На Закарпатті є місце, де під товщею води досі лежать залишки людських осель, старих доріг, садів і городів. Сьогодні ж над усім цим простягається гладь Вільшанського водосховища. Журналісти «Баношу» зібрали історію закарпатської «Атлантиди» – села Вільшани, частину якого довелося пожертвувати заради одного з наймасштабніших інженерних проєктів повоєнного Закарпаття.
Коли гори стали джерелом електроенергії
Після Другої світової війни Закарпаття активно відбудовували. Промисловість потребувала електроенергії, а гірський рельєф області підказував інженерам очевидне рішення – використати силу річок.
Увагу фахівців привернули дві карпатські річки – Теребля та Ріка. Вони течуть майже паралельно, але між ними існує природний перепад висот приблизно 210 метрів. Ще у 1923 році чеські інженери запропонували використати цю особливість: побудувати тунель і спрямувати воду Тереблі до Ріки через гідроелектростанцію. Реалізувати задум вдалося вже після війни.
Будівництво Теребле-Ріцької ГЕС розпочали у 1949 році, а перший промисловий струм станція дала у 1956-му. Вона й сьогодні залишається унікальною: водосховище розташоване на Тереблі, а машинний зал – на Ріці, які з’єднує дериваційний тунель завдовжки близько 3,7 кілометра. Аналогів такому рішенню практично немає.
Ціна великого будівництва
Втім, за технічний прорив довелося заплатити високу ціну. Для створення водосховища звели бетонну греблю висотою 46 метрів і довжиною понад 150 метрів. Поступово вода почала заповнювати долину Тереблі. Під загрозою опинилися кілька населених пунктів, зокрема хутори Крисове і Бовцар, а найбільше постраждало село Вільшани. Саме воно згодом стало символом закарпатської «Атлантиди».
Людей почали переселяти ще до завершення будівництва на місце колишнього присілка Бовцар. Тому сучасне село Вільшани існує й сьогодні. Частина родин залишилася на Закарпатті: у Виноградові, Батьові, Фанчикові, Новому Селі, Руській Долині та інших населених пунктах. Іншим пропонували переїзд до південних областей України, однак далеко не всі погоджувалися залишити рідні гори.
До останнього не вірили, що вода прийде
Для місцевих мешканців історія затоплення довго здавалася неймовірною. Навіть коли поруч працювали будівельники, багато хто не міг повірити, що ціла частина села справді зникне. Люди сподівалися, що проєкт змінять або відкладуть. Дехто залишався у своїх будинках майже до останнього.
Спогади очевидців збереглися до наших днів. Вони згадують, як одного дня річище Тереблі перекрили, і вода почала швидко підійматися. Спочатку зникли городи, потім сади, а згодом і будинки.
Що залишилося під водою
Разом із селом зникли не лише житлові будинки. Під водою опинилися дороги, господарські споруди, фруктові сади, поля та орні землі. Для місцевих це була не просто зміна місця проживання, вони втратили простір, із яким були пов’язані покоління їхніх родин.
Через десятиліття колишні жителі Вільшан ще довго приїжджали до берегів водосховища. Для когось це була можливість згадати дитинство, для когось – попрощатися з місцем, де минуло життя.
Чи можна побачити затоплену частину села сьогодні?
Повністю – ні. Вільшанське водосховище має площу водного дзеркала близько 1,6 квадратного кілометра й об’єм майже 24 мільйони кубічних метрів. Більшу частину року залишки села приховані під водою.
Втім, місцеві жителі розповідають, що під час значного зниження рівня води інколи можна помітити залишки старої забудови. Такі випадки трапляються рідко, але саме вони підтримують легенду про закарпатську «Атлантиду».
ГЕС, яка працює й сьогодні
Попри драматичну історію, Теребле-Ріцька ГЕС стала важливим об’єктом української енергетики. Станція виробляє електроенергію вже майже сім десятиліть. Її конструкція досі вважається однією з найцікавіших серед гідротехнічних споруд України саме завдяки використанню природного перепаду висот між двома карпатськими річками.
Пам’ять, яку не затопила вода
Сьогодні про Вільшани нагадують архівні фотографії, спогади колишніх мешканців і родинні історії, які передаються від покоління до покоління. Це нагадування про те, що за кожним масштабним інженерним проєктом стоять людські долі. Для енергетиків Теребле-Ріцька ГЕС стала прикладом сміливого технічного рішення. Для істориків – важливою сторінкою розвитку Закарпаття. А для тих, хто народився у Вільшанах, це назавжди залишиться історією дому, який одного дня поглинула вода.
Саме тому «Закарпатська Атлантида» – це не легенда і не туристична вигадка. Це цілком реальна історія про село, якого більше немає на карті, але яке досі живе у пам’яті людей.
