Більшість туристів їде до Середнього заради руїн старовинного замку, який уже багато років називають «замком тамплієрів». Проте справжня історична перлина цього закарпатського селища знаходиться не на пагорбі, а під землею. Саме тут з 1557 р. існує одна з найбільших і найстаріших систем винних підвалів України – місце, де колись зберігали тисячі бочок вина, яке потрапляло далеко за межі Закарпаття.
Журналісти «Баношу» простежили історію середнянських підвалів від XVI століття до сьогодення. Як виник один із головних виноробних центрів Закарпаття, чому саме тут століттями виробляли вино, що насправді пов’язує Середнє з тамплієрами та які секрети досі зберігають багатокілометрові підземелля – розповідаємо далі.
Чому саме Середнє стало винною столицею Закарпаття
Сьогодні Середнє невелике селище в Ужгородському районі, проте кілька століть тому це поселення мало зовсім інше значення. Виноград у цій місцевості вирощували ще в середньовіччі. Причиною стали не випадковість і не традиція, а сама природа. Середнє розташоване на південних схилах Вигорлат-Гутинського вулканічного хребта. Мільйони років тому тут діяли вулкани, які залишили після себе туфи, андезити та інші вулканічні породи. Саме вони сформували ґрунти, що добре утримують тепло, накопичують мінерали й забезпечують виноградній лозі умови, які винороби й сьогодні вважають майже ідеальними.
Не менш важливим був клімат. Карпати захищають цю частину Закарпаття від холодних північних вітрів, а теплі повітряні маси з Паннонської низовини створюють тривалий вегетаційний період. Поєднання м’яких зим, теплих літніх місяців і достатньої кількості сонця зробило околиці Середнього одним із найсприятливіших місць для виноградарства.
Велику роль відіграло й розташування поселення. Через Середнє проходили торговельні шляхи, що поєднували Угорське королівство з Галичиною, Польщею та землями на схід від Карпат. Вино було одним із найцінніших товарів, тому близькість до доріг давала місцевим землевласникам можливість швидко продавати свою продукцію далеко за межами регіону. Уже в пізньому середньовіччі закарпатські вина постачали до міст сучасної Словаччини, Угорщини, Польщі та Австрії.
У різні століття Середнє перебувало у володінні впливових шляхетських родів. Найбільший внесок у розвиток виноробства історики пов’язують із родиною Добо, яка володіла місцевими маєтками у XVI столітті. Саме з цим періодом дослідники пов’язують будівництво знаменитих винних підвалів. Біля одного з входів до комплексу досі зберігається кам’яна плита з датою 1557, яку вважають свідченням початку масштабного облаштування підземних льохів. Ця дата не означає, що виноробство виникло саме тоді, однак підтверджує, що вже в середині XVI століття воно було настільки розвиненим, що вимагало створення великого комплексу для витримки й зберігання вина.
Саме тоді Середнє почало формувати репутацію місця, де виробляли не просто місцеве вино, а продукцію, розраховану на широкий ринок. Для цього були потрібні не лише виноградники, а й величезні сховища, у яких напій міг роками дозрівати за сталої температури. Так з’явилися підвали, що згодом стали однією з найвідоміших історичних пам’яток Закарпаття.
Під землею на кілька сотень метрів
Якщо руїни Середнянського замку можна оглянути за кілька хвилин, то винні підвали відкривають зовсім інший бік історії селища. Саме цей підземний комплекс багато істориків називають головною історичною пам’яткою Середнього. Причина проста: він майже безперервно використовувався за своїм призначенням протягом кількох століть.
Підвали висічені у вулканічному туфі – м’якій, але дуже міцній породі, яка легко піддавалася обробці й водночас чудово зберігала форму. Саме завдяки цій особливості місцевої геології вдалося створити просторі галереї з високими склепіннями, здатні витримувати величезний тиск ґрунту без складних інженерних конструкцій.
На відміну від більшості звичайних льохів, середнянські підвали будували не для зберігання продуктів. Їх одразу проєктували як спеціалізовані винні сховища. Тут підтримується природна температура близько 10-12 °C протягом усього року, а вологість залишається високою незалежно від сезону. Саме такий мікроклімат ідеально підходить для витримки вина.
Комплекс складається з кількох великих галерей і численних бічних приміщень. За різними дослідженнями, загальна довжина підземель становить кілька сотень метрів. Частина ходів із часом була втрачена або засипана, тому сьогодні побачити можна далеко не весь історичний комплекс. Попри це, середнянські підвали залишаються одними з найбільших старовинних винних льохів України.
Особливу увагу дослідників привертають стіни підземель. За століття вони вкрилися товстим шаром темного грибка, який часто називають «винною пліснявою». Насправді це природний мікроорганізм, що живиться випарами спирту. Він не шкодить вину, а навпаки – є характерною ознакою старих винних льохів у багатьох виноробних регіонах Європи. Подібний наліт можна побачити у підвалах Токаю, Моравії чи французьких винних господарств.
У часи найбільшого розквіту місцевого виноробства в підвалах зберігали сотні дубових бочок. Вино тут не лише чекало на продаж, а й дозрівало, набуваючи смаку й аромату. Дубові бочки виготовляли місцеві бондарі, а їхній об’єм нерідко перевищував кілька тисяч літрів. Робота в підземеллях тривала майже безперервно: сюди звозили виноград із навколишніх пагорбів, доглядали за бочками, контролювали процес витримки та готували партії до відправлення торговими шляхами.
Сьогодні більшість відвідувачів дивується не стільки масштабам підвалів, скільки їхній атмосфері. Варто зробити кілька кроків усередину, і шум дороги миттєво зникає. Тут панують тиша, прохолода й легкий аромат дерева та каменю. Саме ця незмінність вражає найбільше: температура, запах і напівтемрява майже не змінилися за кілька століть. Саме через цю давнину й виникла одна з найвідоміших легенд Закарпаття. Багато туристів переконані, що винні підвали спорудили лицарі ордену тамплієрів. Ця історія звучить захопливо, але чи має вона під собою історичне підґрунтя?
Тамплієри, Павліни чи рід Добо? Де закінчується історія і починається легенда
Якщо запитати туристів, із чим у них асоціюється Середнє, більшість без вагань відповість: із тамплієрами. Саме ордену бідних лицарів Христа вже багато років приписують будівництво місцевого замку, а подекуди і знаменитих винних підвалів. Ця історія настільки популярна, що давно стала частиною туристичного образу селища. Проте історики закликають ставитися до неї значно обережніше.
Документальних доказів того, що винні підвали спорудили саме тамплієри, не існує. Більше того, навіть питання про сам Середнянський замок залишається предметом дискусій. У XIX–XX століттях чимало дослідників підтримували версію про присутність тут ордену тамплієрів у XIII столітті. Підставою для цього були архітектурні особливості донжона та окремі історичні згадки про діяльність ордену в Угорському королівстві. Однак сучасні медієвісти наголошують: жодного документа, який би прямо підтверджував перебування тамплієрів саме в Середньому або їхню участь у будівництві замку, досі не знайдено.
Ще менш обґрунтованою є версія про те, що саме тамплієри створили винні підвали. Археологічні та письмові джерела пов’язують їх появу вже з XVI століттям – часом, коли орден тамплієрів давно перестав існувати. Нагадаємо, його ліквідували ще на початку XIV століття. Натомість історичні документи значно впевненіше дозволяють говорити про інший період розвитку Середнього. У XVI столітті маєток належав впливовому угорському роду Добо. Саме з ним пов’язують масштабний розвиток місцевого виноробства та облаштування великих винних льохів.
Для більшості українців це прізвище майже нічого не говорить. Натомість в Угорщині Іштван Добо є національним героєм. Саме він у 1552 році очолив оборону Егерської фортеці, коли кількатисячний гарнізон кілька тижнів стримував наступ величезної османської армії. Ця перемога стала символом незламності угорців і назавжди вписала ім’я Добо в історію країни. Сьогодні його пам’ятники стоять у кількох містах, а головна площа Егера носить його ім’я.
Після тих подій Іштван Добо отримав від короля Фердинанда І Габсбурга значні земельні володіння, серед яких були й маєтності на території сучасного Закарпаття. До них входило і Середнє. Саме за правління роду Добо місцеве господарство почало активно розвиватися, а виноробство перетворилося на одну з головних галузей економіки.
Не варто думати, що Добо особисто займалися виробництвом вина. Як і більшість великих землевласників того часу, вони організовували роботу своїх маєтків через управителів, майстрів і селян. Проте саме вони вкладали кошти у розвиток виноградників, будівництво господарських споруд і створення інфраструктури, необхідної для виробництва та зберігання вина.
Для родини Добо вино було не лише продуктом, а й джерелом прибутку. Закарпатські землі мали вигідне розташування між Центральною та Східною Європою, а торговельні шляхи дозволяли постачати продукцію далеко за межі маєтків. Саме тому розвиток виноробства був стратегічно важливим: він приносив стабільний дохід і зміцнював економічне становище землевласників.
І хоча сам рід Добо володів Середнім відносно недовго в масштабах історії, саме цей період став переломним для селища. Якщо до того воно було одним із багатьох поселень Ужанщини, то після середини XVI століття поступово почало здобувати славу одного з головних виноробних центрів краю.
Існує ще одна версія, яка значно рідше потрапляє до туристичних буклетів. Частина істориків припускає, що до розвитку виноробства в Середньому могли бути причетні ченці ордену павлінів. Відомо, що цей орден активно займався господарством, виноградарством і виноробством у різних регіонах Угорського королівства. Проте й у цьому випадку говорити про беззаперечні докази не можна – письмових джерел, які б прямо підтверджували їхню участь у створенні саме середнянських підвалів, також немає.
Коли вино було стратегічним товаром: як Середнє заробляло на виноградниках
Сьогодні Закарпаття асоціюється з винними фестивалями, сімейними виноробнями та гастрономічним туризмом. Однак кілька століть тому вино було не елементом відпочинку, а одним із головних товарів, який приносив прибуток місцевим землевласникам. Для багатьох поселень воно мало таке ж значення, як сьогодні промисловість чи туризм.
Середнє стало одним із центрів цього ремесла не випадково. Виноградники займали схили навколишніх пагорбів, а кожна вдала осінь означала не лише добрий урожай, а й можливість продати вино далеко за межі краю. Закарпаття входило до складу Угорського королівства, а пізніше – інших держав Центральної Європи, тому місцеві винороби були частиною великого торговельного простору. Вино із Закарпаття потрапляло на ярмарки сучасної Угорщини, Словаччини, Польщі та Австрії.
Виробництво вина вимагало значно більшого, ніж просто виростити виноград. Після збору врожаю ягоди переробляли, сусло залишали для бродіння, а потім молоде вино перевозили до підвалів. Саме там починався найдовший етап – витримка. Вино могло дозрівати місяцями, а іноді й роками. Без підземних льохів із постійною температурою зробити це було практично неможливо.
У Середньому сформувалася ціла система професій, пов’язаних із виноробством. Поруч із виноградарями працювали бондарі, які виготовляли дубові бочки, теслі, каменярі, візники та купці. Виноробство було справою не окремої людини, а значної частини місцевої громади.
Дуб вважався найкращою деревиною для витримки вина, адже був міцним, добре тримав форму й водночас дозволяв напою «дихати» через пори. Саме завдяки цьому вино поступово змінювало свій смак і аромат.
Догляд за бочками був окремою професією. Їх регулярно оглядали, очищали, ремонтували й перевіряли, чи немає протікань. Якщо деревина пересихала або з’являлися тріщини, це могло призвести до втрати дорогоцінного вина. Тому в підвалах постійно працювали люди, які стежили за станом сховища.
Освітлення теж було зовсім іншим, ніж сьогодні. Підземелля освітлювали свічками або олійними лампами. Це створювало певну небезпеку, тому поводитися з відкритим вогнем потрібно було дуже обережно. Кам’яні проходи, прохолода й напівтемрява були звичною робочою атмосферою для кількох поколінь виноробів.
Важливо розуміти, що тодішні вина відрізнялися від сучасних. Сорти винограду змінювалися, технології вдосконалювалися, а багато рецептів не збереглися до наших днів. Проте вже тоді Закарпаття мало репутацію регіону, де виробляли якісне вино, а окремі місцевості, зокрема Середнє, вважалися особливо придатними для виноградарства.
Історію цього ремесла неодноразово переривали війни, зміни державних кордонів і політичних режимів. Особливо сильного удару галузь зазнала у ХХ столітті. Після приходу радянської влади приватне виноробство поступово було замінене великими державними господарствами. Частину старих виноградників викорчували, інші перепрофілювали, а традиції, які передавалися поколіннями, почали втрачатися.
Попри це, середнянські підвали не зникли. Вони пережили зміну імперій, світові війни та радянську епоху. Саме тому сьогодні вони є не просто туристичною локацією, а живим нагадуванням про час, коли невелике закарпатське селище було відоме далеко за своїми межами завдяки вину.
Що залишилося сьогодні: чи живуть середнянські підвали у XXI столітті
Попри свій поважний вік, середнянські винні підвали не стали музейною декорацією. Вони й досі залишаються частиною життя селища, хоча їхня роль уже зовсім інша, ніж кілька століть тому.
У XX столітті підземелля активно використовувалися державними виноробними підприємствами. Найбільш відомим із них був радгосп-завод «Леанка», продукція якого зналася далеко за межами Закарпаття. Саме в середнянських підвалах витримували марочні вина, а природний мікроклімат дозволяв обходитися без складних систем охолодження. Постійна температура й висока вологість залишалися головною перевагою цього місця навіть у часи сучасного промислового виробництва. Назву «Леанка» завод отримав на честь однойменного сорту винограду. Цей технічний сорт був виведений в Угорщині й добре прижився на Закарпатті.
Після розпаду Радянського Союзу виноробна галузь Закарпаття пережила непрості часи. Багато підприємств припинили роботу або суттєво скоротили виробництво. Це торкнулося й Середнього. Частина історичних приміщень перестала використовуватися, окремі галереї потребують реставрації, а сам комплекс уже не має того господарського значення, яке мав у XVI–XX століттях.
Втім, навіть сьогодні підвали не можна назвати покинутими. Частина приміщень використовується для зберігання вина, сюди приїжджають туристи, історики, краєзнавці та винороби. Для багатьох це можливість не лише побачити старовинні льохи, а й зрозуміти, наскільки тісно історія Закарпаття пов’язана з виноградом і вином.
Особливе враження справляє саме атмосфера. Тут майже не відчувається плин часу. Кам’яні склепіння, прохолодне повітря, товсті стіни й характерний запах дерева створюють відчуття, ніби за дверима підвалу залишилося XXI століття. Саме ця автентичність і є головною цінністю комплексу. Його не потрібно «відтворювати» чи стилізувати, він сам є частиною живої історії.
Разом із тим історики та краєзнавці неодноразово звертали увагу на необхідність подальшого збереження цієї пам’ятки. Підвали є не просто туристичною атракцією, а рідкісним прикладом спеціалізованої винної архітектури XVI століття, яка збереглася до наших днів.
Саме заради таких місць журналісти «Баношу» продовжують досліджувати Закарпаття. Адже історія краю живе у старих вулицях, маловідомих будівлях, покинутих промислових об’єктах, винних льохах і людських спогадах. І чим уважніше ми придивляємося до них сьогодні, тим більше шансів, що ці історії не зникнуть завтра.
