За плечима Ольги Паламарчук понад 17 років викладання англійської, робота з державними службовцями, керівниками, науковцями та участь у міжнародних освітніх проєктах. Вона навчала людей, яким англійська була потрібна для переговорів, професійного розвитку та спілкування з іноземними партнерами. Тепер у її професійній історії з’явився новий розділ – робота в ужгородському ліцеї.
До Ужгорода Ольга переїхала з Києва близько двох місяців тому. Поки її син уже освоївся в новій школі, знайшов друзів і заняття до душі, сама вона лише знайомиться з містом і звикає до іншого ритму. З журналістом «Баношу» Ольга Паламарчук поговорила про свій професійний шлях, особливості викладання англійської дорослим, страх говорити іноземною мовою, перші враження від Ужгорода та мрію про власну школу.
Ви переїхали до Ужгорода близько двох місяців тому. Що стало вирішальним у рішенні залишити Київ?
Раніше працювала в КНУ імені Тараса Шевченка на посаді доцента кафедри. Я кандидатка педагогічних наук, викладада англійську мову. У певний момент зрозуміла, що більше не хочу працювати на попередньому місці. Потім склалися особисті обставини: я розлучилася з чоловіком. Тож враховуючи безпекову ситуацію в Києві й те, що залишалася там сама, вирішила переїхати до Ужгорода. Зняла тут квартиру й уже два місяці живу в місті.
Як проходить адаптація?
Мені дуже подобається. Ужгород затишний, компактний. Звісно, коли тільки приїжджаєш і нічого не знаєш, місто здається зовсім іншим. Але поступово звикаєш, починаєш орієнтуватися, знаходиш потрібні місця.
Я переїхала із 14-річним сином, він навчається у дев’ятому класі. Йому вже вдалося адаптуватися: знайшли школу, він займається спортом, у нього з’явилися нові друзі. Я ще в процесі: вивчаю місто, знайомлюся з ним. Мене запросили працювати вчителькою до ліцею імені Августина Волошина. Тож поступово життя налагоджується, усе стає на свої місця. Звичайно, це не відбувається за один день.
Якщо порівнювати з Києвом, насамперед відчувається різниця в безпеці. Тут іноді таке враження, ніби ти на курорті або взагалі за кордоном. Хоча це Україна, рідна країна, але немає того постійного напруження через повітряні тривоги. Інший темп життя: люди здаються більш розслабленими, усміхненими. У великому місті все відчувається зовсім інакше.
Чому серед інших міст ви обрали саме Ужгород?
Мене часто про це запитують: чому не Львів, наприклад, чи не інше місто. Але я вже бувала в Ужгороді раніше – приїжджала у відрядження, зупинялася тут під час поїздок за кордон. Місто мені сподобалося. Для мене це важливо: місце має подобатися особисто, щоб хотілося тут жити.
Друга причина – близькість до кордону та Європи. Я думаю про майбутнє сина, можливо, він захоче навчатися за кордоном, наприклад у Словаччині. Тоді мені буде зручно до нього їздити. Та й загалом звідси близько до багатьох європейських напрямків.
Ще мені подобається місцеве середовище. В Ужгороді багато людей із різних міст: Києва, Харкова та інших регіонів. Тут відчувається певна багатонаціональність і різноманітність. Мені комфортно в такому середовищі.
Я розмовляю українською, але не можу сказати, що вона в мене ідеальна: іноді проскакує суржик. Мені подобається, що тут можна спокійно адаптуватися, не відчуваючи постійного тиску через те, як саме ти говориш. І, звісно, дуже приємні люди. Я приїхала сама з дитиною, у нове місто, де спочатку нікого не знаєш. Але якщо запитуєш, тобі допомагають, підказують, радять, куди звернутися. Це справді цінно.
Ви вже бачите Ужгород місцем, де хотіли б залишитися надовго?
Так, я хотіла б тут зупинитися. Мені подобається місто, і поки я почуваюся тут добре. Але є практичне питання – житло. Оренда в Ужгороді дорога, і довго наймати квартиру я фінансово не зможу. Для того щоб залишитися тут надовго, потрібно мати власне житло. Тому доведеться думати, як розв’язати це питання, зокрема, можливо, продавати квартиру в Києві.
Ви переїхали не лише як людина, яка шукає нове місце для життя, а й як викладачка з великим досвідом. Розкажіть, як почався ваш професійний шлях.
Я закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка. За першою освітою я перекладачка англійської та італійської мов. Викладати почала ще на третьому курсі університету, приблизно у 2004–2005 роках. Це було репетиторство, підробіток для студентки. Пам’ятаю, що брала 100 гривень за годину. У 2005 році це були дуже хороші гроші для студентки: можна було щось купити, сходити в кафе, дозволити собі трохи більше.
Спочатку працювала з дітьми. Потім, коли з’явився досвід, почала викладати дорослим. Працювала зі студентами університету, згодом з кандидатами наук, професорами, доцентами, директорами та іншими фахівцями. Так поступово основним напрямом стала робота з дорослою аудиторією.
Загалом моє життя дуже тісно пов’язане з англійською. Але з часом я зрозуміла, що самого знання мови недостатньо, якщо хочеш професійно розвиватися й займатися чимось ширшим. Тому згодом здобула науковий ступінь кандидата педагогічних наук у галузі вищої освіти. Почала досліджувати, як вища освіта працює за кордоном і що Україні варто змінювати у власній системі.
Англійська відкривала мені багато дверей: міжнародні проєкти, написання грантових заявок, професійні поїздки, спілкування з колегами з інших країн. Це справді вікно можливостей. Завдяки мові я могла не обмежуватися лише викладанням, а працювати й у сфері освітніх досліджень.
У мене був досвід роботи в Адміністрації Президента України, а також із Британською радою. Зокрема, я працювала в межах проєкту з англійської для державних службовців. Серед моїх учнів були керівники департаментів, представники державних структур, фахівці антикорупційного напряму. Також я працювала з бізнесменами, керівниками банків, людьми, які відповідали за комунікації та зв’язки з громадськістю. Їм англійська була потрібна для роботи з міжнародними партнерами, укладання угод, професійного спілкування та поїздок за кордон.
Пам’ятаю, як мені повідомили, що буде особлива група – керівники високого рівня, така собі VIP-група. Звичайно, я хвилювалася. Але коли прийшла на заняття, побачила звичайних людей, які просто хочуть навчитися чогось нового. Незалежно від посади, усі приходять до викладача за знаннями. І в цей момент важливо не те, ким людина працює, а те, що вона готова вчитися.
Також я працювала менеджеркою з контролю якості в приватному бізнес-центрі. Моє завдання полягало в тому, щоб спостерігати за роботою інших викладачів англійської, оцінювати заняття й давати їм зворотний зв’язок: що можна покращити, на які методичні моменти звернути увагу, як зробити навчання ефективнішим.
Ви згадали міжнародний сертифікат CELTA. Що він дає викладачеві?
CELTA – це міжнародний сертифікат Кембриджського університету, який підтверджує кваліфікацію викладача англійської мови для тих, для кого вона не є рідною. Це досить інтенсивна програма, яка визнається в багатьох країнах світу.
Моя кваліфікація за CELTA орієнтована саме на викладання дорослим, а не дітям. Це важлива відмінність. Такий сертифікат, досвід і постійне навчання – це інвестиції у власну професійність. Відповідно, вони впливають і на те, як викладач оцінює свою роботу. Я взагалі вважаю, що потрібно постійно розвиватися. Англійська – це не та сфера, де можна один раз усе вивчити й на цьому зупинитися.
За роки практики змінилося ваше розуміння того, як потрібно навчати мови?
Безумовно. Раніше підхід міг бути простішим: відкриваєш підручник, читаєш текст, виконуєш вправи, переходиш до наступної теми. Це певною мірою механічна робота.
Зараз мені набагато важливіше, щоб людина почала говорити. Адже часто проблема не в тому, що вона зовсім не знає англійської. Вона може розуміти мову, знати слова й правила, але боїться висловитися. Людина думає: «А раптом я скажу неправильно?», «Що про мене подумають?», «А якщо хтось знає краще?». Цей психологічний бар’єр є майже в кожного. І це нормально. Я теж колись боялася помилятися, а зараз, хоча викладаю англійську багато років, можу забути якесь слово або зробити помилку. Іноді навіть жартую зі студентами, що викладач теж не знає абсолютно всіх слів.
Мій підхід – розмовляти з людиною. Я ставлю запитання, прошу розповісти про себе, про роботу, інтереси, повсякденне життя. Адже людям зазвичай приємно говорити про те, що їм близьке. Так вони поступово починають почуватися впевненіше. Звичайно, якщо потрібно, ми опрацьовуємо граматику, лексику, робимо вправи, тренуємо певні конструкції. Але розмова має бути постійною частиною заняття. Я жартома називаю це своєю суперсилою: люди починають зі мною говорити англійською, навіть якщо раніше їм було складно вимовити більше кількох простих речень.
У мене були учні, які починали майже з нуля, а згодом використовували англійську для професійного розвитку, знаходили міжнародні посади, їздили за кордон. І це, мабуть, одна з найприємніших частин моєї роботи – бачити, як людина перестає боятися мови й починає застосовувати її у своєму житті.
Ви часто працюєте з людьми, які займають високі посади. Чи справді їм буває складніше говорити англійською через страх помилитися перед іншими?
Так, таке трапляється. Особливо якщо людина займає керівну посаду й має підлеглих, серед яких хтось може краще володіти англійською. Їй може бути некомфортно виступати на конференції чи міжнародному заході, бо вона боїться, що хтось помітить помилку. Це той самий вплив соціуму: «Що скажуть люди?», «А раптом подумають, що я погано знаю мову?». Іноді саме такі переживання заважають більше, ніж брак знань.
Я завжди кажу: краще сказати з помилками, але донести свою думку й бути зрозумілим. Люди, які спілкуються з вами іноземною мовою, зазвичай не сидять і не перевіряють, чи правильно ви використали час або артикль. Їм важливо зрозуміти, що ви хочете сказати. Не хочу знецінювати граматику. Вона необхідна: без базових правил ми не зможемо правильно будувати речення, читати й розуміти тексти. Але коли людина вже має певний запас знань і може висловлюватися, не кожна граматична помилка стає критичною.
Мова потрібна передусім для комунікації. Якщо ви не викладач англійської, ваша мета – не продемонструвати ідеальне знання всіх правил, а порозумітися з іншою людиною. Іноземці, з якими я працювала, зазвичай саме так і сприймають спілкування: головне, щоб ви розуміли одне одного.
З якими учнями ви працюєте найчастіше? Це переважно люди, яким англійська потрібна для кар’єри?
Так, серед моїх учнів багато дорослих фахівців. Це керівники державних структур, представники бізнесу, банківські працівники, підприємці. Комусь англійська потрібна для спілкування з міжнародними партнерами, комусь – для роботи з документами, укладання угод, професійних поїздок або участі в міжнародних заходах. Наприклад, були керівники департаментів, люди з банківської сфери, фахівці з комунікацій. У кожного своя мета, тому не можна всіх навчати за однією програмою.
Я майже не займаюся рекламою. Одного разу пробувала рекламувати свої заняття у Facebook, але переважно нові учні приходять за рекомендаціями. Працює так зване сарафанне радіо: люди запитують знайомих, хто з ким займався, кому вдалося досягти результату, і звертаються до викладача за порадою.
Звичайно, ринок репетиторів великий, і цінова політика дуже різна. Вартість залежить від досвіду, кваліфікації та того, скільки викладач вкладає у власний професійний розвиток. Тому кожен обирає те, що відповідає його потребам і можливостям.
Як ви визначаєте, за якою програмою працювати з конкретною людиною?
Спочатку потрібно поспілкуватися й зрозуміти, для чого людині англійська. Це подорожі, робота, навчання, професійна комунікація чи особисті цілі? Важливо зрозуміти мотивацію, адже від цього залежить, на чому ми зосередимося.
Я не працюю за принципом, що всі учні мають пройти однаковий матеріал в однаковій послідовності. У кожного свій запит, свій рівень і свої потреби. Тому після першої розмови підбираю індивідуальну програму.
Зазвичай до мене приходять люди з рівнем B1 і вище. Часто вони колись вивчали англійську, щось пам’ятають, але не можуть вільно висловитися або їм бракує знань для конкретних професійних завдань. Водночас я можу працювати й із початківцями – рівень не є перешкодою.
У роботі використовую автентичні матеріали: статті з The New York Times, The Guardian, Financial Times, The Economist. Це тексти, написані для реальних читачів, а не спеціально адаптовані підручникові історії. У них жива мова, актуальна лексика, теми, які обговорюють зараз. Мені подобається, що учень бачить справжній матеріал, написаний журналістами чи іншими авторами, і може працювати з мовою, якою люди користуються в реальному житті. Звичайно, я враховую рівень людини й добираю текст відповідно до її можливостей та інтересів. Якщо потрібно, використовую й автентичні підручники.
Ви вже згадали про майбутню роботу в ліцеї. Це буде повернення до викладання дітям після тривалої роботи з дорослими?
Так, це буде новий досвід. Коли я тільки починала займатися репетиторством на третьому курсі, працювала саме з дітьми. Але згодом перейшла до дорослої аудиторії, і більша частина мого подальшого досвіду пов’язана саме з нею.
Поки не знаю всіх деталей щодо класів і навантаження. Сподіваюся, що це будуть старші учні, приблизно дев’яті-десяті класи, але подивимося, як усе складеться. У будь-якому разі потрібно буде оцінити рівень учнів, зрозуміти їхні потреби й підібрати відповідну програму.
Ви вже встигли оцінити рівень викладання англійської в ужгородських школах на прикладі навчання сина. Які спостереження зробили?
Коли ми тільки переїхали, син спочатку пішов до звичайної школи. Не хотіла б називати її, щоб це не виглядало як негативний відгук про конкретний заклад. Але, з огляду на мій професійний досвід, мені не дуже сподобалася кількість занять англійською – один раз на тиждень або максимум двічі.
На мою думку, мова має бути базовою навичкою, а не просто ще одним предметом у розкладі. Її потрібно практикувати регулярно, бажано щодня. Випускник школи мав би досягати щонайменше рівня B1+, а в ідеалі – B2. Це не означає, що кожен повинен вільно говорити на будь-яку тему, але має бути достатня база для подальшого навчання, роботи й повсякденного спілкування.
Англійська потрібна не лише тим, хто планує вступати до університету чи працювати в міжнародній компанії. Вона знадобиться і під час подорожей: зорієнтуватися в аеропорту, щось купити в магазині, поставити запитання, порозумітися з людьми. Це частина сучасного життя незалежно від професії. Тому для сина я обрала інший навчальний заклад, де англійська має більш профільний характер: п’ять-шість занять на тиждень, використовують кембриджські підручники. Я постійно пояснюю йому, наскільки це важливо, хоча, як і більшість підлітків, він не завжди сприймає мамині поради з ентузіазмом.
Чи є у вас професійна мрія, яку хотілося б реалізувати?
Я давно думаю про власну школу англійської. Але не хотіла б відкривати просто ще одну звичайну мовну школу. Мені цікаво створити щось із власною ідеєю, методикою та чітким спрямуванням. Наприклад, це могла б бути англійська для окремих професійних груп: журналістів, науковців, бізнесменів. Адже загальна англійська – це база, а далі людям потрібні конкретні знання для своєї сфери. Одному важливо навчитися спілкуватися з партнерами й вести переговори, іншому – читати наукові публікації, третьому – працювати з іноземними джерелами та професійною термінологією.
Хотілося б створити простір, де людина могла б отримати саме ті знання, які допоможуть їй у власній професії. Така ідея в мене є, але спочатку потрібно почати працювати в ліцеї, подивитися, як усе складеться, а вже потім думати про наступні кроки.
За два місяці життя в Ужгороді ви вже відчули, що змінився ваш повсякденний ритм?
Так, хоча, мабуть, не кардинально. Тут усе трохи повільніше й розслабленіше. Саме місто створює таке відчуття спокою та затишку. Ще помітила, що таксі значно дешевше, ніж у Києві. За 100-150 гривень можна доїхати до багатьох місць, а приблизно за 200 гривень – перетнути майже все місто. У Києві я не могла дозволити собі так часто користуватися таксі через зовсім інші ціни. Але найголовніше – це загальна атмосфера. Відчуваєш, що можеш трохи видихнути, не поспішати постійно й поступово звикати до нового життя. Мені це подобається.
Що б ви порадили людям, які давно хочуть вивчити англійську, але постійно відкладають через невпевненість у своїх знаннях?
Насамперед не боятися говорити. Не потрібно чекати моменту, коли ви вивчите всю граматику, запам’ятаєте всі слова й будете впевнені, що не припуститеся жодної помилки. Такого моменту можна чекати дуже довго. Я сама досі вчу англійську й не вважаю, що знаю її досконало. Але це не заважає мені працювати, спілкуватися, розвиватися й допомагати іншим. Тому я завжди кажу: краще говорити з помилками, ніж мовчати через страх, що хтось тебе засудить.
Важливо знайти викладача, з яким вам комфортно. Між учнем і викладачем має бути контакт, адже заняття не повинно перетворюватися на покарання. Вивчення мови – непростий процес, і людині потрібно хотіти повертатися до нього. Не всі викладачі підходять усім учням, і це нормально. На ринку є великий вибір: від студентів, які тільки починають викладати, до досвідчених фахівців і носіїв мови. Потрібно знайти того, чий підхід вам підходить і з ким ви відчуваєте результат.
А головне – пам’ятати, навіщо вам англійська. Не заради оцінки чи ідеально виконаної вправи, а заради можливостей, які вона відкриває. Мова потрібна, щоб спілкуватися, розуміти інших і бути зрозумілим самому.
