Історії митців рідко бувають простими, зазвичай це шлях крізь сумніви, втрати та несподівані повороти. Для ужгородської художниці Анастасії Футько малювання почалося ще в дитинстві, але на певний час зникло з її життя, щоб повернутися вже як усвідомлене покликання. Сьогодні вона поєднує мистецтво з музикою, створює авторські листівки, експериментує з форматами й шукає власний голос у світі сучасного українського мистецтва. У розмові з журналістом «Баношу» Анастасія відверто розповідає про свій творчий шлях, вплив віри, виклики молодого художника і бажання передати людям красу навіть у непрості часи.
Коли ви зрозуміли, що малювання для вас не просто захоплення, а справа життя?
Взагалі я малюю ще з дитинства, вчилася сама і дуже любила цю справу. Мені не подобалися олівці чи фломастери, як багатьом дітям, я творила кульковими ручками. В той час брала матусині листівки та щось з них перемальовувала. Ці малюнки, до речі, досі збереглися.
Вже в школі я малювала стінгазети, але не можу сказати, що в мене був визначний гіперталант. Мене довго не віддавали в художню школу, а коли віддали, там стався неприємний випадок після якого мене не пускали далеко. Я тоді жила в селі, а художня школа в Ужгороді була в “ПАДІЮНі”, там я провчилася 2 місяці.
У 13 років я принесла до школи стінгазету, яку намалювала дуже добре, але в класі її засміяли. З того часу припинила малювати зовсім, а пізніше вступила в музичний коледж. Я музикантка, з 6 років навчалася грати на піаніно у творчій школі, й надалі вирішила пов’язати професійне життя з музикою. Під час навчання в коледжі, купила собі скетчбук та кулькову ручку та знову почала малювати.
Якось так сталося, що почала різко добре малювати, так що всі навколо дивувалися. В якийсь момент я показала свої роботи далекому родичу. Він теж художник і, побачивши мої малюнки, сказав, щоб я вступала в художню академію на вільне відвідування. На третьому курсі я вступила туди й провчилася пів року, ходила на заняття з живопису та малюнку. Для мене це була дуже гарна практика, а викладачі навчального закладу дуже хвалили за бачення кольору та структури предмета. Але так вийшло, що я навчалася на дуже складному музичному відділенні, де було багато наукових дисциплін, виступів, курсових, поїздок. Тому я просто фізично не могла продовжити навчання в художній академії, але мрія залишилася.
Тоді якраз була на четвертому курсі, і на мене ставили великі надії як на майбутнього музичного критика, науковця та теоретика. Викладачі думали, що я вступатиму у Львів в консерваторію на музичний відділ, але за два тижні до вступної кампанії я вирішила, що хочу бути художницею. Подала заявку. Коли почалися відбіркові конкурси, ми малювали в аудиторіях і я весь час собі в голові наспівувала християнські пісні й думала: “Боже, допоможи мені!”. Так сталося, що в рейтингу я опинилася на першому місці по живопису, так я зрозуміла, що стала на вірний шлях. З того й почалося моє професійне навчання. Я відмінно його завершила, написавши гарні наукові роботи. Загалом Закарпатська художня академія дуже багато мені дала.
Хто або що найбільше вплинуло на формування вашого стилю?
Напевно, я сама. Звичайно, я дивилася на роботи інших художників, порівнювала їхні стилі. Наприклад, мені зовсім не подобається Пабло Пікассо, а ось Ґустав Клімт дуже. Я люблю прикраси, деталі, і мені подобаються роботи цього митця, бо вони якраз деталізовані. А ось Пікассо показує карикатуру і розкриває людину не дуже гарною. Стиль художника залежить від його світогляду. У мене світобачення християнське, і розуміння, що Бог створив світ гарним, впливає на показ того, яким я хочу зобразити його. Я хочу показати красу і темряву світу.
Де можна побачити ваші роботи?
Торік в мене була перша персональна виставка у Львові. Там був весь обсяг моїх робіт: від замальовок до картин на полотнах. Я загалом в різних стилях малюю, тому немає певної галереї, де б картини постійно знаходились. Але я про це мрію.
Незабаром стартує музичний проєкт, де я буду малювати картини на музичні твори композитора Назара Власюка, і навпаки – музика буде на мої картини. Поки намагаємося знайти фінансування, але він вже запланований для проведення в галереях.
Але загалом мої роботи можна побачити на сторінці в Інстаграмі, там є моє портфоліо.
Як у вас народилася ідея створювати авторські листівки?
Мені хотілося зробити щось оригінальне. Спочатку планувала створити листівки на графічному планшеті, бо, як на мене, листівка – це найкращий спосіб передати почуття та думки. Мені дуже подобається коли люди пишуть листи, є в цьому якийсь момент інтимності. Графічно малювати їх в мене чомусь не виходило, я знаю, що гарно малюю на папері, а коли справа дійшла до планшета взагалі нічого скласти не могла. Мені й нудно було, і взагалі не подобався процес, тож я відклала цю справу. Але декілька місяців тому, напередодні Різдва я подумала: а чому б мені не малювати листівки вручну? Листівка не має бути лише графічна, так чому ж я себе обмежую? До того ж я отримала замовлення.
Так і з’явилася моя серія “живих” святкових листівок. Я їх засканувала, видрукувала, опублікувала декілька рілсів в Інстаграмі, і люди з різних міст почали цікавитися. Казали, це те, що не вистачає українському ринку листівок. Я навіть спеціально їх так видрукувала, щоб було враження ніби це малюнок аквареллю. Наступну серію листівок я зробила для нещодавнього Сакура-фесту. Це були весняні листівки та листівки для військових. Всі вони також вручну намальовані, а потім віддруковані.
А саме Закарпаття надихає вас на нові роботи?
Звичайно. А ви знаєте, що по тому, які картини пише художник, можна зрозуміти де він живе? Ось, наприклад, в нас на курсі навчався хлопець з Одеси, він малював постійно в сірих та синіх, та й загалом в “морських” тонах. А Закарпатські художники використовували всі яскраві кольори веселки. Наш регіон дуже насичений кольорами, тому й у моїх роботах ці фарби є. Тож Закарпаття дуже впливає на мене, я люблю свій дім.
На Сакура-фесті ви презентували свій Art-box. Розкажіть, що це таке?
Я дуже люблю малювати портрети, тому мені хотілося створити листівки, на яких буде намальована людина. Це мало бути щось маленьке, стильне, доступне і тепле. Щоб це був чудовий спогад. Не всі люди можуть дозволити собі купити великий портрет та багато хто не хоче надовго нав’язуватися. Я розуміла, що такі листівки – це дуже крута річ, але довго думала як показати, що людині справді вона потрібна. Треба було вигадати щось оригінальне, щоб люди мене помітили та підійшли, створити якесь шоу, за яким буде цікаво спостерігати.
Я вже й раніше створювала листівки з портретами для друзів, але не можу сказати, що в інтернеті вони мали якусь шалену популярність. Дехто бачив, теж хотів таку замальовку, але натовпу не було. І ось одного разу я побачила рілс якоїсь кореянки, яка мала подібний до мого бокс, але його не запам’ятала. Намагалася потім знайти це відео, але без результату. Тож вирішила робити своє. Пішла на Нову пошту, купила в них найбільшу коробку, що є. Вдома почала її різати та придумала, що можна зробити бокс на кшталт кабінки з миттєвими фото. Вирізала віконце, збоку отвір для “монет”, і поставила ціну – 150 гривень.
Це була моя помилка, бо до мене одразу великий натовп підійшов, тому в перший день фестивалю я кожні дві години ціну змінювала, бо з натовпом охочих важко було впоратися. Один портрет я малювала 15-20 хвилин, тому черга, звичайно, була. Хоча я дуже тішилася, що до мене підходять люди. А “монетки” я сама вигадала. Спочатку людина гроші обмінювала на “монетку”, а потім вставляла її у маленьку комірчинку, а з іншої я протягувала малюнок. Спочатку це на дітей розраховувала, але дорослим теж цікаво було, вони на відео знімали навіть.
Спочатку я планувала назвати цей перформанс Art-саrd, але вирішила ще написати в Чат GPT, щоб він допоміг мені з назвою. Він запропонував декілька назв, серед яких я обрала Art-box, бо вона справді влучна. На виході всі руки в мене були чорні від фарби, але я отримала круту коробку.
Чи багато часу у вашому житті зараз займає творчість?
Приблизно чотири роки тому, коли я закінчила академію, я дуже посередньо займалася малюванням. Якось я зустрілася зі своїм родичем, художником Миколою Шете, і він мені сказав, що треба творити кожен день, щоб не втратити відчуття кольору та форму. А я не малювала тоді щодня.
Та й взагалі напередодні повномасштабного вторгнення в мене була складна травма очей. Я перенесла два інсульти ока й мала осліпнути. Через це я досі ношу окуляри та періодично відвідую окуліста. Дивом в Одесі в лікарні імені Філатова лікарі поставили мене на ноги, хоча наслідки хвороби я досі відчуваю. В оці в мене є рубець, який впливає на зображення, але за рахунок другого ока, яке нормально бачить, мозок фільтрує зображення, але мені все одно важкувато. Це певний парадокс, бо для художника дуже важливо саме бачити. За декілька років зір трохи відновися, але ті часи дуже складні були. Ось саме з того часу я посередньо й малювала. Але слова дядька Миколи змотивували мене, бо взагалі без малювання не уявляла життя. І з того часу я малюю кожен день. Для цього завела собі маленькі акварельні скетчбуки, купила пензлик з резервуаром, куди можна воду заливати, і лайнер. Якщо мені хочеться, я навіть на вулиці малюю чи в кафе. Коли їжджу на сесії, бо зараз навчаюся у Львові в богословській семінарії на музичному відділенні, щоразу беру з собою скетчбук. Всі мої одногрупники знають, що я малюю на парах.
Що ви хочете передати людям завдяки своїм малюнкам?
Розповім одну історію. На Сакура-фесті передостання людина, яка прийшла до мене на Art-box, сказала: коли прочитала в програмі, що на заході буде художниця, думала, що вона буде малювати шаржі чи карикатури. Я насправді таких художників дуже поважаю, бо треба мати великий талант, щоб смішно передати образ людини. Але мені хочеться зобразити найкращі риси людини, щоб вона побачила мій малюнок та впевнилася, що справді гарна. Та й загалом завдяки своїм роботам я хочу передати красу, тепло, емоцію, але одночасно з цим реальність. Бо там де є краса, може бути й потворність. Тому здебільшого мої малюнки естетичні, але я можу намалювати щось “крикливе”. Наприклад, на захисті дипломної роботи мені хотілося розповісти про злочини росіян проти дітей під час війни в Україні. Хотіла намалювати дуже багато дитячих облич, що плачуть, але мене викладачка відмовила. Сказала, що коли глядачі побачать мою роботу, відчують великий сум та пройдуть повз. Та я сама розумію, що зараз багато травмованих війною людей, тому не треба їм робити боляче.
Ось навіть листівки для військових, які я малювала, не були гіперсумні, але люди не брали їх. Декілька людей взяли й все. Бо сама тема печальна, а для людини притаманно дивитися на щось гарне і так доходити до певних сенсів.
Чи пам’ятаєте ви випадок, коли якась ваша робота якось особливо відгукнулася людині?
Багато такого було. Наприклад, я малювала портрет двох сестричок, замовлення зробила жінка, яка зараз живе в Америці. Спочатку я дівчаток з натури малювала, а допрацьовувала вже вдома. Картина була зроблена олією, замовниця та самі сестри дуже зраділи, коли її побачили. Навіть коли я в рамках Art-box малювала на фесті, кожна людина задоволена йшла від мене. Тоді я побачила багато щирих емоцій.
Які плани маєте щодо майбутніх проєктів?
Окрім співпраці з Назаром Власюком, про яку я розповідала, влітку плануємо великий концерт, де поєднаємо музику та мої замальовки. Там буде зібрано й багато інших художників, які презентують свої роботи. Третій проєкт – персональна виставка восени у Львові в приміщенні семінарії, де буде на мої картини зіграна велика театральна вистава. В мене є картини, які мають різні сенси, там зокрема розкривається й тема війни, тема жінок, тема поховання, створення, віри. Театральна вистава покаже як оживають картини, а також там буде ярмарок моїх листівок.
Що для вас означає сьогодні бути молодою художницею саме на Закарпатті?
Це тяжкий труд, бо невідомо як пробитися в коло художників. Це не лише моя думка, але коли ти випустився з навчального закладу, відчуваєш себе немов в пустелі. Ніхто на тебе не розраховує, нікуди не запрошує, не розповідає про виставки чи конкурси, роботу молодіжної спілки. Тобто ти взагалі не знаєш що робити та куди рухатися. Тож я вирішила, що буду розвиватися як самостійний художник, активно вести соцмережі, заводити нові знайомства, брати участь у ярмарках на кшталт Сакура-фесту і потім, коли виросту до певного рівня, мене помітять та запросять у якісь спілки.
Зараз, на жаль, на Закарпатті з цим не дуже, тож я більше розвиваю себе у Львові. Там я бачу потребу, зацікавленість. На Закарпатті я розумію: якщо я чи хтось зі знайомих не організує художній проєкт, то нічого й не буде, і якщо не пробився у вузькі кола, про тебе ніхто не дізнається. Немає державної роботи, де потрібен художник. З цим треба змиритися, якщо ти художник у вільному плаванні. Звичайно, можна ще викладати. Я спробувала працювати у гуртку, і хочу сказати, що це дуже ресурсно. З однієї сторони ти працюєш з дітьми, ти в професії, але в мене після трьох занять та прибирання після них не було сил творити своє. Тому треба або заробляти десь навколо, або викладати, бо завдяки картинам ти нічого не заробиш, але в мене є чоловік, який мене підтримує. Я поставила мету за рік та зробити так, щоб про мене дізналися люди й в мене не було другого підробітку. Я хочу заробляти завдяки своєму мистецтву.
