До Дня українського кіно “Банош” згадує фільми, для яких Закарпаття стало не просто красивою декорацією, а частиною історії. Тут знімали Ужгород і Тячів, Синевирську Поляну та Білки, Свидовець і Перечин. А деякі зйомки супроводжувалися такими історіями, що самі могли б стати сценаріями.
Кіно на Закарпатті знімали задовго до появи сучасного українського кінематографа. У різні роки сюди приїжджали українські, радянські, чеські та міжнародні знімальні групи. В області працювали над пригодницькими стрічками, драмами, комедіями, документальним кіно, горорами та великими історичними фільмами.
Але коли ми пишемо, що «фільм знімали на Закарпатті», це не обов’язково означає, що вся картина створена тут. Іноді це одна сцена чи кілька епізодів, а іноді Закарпаття справді стає одним із головних знімальних майданчиків.
Ужгород – «Мої думки тихі»
Напевно, найвідоміший сучасний приклад того, як Закарпаття може стати повноцінним персонажем українського кіно – «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча. І це не випадково. Лукіч – ужгородець, а історія матері та сина у фільмі значною мірою проходить саме через Закарпаття.
Ужгород у стрічці – це не абстрактне «західноукраїнське місто». Глядач бачить залізничний вокзал, проспект Свободи, вулиці Довженка та Корятовича, готелі «Закарпаття» й «Ужгород». Причому знімальна група буквально полювала за місцевою атмосферою.
Старт зйомок спеціально підлаштовували під цвітіння ужгородських сакур. У режисера навіть був власний «агент по сакурах» – його мама, яка кожні три дні фотографувала бруньки й повідомляла синові, наскільки вони готові розквітнути. Коли момент настав, команда викупила цілий вагон потяга і поїхала в Ужгород, паралельно знімаючи сцени просто у вагоні.
На вокзалі знімали сцени з головними героями – мамою та сином. Але сакура вже почала обсипатися. Тому художники фільму буквально збирали пелюстки на вокзалі, складали їх докупи й підкидали під ноги героям, щоб створити потрібну картинку.
А ось автомобільні сцени Ужгородом вимагали значно більше повторів. Машина рухалася маршрутом через проспект Свободи, повз готелі «Закарпаття» та «Ужгород», після чого поверталася назад. Один і той самий маршрут команда проїжджала близько шести разів.
Для акторів це було не так романтично, як може здатися. Навесні Ірма Вітовська знімалася у шкіряній куртці, Андрій Лідаговський – у светрі, а всередині автомобіля було спекотно. Перші дублі навіть не потрапили до фінального монтажу.
Ще одна цікава деталь – режисер свідомо не хотів попереджати людей про зйомки. Йому було важливо отримати природне середовище, де перехожі не поводяться як статисти. Тому Ужгород у «Моїх думках тихих» виглядає не як декорація, а як місто, яке просто живе своїм життям. І навіть церковні дзвони стали частиною саунд-дизайну фільму, вони проходять через стрічку від перших сцен до фіналу.
Косино – теж «Мої думки тихі», але вже зовсім інша історія
Тут можна було б просто написати: «У Косино знімали окремі сцени». Але це було б несправедливо до самої історії зйомок. Знімальна група хотіла працювати максимально непомітно. Вони навіть намагалися виглядати звичайними відпочивальниками.
Тому замість традиційного знімального одягу частина команди виходила на майданчик у халатах. Щоправда, повністю злитися з туристами не вдалося: гарнітури у вухах і техніка все одно видавали людей із кіногрупи. Проблема була ще й в Ірмі Вітовській. Актрису на Закарпатті добре знали, тому режисер вирішив просто перейменувати її під час зйомок. На людях до Вітовської зверталися Галя або Галина Антонівна, щоб відпочивальники не зрозуміли, що поруч знімають фільм.
Це не була випадкова примха. Лукіч пояснював: йому хотілося, щоб люди навколо не змінювали поведінку через присутність камери. Тобто частина атмосфери «Моїх думок тихих» виникла саме завдяки тому, що знімальна група намагалася бути невидимою.
Синевирська Поляна – «Брати. Остання сповідь»
Якщо «Мої думки тихі» показують Закарпаття живим і повсякденним, то «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофименко використовують Карпати зовсім інакше. Тут гори стають майже окремим персонажем.
Перш ніж остаточно обрати Синевирську Поляну, команда провела чотири експедиції різними карпатськими місцевостями. Творці спостерігали за пейзажами в різні пори року і шукали місце, де гори максимально близько сходяться одна до одної. Зрештою вибір зупинили саме на Синевирській Поляні.
Але просто приїхати з камерами та почати знімати було неможливо. Для фільму спеціально створили гуцульський хутір. За основу брали старі напівзруйновані будинки із вибитими вікнами, які відновлювали й пристосовували до зйомок.
Знімальний період тривав близько двох років, а більшість матеріалу створили саме в Карпатах. Павільйонні зйомки проходили вже у Києві. Особливістю фільму стала і мова. Стрічку зняли гуцульською говіркою, а для підготовки актори працювали з етнографами та мовознавцями. Тобто Синевирська Поляна тут потрібна не просто для красивого кадру. Без цього ландшафту, місцевого мовлення та архітектури історія двох братів просто не мала б тієї атмосфери, яку отримала у фільмі.
Білки – «Іван Сила»
У випадку «Івана Сили» все ще цікавіше: режисер Віктор Андрієнко приїхав знімати історію людини там, де ця людина народилася. Фільм створили за книгою закарпатського письменника Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу». Йдеться про Івана Фірцака – народженого в Білках, який у першій половині XX століття став відомим силачем і цирковим артистом.
Зйомки проходили не лише на Закарпатті: команда працювала також у Києві, Чернівцях та Кам’янці-Подільському. Але Білки для фільму мали принципове значення. Тут знімали, зокрема, автобусну зупинку та вузькоколійку. А в сусідньому Імстичові до кіногеографії потрапив будинок, пов’язаний з Іваном Фірцаком. Тому це один із випадків, коли турист може буквально поїхати в село, яке є частиною біографії головного героя, а потім побачити його в кіно.
Тячів –«Місто Ангела»
Тячів отримав у кіно дещо рідкісніше – фільм, присвячений безпосередньо самому місту. У серпні 2014 року режисер В’ячеслав Бігун розпочав тут знімання стрічки «Місто Ангела». Головну роль виконав американський дослідник-музикознавець Шон Вільямс, який вивчав закарпатську народну музику.
За сюжетом іноземець регулярно приїздить до Тячева й намагається зрозуміти, чому його так притягує це місто і які таємниці воно приховує. У його історії з’являється своєрідний ангел-охоронець Тячева.
Цікаво, що у фільмі взяли участь близько 50 мешканців Тячівщини. Тобто місто виступало не лише декорацією – частина місцевих жителів буквально стала учасниками кінопроєкту. Фільмування підтримували Тячівська міська рада, громада та місцеві меценати. Це той випадок, коли кінематографічна історія виникла не тому, що режисерові просто сподобався красивий краєвид. Саме місто стало основою задуму.
Свидовець та Ясіня – «Довбуш»
Для «Довбуша» Олеся Саніна Закарпаття стало частиною масштабного історичного світу XVIII століття. Зйомки проходили на території Свидовецького заповідного масиву та в Ясіні. Особливо цікавий Свидовець, який у фільмі він фактично грає Чорногору.
Саме тут творці знайшли потрібний ландшафт для сцен з опришками. За словами Саніна, Свидовець обрали через поєднання дикої природи, схожості з Чорногорою та кращої доступності. З Драгобрата туди було простіше дістатися, а погода виявилася дещо передбачуванішою.
Але режисер звертав увагу ще на одну проблему: частина популярних карпатських місць уже настільки змінилася через туристичне навантаження, що знімати там історичне кіно стало складно. Тому команді довелося шукати дикіші ділянки гір. Для однієї з основних декорацій навіть довелося підійматися високо в гори, майже до рівня Говерли. І це вже цікава історія не лише про кіно, а й про те, як туризм змінює Карпати.
Перечин та Ужгород – «Межа»
Закарпаття особливо органічно виглядало у фільмі, де сама історія побудована навколо кордону. Йдеться про українсько-словацьку «Межу» Петера Беб’яка. У фільмі йдеться про контрабанду на українсько-словацькому кордоні, тому Закарпаття тут не випадкове. Зйомки проходили в Ужгороді, Перечині та на Ужоцькому перевалі.
У Перечині до кадру потрапили центр міста, стадіон та залізничний вокзал. В Ужгороді знімали, серед іншого, біля греко-католицького кафедрального собору та на піщаному кар’єрі.
І тут важливо уточнити: «Межа» – не суто український фільм. Це міжнародна копродукція Словаччини, Чехії та України. Але саме це й робить його цікавим прикладом для нас: Закарпаття виявилося природним середовищем для історії, яка одночасно існує по обидва боки державного кордону.
Синевирська Поляна – «Синевир»
А тепер зовсім інший жанр. Український горор «Синевир» Олександра та В’ячеслава Альошечкіних вийшов у 2013 році. Стрічка позиціонувалася як один із перших українських фільмів жахів, а дія пов’язана з Карпатами та озером Синевир. У кінематографічній географії стрічки фігурує Синевирська Поляна.
Сам факт, що режисери взяли для горору саме цей регіон, цілком зрозумілий: ліс, гори, вода, туман, віддаленість від великих населених пунктів – усе це готова атмосфера для жанру. І тут Закарпаття працює вже не як «листівка». Навпаки, знайомий туристичний пейзаж перетворюється на місце, де глядачеві має бути трохи ніяково.
Ужгород, Мукачево та Синевирська Поляна – «Урсус. Кавказький бурий ведмідь»
Ще один цікавий приклад – «Урсус. Кавказький бурий ведмідь» режисера Отара Шаматави. Назва може створити враження, що до Закарпаття фільм не має стосунку. Насправді частину зйомок проводили саме тут – в Ужгороді, Мукачеві та Синевирській Поляні.
Це міжнародний проєкт, у якому брали участь Україна, Грузія, Німеччина та Болгарія. У стрічці зіграли, зокрема, Богдан Бенюк і французька акторка Жозефін де ла Бом.
Для Закарпаття це ще один приклад того, як область може працювати як універсальна кінолокація: місто, гори, ліс та сільська місцевість дозволяють одній знімальній групі отримати дуже різні візуальні середовища, не виїжджаючи за межі регіону.
Ужгород і Берегвар – «Карпатське золото»
«Карпатське золото» Віктора Живолуба – український художній фільм 1991 року. Події відбуваються у 1945 році. За сюжетом у Карпати прибуває німецький загін, який шукає золото, а радянська розвідка намагається випередити противника. У фільмі зіграли Іван Гаврилюк, Костянтин Степанков, Ольга та Наталя Сумські, Борислав Брондуков та інші відомі актори.
Серед закарпатських локацій джерела називають Ужгород і Берегвар. Цікаво, що «Карпатське золото» вийшло буквально на старті незалежної України – у 1991 році. Тому сьогодні на нього можна дивитися не лише як на пригодницьку стрічку про пошуки скарбу, а і як на один із фільмів, що залишилися на межі двох кінематографічних епох.
А Закарпаття в кіно – це набагато більше. Наприклад, ще раніше на Закарпатті знімали «Ватерлоо», «Біг», «Сімнадцять миттєвостей весни», «Єдину дорогу», «Табір іде в небо», «Баладу про бандита», «Не покидай» та багато інших стрічок.
У Берегварі біля палацу Шенборнів знімали епізоди «Сімнадцяти миттєвостей весни», а в околицях Сваляви створювали сцени переходу кордону пастором Шлагом.
А у «Ватерлоо» 1969 року закарпатські села Нижнє Солотвино, Ірлява та Чабанівка перетворилися на кіномайданчик для масштабного міжнародного проєкту з Родом Стайгером, Крістофером Пламмером та Орсоном Веллсом.
За кожною такою стрічкою є конкретна дорога, якою їхала знімальна група, конкретний вокзал, на якому чекали актори, люди, які допомагали зйомкам, місцеві мешканці, які раптом опинилися перед камерою, і пейзажі, які режисер побачив зовсім не так, як бачимо їх ми. І, мабуть, у цьому й полягає головна кінематографічна суперсила Закарпаття. Тут не обов’язково будувати декорації. Іноді достатньо просто знайти правильне місце.
