До Дня працівників радіо, телебачення та зв’язку, який в Україні відзначають 16 листопада, журналісти «Баношу» пропонують згадати, яким був ефір на Закарпатті в різні десятиліття.
До появи інтернету місцеве радіо й телебачення були для багатьох головним способом дізнатися новини про свій край, побачити знайомі міста й села на екрані, почути рідну мову або подивитися концерт місцевого колективу. Закарпатські телевізійники знімали програми про природу, культуру, підприємства, спорт і життя національних громад. Пізніше в ефірі з’явилися дискусійні формати, ранкові шоу, дитячі передачі та авторські проєкти.
Деякі з цих програм сьогодні можна знайти лише в газетних згадках або спогадах людей, які їх створювали. Інші залишилися на старих відеокасетах, частина яких збереглася в колишніх працівників, а частина – за кордоном. Є й такі записи, які вже ніколи не побачать глядачі. Але назви передач, історії їхнього створення та свідчення телевізійників дають змогу відновити чимало цікавих сторінок медійного життя Закарпаття.

Телебачення, яке створювали не лише журналісти
Офіційне регулярне обласне телебачення на Закарпатті запрацювало у 1968 році. До цього в області вже працювала телегрупа, яка готувала хронікально-документальні матеріали, а програми виходили в ефір зі Львова. У 1965 році сформувалася перша така група, а згодом почалися експериментальні трансляції з Ужгорода. А вже в середині 1980-х обласне телебачення було справжньою фабрикою з виробництва телевізійного продукту. У штаті працювало майже 350 людей, діяли два павільйони, на 100 і 300 квадратних метрів, а щотижня у великому павільйоні знімали вистави. Там виступали аматорські й професійні музичні колективи, приїжджали виконавці з-за кордону. Це було повноформатне телебачення з різними жанрами: інформаційними, художніми, дитячими, спортивними та розважальними програмами. Середина 1980-х була періодом активної роботи редакцій і пошуку нових форматів. Водночас ефірні можливості залишалися обмеженими: на місцеві програми відводили приблизно дві години на день. Створити годину власного телепродукту було складно, адже за кожною передачею стояла робота редакторів, режисерів, операторів, звукорежисерів, освітлювачів та інших фахівців.
Важливо, що до створення програм залучали не лише професійних телевізійників. У кадрі й за кадром працювали науковці, викладачі, представники культурних установ, громадські активісти та фахівці з різних галузей. Завдяки цьому на екрані з’являлися теми, які не завжди могли розкрити звичайні журналісти. Одним із найяскравіших прикладів стала екологічна програма «Шовкова косиця».

«Шовкова косиця»: передача, яка говорила про екологію
Сьогодні екологічна журналістика є звичним напрямом роботи медіа. Проте в радянські часи відкрито говорити про забруднення, шкоду виробництва та загрози природним територіям було непросто. Саме тому історія «Шовкової косиці» заслуговує на окрему увагу.
Передача була присвячена природоохоронній тематиці. Її вів відомий закарпатський ботанік, професор Василь Комендар. Редакторкою була Галина Бойко. Програма не обмежувалася розповідями про рослини, тварин чи красу карпатських ландшафтів. Телевізійники виїжджали на асфальтні заводи, знімали заповідники, показували рекультивацію земель і порушували різні екологічні проблеми. Загалом передача давала глядачам інформацію, яку тоді було важко знайти в інших джерелах.
Василь Комендар був не просто ведучим, який читав підготовлений журналістами текст, а фахівцем, здатним пояснювати складні природоохоронні питання. Він не боявся виступати проти радянської влади, коли йшлося про захист природи, і допоміг вберегти від руйнування низку заповідних територій.
Тут важливо розуміти контекст. Радянське телебачення загалом перебувало під ідеологічним контролем, а більшість програм мала відповідати офіційній політиці. Проте навіть у таких умовах знаходилися теми, які дозволяли говорити про реальні проблеми краю. «Шовкова косиця» була одним із таких випадків.
У 2000-х роках на телеканалі «Тиса-1» виходила передача з такою самою назвою. Це був уже інший проєкт, який готувала редакція дитячих і молодіжних програм. У ньому розповідали про флору й фауну Закарпаття, природокористування, а також про окремі спортивні та культурно-мистецькі події за участю дітей і молоді.
Нічний ефір, який мав утримати глядача від іноземного телебачення
Закарпаття має особливе географічне положення: область межує з чотирма країнами Європейського Союзу: Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією. Тож для місцевих жителів можливість приймати іноземні телеканали існувала задовго до появи супутникового телебачення та інтернету.
У радянський період це створювало для влади окрему проблему. Жителі прикордонного регіону могли дивитися передачі сусідніх країн, бачити інші новини, інший побут і зовсім іншу телевізійну картинку. Тому місцевий ефір використовували не лише для інформування, а й для ідеологічного впливу. Існували так звані подовжені програми. Вони виходили після завершення трансляцій Центрального телебачення, зазвичай близько опівночі. Їхня мета полягала, зокрема, в тому, щоб закарпатці не перемикалися на угорські, чехословацькі та інші сусідні канали.
Ці передачі виходили наживо. Тоді ще не було звичної сьогодні практики записати програму, змонтувати її та поставити в ефір за розкладом. Усе відбувалося безпосередньо в студії, а телевізійники мали працювати в реальному часі. Подовжені програми мали пропагандистське призначення, але самі працівники й глядачі часто розуміли їхню справжню мету. Водночас саме в цих ефірах могли з’являтися музичні виступи, культурні матеріали й місцеві теми, які були цікаві аудиторії незалежно від ідеологічного оформлення.
«Вечірня казка», спортивні трансляції та молодіжні програми
У спогадах про старе телебачення часто залишаються не політичні передачі, а дитячі програми, концерти й спортивні трансляції. В середині 1980-х на закарпатському телебаченні виходили дитячі передачі, а серед них була «Вечірня казка».

У середині 1980-х на місцевому телебаченні також виходило чимало спортивних програм. Телевізійники організовували трансляції зі стадіонів, показували спортивні події та змагання. Це було важливо для області, де футбол, легка атлетика та інші види спорту мали власну аудиторію.
Окремим напрямом стали молодіжні програми. Сам факт появи такого формату показує, що місцеве телебачення намагалося відображати не лише офіційну культурну програму, а й молодіжні субкультури. Це особливо цікаво з огляду на прикордонний характер регіону. Музичні та молодіжні вподобання закарпатців формувалися під впливом не тільки радянського телебачення, а й культурних тенденцій сусідніх країн.
Коли телебачення ставало майданчиком для розмови з владою
У радянський період місцевий телеетер був частиною державної інформаційної системи. Проте наприкінці 1980-х, у час перебудови та гласності, поступово з’являлися нові формати, у яких глядачі могли почути не лише офіційну позицію. Одним із таких проєктів стала програма «За і проти». У 1989 році на закарпатському телебаченні створили окрему редакцію аналітичних програм із такою назвою. Її журналісти працювали з гострими суспільними питаннями, залучали до обговорень різних учасників і намагалися показувати кілька поглядів на одну проблему.

Програми виходили наживо. Це означало, що журналісти, ведучі й технічна команда не мали можливості виправити помилку монтажем або повторно записати невдалий фрагмент. Такий формат вимагав хорошої підготовки й швидкої реакції. Спочатку «За і проти» поєднувала інформаційні сюжети, коментарі, інтерв’ю та відеокліпи. У дослідженні закарпатського телебачення цей формат порівнюють із відомою програмою Владислава Лістьєва «Погляд», яка стала одним із символів перебудовного телебачення в СРСР. Наприкінці 1990-х музичну складову прибрали, а програма стала інформаційно-аналітичною. Її увага зосередилася на соціальних проблемах і суспільно важливих темах.
Важливим був і сам спосіб взаємодії з аудиторією. Ще до появи соціальних мереж та онлайн-коментарів телебачення використовувало телефонні дзвінки до студії. Прямі ефіри з можливістю зателефонувати й поставити запитання були популярними, адже давали глядачам нагоду поспілкуватися з представниками влади.

Радянська ідеологія в назвах і змісті передач
Не всі програми закарпатського телебачення мали такий характер, як «Шовкова косиця» чи «За і проти». Значна частина ефіру була пов’язана з офіційною ідеологією СРСР. Серед такох: «Село і люди», «Міцні крила почину», «Комуніст і час», «П’ятирічці – ударну працю», «Братерство», «Мир дому нашому» та «Концертний зал “Дружба”».
Ці назви добре передають тематичні пріоритети того часу. Телебачення мало показувати успіхи колективних господарств і підприємств, розповідати про трудові колективи, підтримувати офіційну концепцію дружби народів та виховувати молодь у радянському світогляді. Особливо показовим був телеклуб «Світогляд», який працював у середині 1980-х. Він мав дискусійну форму, але його завданням було формування в молоді визначеного ідеологічного бачення та протидія так званій буржуазній пропаганді. До позаштатної редакції програми входили науковці, економісти, соціологи, а також представники обласного управління КДБ. Це свідчить, що за зовнішньою формою обговорення стояв механізм державного контролю над інформацією.

Закарпаття різними мовами: телебачення для національних громад
Одна з найважливіших особливостей закарпатського мовлення – його багатомовність. У регіоні історично проживають різні національні спільноти, для яких можливість чути рідну мову в ефірі мала особливе значення.
Угорська редакція офіційно працювала з 1950 року. Проте угорськомовні програми виходили ще від початку роботи радіо. Спочатку це були переклади українських передач. Подібним чином працювала й молдавськомовна редакція, яку згодом називали румунськомовною.
У радянський період на телебаченні були програми українською, російською, угорською та молдавською мовами. Після проголошення незалежності можливості для мовлення національних громад поступово розширилися.
У 1992 році почала працювати редакція німецькомовних програм, а в 1996-му – словацькомовних. Пізніше з’явилися програми для ромської громади та інші мовні формати. Але створення нових редакцій не завжди було простим. Бракувало фахових кадрів, тому до роботи залучали активістів громад та керівників громадських організацій.
У 1990-х роках багатомовність стала однією з помітних особливостей закарпатського телеетеру. Це було не просто перекладання новин. Редакції готували власні програми, працювали зі своєю аудиторією та висвітлювали культурне й суспільне життя відповідних громад. Серед таких програм: угорськомовні «Події, проблеми, факти» та «Екран дня», румунськомовна «День за днем». Вони були частиною інформаційного мовлення для національних спільнот.
Після незалежності: майже пів сотні передач і нові редакції
Після 1991 року закарпатське телебачення опинилося в нових умовах. Зникла радянська система управління, з’явилися приватні медіа, змінилися джерела фінансування та редакційні завдання. На початку 1990-х у структурі обласної телерадіокомпанії діяли головна редакція телебачення, об’єднані редакції програм угорською, румунською та німецькою мовами, а також підрозділ «Комерція і реклама». Колишню редакцію пропаганди реорганізували в редакцію суспільно-політичних передач.
Денне мовлення тоді тривало приблизно годину сорок хвилин. Щоквартально близько восьми годин програм закарпатської телестудії передавали на всю Україну. У тематичному плані головної редакції телебачення на 1999 рік було представлено 44 різні передачі: інформаційно-аналітичні, мистецькі, розважальні, релігійні, дитячі та інші. Це була досить широка палітра для регіонального мовника. Однак сама кількість програм не означала, що всі вони мали достатньо часу, фінансування чи можливостей для розвитку.
У 1990-х у роботі державної телерадіокомпанії ще зберігалися радянські принципи. У телеефірі переважали звіти про засідання та виступи керівництва області, а творчих пошуків було небагато. Частина працівників старшого покоління не одразу адаптувалася до нових умов, а сам мовник залишався залежним від політичного керівництва регіону. Були й технічні проблеми. У 1990-х роках фінансування обласних телерадіокомпаній різко змінилося, тож журналістам і редакторам доводилося купувати касети для зйомок власним коштом. Через це частину матеріалів після використання не передавали до централізованого архіву, а залишали в себе.
У цей час на Закарпатті почали з’являтися приватні телеканали. Серед перших були «Даніо», «М-Студіо», «Спектр», «Альянс-ТВ» та «Край-ТБ». Також працював комунальний, частково приватний «РТК “Хуст”». Деякі з цих каналів проіснували лише кілька років: позначалися нестача фінансування, відсутність інвесторів, брак кадрів і труднощі зі створенням власного контенту. Поява приватних мовників поступово змінила телевізійний простір області. Глядачі отримали можливість обирати між різними каналами, а місцеві редакції почали конкурувати за увагу аудиторії.
«Тиса-1»: від двох годин до цілодобового мовлення
У 2005 році створили телеканал «Тиса-1». Це стало важливим етапом для закарпатського телебачення: регіон отримав власний канал із можливістю формувати повноцінну сітку мовлення.
У 2006 році «Тиса-1» перейшла на супутникове мовлення, а у 2012-му – на цифрове. Вихід на супутник був важливим кроком не лише для самої компанії, а й для регіонального телебачення загалом: на той момент серед обласних державних телерадіокомпаній України це був новаторський крок.

Однак розширення ефіру створило й серйозні проблеми. Якщо раніше місцеві програми займали близько двох годин, то тепер телеканал мав заповнювати 24 години мовлення. Штат і технічні ресурси при цьому не збільшилися відповідно до нових потреб. Працівникам доводилося шукати способи наповнювати ефір.
Одним із рішень стала автоматизація мовлення. Створювали плейлисти, у яких чергувалися програми та інші матеріали. Телеканал показував галерею фільмів і світову кінокласику, а згодом у сітці з’являлися авторські проєкти. Для оформлення використовували краєвиди Закарпаття, а заставки та рекламні матеріали створювали працівники самої компанії.

Розроблялась навіть концепція «Тиси-2» – другого каналу, який мав би орієнтуватися на українців за кордоном, іноземців, зацікавлених Україною, та аудиторію, яка хотіла б отримувати інформацію про країну мовами національних спільнот. Проєкт навіть розглядали на рівні Держтелерадіо України, але після зміни влади його призупинили.
Яким було місцеве телебачення у 2009 році
На початку 2000-х регіональний телевізійний ринок уже мав кілька помітних гравців. У листопаді 2009 року «Детектор медіа» опублікував матеріал «Від джинси до чужої мови, або Що дивляться закарпатці», у якому проаналізував роботу трьох популярних на той час телекомпаній: «Тиси-1», мукачівського «М-Студіо» та ужгородського «Даніо». Публікація дає можливість побачити, яким був місцевий ефір у конкретний момент.
На каналах головним продуктом залишалися новини. На «Тисі-1» і «М-Студіо» вони виходили щодня наживо, а на «Даніо» – тричі на тиждень у запису. Були й підсумкові програми. На «Тисі-1» виходив «Тиждень в деталях», на «М-Студіо» – «Сім днів». У матеріалі «Детектора медіа» автор звертав увагу на те, що ці програми містили багато авторських оцінок і політичної критики. Водночас журналістська публікація 2009 року також критикувала місцеві канали за політичну залежність, матеріали з ознаками замовності та недостатню кількість розслідувань.
Ще одним популярним форматом була студійна розмова. На «Тисі-1» майже щодня виходила програма «Добрий вечір, Закарпаття». Її структура була простою: ведучий, один або кілька гостей, телефонні дзвінки глядачів, іноді – тематичні сюжети. Серед гостей часто були керівники управлінь обласної державної адміністрації або їхні представники.
Цей формат мав очевидну перевагу: глядачі могли почути пояснення чиновників щодо місцевих питань і поставити їм запитання. Водночас у публікації звертали увагу на те, що такі передачі часто ставали майданчиком для представників влади, а не для повноцінного обговорення проблем із різними сторонами.
У 2008 році на «Тисі-1» відбулися теледебати між Іваном Балогою та тодішнім міським головою Ужгорода Сергієм Ратушняком. За оцінкою автора публікації, це стало помітною подією для каналу. Дебати виникли після публічного виклику з боку представника міської влади, а обласна телекомпанія взяла на себе організацію телевізійної зустрічі.
Ці приклади показують, що місцеве телебачення вже було не лише джерелом новин та концертів. Воно перетворювалося на майданчик політичної конкуренції, дискусій і боротьби за вплив на глядача.
Радіо: голоси, які супроводжували закарпатців щодня
Телевізійні передачі легше згадати за фотографіями, заставками та відеозаписами. Історія радіо менш помітна, адже значна частина його контенту не має візуального сліду. Проте саме радіо десятиліттями було одним із головних джерел інформації для закарпатців.

В радянський період радіо було повністю підпорядковане державі та комуністичній партії. Це стосувалося не лише новин, а й художніх, розважальних та рекламних передач. За жанрами закарпатський радіоефір був доволі однотипним. Спочатку переважали короткі інформаційні замітки та репортажі, але з часом з’являлися радіоогляди, нариси й круглі столи. За змістом програми можна поділити на дві великі групи: інформаційні та розважальні.
Радіо мало й власну систему взаємодії зі слухачами. Вона була значно обмеженішою, ніж сьогодні: основними каналами зв’язку були листи та так звані слухацькі конференції. Це означало, що реакція аудиторії не могла бути миттєвою. Слухачі писали до редакції, а відповіді або обговорення могли з’явитися в ефірі пізніше.
На відміну від сучасних радіостанцій, які конкурують за слухача музичними форматами, ведучими, подкастами та інтерактивними ефірами, радянське радіо працювало в умовах державної монополії. Конкурентного інформаційного середовища фактично не існувало, а тому редакції не мали тієї свободи вибору тем і форматів, яка є звичною для сучасних медіа.
Окреме місце займало мовлення для національних громад. Угорськомовні радіопрограми виходили ще від початку роботи радіо, а згодом офіційно запрацювала угорська редакція. Спочатку передачі були перекладами українських програм. Подібний підхід застосовували й у молдавськомовному мовленні.
Що залишилося від старого ефіру
Одна з найбільших проблем у дослідженні історії закарпатського телебачення – стан архівів. На перший погляд, може здаватися, що старі передачі мали б зберігатися в телекомпанії, адже саме вона їх виробляла. Насправді ситуація значно складніша. Значна частина архівів колишньої державної телерадіокомпанії була втрачена. Частину матеріалів вивіз до Угорщини колишній музичний редактор, який там продовжив працювати на телебаченні. Серед цих записів були виступи Закарпатського народного хору, програми про місцевих митців і художників, музичні передачі.

Частина записів зникла через фінансові та технічні проблеми у 1990-х. Після зміни системи фінансування редактори й журналісти часто купували касети для зйомок власним коштом. Після використання вони не завжди передавали їх до централізованого архіву, а залишали вдома. Деякі записи згодом втратилися через завершення терміну придатності носіїв. Тому сьогодні історію старого закарпатського телебачення доводиться відновлювати з різних джерел: наукових досліджень, газетних публікацій, фотографій, окремих відеозаписів і спогадів колишніх працівників. Дещо вдалося оцифрувати завдяки редакторам, які самі були зацікавлені в збереженні матеріалів. Це пояснює, чому ми не можемо сьогодні просто відкрити повний архів і переглянути всі передачі, які виходили на Закарпатті в 1970-х, 1980-х чи 1990-х роках. Частина програм залишилася лише в пам’яті людей, які їх створювали або дивилися.











Залиште коментар
Розгорнути ▼