Антал Годинка не був людиною, яка просто сиділа в кабінеті й писала історію Закарпаття за чужими книжками. Він їздив до архівів Відня, Рима, Ватикану, Будапешта, Кошиць, працював із давніми грамотами, церковними книгами, урбаріями та іншими документами. А потім зібрав частину цього матеріалу в праці, якими історики користуються й сьогодні. У 1911 році він опублікував 527 документів з історії Мукачівської єпархії за 1458–1715 роки.
Але про самого Годинку на Закарпатті сьогодні знають далеко менше, ніж про багатьох діячів, чиї імена пов’язані з краєм. А його тексти не завжди легко знайти навіть дослідникам. Частина рукописної спадщини залишилася неопублікованою, а його висновки щодо походження та розселення русинів свого часу стали предметом гострих суперечок. Тож журналісти «Баношу» розібралися, ким був Антал Годинка, що саме він встиг зібрати про Закарпаття і чому його роботи досі потрібні історикам.
Хто такий Антал Годинка
Антал, або Антоній, Годинка народився 12 січня 1864 року в Ладомирові, тодішньому Земплінському комітаті, зараз – територія Словаччини. Походив із родини греко-католицького священника. Навчався в Ужгородській гімназії, Мукачівській семінарії, а потім продовжив освіту в Будапешті. Спочатку він готувався до духовної діяльності, однак поступово все більше захоплювався історією, слов’янською філологією та роботою з документами.
У 1888 році Годинка почав працювати в Угорському національному музеї, а вже наступного року поїхав до Відня, де навчався в Австрійському історичному інституті. Серед його дисциплін були дипломатика – наука про давні документи, палеографія та слов’янська філологія. Пізніше він працював у віденській Імператорсько-королівській бібліотеці, а в 1895–1896 роках за стипендією Угорської академії наук досліджував архіви Рима.
Саме робота в архівах поступово зробила його одним із найпомітніших дослідників історії Мукачівської єпархії та русинів Закарпаття. У 1896 році, після роботи в римських і ватиканських архівах, він опублікував дослідження про Ужгородську унію 1646 року. Годинка знав кілька мов, необхідних для роботи з джерелами: українську, російську, сербську, німецьку, угорську, русинську, середньовічну церковнослов’янську та латину. Це дозволяло йому працювати не з переказами про минуле, а безпосередньо з документами різного походження.
527 документів, які відкрили інше Закарпаття
Найважливішою працею Годинки для історії краю стала «Історія Мукачівської греко-католицької єпархії», видана 1909 року. На перший погляд це мала бути історія церковної структури. Насправді книга виявилася значно ширшою.
Дослідник використовував документи з архівів Відня, Рима, Кошиць, Будапешта та комітатських архівів. Його цікавили не лише єпископи й церковні справи, а й соціальні умови, економіка, заселення територій, відносини між землевласниками та населенням.
Ще важливішою стала його документальна збірка «Архів Мукачівської єпархії грецького обряду», опублікована у 1911 році. У першому томі Годинка подав 527 документів за 1458–1715 роки. Наступні матеріали він готував, але значна їх частина так і залишилася в рукописах. Сучасні дослідники використовують опубліковані ним документи як джерельну базу, а його неопубліковані рукописи досі становлять окремий напрям для подальших досліджень.
Він показав Ужгород не як декорацію, а як живе місто
Одна з найцікавіших речей у спадщині Годинки – його робота з урбаріями Ужгородської домінії. Урбарій – це своєрідний господарський опис маєтку, де фіксували земельні володіння, повинності селян, господарські об’єкти та інші відомості, важливі для управління домінією.
Годинка використав урбарії 1631, 1684, 1685 та 1691 років і зібрав із них інформацію про млини, рибні ставки, виноградники, ліси, корчми та інші об’єкти Ужгородської домінії. Завдяки цьому можна побачити місто XVII століття не лише через замок, церкви чи імена його власників, а через повсякденну економіку.
Наприклад, за даними, які Годинка опрацював з документів, у 1631 році в Ужгороді проживало 824 особи. При цьому підрахунок не включав замкових слуг і шляхту. Через шістдесят років, за урбарієм 1691 року, у місті нараховувалося 10 вулиць і 266 будинків.
Ще цікавішими є записи про господарство. У списках 1690 року зазначено, що 70 мешканців утримували 11 коней, 86 волів, 65 корів, 45 телят, 337 свиней, 42 поросят і 30 овець. За цими цифрами можна зрозуміти, наскільки тісно життя Ужгорода було пов’язане із сільським господарством навіть наприкінці XVII століття. Ремісники виготовляли знаряддя праці та предмети споживання, а продукцію продавали на місцевому ринку. Сам Годинка характеризував тодішній Ужгород як місто не «панське», а ремісниче й сільськогосподарське.
Що Годинка знав про життя селян
Ще один пласт його роботи – соціально-економічна історія русинського населення. Для цього він використовував урбаріальні реєстри, де можна було побачити не тільки назви поселень, а й те, чим володіли люди, які повинності виконували та що віддавали власникам земель.
Годинка окремо аналізував дані за 1600, 1625, 1648, 1675 та 1682 роки для чотирьох комітатів Північно-Східної Угорщини. Його цікавили тваринництво, податки, відробітки та різні форми залежності селян. У його працях є навіть розрахунки натуральних повинностей і їхньої грошової вартості для Ужгородської, Мукачівської та Маковицької доміній. Інакше кажучи, Годинка намагався зрозуміти не тільки, хто кому належав, а й як економічно жив край.
Саме тому сучасне дослідження його спадщини наголошує: хоча Годинка не ставив собі за головну мету написати історію господарського життя населення, його «короткі замітки» та статистичні матеріали містять дані, які можуть доповнювати сучасні дослідження соціальної та економічної історії Закарпаття.
Але з Годинкою не все так просто
Сьогодні було б неправильно просто взяти всі висновки Годинки й повторити їх як встановлені факти. Саме його погляди на походження та розселення русинів стали однією з найбільш дискусійних частин спадщини історика. Годинка не погоджувався з уявленням, що русини були автохтонним населенням Закарпаття ще до приходу угорців. Він вважав, що масове заселення русинами північно-східних комітатів почалося значно пізніше, від середини XIII століття, і тривало протягом наступних століть. Походження русинів краю він пов’язував із переселеннями з-за Карпат, зокрема з територій, пов’язаних із бойками та лемками.
Годинка навіть датував перше русинське поселення, яке він пов’язував із конкретними письмовими свідченнями, 1254 роком. Йшлося про район сучасних Лесної та Чемерного. Одним із аргументів для нього були згадки про «sepulchra ruthenorum» – «русинські поховання».
Дослідники відзначають, що його погляди на заселення краю викликали різну реакцію, а в радянській і частині пострадянської історіографії ця концепція піддавалася особливо сильній критиці. Сучасна оцінка його спадщини тому й потребує розділяти дві речі: документи, які Годинка знайшов і опублікував, та висновки, які він зробив на їхній основі.
Він ставив під сумнів навіть старі документи
Один із найяскравіших прикладів – грамота, яку традиційно пов’язували з подільським князем Федором Корятовичем і заснуванням Мукачівського монастиря. За традиційною версією, у 1360 році Корятович заснував монастир Святого Миколая на Чернечій горі біля Мукачева та передав йому села Бобовище й Лавки. Годинка поставив цю історію під сумнів. Він аргументував, що грамота не могла бути справжнім документом 1360 року, оскільки документи початку XV століття називають Корятовича в іншому статусі, а його перебування в Угорщині відноситься до значно пізнішого часу. На цій підставі Годинка датував створення грамоти приблизно 1418-1425 роками та вважав її пізнішою підробкою, пов’язаною з інтересами монастиря.
А що з Мукачівською єпархією?
Він вважав, що Мукачівська єпархія сформувалася не так рано, як припускали деякі попередні дослідники. У його реконструкції її становлення припадало на період приблизно між 1426 і 1458 роками. При цьому Годинка звертав увагу на те, що в грамоті 1458 року Лука згаданий ще як настоятель монастиря Святого Миколая біля Мукачева, тоді як його наступник Іоанн уже виступав як єпископ.
Але й тут сучасний читач повинен пам’ятати про джерельну ситуацію: питання виникнення Мукачівської єпархії на початку XX століття ще не мало чіткої відповіді. Саме тому Годинка розглядав різні версії й будував власну реконструкцію на доступних йому документах.
Що ми насправді «втратили»
Назва цього матеріалу звучить так, ніби Годинка знав якусь таємницю, яку сучасні закарпатці забули. Насправді все трохи складніше. Сучасна історична наука має доступ до нових досліджень, археології, джерел і методів, яких не мав історик початку XX століття. Але ми ризикуємо втратити доступ до його способу бачити край.
Годинка збирав історію не тільки з великих подій. Він дивився на Закарпаття через документи про землю, худобу, податки, церковні книги, священників, монастирі, виноградники, млини, рибні ставки та міські будинки. Частину цих матеріалів він опублікував. Частина залишилася в рукописах. Значний масив його неопублікованої спадщини зберігається в Угорській академії наук, а окремі матеріали пов’язані також із фондами Державного архіву Закарпатської області.
Тобто Годинка залишив нам величезну коробку з документами, яку наступні історики досі розбирають. Іноді погоджуються з ним, подекуди спростовують його висновки. Іноді знаходять у його матеріалах те, на що сам дослідник свого часу не звернув достатньо уваги. Саме тому його спадщина продовжує працювати.
У 2026 році Оксана Ферков із Ужгородського національного університету окремо наголосила, що частина рукописних матеріалів Годинки потребує подальшого опрацювання, а його краєзнавчі та джерелознавчі підходи ще не досліджені повністю. І, можливо, найцікавіше в Анталі Годинці саме це: через понад століття після появи його головних праць історія Закарпаття все ще не закінчилася. І саме для цього Годинка зробив одну з найважливіших речей, які може зробити історик: зберіг для наступних поколінь джерела, без яких частину історії краю сьогодні було б значно важче відновити.
