Уявіть людину, яка народилася в невеликому закарпатському селі наприкінці XIX століття. Вона прожила все життя в будинку, збудованому її батьками. Ходила до тієї самої церкви, працювала на тих самих полях, щонеділі зустрічалася з тими самими сусідами. Вона ніколи не емігрувала, не переїжджала до іншого міста і навіть не змінювала адресу. Але її паспорт змінювався знову і знову. За життя ця людина могла встигнути побути підданим Австро-Угорщини, громадянином Чехословаччини, жителем Карпатської України, підданим Королівства Угорщина, громадянином Радянського Союзу, а згодом і незалежної України. Звучить майже неймовірно. Проте для Закарпаття це не виняток, а одна з найхарактерніших особливостей його історії.
У XX столітті жоден інший український регіон не пережив стільки політичних змін за такий короткий проміжок часу. Державні кордони змінювалися внаслідок світових воєн, міжнародних договорів і рішень великих держав. Для дипломатів це були нові лінії на карті Європи. Для місцевих жителів – нові закони, документи, чиновники, податки, армія і навіть нова мова державного управління.
Історики наголошують на важливому нюансі. Популярне твердження про «шість громадянств за життя» не можна застосувати до кожного закарпатця без винятку. Усе залежало від року народження, конкретного населеного пункту та того, чи пережила людина всі політичні зміни XX століття. Однак тисячі мешканців краю справді стали свідками кількох змін державної належності, не залишаючи своїх домівок. Саме тому історію Закарпаття часто називають історією краю, де кордони рухалися значно швидше, ніж люди.
Австро-Угорщина
Якщо закарпатець народився наприкінці XIX або на початку XX століття, найімовірніше, його першим громадянством була Австро-Угорська монархія – одна з найбільших держав тодішньої Європи.
Після Австро-угорського компромісу 1867 року територія сучасного Закарпаття остаточно опинилася в угорській частині імперії – Транслейтанії. Адміністративно край не існував як єдина область. Його землі входили до кількох комітатів Угорського королівства, насамперед Ужанського, Березького, Угочанського та Мармароського. Саме тому мешканці сусідніх сіл могли належати до різних адміністративних одиниць, хоча жили за кілька кілометрів одне від одного.
Для більшості селян поняття «Австро-Угорщина» залишалося доволі абстрактним. Натомість вони добре знали свого нотаря, священника, жандарма чи окружного чиновника. Саме через цих людей імперія проявлялася в повсякденному житті: вони реєстрували народження й шлюби, збирали податки, проводили переписи населення та повідомляли про призов до війська.
Попри поширений міф, далеко не всі мешканці Закарпаття тоді називали себе угорцями. У переписах населення враховували передусім рідну мову, а не національність у сучасному розумінні. Значна частина жителів визначала себе як русини, інші були угорцями, словаками, німцями, румунами чи євреями. Край залишався одним із найбільш багатонаціональних регіонів Центральної Європи.
Офіційною мовою державного управління наприкінці XIX століття дедалі більше ставала угорська. Особливо це відчувалося після політики мадяризації, яку уряд у Будапешті активно проводив у школах, адміністрації та державних установах. Якщо на початку існування дуалістичної монархії місцеві громади ще користувалися певною мовною свободою, то напередодні Першої світової війни знання угорської фактично ставало необхідною умовою для державної служби, освіти та кар’єрного зростання.
Проте життя більшості закарпатців залишалося традиційним. Понад 80 % населення проживало в селах і займалося землеробством, тваринництвом, заготівлею деревини або сезонними заробітками. Саме в цей період починається масова трудова еміграція жителів Закарпаття до Сполучених Штатів Америки. Через бідність тисячі чоловіків залишали рідні села в пошуках роботи на шахтах Пенсильванії, металургійних заводах або будівництві залізниць. Для багатьох саме американський заробіток став єдиною можливістю утримувати родину.
Здавалося, що Австро-Угорщина – одна з найстабільніших держав Європи. Але влітку 1914 року постріли в Сараєві запустили процес, який менш ніж за п’ять років повністю змінив карту Центральної Європи. Разом з імперією зникло й перше громадянство сотень тисяч закарпатців.
Закарпаття між кількома державами
Осінь 1918 року стала для всієї Центральної Європи переломною. Чотири роки Першої світової війни виснажили Австро-Угорщину настільки, що імперія почала розпадатися буквально на очах. Народи, які десятиліттями жили в її складі, один за одним проголошували власні держави, а уряд у Відні та Будапешті вже не міг контролювати величезні території. Це був час невизначеності, коли навіть місцеві чиновники часто не знали, чиї накази виконувати.
Після розпаду імперії наприкінці жовтня 1918 року владу на більшій частині сучасного Закарпаття спочатку перебрала новостворена Угорська Демократична Республіка. Формально для більшості жителів мало що змінилося: ті самі установи, ті самі урядовці, ті самі закони. Змінилася лише держава, якій вони тепер підпорядковувалися. Втім, цей період тривав недовго.
Вже наприкінці 1918-го – початку 1919 року різні політичні сили почали пропонувати власне бачення майбутнього краю. У містах і селах виникали народні ради. Одні виступали за об’єднання з Україною, інші – за входження до Чехословаччини, треті підтримували збереження зв’язків з Угорщиною. Існували навіть ідеї автономної русинської держави.
Сьогодні може здатися дивним, що в одному краї одночасно існувало стільки політичних проєктів. Але це було закономірно. Закарпаття завжди було багатонаціональним регіоном, де жили русини, угорці, словаки, румуни, німці, євреї та представники інших громад. Кожна з них по-своєму бачила майбутнє після краху імперії.
Особливу роль у долі краю відіграла й закарпатська еміграція у США. Саме русинські громади в Америці активно обговорювали, до якої держави має приєднатися Підкарпатська Русь. У листопаді 1918 року в американському місті Скрентон відбулася нарада представників русинських організацій, де більшість висловилася за входження до Чехословаччини за умови широкої автономії. Ця позиція згодом стала одним із вагомих аргументів на міжнародних переговорах.
Остаточну крапку поставили не місцеві політики, а великі держави-переможниці Першої світової війни. На Паризькій мирній конференції вони визначали нову карту Європи. У вересні 1919 року Сен-Жерменський мирний договір офіційно закріпив входження Підкарпатської Русі до складу Чехословаччини. Пізніше ці умови підтвердив і Тріанонський договір 1920 року з Угорщиною.
Цікаво, що багато сучасників згадували цей перехід як поступовий процес. Не було одного дня, коли всі одночасно прокинулися громадянами іншої держави. У різних населених пунктах нова адміністрація починала працювати в різний час, а окремі реформи впроваджувалися ще кілька років. А вже незабаром для багатьох закарпатців почався період, який і сьогодні нерідко називають одним із найуспішніших у розвитку краю. Саме двадцять років у складі Чехословаччини залишили помітний слід у містах, освіті, транспорті, архітектурі та місцевому самоврядуванні. І хоча цей час не був безхмарним, саме тоді Закарпаття почало стрімко змінюватися.
Чехословаччина
Після Першої світової війни Чехословаччина стала однією з небагатьох демократичних республік Центральної Європи. У той час, коли в багатьох країнах дедалі сильніше утверджувалися авторитарні режими, у Празі діяли парламент, незалежна преса, політичні партії та вибори. Для Закарпаття це була нова політична реальність.
Саме в цей період край отримав офіційну назву Підкарпатська Русь. За міжнародними договорами Прага зобов’язувалася надати регіону широку автономію. Проте на практиці це питання роками відкладалося. Реальне автономне управління було створене лише восени 1938 року, коли міжнародна ситуація вже стрімко погіршувалася. Це одна з причин, чому історики сьогодні оцінюють чехословацький період неоднозначно: демократичні свободи були значно ширшими, ніж раніше, але не всі політичні обіцянки були виконані.
Водночас саме за Чехословаччини Закарпаття пережило масштабну модернізацію. Прага вкладала значні кошти у розвиток регіону. Будувалися нові дороги, мости, державні установи, школи, лікарні та адміністративні будівлі. Багато архітектурних об’єктів, які сьогодні вважаються окрасою Ужгорода, Мукачева чи Хуста, з’явилися саме у 1920-1930-х роках. Архітектори привезли сюди нові європейські стилі: функціоналізм, конструктивізм та модернізм. Саме тому центральні райони Ужгорода й сьогодні значною мірою зберігають чехословацький архітектурний характер.
Особливу увагу нова влада приділяла освіті. На початку 1920-х років значна частина населення краю залишалася неписьменною, особливо у високогірних районах. Чехословацький уряд розпочав масштабне будівництво шкіл. До Закарпаття приїхали сотні вчителів із Чехії та Моравії. Водночас відкривалися й місцеві навчальні заклади, а рівень доступності освіти поступово зростав.
Не менш важливою стала модернізація медицини. У містах відкривали нові лікарні, амбулаторії, санітарні служби. Для багатьох віддалених сіл саме тоді вперше з’явилася можливість регулярно отримувати медичну допомогу.
Проте модернізація не означала миттєвого економічного процвітання. Закарпаття залишалося одним із найбідніших регіонів Чехословаччини. Основою економіки, як і раніше, було дрібне сільське господарство, лісове господарство та сезонні заробітки. Великої промисловості майже не існувало, а багато молодих чоловіків і надалі були змушені виїжджати на роботу до Чехії, Словаччини або за океан.
Особливо болісно край пережив світову економічну кризу 1929-1933 років. Падіння цін на деревину та сільськогосподарську продукцію призвело до зростання безробіття, а державна допомога далеко не завжди могла компенсувати втрати місцевого населення.
Наприкінці 1938 року Європа знову опинилася на порозі великої війни. Після Мюнхенської угоди Чехословаччина почала стрімко втрачати свої території. Уже восени Закарпаття отримало довгоочікувану автономію, але сталося це надто пізно.
Карпатська Україна
Навесні 1939 року історія Закарпаття зробила черговий різкий поворот. Ще восени 1938 року, після Мюнхенської угоди, Чехословаччина фактично втратила можливість утримувати свою цілісність. Скориставшись ситуацією, сусідні держави почали висувати територіальні претензії. Уже 2 листопада 1938 року, відповідно до рішення Першого Віденського арбітражу, Угорщина отримала південні райони Закарпаття разом з містами Ужгород, Мукачево і Берегове.
Для краю це стало величезним ударом. Підкарпатська Русь втратила значну частину населення, промисловості, залізничних вузлів і фактично всі головні адміністративні центри. Саме тому новою столицею автономного краю став Хуст. У цей непростий момент уряд очолив греко-католицький священник, педагог і громадський діяч Августин Волошин.
15 березня 1939 року Сойм Карпатської України, який зібрався в Хусті, ухвалив історичне рішення – проголосив незалежність держави. Було затверджено офіційну назву – Карпатська Україна, державну мову – українську, державний прапор – синьо-жовтий, герб із традиційним закарпатським ведмедем і тризубом князя Володимира, а також гімн «Ще не вмерла Україна». Президентом обрали Августина Волошина.
Сьогодні цей день часто подають як народження ще однієї української держави. І це відповідає історичним фактам. Втім, існує важливий нюанс, який нерідко губиться в популярних переказах. Карпатська Україна практично не мала часу повноцінно запрацювати як незалежна держава. Ще до завершення засідання Сойму угорська армія вже вела наступ на територію краю. Наступ розпочався не після проголошення незалежності, а фактично одночасно з цими подіями. Невелика Карпатська Україна не мала можливості довго чинити опір регулярній армії.
Оборону намагалася тримати Карпатська Січ – напіввійськова організація, створена ще в період автономії. До її лав вступали місцеві добровольці, студенти, молодь із різних регіонів України та представники української політичної еміграції. Найвідомішим епізодом тих подій став бій на Красному полі поблизу Хуста. Саме там січовики разом із невеликими підрозділами чехословацької армії намагалися стримати наступ значно чисельніших угорських військ. Сили були нерівними. Уже протягом кількох наступних днів майже вся територія Карпатської України опинилася під контролем Угорщини.
Попри це, історичне значення Карпатської України значно перевищує тривалість її існування. Для українського національного руху це стало першим після революційних подій 1917-1921 років випадком офіційного проголошення незалежної української держави. Саме тому пам’ять про Карпатську Україну зберігалася навіть тоді, коли радянська історіографія майже не згадувала про ці події.
Під угорським прапором
Після окупації Карпатської України територія краю була включена до складу Королівства Угорщина, яким керував регент Міклош Горті. Для місцевих жителів це означало чергову перебудову повсякденного життя. Насамперед зміни відчули державні службовці, вчителі, судді та поліцейські. Чехословацькі установи були ліквідовані або реорганізовані, а їхнє місце зайняла угорська адміністрація. Офіційною мовою діловодства знову стала угорська, а на державну службу призначали переважно чиновників, лояльних до Будапешта.
Для школярів це означало зміну навчальних програм. Частина шкіл перейшла на угорську мову викладання, переглядалися підручники, змінювалися історичні курси. Освіта дедалі більше підпорядковувалася державній політиці Угорщини.
Змінився й військовий обов’язок. Молодих чоловіків почали призивати до угорської армії. Багато закарпатців згодом опинилися на фронтах Другої світової війни у складі угорських військових частин.
Особливо драматично цей період позначився на єврейській громаді Закарпаття. До війни євреї становили важливу частину населення багатьох міст і містечок краю. Вони займалися торгівлею, ремеслами, медициною, освітою, культурою. У Мукачеві, Берегові, Ужгороді та Хусті діяли синагоги, школи, благодійні організації. Після входження Закарпаття до складу Угорщини на місцевих євреїв почали поширюватися антиєврейські закони, ухвалені ще наприкінці 1930-х років. Спочатку вони обмежували можливість працювати за окремими професіями, володіти бізнесом і брати участь у громадському житті. Найстрашніші події відбулися у 1944 році.
Після окупації самої Угорщини військами нацистської Німеччини депортації єврейського населення із Закарпаття набули масового характеру. Протягом кількох тижнів десятки тисяч людей були вивезені до концтабору Аушвіц-Біркенау. За оцінками істориків, переважна більшість депортованих загинула. Це стало однією з найбільших гуманітарних катастроф в історії Закарпаття.
Водночас життя більшості сільського населення залишалося надзвичайно складним і без війни. Дефіцит товарів, карткова система, мобілізації, реквізиції худоби та продуктів, постійне зростання податків – усе це дедалі сильніше виснажувало економіку краю.
До осені 1944 року фронт наблизився до Карпат. У жовтні радянські війська розпочали Карпатсько-Ужгородську наступальну операцію. Після важких боїв вони поступово зайняли територію Закарпаття. Для місцевого населення це означало ще одну зміну влади.
Радянський Союз
Восени 1944 року на Закарпатті завершилася одна епоха й почалася інша. Після успішної Карпатсько-Ужгородської наступальної операції радянська армія зайняла майже всю територію краю. Формально Закарпаття ще не входило до складу Союзу, однак саме радянська військова адміністрація почала визначати подальший розвиток подій. Для місцевих жителів це була вже не перша зміна влади. Але дуже швидко стало зрозуміло: цього разу зміни будуть значно глибшими.
У листопаді 1944 року в Мукачеві відбувся Перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України. Його учасники ухвалили Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною. Водночас варто пам’ятати, що остаточне міжнародно-правове рішення було ухвалене пізніше. Лише 29 червня 1945 року Чехословаччина та СРСР підписали договір про передачу Закарпаття Радянському Союзу, а в січні 1946 року офіційно утворили Закарпатську область у складі Української РСР.
Саме тоді для більшості мешканців краю почалося життя в абсолютно новій політичній системі. Якщо Чехословаччина була парламентською демократією, то Радянський Союз будувався за зовсім іншими принципами. Зміни торкнулися практично кожної сфери життя. Насамперед почалася масштабна націоналізація. Великі підприємства, банки, ліси, частина житлової нерухомості та промислових об’єктів перейшли у державну власність. Приватний бізнес, який існував у міжвоєнний період, поступово зникав.
Невдовзі розпочалася колективізація сільського господарства. Селянам пропонували вступати до колгоспів, передаючи землю, худобу та реманент у спільне користування. Для багатьох закарпатських родин, які століттями жили з власного господарства, це стало одним із найболючіших випробувань після війни.
Не менш відчутними були зміни в повсякденному житті. З’явилися радянські паспорти, нова система реєстрації населення, нові навчальні програми, інші державні свята та символіка. Документи, видані попередніми державами, поступово втрачали чинність.
У післявоєнні роки радянські спецслужби проводили масові перевірки населення. Особливу увагу приділяли колишнім державним службовцям, військовим, членам політичних організацій, представникам духовенства та всім, кого могли вважати нелояльними до нової влади.
Окремою драматичною сторінкою стала доля Греко-католицької церкви. У 1949 році радянська влада ліквідувала Мукачівську греко-католицьку єпархію як легальну структуру. Частину священників заарештували, інші були змушені перейти до православної церкви або продовжували служіння підпільно. Для Закарпаття, де греко-католицька традиція формувалася століттями, це стало серйозним ударом по релігійному життю.
Водночас радянська влада активно інвестувала у розвиток промисловості, транспорту, освіти та медицини. У післявоєнні десятиліття в області відкривалися нові заводи, будувалися житлові квартали, лікарні, школи, заклади культури. Рівень грамотності став практично загальним, а доступ до освіти – значно ширшим, ніж будь-коли раніше. Саме тому історики сьогодні оцінюють радянський період комплексно. Він приніс індустріалізацію та розвиток соціальної інфраструктури, але водночас супроводжувався політичними репресіями, обмеженням громадянських свобод, ліквідацією приватної власності та жорстким державним контролем над суспільством.
Проте історія знову приготувала несподіваний поворот. Наприкінці XX століття Радянський Союз припинив існування, а закарпатці знову отримали нове громадянство – вже українське.
Незалежна Україна
Після десятиліть життя у складі Радянського Союзу мешканці краю, як і мільйони інших українців, опинилися перед новою історичною реальністю. 24 серпня 1991 Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України, а 1 грудня це рішення підтвердили громадяни на всеукраїнському референдумі.
Закарпаття підтримало незалежність переконливо. Понад 92% учасників референдуму в області проголосували «за». Для краю, який століттями входив до складу різних держав і майже ніколи не мав можливості впливати на власну політичну долю, це був винятковий момент. Вперше за багато поколінь зміну державності визначали не міжнародні договори, не рішення імператорів чи урядів великих держав, а волевиявлення самих громадян.
Для старшого покоління це була ще одна зміна документів, державних символів і законодавства. Проте вона суттєво відрізнялася від попередніх. Якщо раніше кордони змінювалися внаслідок воєн, окупацій або дипломатичних домовленостей без участі місцевого населення, то тепер Закарпаття стало частиною держави, незалежність якої підтвердили самі її мешканці.
Саме тому історики часто наголошують: 1991 рік став не просто завершенням радянського періоду, а початком принципово нового етапу історії краю.
Історію Закарпаття нерідко називають історією кордонів. Але насправді це насамперед історія людей. Протягом XX століття закарпатці пережили розпад Австро-Угорщини, становлення Чехословаччини, коротке існування Карпатської України, угорську окупацію, прихід радянської влади та народження незалежної України. Для Європи це були великі геополітичні події. Для мешканців краю – зміна паспортів, законів, мов діловодства, шкільних програм і військової форми. Саме тому популярна фраза про те, що «закарпатці змінювали громадянство, не переїжджаючи з рідного села», хоч і звучить дещо образно, має під собою цілком реальне історичне підґрунтя.
Сьогодні Закарпаття часто називають одним із наймультикультурніших регіонів України. І це теж наслідок його складної історії. Тут і досі поруч живуть українці, угорці, словаки, румуни, німці, роми та представники інших громад. У багатьох родинах зберігаються документи різних епох: австро-угорські свідоцтва про народження, чехословацькі паспорти, угорські посвідчення, радянські документи. Це не музейні експонати. Це сімейні архіви, які нагадують, що історія великих держав проходила просто через людські оселі. Можливо, саме тому закарпатці особливо гостро відчувають цінність стабільності. Адже їхня історія вчить простій істині: кордони можуть змінюватися багато разів, але справжньою основою будь-якого краю залишаються люди, які продовжують жити, працювати й берегти свою землю.
