Майстер музичних інструментів, художник і скульптор Юрій Мартин усе життя шукає гармонію між творчістю, працею та духовним розвитком. Його роботи прикрашають інтер’єри, церкви та приватні колекції, а сам він однаково захоплено говорить про скульптуру, живопис і музику. Майстер переконаний, що справжнє мистецтво неможливе без духовності, а талант – це відповідальність, а не привілей. У великому інтерв’ю журналісту «Баношу» він розповів про творчі пошуки, власну методику виготовлення інструментів, любов до Карпат і життєві уроки, які допомогли йому зберегти віру в людей та своє покликання.
Чи пам’ятаєте ви момент, коли зрозуміли, що творчість стане частиною вашого життя?
Я думаю, що в кожного є свій хрест і своє покликання. Я ще в першому класі щось майстрував, вирізав, співав, танцював. Мабуть, це було закладено від самого початку. Часто кажуть: є робота улюблена і є робота непотрібна. Велике благословення, коли хобі тебе годує і ти можеш розвиватися у своїй справі. Це приносить задоволення і щастя. Не все вимірюється матеріальними цінностями. Стан душі – це набагато важливіше.
Я щасливий, що Господь дав мені дар бачити красу. І наскільки можу, ділюся цим баченням з іншими людьми. Для мене велика радість прокинутися вранці, почути спів птахів, пройтися босоніж по траві й побачити, що кожен листочок унікальний. Це все творіння.
Наступного року мені виповниться сімдесят років. І я безмежно вдячний Творцю за все, що маю. З роками я переосмислив багато речей. Колись, як і багато людей, був більше зосереджений на собі. Але згодом зрозумів, що людина щаслива тоді, коли більше віддає, ніж споживає. Тепер моє кредо дуже просте: якщо Бог дав тобі талант, з тебе має виходити любов. Треба нести в цей світ позитив. Усе навколо нас: земля, природа, люди – настільки прекрасне й водночас крихке.
Я живу в невеликому містечку Берегове. З замовленнями буває непросто, але на життя вистачає. Проте останніми роками я знайшов дуже унікальну технологію роботи з резонансом музичних інструментів – смичкових та струнних. Хотілося б розвивати цей напрямок далі, але все впирається в матеріальні можливості.
Мені потрібно поїхати в Карпати, знайти відповідний матеріал. Я працюю з деревиною, якій по триста років і більше. За цей час у ній змінюється молекулярна структура, вона набуває особливих акустичних властивостей. Природа робить те, що штучно відтворити неможливо. Саме такими мріями я живу.
Колись, років тридцять тому, ми винаймали квартиру. Я сидів на балконі й годинами стругав скрипку. Дружина приходила з роботи й казала: «Юра, який ти щасливий чоловік. Тобі ні їсти, ні пити не треба – тільки працювати». І вона мала рацію. Спочатку це було навіть мінусом. А потім саме ця справа почала мене годувати. Можливо, якби я все життя займався лише одним напрямком, то досяг би значно більшого матеріального успіху. Але я не хотів бути однобокою людиною. Мене цікавить багато речей. Я займаюся музичними інструментами, живописом, скульптурою. Люди це цінують, і цього мені достатньо. Я вже утвердився як майстер і як особистість. Тому зараз просто радію життю, намагаюся давати людям позитив і ділитися тим, що маю.
Що саме хотіли б реалізувати в майбутньому?
За покликанням я музикант. Освіти спеціальної не маю, багато чого опановував самостійно. Багато років виготовляю віолончелі, скрипки, акустичні гітари. Моя найбільша мрія – знайти унікальний, неповторний тембр, особливі обертони звучання. Не заради слави чи визнання. Просто мене радує сам процес. Мама колись казала: «Юрку, дивись, ти береш маленький шматок дерева, ріжеш його, шліфуєш, а потім він починає говорити, нести людям красу і радість». Мені дуже близька ця думка.
Я хочу знайти свій власний звук. Для цього потрібні особливі матеріали. Частину деревини я беру зі старих церков, старовинних будівель. За сотні років структура дерева змінюється, воно набуває зовсім інших властивостей. Саме це мене зараз найбільше захоплює. На жаль, війна сильно змінила плани. Треба допомагати дітям, онукам. Доводиться багато працювати на підробітках, щоб підтримувати родину. Це трохи загальмувало мої творчі задуми останні чотири роки. Але я не втрачаю надії. Вірю, що війна колись закінчиться, з’явиться більше можливостей працювати над тим, що справді люблю Я поки що в сідлі. Почуваюся козаком. І дуже сподіваюся, що ще встигну реалізувати всі ті ідеї, які давно живуть у моїй голові.
Найперше хочу завершити свої експерименти зі скрипками й представити готовий інструмент фахівцям. Нехай оцінять, покритикують, визначать його рівень. Якщо методика справді покаже результат, у майбутньому хотів би створити майстерню та передавати свої знання учням. Не заради великого заробітку, а щоб хороші інструменти стали доступнішими для музикантів, особливо для дітей.
Мені болить ця справа. Можливо, було б легше жити без такого захоплення, але водночас це найбільший дар, який я отримав. Тому продовжую працювати, шукати, експериментувати та сподіватися, що ще вдасться створити щось справді особливе.
Ви згадували, що розробили власну унікальну технологію виготовлення інструментів. Розкажіть про неї детальніше.
У кожного майстра є своя методика. Я завжди відкритий до спілкування і готовий ділитися власними напрацюваннями. Моя технологія пов’язана з термічною обробкою деревини. У дереві є мікрокапіляри, якими колись рухалися поживні речовини. Моє завдання – максимально очистити ці капіляри, створивши всередині деревини більше порожнин, але водночас не пошкодити її структуру. Чим більше таких порожнин, тим краща чутливість інструмента і більша амплітуда коливань. Це безпосередньо впливає на якість резонансу.
Раніше траплялося, що я буквально «перепалював» матеріал, і від навантаження він міг руйнуватися. Зараз вдалося знайти баланс: інструмент витримує натяг струн до 60 кілограмів і при цьому залишається надзвичайно чутливим. Іноді достатньо ледь торкнутися струн, щоб він уже відгукнувся звуком. Для мене це справжня радість – бачити, як звичайний шматок дерева починає говорити мовою музики.
Яке місце у вашій роботі займає пошук матеріалу?
Це дуже важлива частина процесу. Для скрипок я шукаю особливу смереку. В ідеалі в одному міліметрі деревини має бути не менше п’яти річних кілець. Таке дерево росте дуже повільно – на кам’янистих схилах, у суворих умовах. Воно має потрібну щільність і структуру. Знайти такий матеріал непросто. Іноді одна відповідна дошка трапляється серед кількох сотень. Саме тому я часто їжджу в Карпати, шукаю стару деревину в давніх будівлях, церквах, дзвіницях. У старому дереві молекулярна структура вже змінена самим часом, і цього неможливо досягти штучно.
Яким ви бачите ідеальний інструмент?
Для мене найцінніше не сила звуку, а його тембр. Скрипка повинна нагадувати людський голос. Вона має бути живою, чутливою, легко відгукуватися на дотик музиканта. Часто навіть якісні інструменти бувають «затиснутими». Музикантові доводиться буквально боротися зі скрипкою, щоб добути звук. А справжній інструмент має співати сам. Смичок лише торкається струни, і звук народжується природно. Саме до цього я прагну. Хочу створити інструмент з унікальним тембром і багатими обертонами, який максимально наблизиться до людського голосу.
Чим здебільшого займаєтеся зараз? Скрипками, скульптурою чи живописом?
Насправді всім потроху. Зараз більше працюю над скульптурою, інтер’єрними проєктами, дизайном. Скрипки виготовляю рідше, бо для цього потрібен якісний матеріал, а його поки бракує. Я вже понад 25 років працюю в термальному комплексі «Жайворонок». Брав участь у створенні інтер’єрів, дизайнерських рішень, виконую різні художні та декоративні роботи. Це дає можливість утримувати сім’ю і водночас не залишати творчість.
Скільки часу займає виготовлення одного інструмента?
Є два критерії: щоб інструмент мав художню цінність і гарне звучання. Це майстри будь-якого віку підтвердять. Якщо робити все вручну, то в середньому потрібно два місяці. Кожен міліметр треба продумати: інкрустацію, пластику, форму. Інструмент повинен мати художню цінність, як скульптура чи витвір мистецтва.
Якщо ж використовувати сучасні технології, наприклад 3D-моделювання, коли всі деталі – обичайки, гриф, завиток – виготовляються за шаблоном, то можна значно пришвидшити процес. За один день можна підготувати заготовини навіть на двадцять скрипок, а потім уже доводити їх вручну. Тоді реально робити чотири й більше інструментів одночасно.
Але якщо працювати без технічних засобів, повністю вручну – це приблизно два місяці на один інструмент. Більше людина просто фізично не витягне. Зараз маю надію, що Господь дасть можливість реалізувати задумане. Під осінь хочу завезти матеріал, працювати вночі після основної роботи, вечорами по кілька годин, щоб зробити нову модель і показати її людям. У Києві щороку проводяться виставки, вже європейського рівня, і туди можна буде привезти свої інструменти. Не хочеться ганятися за грошима. Хочеться показати власне ім’я, створити щось своє, унікальне. Методика вже є, потрібно тільки здоров’я, матеріал і час.
Мені буде дуже прикро, якщо цього не зроблю. Вперше в житті відчуваю, що лінь може завадити. Бо коли всередині горить бажання творити – ліні не буває. Тоді просто працюєш. Я вважаю, що людина повинна духовно рости, очищуватися, тоді Господь дає благословення і талант розкривається повніше. Можливо, я помиляюся, але так відчуваю. Душею мені вісімнадцять. Тіло трохи підводить, але вік визначається не роками, а станом душі.
Цього року хочу зробити особливу річ. Давно мрію створити інструмент такого рівня, щоб музикант із зав’язаними очима не зміг відрізнити його від роботи старих майстрів. Якщо вдасться – це вже буде показник.
Я музикант, пишу власні твори. Треба повернутися до цього, викласти щось у Facebook, підтвердити самому собі, що я ще здатен творити. Ви мене, до речі, дуже надихнули. Була невелика депресія, здавалося, що все складається проти мене. Але після нашої розмови захотілося знову взяти інструмент у руки, писати нові пісні й трохи більше жити для душі.
Ви розповідали про підробіток. Над чим працюєте зараз?
Зараз виконую замовлення для католицької церкви. Потрібно було фарбувати скульптуру. Чесно кажучи, коли скульптуру фарбують, вона часто втрачає форму й об’єм. Мені більше подобаються роботи, де видно матеріал – камінь, вапняк, білий цемент. Там відчувається рух руки, характер, анатомія, стан душі. А після фарбування все стає дещо декоративним. Я казав що фарбувати не варто, але є свої канони й вимоги. Тож завершую цю роботу, трохи відпочину і знову повернуся до музики та інструментів.
На жаль, зараз майже не займаюся авторськими проєктами. Треба оплачувати рахунки. Хотілося б працювати над чимось роками, як великі художники.
Наприклад, Ілля Рєпін. Він роками працював над своїми полотнами, не знаючи, чи окупиться ця праця. А коли картина ««Запорожці пишуть листа турецькому султанові» потрапила на очі імператору, той придбав її за величезні гроші. У мене зараз схожа ситуація: творчих задумів багато, матеріалів безліч, але постійно доводиться заробляти на життя. Пам’ятаю, як колись робив скрипку в орендованій квартирі. Весь дім був у тирсі. Дружина сварилася, мовляв, хто це все прибиратиме. А коли замовник заплатив чотири з половиною тисячі доларів за інструмент, то вже казала: «Роби, стругай, шліфуй, я сама приберу». Вона добре розуміє, що матеріальне підґрунтя важливе. Тому зараз я займаюся тим, що приносить гроші, а творчість відкладаю на потім.
А чи надихає вас Закарпаття на творчість?
Дуже. Хоч я давно не був в горах, але душею постійно повертаюся. Хочеться пройтися тими стежками, де пас овець, побувати на полонинах, де співали люди.
Я ввібрав у себе все це, як губка.
Передусім мене надихає краса. Ландшафт, атмосфера, особлива аура Карпат. У цьому краї є щось дуже сильне й позитивне. Тут народжується багато талановитих людей. Мені здається, що проблема лише в тому, що багатьом не вистачає можливостей для реалізації. А талант потребує праці й підтримки, щоб вирости в щось більше. Цей край накопичує в людині враження, формує її світогляд. Людина вбирає красу довкола себе й не може залишитися байдужою. У моїй родині теж усі були творчими. Дід малював, мама малювала. Освіти спеціальної не мали, але займалися самоосвітою.
Мені дуже хочеться передати культуру наших предків – у фарбах, у скульптурі, в інструментах. Особливо пам’ятаю свою тітку. Життя в неї було непросте, але вона ніколи не скаржилася. Люди тоді працювали тяжко, але вміли радіти життю, співали, танцювали, зустрічали гостей із відкритими дверима.
Саме про таких людей хочеться розповідати у творчості. Це справжні герої. Люди, яких не зламали труднощі, які зберегли любов до світу, до природи, до ближніх.
Мене дуже цікавить тема любові до рідного краю. Я переконаний: без знання свого минулого не буде майбутнього. При цьому я дивлюся на світ ширше. Вважаю, що живу насамперед не в Україні, а на планеті Земля. Для мене існує дві категорії людей: люди та нелюди. Це моє особисте бачення.
Мрію, щоб закінчилася війна, щоб можна було розв’язати всі матеріальні питання й спокійно повернутися до творчості. Бо майстер без роботи не залишиться – завжди заробить на життя. Просто не хочеться все життя бути лише ремісником. Хочеться створити щось справді значуще. Дивлюся на себе й думаю: скоро сімдесят років. Що я залишу після себе? Так, люди купують мої роботи, дякують. Але я відчуваю, що можу більше. У мистецтві немає межі досконалості.
Я не хочу повторити помилку багатьох великих митців, які в певний момент почали працювати лише заради грошей. Хотілося б прожити життя так, щоб реалізувати свій талант повністю. Дружина в мене дуже вірить. А я вважаю, що якщо Господь дав людині талант, то вона зобов’язана його реалізувати. Інакше це майже злочин перед самим собою.
Я готовий недоїдати, відмовляти собі в чомусь, але знайти потрібний матеріал і спробувати. Якщо не вийде, скажу, що переоцінив свої можливості. Але внутрішній голос підказує мені, що все може вийти.
Які майстри особисто вам подобаються?
Якщо говорити про живопис, то таких майстрів дуже багато. Захоплююся роботами Йосипа Бокшая. З європейських митців особливо люблю Альбрехта Дюрера. Його підхід і стиль мені вкрай близькі. Взагалі кожне мистецтво має право на існування. І сучасне також. Але сьогодні дуже добре видно, коли художник вклав у роботу любов і душу, а коли ні. Глядача не обдуриш.
Нещодавно був на виставці. Питаю одну молоду мисткиню, у чому цінність її роботи. А вона відповідає: «Ну, подивіться, прикольно». Для мене це не аргумент. Мені здається, що сьогодні відбувається певна деградація у ставленні до мистецтва. Люди часто зупиняються на поверхневому сприйнятті. Але нікого не засуджую. Колись і сам був таким. Недарма сказано: не судіть, і не будете судимі. У кожної людини свій духовний шлях.
Якщо бачу роботу, яка мені не подобається, то просто промовчу. Не хочу ранити автора. Він сам усе зрозуміє. Я переконаний: якщо робота подобається самому майстру, якщо вона створена чесно, то знайдеться і її глядач. А якщо людина пішла на компроміс із собою – це вже її особиста справа.
У творчості треба бути чесним. Наприклад, ось я йду дорогою і бачу в архітектурі диспропорцію: фундамент не відповідає даху, балкони негармонійні. Навіть у Києві є сучасні будівлі, де думаєш: як таке могли затвердити? Слухаю музику – бас не там, аранжування не таке. Дивлюся на дизайн автомобіля – і теж бачу дисбаланс. І до кінця дня набирається стільки цього всього, що лежиш втомлений і розбитий. Так і в сучасному живописі. Дивишся й думаєш: люди добрі, що ви робите? Це безсовісність.
Працювати на ім’я – легко. Але люди ж не сліпі. Потім вони мовчки плюватимуться вбік. Це вже питання морального і духовного рівня. Я багато церков розписував за кордоном, працював із біскупами. Були різні люди. З деякими ми домовлялися на чесному слові, і все виплачували. А були й такі, де через арбітраж доводилося вибивати гроші.
Коли ми писали ікони, приїжджали до священників, показували дипломи, портфоліо. А вони казали: «Хлопці, нам цього не треба. Зробіть роботу». Давали житло, кілька днів на ознайомлення, і ми працювали на конкурсній основі.
Художник, коли пише чи ліпить, не малює те, що бачить. Він малює себе. Він пропускає світ крізь своє серце, совість і розум. І все одно відчувається, хто цей майстер. Бо він вкладає душу. У роботі присутня його сутність. Буває, художник показує академізм, майстерність, усе схоже й технічно бездоганне, але не чіпляє. Немає душі. Немає того духовного рівня, який має бути.
Так само і в музиці. Є віртуоз. Вийшов на сцену, зіграв складні пасажі, показав техніку. Публіка поаплодувала, і все. Це виконавець. А є музикант. Він може навіть трохи сфальшивити, але грає щиро, віддається повністю, ніби це його останній виступ. Ось у чому різниця.
Так і з іконописом. Коли людина пише від душі, відчувається якийсь контакт на тонкому рівні. Наче присутня дія Святого Духа. Є зв’язок із людиною через її роботу. Я все оцінюю через духовний рівень людини. Людина може зробити поганий вчинок, але не можна ставити остаточний вирок. Треба бути дуже обережним в оцінках особистості. Тільки Господь бачить серце людини.
Ви згадували про духовність. Був якийсь випадок, який особливо вплинув на ваше світосприйняття?
Я розписував церкву у Братиславі. Спілкувався там із протоієреєм. Він сказав мені: «У вас є хороша риса – смирення». Ми говорили про життя. Я казав йому, що мені боляче від того, що Господь дав мені розум і сили, а я все одно йду на компроміси зі злом. А компроміс зі злом – це теж зло.
Наприклад, курю. І думаю: як так можна? Тіло ж – храм Святого Духа. Лікарі казали мені: “Юра, у тебе хороша спадковість, але куріння забирає роки життя”. Коли не курю кілька місяців, то можу працювати багато годин без втоми. Колись і спиртне вживав. Тепер – ні. І щасливий від цього. Протоієрей сказав мені одну мудру річ: Господь дивиться не на твої слабкості, а на твоє серце. Якщо ти за життя став хоч трохи кращим, ніж був учора – це і є справжня цінність. А не те, що ти кинув курити, але залишився поганою людиною. І він мав рацію. Бо духовність людини все одно проявляється в її діях.
Чи був у вашому житті приклад прощення, який змінив вас?
Був. Мене колись кинули на п’ять тисяч доларів. Рідного брата – на дев’ять. Було дуже важко. Душа боліла. Я розповів про це священнику. Він сказав: «Ти можеш знайти людей, які вирішать це питання. Але чи стане тобі від цього легше?». І тоді я подумав. Приїхав додому. Зателефонував усім, із ким були конфлікти, і сказав: «Все, проїхали. Я вас прощаю».
Згодом стався дивний випадок. Ми шукали будинок. Я працював тоді в одного заможного чоловіка. Дзвоню за оголошенням щодо будинку, а там знайомий голос. Він питає: «Юра, це ти?». Приїхав. Будинок коштував двадцять тисяч доларів. Потім – п’ятнадцять. А він каже: «Маєш п’ять?» Кажу: «Маю». І ми переписали будинок. Ніхто не міг повірити. Сусіди пропонували за нього набагато більше. А я сприйняв це як благословення. Тому я кажу: якщо людина знаходить у собі сили прощати, життя іноді повертає це зовсім несподіваним чином.
Що для вас найголовніше у творчості?
Реалізувати те, що дав Господь. Я дуже хочу створити роботи, за які зможу сказати собі: «Молодець». Не через славу чи гроші. А тому, що не закопав талант. Бо інакше мені буде соромно перед самим собою. Якщо дано талант – його треба повернути з відсотками.
Я часто думаю про Айвазовського. Він казав, що не розуміє, що таке натхнення. Просто брав себе за комір і йшов до мольберта працювати. Натхнення, як гроші: або є, або немає. А талант – це коли ти працюєш незалежно від натхнення.
Мені дуже хочеться реалізувати свій потенціал. Якщо я це зроблю, буду щасливий. Бо виконаю своє покликання.
Як ви бачите баланс між духовним і матеріальним?
Тут потрібні й гирі, і крила. Гирі потрібні для того, щоб людина не відірвалася від землі, не занедбала сім’ю, дім, свої обов’язки. А крила потрібні, щоб духовно рости. Через близьких, через сім’ю, через сусідів, через ставлення до людей ми будуємо стосунки з Богом. Якщо знаходиш баланс між цими речами – тоді є гармонія. У мене сім’я, слава Богу, одягнена, нагодована. Але духовний розвиток для мене важливий. Бо страшніше не бути бідним, а не реалізувати те, для чого ти прийшов у цей світ.
Що б ви хотіли зробити найближчим часом?
Хочу поїхати в гори. Писати картини, творити, грати музику. Хочу повернутися до того, що люблю. Колись був кумедний випадок. Стояла в Карпатах величезна смерека. Ми після виступу сиділи, відпочивали. Я підійшов до того дерева і поцілував його. А багаті люди поруч сміялися: «Дивіться, художник напився й смереку цілує». А я просто відчував вдячність. Красу. Радість від того, що живу.
