Коли ми говоримо про історію Закарпаття, то зазвичай згадуємо політиків, письменників, художників чи священників. Однак є ще одна категорія людей, без яких ми б значно менше знали про минуле нашого краю. Це журналісти.
Саме вони щодня фіксували події, які згодом ставали історією. Вони розповідали про життя міст і сіл, документували війни та революції, підтримували українське слово в часи заборон, відкривали нові імена в культурі та ставили незручні запитання владі. Через газетні шпальти, журнали, радіоефіри, телевізійні сюжети та сучасні цифрові медіа журналісти формували громадську думку та допомагали закарпатцям краще зрозуміти себе.
Особливість Закарпаття полягає в тому, що його журналістика розвивалася в надзвичайно складних умовах. За останні сто років край змінив кілька державних кордонів. Тут виходили українські, русинські, угорські, чеські та словацькі видання. Часто журналістика була не просто професією, а способом відстояти право на власну культуру, мову та ідентичність.
До Дня журналіста ми згадуємо десять постатей, які в різні часи впливали на розвиток закарпатських медіа. Дехто з них працював у редакціях газет, дехто створював власні видання, а хтось уже у XXI столітті змінив уявлення про регіональну журналістику. Разом вони складають своєрідний літопис професії на Закарпатті.
Іван Рогач: журналіст, який не зрадив своїм переконанням
Серед усіх журналістів Закарпаття навряд чи знайдеться постать із драматичнішою долею, ніж Іван Рогач. Його життя тривало лише двадцять вісім років, але цього вистачило, щоб назавжди увійти в історію української журналістики.
Іван народився у 1914 році у Великому Березному. Це був час, коли Закарпаття перебувало у складі Австро-Угорщини, а згодом перейшло під владу Чехословаччини. Молоде покоління закарпатців дедалі активніше шукало власну національну ідентичність, і Рогач став одним із найяскравіших представників цього покоління.
Вже у молоді роки він активно співпрацював із пресою, долучався до громадської діяльності та швидко здобув репутацію здібного публіциста. Його талант помітили в політичних колах Карпатської України. Під час короткого існування цієї держави він працював поруч з Августином Волошиним та входив до кола молодих інтелектуалів, які вірили в майбутнє українського Закарпаття.
Після окупації Карпатської України угорськими військами Рогач не припинив своєї діяльності. Під час Другої світової війни він опинився у Києві, де став головним редактором газети «Українське слово». На той момент це було одне з найвпливовіших українських видань на окупованій території. Навколо редакції об’єдналися письменники, журналісти та громадські діячі, які прагнули зберегти українське культурне життя навіть у надзвичайно складних умовах.
Саме через свою незалежну позицію редакція потрапила в поле зору нацистської влади. Уже невдовзі газету закрили, а її співробітників почали переслідувати. У лютому 1942 року Івана Рогача було страчено в Бабиному Яру. Він став одним із десятків українських журналістів та діячів культури, які загинули за свої переконання.
Сьогодні Рогач є не лише символом закарпатської журналістики, а й прикладом того, наскільки небезпечною може бути професія, коли слово стає формою боротьби.
Августин Волошин: людина, яка будувала українську пресу на Закарпатті
Августин Волошин відомий передусім як президент Карпатської України. Проте задовго до політичної кар’єри він був журналістом, редактором, видавцем та одним із головних організаторів українського медійного життя краю.
Наприкінці XIX століття Закарпаття переживало складний період. Українська преса тут фактично лише зароджувалася. Більшість населення була сільською, рівень освіти залишався невисоким, а місцеві українські видання часто існували завдяки ентузіазму окремих людей.
Саме таким ентузіастом став Августин Волошин. Народившись у 1874 році в селі Келечин, він здобув блискучу освіту, знав численні європейські мови та рано зрозумів значення друкованого слова для розвитку суспільства. Сучасники згадували його як людину феноменальної працездатності. Він одночасно викладав, писав підручники, займався громадською діяльністю та працював у пресі. Волошин співпрацював із газетами та журналами, редагував видання, друкував власні статті. Особливу увагу приділяв освітній тематиці. Він був переконаний, що без грамотного населення неможливо побудувати сильну громаду та розвинути національну культуру.
Дослідники називають його одним із головних організаторів газетно-журнальної справи на Закарпатті першої половини XX століття. Його діяльність охоплювала роботу автора, редактора, видавця та організатора нових медіапроєктів. Саме завдяки таким людям у краї почав формуватися повноцінний український інформаційний простір.
Окремої уваги заслуговує його робота з молоддю. Волошин розумів, що майбутнє преси залежить від освічених читачів. Тому він створював підручники, розробляв освітні програми та підтримував культурні ініціативи. Фактично він працював не лише над розвитком журналістики, а й над формуванням аудиторії для неї. Навіть сьогодні багато істориків вважають, що без Волошина розвиток української преси на Закарпатті відбувався б значно повільніше.
Василь Ґренджа-Донський: перший літописець Карпатської України
Історія закарпатської журналістики неможлива без Василя Ґренджі-Донського. Багатьом він відомий як письменник, але не менш важливою була його журналістська та редакторська діяльність.
Василь народився у 1897 році в селищі Волове, нинішньому Міжгір’ї, у родині лісоруба. Його шлях до літератури та журналістики був непростим. З ранніх років доводилося працювати, однак прагнення до знань і письма виявилося сильнішим за життєві труднощі.
У 1920-х роках він став однією з центральних постатей українського культурного життя Закарпаття. Саме Ґренджа-Донський редагував журнал «Наша земля» – перший закарпатський літературно-художній часопис українського спрямування. Для молодих авторів це була можливість заявити про себе, а для читачів – доторкнутися до сучасної української літератури.
Однак головною заслугою Ґренджі-Донського стала його роль літописця Карпатської України. У своїх репортажах, нарисах та щоденниках він детально описував події кінця 1930-х років. Сьогодні ці записи залишаються одним із найцінніших джерел про останні дні незалежної Карпатської України.
Особливо цікаво, що він був не просто спостерігачем. Ґренджа-Донський перебував у самому центрі подій і особисто знав багатьох учасників національного руху. Тому його тексти поєднують точність журналіста та емоційність очевидця.
Після угорської окупації він був змушений залишити рідний край. Значну частину життя провів у Словаччині, однак навіть там продовжував писати про Закарпаття, залишаючись його голосом за кордоном.
Юлій Боршош-Кум’ятський: журналіст, який писав про Закарпаття мовою поезії
Історія закарпатської журналістики знає чимало людей, які поєднували роботу в пресі з літературною творчістю. Одним із найяскравіших серед них був Юлій Боршош-Кум’ятський – поет, педагог, громадський діяч і журналіст, який присвятив своє життя українському слову.
Він народився у 1905 році в селі Великі Ком’яти на Виноградівщині. Його дитинство припало на непростий період змін імперій, кордонів та політичних режимів. Як і багато представників закарпатської інтелігенції міжвоєнного часу, Боршош-Кум’ятський рано зрозумів, що культура й освіта можуть стати важливими інструментами збереження національної ідентичності. Здобувши педагогічну освіту, він працював учителем у різних населених пунктах краю. Але паралельно активно займався журналістикою. Його статті та нариси регулярно з’являлися на сторінках тогочасних українських газет і журналів. Він співпрацював із виданнями «Свобода», «Наш рідний край», «Пчілка» та низкою інших часописів, які формували культурний простір Закарпаття міжвоєнної доби.
На відміну від багатьох політичних публіцистів свого часу, Боршош-Кум’ятський часто звертав увагу на звичайних людей. Його героями ставали вчителі, селяни, ремісники, молодь. Він писав про життя закарпатського села, народні традиції, проблеми освіти та культури. Саме тому його журналістські тексти сьогодні є важливим джерелом для істориків, які досліджують побут краю першої половини XX століття.
Особливістю його стилю була надзвичайна образність. Навіть газетні матеріали Боршоша-Кум’ятського нерідко нагадували художні нариси. Він умів побачити поезію в повсякденному житті та передати її читачеві. Ця риса зробила його одним із найвпізнаваніших авторів свого покоління.
Водночас журналістика для нього була не лише способом заробітку чи творчої самореалізації. Через свої тексти він прагнув виховувати читача, формувати його світогляд, популяризувати українську культуру та літературу. У ті часи це вимагало неабиякої мужності, адже питання національної ідентичності часто ставало предметом політичних суперечок.
Сьогодні ім’я Юлія Боршоша-Кум’ятського дещо поступається за відомістю іншим діячам Закарпаття. Проте без його внеску неможливо уявити розвиток української журналістики та культурного життя краю у міжвоєнний період.
Іван Чендей: репортер, який навчився слухати людей
Коли говорять про Івана Чендея, найчастіше згадують його літературну спадщину або роботу над сценарієм легендарного фільму «Тіні забутих предків». Проте шлях до великої літератури для нього розпочався саме з журналістики.
Народився Іван Чендей у 1922 році в селищі Дубове на Тячівщині. Майбутній письменник виріс у звичайній закарпатській родині. З дитинства він чув народні легенди, перекази, пісні та історії старших людей. Згодом саме це вміння слухати стане його найбільшою творчою силою.
Після завершення Другої світової війни молодий Чендей починає працювати в редакції газети «Закарпатська правда». Для повоєнного Закарпаття це була одна з головних газет області. Робота журналіста вимагала постійних поїздок, зустрічей із людьми, збору інформації та написання матеріалів про життя краю.
Саме тоді Чендей об’їздив практично все Закарпаття. Він бував у високогірних селах, спілкувався з лісорубами, чабанами, колгоспниками, вчителями, ветеранами війни. Для більшості журналістів такі відрядження були звичайною частиною роботи. Для Чендея вони стали справжньою школою життя.
Згодом письменник неодноразово згадував, що саме журналістика навчила його уважно ставитися до людських історій. Він умів слухати співрозмовника, помічати деталі характеру, особливості мови, жести та звички. Саме тому його літературні герої здаються такими живими й справжніми.
Окремою сторінкою його життя стала робота над сценарієм стрічки «Тіні забутих предків» разом із Сергієм Параджановим. Фільм став світовою сенсацією та приніс міжнародне визнання українському кінематографу. Однак навіть після літературного успіху Чендей не втрачав журналістської уважності до деталей реального життя.
Його твори часто нагадують великі художні репортажі про Закарпаття. У них немає вигаданих героїв у звичному розумінні, бо більшість образів народилися зі справжніх зустрічей і розмов, які колись починалися під час журналістських відряджень.
У радянський період Чендей неодноразово зазнавав критики через свою увагу до української культури та національної тематики. Але навіть під тиском він залишався вірним своїм принципам. Саме тому сьогодні його вважають не лише великим письменником, а й одним із найважливіших майстрів художньої публіцистики Закарпаття.
Федір Потушняк: інтелектуал, який відкривав Закарпаття самому Закарпаттю
Серед героїв цього матеріалу Федір Потушняк займає особливе місце. Якщо Іван Рогач символізує мужність журналіста, а Чендей – талант репортера, то Потушняк уособлює журналістику як спосіб пізнання світу.
Він народився у 1910 році в селі Осій поблизу Іршави. Ще змолоду проявив виняткові здібності до навчання. Закінчивши гімназію, здобув філософську освіту та швидко став одним із найосвіченіших представників закарпатської інтелігенції свого покоління.
Потушняк працював у різних напрямках одночасно. Він був поетом, письменником, археологом, етнографом, науковцем і журналістом. Для нього ці сфери не існували окремо. Кожна нова стаття ставала продовженням його дослідницької роботи.
У міжвоєнний період його матеріали регулярно з’являлися у місцевій пресі. Він писав про культуру, історію, фольклор та археологічні відкриття. У той час більшість закарпатців майже нічого не знала про давню історію власного краю. Саме Потушняк одним із перших почав популярно пояснювати складні наукові теми для широкої аудиторії. Особливе значення мала його археологічна діяльність. Він досліджував стародавні поселення, кургани та пам’ятки, а потім розповідав про свої знахідки в газетах і журналах. Фактично Потушняк став одним із перших популяризаторів науки на Закарпатті.
Його журналістика ніколи не була сенсаційною чи скандальною. Вона будувалася на глибоких знаннях, уважності до фактів та бажанні допомогти читачеві зрозуміти світ навколо себе. Саме тому багато його текстів не втратили актуальності навіть через десятиліття.
Сучасники згадували Потушняка як людину виняткової ерудиції. Він міг однаково захоплено говорити про археологію, літературу, філософію чи народні вірування. І ця універсальність яскраво відображалася у його журналістській роботі.
Сьогодні Федора Потушняка часто називають одним із найвизначніших інтелектуалів Закарпаття XX століття. І це визначення цілком справедливе. Він не просто писав про край. Він допомагав закарпатцям відкривати його заново.
Василь Густі: журналіст, який навчився бачити людину за новиною
Історія журналістики складається не лише з гучних заголовків чи резонансних розслідувань. Часто її основу творять люди, які десятиліттями чесно й послідовно працюють зі словом, формуючи культурне середовище свого краю. Для Закарпаття однією з таких постатей став Василь Густі.
Народився він у 1951 році в селі Королево. Уже в молоді роки його життя було нерозривно пов’язане з літературою та журналістикою. Після навчання він почав працювати в пресі, поступово ставши одним із найвідоміших журналістів і письменників області.
Його професійна кар’єра припала на період, коли друкована преса залишалася головним джерелом інформації для більшості населення. Це був час, коли журналіст не міг сховатися за швидкими повідомленнями чи соціальними мережами. Кожен матеріал вимагав серйозної підготовки, перевірки фактів і вміння працювати з людьми.
Саме людські історії стали головною темою творчості Василя Густі. На відміну від багатьох колег, які зосереджувалися на політичних чи економічних темах, він завжди приділяв особливу увагу людині. Його цікавили долі закарпатців, їхні радощі, труднощі, життєві перемоги та поразки.
Колеги неодноразово відзначали його особливу манеру роботи. Густі не просто брав інтерв’ю чи збирав факти. Він умів створювати атмосферу довіри, завдяки якій співрозмовники відкривалися та розповідали те, що ніколи не потрапило б до сухого інформаційного повідомлення.
Паралельно з журналістикою він активно займався літературною діяльністю. За десятиліття творчої роботи Василь Густі став автором десятків книг поезії, прози та публіцистики. Саме поєднання письменницького таланту та журналістського досвіду зробило його тексти впізнаваними далеко за межами області.
Окрему роль він відіграв у розвитку професійного середовища. Як голова Закарпатської організації Національної спілки письменників України Густі багато років підтримував молодих авторів, журналістів і літераторів. Для кількох поколінь творчих людей він став наставником і моральним авторитетом.
Сьогодні його можна назвати представником тієї журналістської школи, яка поступово відходить у минуле. Школи, де головною цінністю залишалася не швидкість публікації, а якість тексту та повага до героя матеріалу.
Василь Нитка: людина, яка відкривала Закарпаття для всієї України
Є журналісти, які пишуть про світ для свого регіону. А є ті, хто розповідає про свій регіон усьому світу. Саме до другої категорії належить Василь Нитка.
Упродовж багатьох років він працював кореспондентом загальноукраїнських видань, насамперед парламентської газети «Голос України». Завдяки його публікаціям тисячі читачів з різних куточків держави знайомилися із Закарпаттям не через стереотипи про гори, вино чи термальні води, а через реальні історії людей.
Журналістська кар’єра Нитки припала на складний період трансформацій. Розпад Радянського Союзу, становлення незалежної України, економічні кризи, зміни політичних еліт: усе це вимагало від журналістів нових підходів до роботи.
Особливістю його матеріалів стала увага до регіональної специфіки. Він умів знаходити теми, які, на перший погляд, здавалися локальними, але насправді відображали процеси, важливі для всієї країни.
У його репортажах можна знайти історії прикордонних сіл, нариси про виноробів, матеріали про збереження народних традицій, розповіді про видатних закарпатців та проблеми розвитку гірських територій. Саме такі тексти допомагали руйнувати поширене уявлення про Закарпаття як про «далеку периферію».
Окремою рисою журналістики Нитки стала його повага до історії. Багато матеріалів були присвячені маловідомим сторінкам минулого краю. Він уважно працював з архівами, спогадами очевидців та документами, фактично поєднуючи журналістську роботу з краєзнавчими дослідженнями.
Його тексти завжди вирізнялися спокійною, виваженою інтонацією. Нитка ніколи не прагнув гучних сенсацій. Натомість він пропонував читачеві глибоке занурення в тему та можливість самостійно зробити висновки. У цьому й полягає його головний внесок у журналістику: він навчив читачів дивитися на Закарпаття не як на екзотичний туристичний край, а як на невіднятну частину української історії та сучасності.
Олександр Гаврош: мисливець за забутими історіями
Якщо запитати сучасного закарпатця, хто з місцевих журналістів зробив найбільше для популяризації історії краю, ім’я Олександра Гавроша майже напевно прозвучить серед перших.
Він належить до покоління журналістів незалежної України. Народився 1971 року в Ужгороді та закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Уже в студентські роки почав активно друкуватися, а після повернення на Закарпаття присвятив себе роботі в медіа.
За роки кар’єри Гаврош працював у різних виданнях: від регіональних газет до всеукраїнських медіа. Однак справжню популярність йому принесла не лише журналістика, а і його здатність знаходити забуті історії та повертати їх у суспільну пам’ять.
Саме завдяки його дослідженням багато українців дізналися про легендарного силача Івана Фірцака – людину, яка свого часу вважалася найсильнішою в Європі. Гаврош не просто написав про нього статтю. Він фактично повернув постать Фірцака із забуття, створивши книжку «Неймовірні пригоди Івана Сили», яка згодом стала основою для художнього фільму.
Подібних історій у його творчості десятки. Гаврош роками досліджує архіви, працює з документами, шукає маловідомі факти про видатних закарпатців. Завдяки його роботі читачі дізналися про багатьох спортсменів, акторів, політиків, винахідників та митців, чиї імена майже зникли з колективної пам’яті.
Цікаво, що його журналістика багато в чому нагадує роботу історика. Він не женеться за сенсаціями, а прагне відновити зв’язок між минулим і сучасністю. Його тексти часто починаються як звичайний репортаж або нарис, але поступово перетворюються на справжнє історичне дослідження.
Окрім цього, Гаврош став одним із засновників журналістського клубу «НеТаємна вечеря», який протягом багатьох років був місцем зустрічі журналістів, письменників, митців та громадських діячів Закарпаття.
Сьогодні його можна назвати людиною, яка довела: регіональна журналістика здатна не лише повідомляти новини, а й формувати історичну пам’ять цілого краю.
Віталій Глагола: журналістика в епоху смартфонів
Майже всі герої цього матеріалу працювали у світі газет, журналів або книжок. Віталій Глагола представляє зовсім іншу епоху – час соціальних мереж, телеграм-каналів та миттєвого поширення інформації.
Його кар’єра розпочиналася на телебаченні, але справжня популярність прийшла вже в цифрову добу. За останні роки Глагола став одним із найвідоміших журналістів Закарпаття, а його повідомлення регулярно цитують національні медіа.
Феномен його популярності полягає у швидкості та оперативності. Якщо раніше журналіст міг готувати репортаж кілька днів, то сучасна інформаційна реальність вимагає реакції буквально за хвилини. Глагола одним із перших у регіоні зрозумів цю зміну та адаптувався до неї.
Його сторінки в соціальних мережах поступово перетворилися на окремий медіаресурс. Там з’являються новини про надзвичайні події, кримінальні справи, діяльність правоохоронців, прикордонну ситуацію та суспільно важливі події.
Особливо помітною стала його робота після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Закарпаття перетворилося на один із ключових тилових регіонів держави. Через область проходили потоки переселенців, гуманітарної допомоги та міжнародних делегацій. У цих умовах оперативна журналістика стала особливо важливою.
Водночас діяльність сучасних журналістів нерідко викликає дискусії. Одні вважають соціальні мережі майбутнім медіа, інші говорять про ризики швидкої журналістики. Але незалежно від оцінок, саме такі журналісти, як Віталій Глагола, сьогодні формують новий інформаційний ландшафт Закарпаття.
Він став символом покоління, яке працює не через друкарський верстат чи телевізійну камеру, а через смартфон і миттєвий зв’язок з аудиторією.
Слово, яке залишається
Історія закарпатської журналістики – це історія не лише газет і редакцій. Передусім це історія людей. Від Августина Волошина, який на початку XX століття створював українську пресу майже з нуля, до Віталія Глаголи, який працює в режимі реального часу для тисяч підписників у цифрову епоху, минуло понад сто років. За цей час змінилися держави, кордони, технології та формати медіа. Незмінним залишилося лише одне – потреба суспільства в людях, які готові шукати правду, ставити запитання та розповідати історії.
Іван Рогач віддав за це життя. Августин Волошин використовував пресу як інструмент національного відродження. Василь Ґренджа-Донський залишив нащадкам неоціненний літопис Карпатської України. Юлій Боршош-Кум’ятський і Федір Потушняк відкривали читачам культурне багатство краю. Іван Чендей навчився бачити великі історії в долях звичайних людей. Василь Густі та Василь Нитка десятиліттями формували професійні стандарти закарпатської журналістики. Олександр Гаврош повертав із забуття видатних земляків, а Віталій Глагола показав, якою може бути журналістика XXI століття.
Їхні методи були різними. Їхні епохи – теж. Але всіх їх об’єднувало головне: віра в силу слова. І саме завдяки таким людям Закарпаття має не лише свою історію, а й тих, хто її записав.
