Для одних художників важливо знайти власну впізнавану манеру й роками залишатися в межах сформованого стилю. Вікторія Манайло-Приходько обирає інший шлях. У її роботах можуть поєднуватися реалістичний живопис, декоративність, експерименти з формою та кольором, і художниця не вважає, що мусить зупинятися на чомусь одному. Для неї кожна нова ідея сама підказує, якою мовою її варто втілити.
Це прагнення до пошуку, водночас, має глибоке родинне коріння. Вікторія Манайло виросла в мистецькому середовищі, де живопис був частиною щоденного життя. Її дід – відомий закарпатський художник Федір Манайло, а батько став її першим учителем живопису. Проте професійний шлях художниці розпочався далеко не одразу: спочатку була історична освіта, робота в музеї, родина, а вже у 42 роки – вступ до художньої академії.
Сьогодні Вікторія Манайло поєднує кілька ролей: художниці, викладачки та дослідниці мистецької спадщини Закарпаття. Нещодавно результатом її багаторічної наукової роботи стала монографія «Федір Манайло. Сторінки життя і творчості», у якій вона намагалася не просто розповісти про свого дідуся, а максимально точно відтворити його життєвий і творчий шлях на основі архівних матеріалів.
Про те, чому до живопису вона прийшла вже в дорослому віці та не прагне одного впізнаваного стилю, як родинна пам’ять впливає на творчість, що вдалося дізнатися про Федора Манайла під час роботи з архівами та якою сьогодні є закарпатська художня школа Вікторія розповіла журналісту “Баношу”.
Ви народилися в родині, де мистецтво було частиною повсякденного життя. Коли ви зрозуміли, що живопис для вас вже не просто родинне середовище чи захоплення, а власний професійний шлях?
Я зростала в родині, де мене постійно оточував живопис. Але до 20 років взагалі не розглядала живопис як заняття. В той я навчалася в університеті на історичному факультеті й намалювала свої перші роботи. Звичайно, вони були аматорськими. Але батько, який став моїм першим учителем, помітив, що в них є хороше відчуття композиції, кольору – того, що важливо для живописного твору.
Після народження чотирьох дітей, вже у 42 роки я вступила до художньої академії. Тоді я зрозуміла, що без живопису просто не зможу існувати. У мене була величезна тяга і до того, щоб пізнати основи живопису, і до того, щоб бути не просто аматором, а професійною художницею, відбутися в цьому як особистість.
Мистецтво було тією важливою складовою мого життя, яка наповнювала його змістом. Зараз я працюю в музеї, займаюся науково-дослідницькою діяльністю. Це теж дуже цікава частина життя, але все ж не те, що є для мене необхідним способом існування.
Я взагалі вважаю, що творчість – це дар. Ти маєш усередині щось, що дозволяє створювати нову реальність у мистецтві. І якщо цей дар не використовувати, то це теж, як на мене, неправильно. Тому я вирішила вступити до нашого Закарпатського художнього інституту, який тоді називався академією. Навчалася шість років, потім вступила до Львівської художньої академії в аспірантуру. Після цього працювала викладачкою: спочатку в коледжі, потім в інституті, а сьогодні працюю в академії. Тому моя творчість не обмежується лише тим, що я сама створюю. Вона також передбачає можливість ділитися знаннями й творчими секретами зі своїми учнями.
А чому першою професійною освітою ви обрали саме історію?
Мені завжди було цікаво. Історія – це, як кажуть, наука наук, наука життя. Хотілося зрозуміти закони, механізми, події, які відбувалися в минулому й привели нас до сьогоднішнього моменту. Адже все у світі пов’язано. Те, що відбувалося колись, так чи інакше впливає на те, що відбувається зараз. Тому історія була моїм великим захопленням і залишається ним сьогодні.
У ваших роботах можна побачити і реалістичний живопис, і декоративність, і експерименти з формою. Що змушує вас змінювати художню мову?
Мені часто кажуть: «Ти, мабуть, шукаєш свій стиль». А я відповідаю: я не шукаю. Просто розумію, що для кожної образотворчої ідеї, для втілення кожної окремої думки можна обрати свою художню мову. Мені дуже нудно ставати на колію вже напрацьованих творчих засобів або якогось одного стилю. Звичайно, іноді це добре працює. Якщо художник знайшов свою мову і створює, наприклад, дуже вдалі пейзажі, у цьому є сенс. Але особисто мені цікаво пробувати різне. Різні стилі відкривають різні можливості. Мені цікаві і технічні експерименти, і різна стилістика. До речі, так само працювали мій батько й мій дідусь. Думаю, що це певна наша родинна риса – використовувати різні стилістичні засоби.
Ви також звертаєтеся до традицій, народної культури, фольклору. Що саме в культурі Закарпаття вас найбільше надихає?
У певний період я дуже надихнулася гарбузами мого діда Федора Манайла. Ці унікальні різдвяні витвори з їхньою спрощеною декоративною мовою захопили мене і підштовхнули до створення цілого ряду робіт.
Я не заглиблювалася в якісь конкретні обряди. Це радше мої рефлексії на той пласт культури й фольклору, який існує у нас, який свого часу вивчила і відчувала. Я була знайома з ним через творчість дідуся, через його розповіді, через творчість батька. У нашій родині завжди культивувалася велика шана до народної культури, етнографії та інших атрибутів народного мистецтва. Тому воно жило в мені й поступово реалізовувалося в моїй творчості.
Чи бувають моменти, коли ви дивитеся на вже написану роботу і розумієте, що щось не так?
У художника завжди є такі, як то кажуть, муки творчості. Іноді робота народжується дуже легко: все одразу складається, і ти розумієш, що все добре. А іноді всередині залишається якийсь сумнів: може, щось не те, може, треба було зробити інакше. У мене теж таке буває. Якось я ділилася цими переживаннями з В’ячеславом Приходьком, він брат мого чоловіка, теж відомий художник. Я казала, що малюю, але постійно здається, що робота недосконала, що можна було б зробити інакше. І він сказав: “Ти не переживай. Відклади роботу. Дай їй відпочити, і хай очі від неї відпочинуть А потім потрібно подивитися на неї свіжим поглядом”.
Іноді відкриваються абсолютно несподівані речі: буває, що дивишся і розумієш, що все добре, що твої художні інтуїції справдилися. А іноді щось трохи переробиш. Буває й таке, що роботу взагалі відкладаєш або замальовуєш, бо розумієш: вона не вийшла. Це нормальний творчий процес. Краще іноді просто відкласти роботу, а потім повернутися до неї й подивитися вже іншими очима.
Наскільки важливо для вас мати впізнавану манеру?
Мабуть, є якась спільна риса в моїх роботах: і реалістичних, і декоративних, і абстрактних. Це яскравість кольору, певні композиційні рішення. Але я не ставлю собі за мету мати один стиль, за яким мене відразу впізнаватимуть. Є художники, які не трималися однієї лінії. І водночас у них залишається впізнавана рука, якась динаміка кисті, робота з фарбою, характерна палітра, композиційні рішення. Тобто певні ознаки все одно залишаються. Стилістика при цьому може бути різною. Думаю, людина, яка добре знає творчість художника, з часом може це побачити.
Зараз ви очолюєте меморіальний будинок-музей Федора Манайла. Що означає для вас щодня працювати в просторі, де зберігається історія вашої родини?
Я трохи відсторонено до цього ставлюся як дослідниця і науковиця. Але, звичайно, я працюю і як онука: заходжу в ті двері, в які заходила дитиною., торкаюся тих ручок, меблів, усього того, до чого звикла змалечку. Але в музеї я передусім відчуваю себе науковицею, яка займається дослідженням. Мені надзвичайно цікаво пізнати творчість, життя Федора Манайла через величезний пласт матеріалів – архівних, образотворчих та інших, які зберігаються в музеї. Мені хочеться, щоб його постать була належно представлена не тільки на Закарпатті, а й загалом в Україні.
Ви відчуваєте, що Федора Манайла досі недостатньо знають за межами Закарпаття?
Так. До нас часто приходять гості з інших регіонів України й кажуть, що дуже мало чули про закарпатських художників. А Федір Манайло настільки великий художник, що, на мою думку, він вартий будь-якого європейського музею.
Тут є і наша провина, тому що ми недостатньо розповідаємо про своїх митців на українських майданчиках – у журналах, наукових виданнях, медіа. Саме тому одним із підсумків моєї багаторічної наукової роботи стала монографія «Федір Манайло. Сторінки життя і творчості».
Що читач знайде в цій монографії? Чим вона відрізняється від попередніх досліджень про Федора Манайла?
Раніше про Манайла багато говорили в загальних рисах: описували основні етапи життя, творчості, окремі періоди. Я ж працювала безпосередньо з архівними матеріалами. Тому в монографії уточнені біографічні дані, інформація про створення картин, їхню виставкову історію. Я опрацювала великий пласт радянської періодики – фактично все, що вдалося знайти й що стосується його творчості. Тому це досить повний на сьогодні біографічний, публіцистичний та мистецтвознавчий нарис про життя і творчість мого діда.
Що було найскладнішим під час підготовки книги?
Найскладніше було знайти кошти на її видання. Звичайно, багато людей пішли мені назустріч, і я їм дуже вдячна. Про благодійників та спонсорів я окремо розповім під час презентації. А сама підготовка тривала кілька років. Це інформація, яку збираєш буквально по зернятку. Написати її було не складно, навпаки, це було приємно, цікаво, захоплююче. Складно було саме реалізувати видання.
Чи змінилося ваше сприйняття Федора Манайла після професійної роботи з його архівом?
Мені дуже допомагає те, що я належу до його родини. Знаю характер дідуся, певні обставини сімейного життя, можу краще зрозуміти деякі речі, які читаю в документах. Я також багато знаю від свого батька про його дитинство, про складні часи сталінського терору, які пережила родина і наш край загалом. Тому родинна належність допомагає мені краще розібратися в архіві. А цікавість науковця, любов до систематизації й точності дозволяють перевіряти цю інформацію.
Під час роботи ви натрапили на якісь факти про Федора Манайла, які особливо вас здивували?
Мене багато що цікавило, але особливо – тексти наших журналістів радянського періоду. Федір Манайло помер у 1978 році, у розпал брежнєвської епохи. Здавалося, тоді було дуже багато обмежень. Але я читала матеріали журналістів, мистецтвознавців, які досить чітко й прямо говорили про джерела творчості Манайла, про експресіоністичну природу його мистецтва, про народні джерела творчості. Тоді багато таких речей не дуже схвалювала держава. Але ці люди все одно вміли говорити про них. Мені було дуже приємно читати ці сміливі тексти й бачити, наскільки правдиво та відверто деякі журналісти й науковці могли висловлюватися на сторінках радянських газет і журналів.
Для вас було важливо показати Манайла не лише як художника?
Так. Приблизно половина монографії присвячена життєпису. Там є речі, про які раніше не говорили або говорили дуже обережно. Я вважаю чесною і правильною позицією показати і те, що могло бути для когось незручним. Наприклад, його перебування на фронті під час Другої світової війни, про це раніше практично ніде не згадувалося. Є й інші моменти, які доповнюють картину життя Манайла. Я вважаю, що це правильне й чесне ставлення до постаті людини та її творчості.
Ви працюєте в музеї та проводите екскурсії. Що сьогодні для вас найважливіше показати відвідувачам?
Я можу говорити про життя і творчість художника годинами, але стандартна екскурсія триває приблизно 45 хвилин. І за цей час потрібно донести основне. Ми намагаємося розповісти найважливіші моменти життєвого й творчого шляху.
Особливо приємно бачити, що музей відвідують люди, які переїхали на Закарпаття з інших регіонів України. Вони приходять із відкритою душею, їм цікаво дізнатися про край. І нам хочеться якомога більше розповідати їм і про Федора Манайла, і про Закарпаття загалом. Тому що Манайло багато в чому є відображенням мистецької сутності краю. Розповідаючи про нього, ми фактично знайомимо людей із самим регіоном.
А де сьогодні можна побачити ваші картини?
Мої твори періодично з’являються на виставках. Зараз, наприклад, одна з моїх робіт представлена на виставці до 80-річчя нашої спілки – кожен художник подавав по одному твору. Думаю, і на наступних колективних виставках мої роботи можна буде побачити.
А щодо персональної виставки, про яку я давно мрію, то для неї мені насамперед потрібно виділити час на творчість і створити достатню кількість нових робіт. Останнім часом це було непросто, особливо коли я працювала над монографією Федора Манайла. Я повністю занурилася в цю роботу і практично не дозволяла собі відволікатися.
Тепер книга вже вийшла, тому я маю трохи більше часу. Зараз активно працюю над новими творами, які планую показати на найближчих колективних виставках, а згодом хочу зібрати достатню кількість робіт і для персональної виставки.
Скільки часу ви приділяєте творчості?
Ви знаєте, коли йде творчий процес, ідея десь у голові сидить, якісь образи народжуються, то одразу олівцем створюю якусь композицію, потім цю композицію додумую, наповнюю кольором. Такі ідеї можуть, наприклад, упродовж тижня десь виношуватися, а потім легко вилитися в полотно. Тому неважливо, чи працюю щодня, чи один або два рази на день. Важливо точно знати, що хочу намалювати. Коли ця ідея сформульована, дуже швидко і легко пишуться картини. І достатньо одного-двох днів.
А що сьогодні вас надихає?
Коли художник має творчий процес, ідея постійно живе десь у голові. Народжуються образи, виникають якісь думки, ти щось замальовуєш, потім повертаєшся до цього. Тому натхнення – це не обов’язково якийсь один конкретний об’єкт чи місце. Це думки, образи, враження, які ти носиш у собі.
Чи змінилося Закарпаття як мистецьке середовище за останні роки?
Закарпатська живописна школа створена не на порожньому місці. Вона від самого свого зародження має європейські традиції завдяки таким особистостям, як Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай, Федір Манайло та інші. Це традиції сучасного модерного мистецтва, за допомогою якого художники відображають події краю, власні емоції, роздуми.
Кожен художник по-своєму відображає те, що відчуває, і по-своєму служить Закарпаттю та ідеям, які для нього важливі. Основою нашого мистецтва залишається сучасна образотворча мова, через яку художник висловлює те, що хвилює його сьогодні. Це можуть бути і особисті, і колективні проблеми.
Нещодавно випоанилося 80 років Закарпатській організації Національної спілки художників України. Коли спілку створили у 1946 році, вона мала лише 15 учасників. Сьогодні це велика мистецька спільнота. Лише живописців – 68, приблизно стільки ж графіків, є багато представників декоративно-ужиткового мистецтва. Тобто за 80 років відбулася величезна динаміка. І це показує, наскільки наш край щедрий на художників. Закарпаття справді має дуже багато талантів.
Наші художники виховані в традиції закарпатської образотворчої школи, але водночас вони використовують модерністські художні засоби, реагують на сучасні мистецькі процеси й намагаються йти в ногу зі світовими тенденціями. Саме тому наша школа залишається цікавою і живою.
А якими загалом ви бачите сучасних студентів?
Сучасні студенти дуже різні, можна сказати, навіть географічно. Якщо раніше, до війни, це були переважно закарпатці, то зараз багато студентів приїжджають з різних регіонів України. Вони дуже гарно і легко адаптуються до нашого життя. І це дуже хороші діти, які справді намагаються зрозуміти та пізнати закарпатську художню школу.
Вони допитливі, креативні й надзвичайно талановиті. Є такі приклади, коли просто дивуєшся, наскільки потужні та цікаві художні рішення є у молодої людини. Тому студенти дуже гарні, і я сподіваюся, що з початком нового навчального року ми знову побачимо нових студентів і матимемо нові цікаві відкриття.
А що ви насамперед намагаєтеся їм донести? Є якась головна думка?
Звичайно, ази. Ви знаєте, щоб художник вправно працював, спочатку треба знати основи. Так само, як для того, щоб написати слово, потрібно вивчити абетку, навчитися писати букви, користуватися клавіатурою.
Тому спочатку ми вчимо основ, на яких будується все. Це композиція, малюнок та інші обов’язкові дисципліни, які студенти вивчають на перших курсах. Потім ми навчаємо їх формувати і висловлювати власний індивідуальний погляд. Студенти дуже часто чимось захоплюються, повторюють певні рішення, і це правильно, тому що з чогось треба вчитися. Але ми намагаємося поступово відвести їх від простого повторення творів відомих художників, щоб на основі цього вони створювали вже щось своє.
Тобто є такі три етапи: спочатку освоєння азів, потім навчання у досвідчених, визнаних художників і вже після цього – перехід до власної творчості. Ці етапи ми проходимо протягом чотирьох-п’яти років навчання: бакалаврату та магістратури, завершенням яких є захист дипломних робіт.
А чи є у вас сьогодні якесь ще не реалізоване бажання – картина, серія, виставка або тема, до якої ви хочете прийти в майбутньому?
Так. Ми вже говорили, що я маю план до річниці зробити персональну виставку. Це дуже серйозна справа, тому що просто зібрати все, що є, і показати – неправильно. У мене є розуміння, що творчість потрібно розподілити за періодами, і кожен творчий період має свою тему. Зараз, наприклад, мене цікавить напрям, пов’язаний із кубічним мистецтвом, із певним ухилом у примітивізм. Але примітив у цьому випадку я маю на увазі не в негативному сенсі, а як народне мистецтво. Воно може бути примітивним за формою, але за своєю сутністю – глибоко філософським.
Треба працювати, писати те, що є на душі, те, що хочеться сказати, і рухатися далі, до нового. І коли все заплановане буде зроблено, у художників часто буває так, що ти щось створюєш, а вже паралельно в душі зріє щось інше. Це безкінечний процес, але на якомусь етапі потрібно зафіксувати свої творчі здобутки й показати їх на персональній виставці. Ось це я хочу зробити.
