У центрі болгарського Габрова, на вулиці, яка носить його ім’я, стоїть пам’ятник людині, яка сама ніколи не була болгарином за походженням. Юрій Венелін народився на Закарпатті, навчався в Ужгороді та Львові, переїхав до Російської імперії, став ученим і фактично присвятив останні роки свого короткого життя дослідженню Болгарії: її історії, мови, фольклору та писемних пам’яток. У Болгарії його ім’я стало частиною історії національного відродження.
Водночас історія Венеліна складніша за красиву легенду про «закарпатця, який відкрив світові болгар». Його праці справді справили величезне враження на болгарську інтелігенцію, але сучасна наука визнає, що у його дослідженнях було чимало помилкових припущень, фантазій та історичних реконструкцій, які не витримали перевірки часом. Саме тому історія Юрія Венеліна цікава ще й як історія того, як одна людина може вплинути на національне відродження іншого народу, навіть якщо частина її наукових висновків згодом виявиться помилковою. Історію видатного закарпатця розповідають журналісти “Баношу”.
Хлопець із Тибави
Георгій Гуца ( справжнє ім’я Ванеліна) народився у 1802 році в селі Тибава. Його батько був священником. Родина жила не лише у Тибаві: батько отримував парафії в інших селах, зокрема в Синевирі та Студеному. Саме Синевир, за біографічними матеріалами про Венеліна, залишив у нього особливо сильне враження. Там майбутній учений ще змалку знайомився з місцевими звичаями, піснями та народною культурою. Пізніше цей інтерес до фольклору стане однією з основ його наукової роботи.
Освіту Венелін здобував в Ужгородській гімназії та духовній семінарії. Потім навчався у Львівському університеті. За даними «Енциклопедії України», у 1822-1823 роках він навчався у Львові, а згодом перебрався до Російської імперії. І саме тут починається інша частина його життя: та, через яку сьогодні його знають далеко за межами Закарпаття.
Чому він поїхав до Російської імперії
Венелін належав до покоління інтелектуалів першої половини XIX століття, для яких слов’янська історія, мова та культура стали величезним інтелектуальним полем. Він цікавився не одним народом, а слов’янським світом загалом.
У 1823 році він опинився в Бессарабії, де працював учителем і вивчав життя болгарських переселенців. Це було важливим досвідом: досліджувати болгарську культуру він почав ще до того, як побував у самій Болгарії. Згодом перебрався до Москви, де за підтримки земляка Івана Орлая вступив на медичний факультет Московського університету. Медицину він закінчив у 1829 році, але професійним лікарем фактично не став: історія, філологія та слов’янознавство дедалі більше витісняли медицину з його життя.
Цікаво, що Венелін не був професійним істориком у сучасному розумінні. Він не мав тієї академічної кар’єри, яка сьогодні здається майже обов’язковою для великого науковця. Його шлях був значно хаотичнішим: навчання, самоосвіта, архіви, мови, фольклор, листування з ученими та величезне бажання досліджувати слов’янський світ.
У 1829 році вийшла його головна на той момент праця – «Древние и нынешние болгары в политическом, народописном, историческом и религиозном их отношении к россиянам». Саме вона зробила його відомим у російському інтелектуальному середовищі й водночас справила сильне враження на болгарську інтелігенцію.
Книга, яка змінила життя Венеліна, і не тільки його
У своїй книзі Венелін намагався довести давність болгарської історії та слов’янський характер болгарського народу. Для нього це було не просто академічне питання. На початку XIX століття болгари перебували під владою Османської імперії, а їхня національна ідентичність ще перебувала в процесі формування. Європейські знання про болгар були значно слабшими, ніж знання про деякі інші народи континенту. Венелін побачив у болгарах окремий слов’янський народ із давньою історією, мовою та культурою, і почав доводити це своїми працями.
Частину його історичних концепцій сучасна наука не приймає. Дослідники зазначають, що Венелін часто використовував припущення, які сьогодні виглядають недостатньо обґрунтованими, а деякі його етимологічні та історичні побудови були помилковими. Його навіть критикували сучасники, зокрема відомі славісти. Проте для болгарського національного руху значення його книги було не лише в точності кожної історичної тези. Венелін зробив болгар видимими. Його книга привернула увагу до болгарської історії та культури в російському інтелектуальному середовищі. А для самої болгарської інтелігенції значення мало навіть не стільки те, наскільки кожна його гіпотеза відповідала сучасним науковим стандартам, скільки сам факт: хтось іззовні серйозно досліджував болгар як окремий народ і говорив про їхнє історичне минуле.
Васил Априлов і «ефект Венеліна»
Одним із людей, на яких Венелін справив особливо сильний вплив, був Васил Априлов – болгарський просвітитель і майбутній засновник першої новоболгарської світської школи в Габрові. Національна бібліотека Болгарії зазначає, що Априлов ознайомився з дослідженням Венеліна у 1831 році. Саме приблизно в цей період він дедалі більше відходив від своїх попередніх культурних орієнтирів і почав активно працювати для розвитку болгарської освіти.
Болгарські дослідники оцінюють вплив Венеліна на Априлова надзвичайно високо. І це не випадковість: праці закарпатця дали Априлову інтелектуальний аргумент для думки, що болгарам необхідно розвивати власну освіту, мову та культуру.
Він нарешті побачив Болгарію
Після виходу книги Венелін отримав можливість зробити те, чого прагнув найбільше – побачити Болгарію власними очима. У 1830 році його відрядили в наукову експедицію до Молдавії, Валахії та Болгарії. Завдання було цілком конкретним: досліджувати бібліотеки та архіви, знаходити рукописи й стародруки, збирати матеріали з мови, історії, географії та фольклору.
Подорож була непростою. Балкани щойно пережили російсько-турецьку війну 1828–1829 років, а території, якими подорожував учений, перебували в складній політичній ситуації. До самої Болгарії Венелін дістався влітку 1830 року. Він побував, зокрема, у Варні, Каварні, Силістрі та інших місцях. У Болгарії він пробув лише близько трьох місяців, переважно на північному сході країни, після чого продовжив роботу в Бухаресті, де перебувало багато болгарських емігрантів. За цей час він збирав народні пісні, мовні матеріали, відомості про побут та історію, працював із рукописами та документами. Особливо його цікавили старі болгарські грамоти. Тепер Венелін отримував можливість зіставити власні припущення з реальними людьми, мовою, піснями, архівами та пам’ятками.
Вчений, який збирав не тільки документи
Однією з важливих особливостей Венеліна була увага до усної культури. Він записував народні пісні, цікавився мовою та фольклором. Для сучасного читача це може здатися звичною науковою практикою, але в першій половині XIX століття систематичне збирання народної творчості лише набирало сили.
Саме тому Венеліна вважають одним із ранніх дослідників болгарського фольклору. Його діяльність стала частиною ширшого європейського романтичного інтересу до народних мов, пісень, легенд і традицій. Цікаво, що цей інтерес фактично повертав його до того, з чого все почалося на Закарпатті. Синевир, народні пісні, карпатські звичаї, життя людей у гірському середовищі – усе це було його першим досвідом спостереження за народною культурою. За багато років він робив приблизно те саме вже з болгарським матеріалом.
Венелін помилявся, і це теж важливо
Історичні постаті часто перетворюються на бронзові пам’ятники саме в той момент, коли з їхньої біографії прибирають усе складне. З Венеліним так робити не варто. Його праці мали величезне значення для болгарського культурного руху, але далеко не всі його твердження витримали перевірку. Дослідники відзначають фантазійність окремих історичних реконструкцій, помилкові етимології та недостатню критичність щодо джерел.
Більше того, деякі його оцінки самої болгарської культури сьогодні можуть здатися суперечливими. Наприклад, у праці про давніх і сучасних болгар він недооцінював тодішню болгарську літературу, оскільки просто не мав доступу до частини важливих текстів, які ще не були опубліковані.
Тобто перед нами молодий учений романтичної епохи, який намагався з уривків документів, фольклору та мовних матеріалів відтворити минуле народу. І часом він заходив далі, ніж дозволяли джерела. Але саме його емоційна залученість і віра в значення болгарської історії зробили його надзвичайно впливовим.
Він прожив лише 37 років
Юрій Венелін помер у 1839 році, коли йому було лише 37 років. Його смерть обірвала роботу, яка, очевидно, могла бути набагато масштабнішою. Частина матеріалів, зібраних під час подорожі, була опублікована вже після його смерті. Зокрема, його дослідження та рукописні матеріали продовжували видаватися протягом наступних десятиліть.
Чому пам’ятник стоїть саме в Габрові
Історія пам’ятника в Болгарії почалася задовго до його встановлення. У Габрові пам’ять про Венеліна сформувалася ще в XIX столітті. 1 січня 1885 року тут відбулася панахида на честь Венеліна, Васила Априлова та Ніколи Палаузова. Пізніше його портрет увійшов до галереї діячів, пов’язаних із розвитком Априловської гімназії. У 1961 році міська влада Габрова вирішила встановити в місті пам’ятники кільком історичним постатям, серед яких був і Юрій Венелін. Для його пам’ятника у 1968 році виділили кошти. Сьогодні монумент стоїть у центральній частині Габрова, на однойменній вулиці біля річки Янтри.
Сьогодні Венеліна можуть називати по-різному. В українських джерелах його називають закарпатським або українським ученим, істориком, філологом, етнографом. «Енциклопедія України» характеризує його як уродженця Закарпаття, раннього закарпатського русофіла та дослідника слов’янства; сучасні закарпатські видання використовують щодо нього визначення закарпато-український учений. Але тут важливо не переносити сучасні національні категорії механічно на початок XIX століття.
Венелін жив у зовсім іншій політичній та культурній реальності. Він народився в угорській частині Габсбурзької монархії, у середовищі карпатських русинів, навчався в Ужгороді та Львові, а більшу частину свого дорослого життя провів у Російській імперії.
Але його справжній історичний ефект полягає в іншому. Він узяв народ, про який європейська інтелектуальна аудиторія знала порівняно мало, і сказав: подивіться, у цього народу є власна історія, мова, фольклор і культурна пам’ять. І, можливо, це одна з тих історій, які варто розповідати частіше на теренах Закарпаття.
