та як незвичайна мініскульптура стала частиною історії Ужгорода.
Від Сигіта до Ужгорода
Гаврило Мартинович Глюк народився 19 травня 1912 року в румунському місті Сигіт. Він належав до покоління закарпатських митців, які формували мистецьке обличчя краю в середині XX століття, хоча сам приєднався до місцевого художнього середовища не одразу.
На відміну від багатьох колег, Глюк не навчався в Ужгородській публічній школі малювання. Його професійне становлення відбувалося в Будапешті: у 1931–1933 роках він навчався у Вищій школі образотворчого мистецтва. Художник пройшов Другу світову війну, втратив найближчих родичів, а після її завершення опинився в Кишиневі. До Закарпаття переїхав у 1947 році й оселився в Ужгороді.
Тут Глюк знайшов середовище, у якому зміг повністю розкрити свій талант. Він працював у жанрах портрету, пейзажу та тематичного живопису, створював графічні роботи. Особливу увагу приділяв звичайним людям: селянам, робітникам, лісорубам, тим, чиє повсякденне життя часто залишалося поза увагою.
У його картинах були праця, природа, людські характери та будні Закарпаття. Він писав портрети, пейзажі, натюрморти, працював із кольором і поступово виробив власну художню манеру.
У 1954 році Глюк став членом Спілки художників України. У 1963-му йому присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Його роботи експонувалися на обласних, всеукраїнських і міжнародних виставках.
«Лісоруби»: картина, яка прославила художника
Однією з найвідоміших робіт Гаврила Глюка стала картина «Лісоруби», написана у 1954 році. Саме вона принесла художнику міжнародне визнання: у 1958 році на Всесвітній виставці в Брюсселі митець отримав за неї велику срібну медаль.
Глюк умів показувати людей не просто як частину пейзажу чи ілюстрацію до певної теми. Його цікавили характери, пози, рухи, взаємодія людини з навколишнім світом. Саме тому портрети та жанрові картини посіли таке помітне місце в його творчості.
Мистецтвознавці відзначали його вміння працювати з кольором, а графічні портрети художника цінували за увагу до характеру людини. У 1970-х роках його живопис став ще більш декоративним, із виразними кольоровими поєднаннями.
Гаврило Глюк помер в Ужгороді 2 листопада 1983 року. Та його ім’я залишилося не лише в музейних каталогах і мистецьких виданнях. Через майже три десятиліття після смерті художника місто отримало пам’ятник, який розповідає про нього в незвичний спосіб.
Чому Глюка увічнили саме за кермом джипа?
Історія пам’ятника почалася з ідеї завідувача кафедри туризму Ужгородського національного університету Федора Шандора. У 2012 році наближалося сторіччя від дня народження Гаврила Глюка. Поруч із ректоратом УжНУ був невеликий занедбаний сквер, неподалік розташовувався будинок-музей художника. Шандор запропонував використати цю територію для створення пам’ятного знака.
Втілити задум запросили ужгородського скульптора Михайла Колодка. Він згадував, що пропозиція Федора Шандора одразу його захопила. Однак перший ескіз майбутнього пам’ятника був зовсім не таким, яким його зрештою побачили ужгородці.
Спочатку Колодко задумав бронзову фігуру селянки з кошиком і мотикою на плечі. Вона мала стояти на високому кам’яному постаменті, стилізованому під сніп. Таку композицію скульптор обрав не випадково: люди праці були однією з головних тем творчості Глюка.
За словами Колодка, цей образ мав передавати епоху, у якій працював художник, і водночас нагадувати про героїв його картин. Донька митця Валентина Глюк та Федір Шандор спочатку пропонували зобразити лісоруба – через відому картину «Лісоруби на вахті миру».
Перший проєкт, однак, розкритикували на художній вченій раді. Сам скульптор згадував, що члени ради висловлювали різні зауваження і не дійшли згоди щодо того, яким саме варто показати художника. Після цього Колодко вирішив кардинально змінити задум.
Він відмовився від високої фігури й запропонував розмістити на природному камені невеликий бронзовий автомобіль. Усередині – самого Глюка, який вирушає в гори малювати. Такий варіант краще відповідав місцю: поруч проходили дороги з активним рухом, а сама площа мала досить невеликі розміри.
Скульптор пояснював, що не хотів розміщувати там постать художника, який малює, адже серед автомобільного шуму вона почувалася б недоречно. Натомість автомобіль органічно вписувався в оточення. До того ж він був частиною справжньої біографії Глюка.
Автомобіль, за яким ужгородці впізнавали художника
За спогадами, Гаврило Глюк мав незвичайний для того часу позашляховик. Його називали «Віллісом», за асоціацією з американськими військовими автомобілями. Йдеться про ГАЗ-67, який у місті вважали рідкісним автомобілем такого типу. Машина була настільки впізнаваною, що ужгородці могли визначити, хто їде, ще до того, як розгледіти водія.
Автомобіль був для художника не просто засобом пересування. Він дозволяв діставатися місць, куди було непросто потрапити пішки, виїжджати на пленери та працювати над картинами про життя людей у гірських селах. Глюк часто їздив у гори, де знаходив сюжети для своїх робіт.
Саме ця деталь і стала основою остаточної композиції. На кам’яній брилі з’явився бронзовий позашляховик, за кермом якого сидить художник. Поруч – етюдник із фарбами, а на задньому сидінні – полотна та мольберт. Так скульптор показав не просто відомого митця, а людину, яка постійно вирушала назустріч новим сюжетам. Колодко також згадував реакцію онука художника, якому розповів про задум увічнити дідуся саме в автомобілі. За словами скульптора, той був настільки зворушений ідеєю, що ледь не заплакав.
Камінь, який довелося шукати двічі
У створенні пам’ятника важливу роль відіграла не лише бронзова композиція, а й камінь, на якому вона розташована.
Михайло Колодко розповідав, що пошук відповідної брили виявився непростим. Перший камінь, який обрали для пам’ятника, розсипався під час добування зі скелі. Довелося шукати інший, а разом із цим змінилася й сама композиція. Зрештою скульптор зупинився на великому природному камені неправильної трикутної форми. Він мав стати своєрідною дорогою, якою рухається маленький автомобіль. Колодко хотів, щоб машина не була надто великою й не перетворювалася на звичайний постамент для пам’ятника.
У його задумі художник за кермом мав виглядати маленьким на тлі природи. Скульптор пояснював це так: камінь повинен мати достатньо простору, щоб було зрозуміло, куди їде автомобіль, а сама композиція не мала надмірно привертати увагу.
Пам’ятник відкрили 2 листопада 2012 року – у день пам’яті Гаврила Глюка, який помер в цей день у 1983 році. Тоді ж в Ужгороді завершили облаштування невеликої площі біля перехрестя вулиць Підгірної та Вакарова.
Від мініскульптури до площі імені художника
Спочатку місце біля пам’ятника було невеликим сквером, який упорядкували до сторіччя від дня народження митця. Згодом воно отримало офіційну назву – площа Гаврила Глюка.
У 2019 році Ужгородська міська рада ухвалила рішення назвати площу на честь художника. Так його ім’я закріпилося не лише в мистецькій історії міста, а й на його мапі.
Скульптура розташована на перетині вулиць Підгірної та Вакарова, неподалік ректорату УжНУ. На місці можна побачити й інформаційну табличку, яка розповідає про митця кількома мовами.
Цікаво, що пам’ятник задумували не лише як данину пам’яті художнику. Михайло Колодко хотів, щоб він привертав увагу дітей. Скульптор говорив, що маленькі відвідувачі можуть спочатку просто запам’ятати незвичну машинку, а вже згодом зацікавитися тим, хто такий Гаврило Глюк і чому його зобразили саме так.
У цьому, мабуть, і полягає особливість ужгородських мініскульптур: вони не завжди розповідають усю історію одразу, але дають привід її шукати. Тож наступного разу, проходячи площею Гаврила Глюка, варто зупинитися біля маленького бронзового джипа. За його кермом – художник, який колись вирушав у Карпати шукати сюжети для своїх картин. А сьогодні його автомобіль ніби продовжує цю дорогу, вже в самому Ужгороді.
