Якщо сьогодні відкрити стару книжку закарпатських народних казок, можна побачити не лише фантастичних героїв, царів, чортів чи мудрих дідів. За ними проступає реальний край: його села, говірки, уявлення про добро і зло, народні звичаї та історії, які десятиліттями передавалися усно.
Особливу роль у тому, щоб ці тексти не залишилися лише частиною усної традиції, відіграло ужгородське видавництво «Карпати». Його заснували у 1945 році, а з 1964-го воно працювало як республіканське видавництво. «Карпати» видавали художню, наукову, історичну, дитячу, краєзнавчу й туристичну літературу українською та мовами національних меншин. У 1945-1990 роках видавництво випускало переважну більшість творів письменників Закарпаття, Буковини та Прикарпаття.
Серед великого масиву цієї продукції особливе місце посідають збірки народних казок. Вони виходили протягом десятиліть, повертали читачам записи фольклористів і знайомили їх із конкретними оповідачами: Михайлом Галицею, Андрієм Калином, Василем Короловичем, казкарями Горінчева та багатьма іншими. Разом ці книжки дають змогу побачити, яким поставав образ Закарпаття на сторінках видань «Карпат». Про 8 з них сьогодні розповідає “Банош”.
«Казки зелених гір»
У 1965 році в Ужгороді «Карпати» видали «Казки зелених гір» — збірку казок Михайла Галиці, записаних, упорядкованих та відредагованих Петром Лінтуром та Іваном Чендеєм.
Михайло Галиця був одним із закарпатських народних оповідачів, чий репертуар записував Петро Лінтур. Саме Лінтур став однією з ключових постатей у збереженні усної традиції Закарпаття: він не просто записував окремі сюжети, а фіксував репертуар конкретних казкарів.
У «Казках зелених гір» читач отримував саме такий матеріал – казки одного оповідача, а не абстрактний збірник «народної творчості». Закарпаття тут постає через голос конкретної людини, її спосіб розповідати, побудову сюжетів та власне бачення світу.
«Три золоті слова»
Ще один приклад такого підходу – «Три золоті слова», видані «Карпатами» у 1968 році. До книги увійшли 43 казки та перекази Василя Короловича, записані Петром Лінтуром.
Цікаво, що репертуар Короловича з’являвся і в інших збірках. Окремі його тексти були надруковані у «Дідо-всевідо», а загалом його фольклорна спадщина включала не лише казки, а й загадки, пісні та прислів’я.
«Дідо-всевідо»
У 1969 році вийшла збірка «Дідо-всевідо: Закарпатські народні казки». Тексти записав та впорядкував Петро Лінтур. Тут зібрано різні тексти закарпатського фольклору, записані Лінтуром. Саме через такі збірки перед читачем відкривався цілий світ народної оповіді: від чарівних сюжетів до історій із побутовим і моральним конфліктом.
Назва «Дідо-всевідо» теж добре передає характер цього фольклорного світу: старший оповідач, який знає безліч історій і може провести слухача крізь світ людей, нечистої сили, чудес та випробувань. І саме через фольклор можна побачити, які образи, страхи, уявлення про справедливість та моделі поведінки жили в народній культурі.
«Дванадцять братів»
У 1972 році «Карпати» знову звернулися до спадщини одного з найвідоміших закарпатських казкарів – Андрія Калина. Вийшла збірка «Дванадцять братів. Закарпатські казки Андрія Калина», до якої увійшли 59 казок.
Це був не перший вихід текстів Калина у світ. Ще у 1955 році в Ужгороді побачила світ збірка «Закарпатські казки Андрія Калина», але її видавало Закарпатське обласне видавництво.
Репертуар Калина був надзвичайно різноманітним: дослідники виділяють у його записах чарівні, новелістичні, легендарні казки, оповіді про тварин та історичні перекази. Тому «Дванадцять братів» – це ще один приклад того, як видавництво зберігало та поширювало не просто окремі фольклорні сюжети, а спадщину конкретного народного оповідача.
«Таємниця скляної гори»
У 1974 році «Карпати» видали «Таємницю скляної гори» – збірку закарпатських народних казок, зібраних Михайлом Фінцицьким. Видання має 190 сторінок; переклад з угорської та післямову виконав Юрій Шкробинець.
Ця книжка цікава тим, що показує інший пласт культурної історії краю. Тут маємо не просто українські фольклорні тексти, записані на Закарпатті, а матеріал, пов’язаний з угорськомовною традицією, який через переклад ставав доступним українському читачеві. Серед казок збірки: «Легінь і татош», «Заворожена принцеса», «Принц і конюхар», «Синьобородий пан», «Янко, що не мав страху» та інші.
Тож «Таємниця скляної гори» дозволяє побачити Закарпаття не лише як український фольклорний регіон, а як територію, де протягом століть перетиналися різні мовні та культурні традиції.
«Казки одного села»
Мабуть, найцікавіший експеримент у цій добірці – «Казки одного села», видані «Карпатами» у 1979 році.
Йдеться про Горінчово на Закарпатті. Від людей різного віку тут записали близько 300 казкових текстів, а до книги увійшли кращі з них. Запис текстів, післямову та примітки підготував Петро Лінтур, упорядкував видання Юрій Туряниця. У змісті – казки, записані від дев’ятьох оповідачів, зокрема Юрія Ревтя, Дмитра Петрика, Юрія Порадюка-Тегзи, Івана Ділинка, Хоми Плешинця, Андрія Калина, Михайла Шовака, Ганни Павлюк та Юрія Митровича. І саме тому ця книжка особливо цінна для сьогоднішнього читача: вона показує, наскільки багато фольклорного матеріалу могло існувати в одному селі.
«Зачаровані казкою»
У 1984 році «Карпати» випустили масштабне видання «Зачаровані казкою. Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура».
До книги увійшли кращі зразки казок 19 носіїв фольклору, яких Петро Лінтур записував на Закарпатті у 1945–1968 роках. Упорядниками стали Іван Сенько та Василина Лінтур, художнє оформлення виконав Михайло Дем’ян. Видання налічує понад 500 сторінок.
Фактично ця книга стала великим підсумком багаторічної роботи Лінтура. Замість одного казкаря тут уже постає ціла карта народної оповідної традиції. Важлива й сама структура видання: казки згруповані за оповідачами, а перед розділами подаються відомості про них. Тобто читач може побачити не лише сюжет, а й людину, від якої цей сюжет було записано. Так поступово змінюється і сам образ Закарпаття. Це вже не абстрактні «гори та народні казки», а десятки конкретних людей зі своїми голосами та репертуарами.
«Чарівна торба»
Остання у нашій добірці книга вийшла у 1988 році – «Чарівна торба». До видання увійшли українські народні казки, притчі, легенди, перекази, пісні та прислів’я, записані від Михайла Івановича Шопляка-Козака. Тексти записували Іван та Василь Сеньки, упорядником, автором передмови, приміток і словника був Іван Сенько, художником – Михайло Дем’ян.
Матеріал записували від Шопляка-Козака, який жив у селі Келечин на Закарпатті. Тому «Чарівна торба» – це своєрідний портрет усної культури через одного носія. Тут поруч існують казка, притча, легенда, переказ, пісня і прислів’я – різні форми, через які людина передавала досвід, пояснювала світ, жартувала, повчала й зберігала пам’ять.
Яким же було Закарпаття на сторінках «Карпат»?
Закарпаття у виданнях «Карпат» – це передусім край із сильною усною традицією. Тут є казкарі, які передають десятки й сотні сюжетів; конкретні села, де казки записують у різних людей; окремі оповідачі з власним репертуаром; легенди, пісні, прислів’я та перекази.
Це також край, де перетинаються різні культурні традиції. «Таємниця скляної гори», наприклад, показує угорськомовний фольклорний матеріал у перекладі українською. Інші збірки фіксують українську народну традицію через конкретних закарпатських оповідачів.
І, нарешті, це Закарпаття, яке значною мірою відкривається через голос звичайної людини. Не через офіційний путівник, статистику чи опис області, а через те, що люди розповідали одне одному вечорами, передавали дітям і пам’ятали зі слів старших. Саме тому старі книги «Карпат» цікаві сьогодні не лише як бібліографічні раритети. Вони зберігають фрагменти живої культури, яку свого часу встигли записати фольклористи. І коли перегортаєш ці сторінки зараз, то бачиш за казковими сюжетами не вигадане «країну гір», а конкретний Закарпатський край з його селами, людьми, мовою, пам’яттю та власною традицією оповіді.
