Марко Мельниченко – автор проєкту «Моя українська мрія», вільний фермер, блогер та волонтер із Закарпаття. Він власноруч будує хатину з натуральних матеріалів неподалік Ужгорода, вирощує саджанці, розвиває сад, займається екологічними ініціативами та допомагає українським військовим.
Журналісту “Баношу” Марко розповів про те, чому повернувся з Німеччини в Україну після початку повномасштабного вторгнення, як роками будує власний дім, чому вирощує незвичні для Закарпаття культури, що його найбільше непокоїть у сучасному краї та яким він бачить майбутнє своєї «української мрії».
Ви багато подорожували, жили й працювали за кордоном. Чому зрештою вирішили будувати своє життя саме на Закарпатті?
Я тут усе почав робити ще у 2014 році, але так, несерйозно, паралельно подорожуючи. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я був у Німеччині: займався цікавими проєктами, працював. Якось це все в один момент стало нецікаво, і я вирішив повернутися додому. Конкретно не знав, чим тут буду займатися, чи продовжу власну справу, чи буду пов’язаний з військом. Хотів стати пресофіцером або просто медійником у якійсь бойовій бригаді, але мене тоді нікуди не брали. Тому я вирішив просто продовжити робити те, що робив до цього: будувати хатинку, садити сад і вести про це блог.
Блог почав швидко рости, і це дало змогу займатися волонтерством, регулярно закривати збори. Протягом чотирьох років я волонтерю і далі займаюся цією справою. Одне підтримує інше.
Чи змінилося ваше уявлення про Європу після того, як ви пожили там і спробували побудувати своє життя?
Я не можу сказати, що пробував там щось будувати. Можливість така була, але я завжди озирався на Україну. Якщо брати рік і розділити його на частини, то більшість часу проводив тут. У мене ніякого ставлення до країн Європейського Союзу не було до того, як я туди поїхав. А коли поїхав, то воно і сформувалося.
Розкажіть детальніше про проєкт “Моя українська мрія”
Я колись захотів збудувати собі невеличку хатку на дачі з натуральних матеріалів, щоб це було екологічно і щоб певна концепція мистецтва там збереглася. А потім, коли стався ковід, я не зміг поїхати за кордон, і в мене з’явилося вільне літо. Я, відповідно, вирішив збільшити площу. Таким чином розширив хатину настільки, що тут вже можна було повноцінно жити.
І зараз ви в цій хатині живете?
Так, живу і продовжую її будувати. Прямо зараз я мішу лимпач.
На якій стадії зараз будівництво?
Хочеться сказати “на завершальній”, але це не зовсім так. Якщо коробка вже майже повністю готова, то ще залишається багато внутрішніх робіт: провести всю електрику, підлогу потинькувати, стіни. Каналізація вже є, вода теж. Ну і, в принципі, тоді можна буде сказати, що все завершено. Ще рік-два точно треба будувати.
А що взагалі для вас сьогодні означає «українська мрія»?
Для мене українська мрія – це змога жити на своїй землі. Вирощувати щось на ній, будувати те, що хочеться. І, відповідно, надихати цим інших, втілювати їхні мрії в життя. Бо дуже багато людей живуть тим життям, яке вони не хочуть. В тому числі і я. Не всі моменти мені подобаються. У нас є такий фактор, як війна, і мені доводиться займатися волонтерством. Це забирає дуже багато часу, до того ж діяльність передбачає постійний стрес, думаю чи встигну я зробити все, що треба. Багато чого треба купити. Я співпрацюю з фондом, який називається «Direct Help», вони мені викладають певні завдання, я маю виконати їх, а потім приходить автівка, я її маю відвезти. Якби війни не було, то було б, звичайно, набагато легше, набагато краще. Я б себе реалізовував повністю. Можливо, в мене був би час написати книгу, наприклад. Чи більше займатися своїм YouTube-каналом.
А ще моя українська мрія – це жити життя максимально із задоволенням, звертаючи увагу на ті фактори, які є. Зрозуміло, що зараз це складно зробити, тому що триває війна, і вона має закінчитися на справедливих умовах.
Чому ви вирішили будувати саме з глини?
Глина – це екологічний, традиційний, безплатний матеріал. Більшість сіл Закарпаття і всієї України загалом збудовані з глини. Там досі живуть люди, це класні будинки. Можливо, хтось із них навіть цього не усвідомлює.
В інших країнах Європи, де я побував, наприклад у Франції, і в Німеччині я зустрічав багато глиняних будинків. І в багатьох випадках престижно жити в таких будинках, особливо якщо вони покриті очеретяним дахом. Це взагалі вважається за шик. Тобто минуле потроху знову входить у моду. Екологічність, естетичність, простота. Тому я вирішив будувати з глини, тому що це доступний матеріал. Він дуже творчий, можна будь-які форми робити та реалізовувати. Він екологічний, тобто не потрібно ніяких масок, щоб із ним працювати, рукавичок і так далі.
А взагалі цей багаторічний процес будування хатини що змінив у вас, як в людині?
У мені він виховав терплячість, цілеспрямованість, відповідальність. Тобто я вже міг десяток разів закинути цей процес на пів шляху і змінив би діяльність. Але я, попри всі зовнішні фактори та буремне сьогодення, сказав собі: спершу закінчу хату, а далі вже буду щось змінювати та кудись переїжджати.
А чи були моменти, коли хотілося все це покинути?
Та звичайно, доволі часто такі моменти стаються. Це думаю, нормальна частина будь-якого процесу. Коли людина частково зневірюється, їй здається, що все занадто складно, є кращі можливості для самореалізації, а це просто гаяння часу. Звичайно, що таке було.
Чи було щось, що ви зрозуміли про традиційне українське будівництво вже після того, як почали власноруч зводити свою хатину?
Так, звичайно. Наприклад, раніше хату могли збудувати буквально за тиждень, якщо до роботи долучалося все село. Це були толоки. Я теж організовую толоки, хоча, звісно, не такого масштабу. До мене приїжджає максимум десять людей. Але сам принцип я взяв саме з традиції: люди збираються разом і допомагають будувати. Також дізнався, як раніше робили гідроізоляцію підлоги. Хати підіймали над рівнем землі, щоб волога не потрапляла на долівку. Я придумав і кілька власних способів зробити гідроізоляцію з використанням каменю. Ще почав використовувати очерет з річки для стріхи. Наскільки знаю, до мене цього тут ніхто не робив, але воно працює. Тож за цей час було багато власних відкриттів, переважно інтуїтивних, через проби й помилки.
Наскільки комфортно жити в такому будинку?
У недобудованому будинку не дуже комфортно. Але коли він буде готовий, за рівнем комфорту він нічим не відрізнятиметься від будь-якого іншого будинку.
Ви також вирощуєте різні традиційні для Закарпаття культури. Звідки у вас ця любов до землі?
Не лише традиційні, я вирощую і нетипові для нашого краю культури, наприклад хурму, ківі, інжир та інші екзотичні рослини. Це почалося ще в юному віці, коли я почав садити дерева й цікавитися рослинами. Коли з’явилися перші плоди, було дуже приємно. Хотілося масштабувати цю справу. Зараз у мене є невеликий розсадник, і я продаю саджанці по всій Україні. Коли люди надсилають фотографії та показують, як вони вже збирають урожай із моїх дерев, це дуже тішить і мотивує займатися справою далі.
А чому ви вирішили вирощувати культури, які не вважаються традиційними для Закарпаття?
Тому що в Україні є великий попит на це. Попит формує пропозицію. А пропозиція поки що не задовольняє цей попит, у мене, наприклад, черга на саджанці розписана на два-три роки вперед. Є й інша причина – справедливість. Дуже багато шахраїв на цьому заробляють: продають людям дикі дерева за великі гроші або неякісні саджанці, які вимерзають уже першої зими. Мені хочеться про це розповідати, показувати й ділитися інформацією. Наприклад, я анонімно закупив саджанці в багатьох інтернет-магазинах. Зараз спостерігаю, які з них вижили, які загинули, які відповідають заявленому сорту, а які виявилися дикими. Потім хочу дати чесний відгук про ці магазини. Можна сказати, що я займаюся активізмом у сфері саджанців і захисту прав споживачів.
У який момент хобі з вирощування саджанців перетворилося на власну справу?
У 2022 році, коли я повернувся з-за кордону. Я розумів, що вже не зможу виїхати, тому потрібно заробляти гроші тут, не міг розраховувати на іноземні доходи. Так воно й почалося. Тоді я закупив тисячу саджанців хурми. З них, щоправда, зрештою виросло лише близько 150, але це був початок більш професійного, комерційного підходу до справи.
Чи можете ви сьогодні уявити своє життя без саду та роботи на землі?
Складно. Коли я їжджу у відрядження, наприклад, відвезти автомобіль на Схід, там зовсім інше життя. Я ночую в якихось квартирах, багато часу проводжу в машині, харчуюся на заправках. Мені це не дуже подобається. Є бажання повернутися додому, подивитися, як тут усе росте і розвивається. Якби була потреба, звичайно, я б змінив своє життя. Людина швидко до всього пристосовується. Але поки такої нагальної потреби немає, я залишаюся тут.
Яким ви бачите Закарпаття сьогодні? Що змінилося тут за останні роки найбільше?
Раніше Закарпаття для мене завжди було туристичним, традиційним, таким камерним регіоном для решти України. Зараз воно перетворюється на великий індустріальний центр. Тут активно все забудовується. Поруч зі мною зараз будують два величезні заводи, відкрили новий кар’єр. В інших містах з’явилося багато релокованих підприємств. Усе будується і розширюється. Гори перетворюються на електростанції з вітряками.
Звичайно, у цьому є певні плюси, але проблема в тому, що часто це відбувається без належного дотримання законодавства. На певні екологічні норми закривають очі, зокрема коли йдеться про будівництво вітряків на вершинах. Тому я думаю, що за кілька років це буде зовсім інше місце. І не факт, що я захочу тут жити. Хатинку я точно закінчу, а далі буде видно. Можливо, використовуватиму її для проведення якихось фестивалів. У мене вже висаджено близько 300 фруктових дерев, і все це з часом почне давати врожай. Але, можливо, для життя я оберу тихіше місце, наприклад, у Хмельницькій області. Це поки лише думки про майбутнє. Зараз треба закінчити те, що я почав.
Що сьогодні ви вважаєте найбільшою проблемою Закарпаття?
Те, що інвестиції заходять у регіон, а місцеві часто підлаштовуються під них, замість того щоб діяти відповідно до загальноприйнятих правил і законів. Якщо потрібно збудувати, наприклад, 15-поверхівку на березі Ужа в Ужгороді, ми її збудуємо. Якщо потрібно забудувати сім вершин полонин, які є унікальними для цих місць, ми їх забудуємо. У результаті туристам доведеться їхати в Словаччину, Івано-Франківську чи Львівську область, щоб побачити те, що ми втратили. Для мене найбільша проблема: саме підлаштування під інтереси нового бізнесу, який заходить у регіон.
А чи бачите ви позитивні зміни в екологічному ставленні людей до краю?
Сміття в річки, як кидали, так і кидають. Але є ініціативи, які вже багато років поспіль прибирають територію Колочавської громади. Сміття стає менше, люди більше звертають на це увагу. Певний прогрес є, але я б не сказав, що він дуже великий.
Що, на вашу думку, потрібно було б змінити насамперед?
Більше уваги приділяти захисту високогір’я. Не дозволяти забудовувати вершини Карпат – неважливо, вітряками чи готелями. Ці місця унікальні, вони формувалися десятки тисяч років. Їх потрібно залишати такими, як вони є. Туристичну інфраструктуру можна будувати довкола, а не безпосередньо на вершинах. Для мене це основне, що зараз робиться і що потім буде неможливо виправити. Усе інше: сміття в річках, поширення борщівника – можна поступово виправити. А забудова на такій висоті означає незворотні зміни.
Сьогодні за вами в соцмережах стежать багато тисяч людей. Чи не стало складніше залишатися собою перед такою аудиторією?
Це все цифри, і вони дуже відносні. Люди підписуються з різних причин. Хтось побачив одну тематику, хтось – іншу. Коли я публікую відео на певну тему, його передусім бачать люди, яких цікавить саме ця тематика. Тому я б не сказав, що це якась величезна аудиторія. Вона чимала, але мені зовсім не складно залишатися собою. Навіть якби вона була в десять разів більшою, думаю, для мене це нічого б не змінило.
А чи відчуваєте ви відповідальність за контент, який публікуєте?
Звичайно. Я завжди зважую всі «за» і «проти». Думаю про те, чи принесе це користь, чи, навпаки, може спричинити розбрат.
Ви публікуєте лише те, що самі хочете, чи все-таки підлаштовуєтеся під запити підписників?
Ні, я так не роблю. Підлаштовуватися під підписників – не моя стратегія. До того ж у мене немає якогось конкретного запиту від аудиторії, під який я мав би підлаштовуватися.
Що змінилося у ваших життєвих пріоритетах після початку повномасштабної війни
Колись я уявляв, що добудую хатину, сюди приїжджатимуть молоді люди, навчатимуться, вивчатимуть альтернативні техніки будівництва та садівництва, набуватимуть досвіду, як з України, так і з інших країн. Я хотів створити тут міжнародний хаб. Зараз я бачу, що це місце більше підійде для військових і ветеранів, які можуть приїжджати сюди відпочити. За бажанням вони також можуть щось робити, але лише якщо самі цього хочуть. Мабуть, це найбільше, що змінилося в моєму баченні.
Ви багато допомагаєте військовим. Скільки вдалося закупити й передати за цей час?
Якщо говорити конкретно, то це п’ять пікапів, три або чотири мікроавтобуси та приблизно еквівалентна за вартістю кількість дронів. Якщо дивитися на витрачені кошти, то приблизно половина припала на автомобілі, половина – на дрони.
Ви самі їздите та передаєте допомогу військовим?
Якщо це автомобіль, то я передаю його сам. Якщо дрон, у цьому нема потреби. Зараз дрони безпосередньо від виробника можуть надходити військовим поштою. Також буває, що я допомагаю закрити збір, який дуже довго не вдається завершити. Наприклад, люди можуть збирати гроші на автомобіль п’ять місяців і не закрити збір. Тоді я допомагаю. Точніше, допомагає моя аудиторія. Усе це можливе насамперед завдяки їй. А я вже та людина, яка шукає способи мотивувати людей долучитися.
Чи хотіли б ви продовжувати займатися волонтерством після завершення війни? Як це могло б виглядати?
Я б продовжив. Хотів би розбудовувати тут невеликий реабілітаційний центр, який працював би на безплатних засадах. Цим я точно хотів би займатися після війни.
Ви також запрошуєте військових до себе відпочити. Розкажіть про цей досвід.
Це почалося приблизно півтора-два роки тому. Спочатку приїжджала одна-дві людини. Зараз анкету заповнили вже понад 50 людей, але я фізично не можу прийняти таку кількість. Тому планую приймати їх по черзі. Багато хто хоче приїхати разом із дружиною. Спочатку я хочу покращити тут умови, а вже потім робити це регулярно. Зараз приблизно раз на місяць приїжджає кілька людей. Нещодавно якраз поїхали останні гості.
Чи змінило спілкування з військовими ваше ставлення до життя, яке ви будуєте для себе?
Так. Я переконався, що роблю все правильно і перебуваю на правильному шляху.
Чого ви найбільше боялися, коли починали будувати свою «українську мрію» тут, у Карпатах? І чи справдилися ці страхи?
Мені здається, найбільшим страхом було те, що я залишу все й поїду жити до Німеччини, де я тоді перебував. Це був найбільший страх, але він не справдився. У 2022 році я остаточно зробив свій вибір. Я розумів: якщо повертаюся, то продовжую займатися тим, чим займався тут.
Можливо, у фінансовому плані я був би успішнішим, якби залишився в Німеччині. Але всередині, можливо, був би нещасливим. Крім того, я вважаю, що в Україні потенціал для реалізації залишається більшим. Там ти часто працюєш на когось, і в багатьох випадках є певна стеля. Тут її немає. В Україні можна розвиватися, наприклад, у тій самій сфері YouTube, залишатися в Україні й водночас отримувати кошти з-за кордону. Таким чином можна навіть підтримувати українську економіку іноземними грошима. Я вважаю, що це дуже хороша можливість.
За що ви сьогодні найбільше вдячні життю, яке обрали?
Мабуть, за можливість бачити неймовірно крутих людей навколо себе. Тих самих військових, волонтерів, особистостей, які безкорисливо роблять щось для інших і ризикують найдорожчим.
Нещодавно я передавав автомобіль військовим у Кам’янському Дніпропетровської області. Там зібралося близько десяти людей. Ми зустрілися, поспілкувалися, познайомилися. Найбільше надихає те, що в такі буремні часи ти можеш бути частиною цього руху. Я б не сказав, що я разом із ними, тому що я все-таки залишаюся в тилу й виконую другорядну функцію. Але бути дотичним до цієї спільноти, до тієї активної частини українців, яка зараз діє, для мене дуже важливо.
Які у вас сьогодні найбільші плани?
Насамперед закінчити хатинку та додаткові споруди. Зараз я будую тут невелику сонячну електростанцію. Уже збудував сортувальну станцію та невеликий велогараж. Планую придбати ще приблизно п’ять електричних велосипедів, щоб люди, які приїжджатимуть сюди, могли разом кататися Карпатами. Також хочу збудувати невелику хатинку для гостей – для волонтерів, які приїжджатимуть допомагати, і для військових, які приїжджатимуть відпочивати.
Тобто потрібно ще трохи допрацювати інфраструктуру. Це, мабуть, мій головний план на найближчі три роки: завершити проєкт і досадити сад. А вже після цього вирішуватиму, що робити далі. Можливо, законсервую цей проєкт і піду займатися чимось іншим, можливо, в іншому місті. Або кардинально зміню його напрям. Можливо, це буде сім’я, інша кар’єра чи ще щось. Поки що головне – завершити те, що я тут почав, паралельно допомагати, волонтерити й приймати військових на відпочинок.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
