Колись вона навчалася вокалу в ужгородському «ПАДІЮНі», потім – жила у Харкові та Києві, працювала у театрах, викладала в театральному університеті та здобула професійну музичну освіту. А напередодні повномасштабної війни повернулася додому в Ужгород, де згодом відкрила власну вокальну школу «Пташка». Сьогодні Вікторія Сірмай не лише навчає співу дітей та дорослих, а й організовує атмосферні музичні вечірки, концерти та творчі проєкти, які для багатьох стали способом пережити важкі часи, відкрити себе та знову навчитися жити. Про свій шлях у музиці, творчі експерименти та силу людського голосу Вікторія розповіла журналісту «Баношу».
З чого розпочався ваш шлях у музиці?
Я з дитинства займаюсь вокалом, ходила на заняття в ужгородський “ПАДІЮН”. Пізніше жила в Харкові, багато років в Києві й напередодні повномасштабного вторгнення повернулася додому. В столиці я працювала у театральному університеті, закінчила Київську муніципальну академію музики імені Р.М. Глієра та маю великий творчий стаж, тож коли я знову приїхала в Ужгород, вирішила відкрити свою вокальну школу.
В який момент ви зрозуміли, що музика для вас на просто хобі, а справа життя?
Вже багато років все, що я роблю пов’язано з музикою та співом. В Харкові, навчаючись на дитячого психолога, вже працювала музичним редактором, потім в клубі співала. Пізніше я ще й на вокальний відділ вступила, щоб мати професійну освіту. Тож яким буде моє життя далі вже розуміла.
Чи змінився ваш погляд на рідне місто після життя у Харкові та Києві?
У великих містах є велика конкуренція, але вона здорова, тобто ти більше розвитку маєш. В Ужгороді в цьому плані складніше, бо всі одне одного знають і можуть ставитися насторожено.
Наскільки, на ваш погляд, важливо сьогодні розвивати творчість в Ужгороді?
Вокал – це частина мого життя, і я розумію як завдяки йому людина може розкритися. Всі вокальні техніки є в природі, і коли людина вчиться пізнавати себе, їй стає легше у всьому. І звичайно це потрібно всім людям, зокрема й ужгородцям.
З чого виникла ідея створити свою вокальну школу?
Як вже розповідала, в Києві я працювала в театральному університеті та ще й у двох театрах, викладала там вокал. Коли я переїхала в Ужгород, перша думка, яка в мене з’явилася: треба відкрити вокальну школу. Я орендувала приміщення та почала роботу. Насправді дуже складно було, бо перші три місяці працювала майже безплатно, але потім результат дав своє.
А чому обрали назву “Пташка”?
Мені хотілося, щоб була співоча, але влучна назва. Пташки ж співають, тож мені здалося це гарною ідеєю.
Якою ви хотіли бачити школу на початку та якою вона є сьогодні?
Зараз вона повністю професійна. На початку в мене були лише клавіші, а зараз вся сценічна апаратура, хоч й невеликих масштабів, але для маленького концерту – те, що треба. Ми часто їх організовуємо, і це дає можливість моїм учням мати практику.
Хто зараз приходить до вас на заняття та як можна потрапити до вас?
Всі охочі телефонують та записуються, можна ще написати нам у соцмережах. Рік різний, взагалі беремо від 6 років і до нескінченності. Але більшість у нас – дорослі.
Чи берете ви участь у заходах?
Так, ми беремо участь в конкурсах, робимо записи, знімаємо кліпи. Є також наші внутрішні концерти.
Нещодавно в Ужгороді пройшло “Кабаре прихованих бажань 2”. Чи часто проводите подібні заходи?
Коли ми почали працювати з учнями, зробили звітний концерт, але з часом, щоб його змінити та вдосконалити, вирішили придумати вокальну вечірку. Ми залучили професійних музикантів, почали продавати квитки й так поступово дійшли до “Кабаре”. Всі ці проєкти йдуть на продаж, тобто якщо людина святкує якусь дату, вона може замовити у нас програму.
З якими страхами найчастіше приходять до вас учні вперше?
Вони бояться розкрити себе, прийняти свій голос. Загалом, коли людина починає співати, вона має полюбити свій голос. З цього все починається. Тому людина повинна довіряти викладачу, який підтримає та допоможе. Так, дехто з вокалістів вже має природний дар співати гарно. Це трохи прискорює шлях, але все одно працювати треба. У кожного учня, який приходить на заняття, є свій темп, а вокал – це накопичувальна система, яка потребує розвитку та стабільності.
Чи був у вас учень чи учениця, чия історія вас найбільше зворушила?
Таких історій багато. Наприклад, особисто мене зворушує, коли на урок приходить дружина загиблого військового, вона не говорить, що сталося з чоловіком, але починає поступово розкривати себе, переживати нові емоції. Це справді щиро! Таким людям віриш.
Чи можна, на вашу думку, навчити співати будь-кого?
Так. Головне у вокалі – інтонування. Якщо ви вмієте інтонувати, це дає можливість далі розвиватися. Але навіть це можна підтягнути. Все залежить від задачі. Співати та інтонувати можна навчити, але це може не бути рівень Євробачення.
Окрім викладацької діяльності ви також пишете пісні. Що надихає вас на це?
Так, я співаю та пишу слова та музику. Зараз немає великих концертів, але можливості виступити не втрачаю. Натхнення я черпаю з самого процесу. І так у всьому, що я роблю.
Чи є пісня, з написаних вами, яку ви вважаєте найважливішою?
Поки ні. Я пишу те, що відчуваю. Звичайно, намагаюся писати універсальне, але в нас час треба дуже постаратися, щоб радіостанція взяла собі пісню. Зараз здебільшого творчість просувається в Тік-тоці та інших соцмережах, куди люди більше заходять.
Чи знайшли ви вже свій музичний стиль?
Так, в мене трохи естради, трохи року, фанку, все це перемішано, але я знаю що та як хочу співати. Загалом я професійна естрадна співачка, тому здебільшого працюю в цьому напрямку. Але зараз всі вокальні техніки дуже стерті, тож зовсім немає проблеми для того, щоб поєднувати декілька.
Які відомі виконавці та гурти вам подобаються?
Не можу сказати, що в мене є улюблені виконавці, але дуже подобається Мерая Кері, Вітні Г’юстон. Це класика на яку я рівняюсь. А загалом, у зв’язку з тим, що я пропускаю через себе багато музики, можу сьогодні слухати класику, а завтра – рок.
Як повномасштабне вторгнення змінило вас як людину та артистку?
Мені взагалі на початку великої війни було важко співати, бо вважала, що не дуже добре це робити, коли в іншій частині України вмирають люди. Але спів – це моя професія, тому поступово я перелаштовувала себе на те, що вокал може бути терапією. В цьому напрямку я дуже змінила погляд.
Чи бачите ви, що зараз культура та музика можуть бути підтримкою для людей?
Звичайно, музика дуже підтримує людей, а зараз ще й в цілому впливає на суспільство. Тому вкрай важливо аби музика була якісною.
Чи бувають в вас творчі кризи?
Немає часу на це. Звичайно, бувають моменти, коли я просто видихаюсь. Якщо проєктів багато, треба робити паузу. Але намагаюся завжди тримати себе в тонусі.
Які плани маєте на найближче майбутнє?
Я зараз працюю над розширенням. Хочеться, щоб у нас була велика сцена та зал, освітлення, бо щоразу, коли проводимо концерти, дуже важко з локацією. В Ужгороді її немає. Оренда приміщення теж коштує багато. А коли є своє приміщення, гарний звук, обладнання, тоді можна творити та працювати багато та з задоволенням. Робити багато хорошого.
