1 листопада на Закарпатті традиційно відвідують кладовища, впорядковують могили рідних, запалюють свічки та моляться за померлих. За цими звичаями стоїть багатовікова культура пам’яті, у якій поєдналися християнські традиції, родинні звичаї та давні народні вірування.
Про це розповіли на Facebook-сторінці Ужгородський замок, Краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького
Про особливості поховальної обрядовості Закарпаття свідчать етнографічні записи відомого дослідника Федора Потушняка, які зберігаються у фондах Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького. У своїх працях він описував звичаї рідного села Осій, обрядові дії та предмети, які супроводжували людину на останньому шляху.
У рукописі «Етнографічні матеріали з с. Осій» дослідник зафіксував місцеву назву кладовища — «тинитув», утворену від угорського слова temető. Один із цвинтарів розташовувався на пагорбі біля церкви й не мав огорожі.
Труну в Осої називали «деревище». Її виготовляли з дерева, надаючи характерної форми: ширшої біля голови та вужчої в ногах. Могильні хрести переважно були дерев’яними, хоча раніше на кладовищі стояли й кам’яні.
Особливості мало й оформлення поховань. На могилах садили дерева, тоді як квіти не були поширеними. Дитячі поховання прикрашали «пантликами» — стрічками та «шириночками» — хусточками.
Серп у поховальному обряді
Окреме дослідження Федора Потушняка присвячене використанню серпа під час поховання. У 1948 році в селі Осій Іршавського району етнограф став свідком незвичного звичаю: коли померлого вкладали до домовини, жінка поклала йому на живіт залізний серп.
Місцеві мешканці пояснили, що це робили, аби тіло небіжчика «не росло», тобто не розпухало після смерті. За спостереженнями дослідника, подібна традиція побутувала не лише в Осої, а й в інших населених пунктах Іршавщини та Закарпаття.
Потушняк розглядав цей звичай у контексті народних магічних уявлень та віри в захисні властивості залізних предметів. Серп у поховальному обряді мав не лише практичне, а й символічне значення, відображаючи світогляд тогочасних мешканців краю.
Весільний чепець для останнього прощання
Ще однією цікавою традицією було використання весільного чепця для поховання жінки. Такий головний убір мав особливе значення у традиційному вбранні бойкинь Воловеччини та Міжгірщини.
Чепець одягали під час весілля, а згодом зберігали протягом життя для поховання. Перед смертю жінки або перед похороном із нього зрізали кольорові стрічки, залишаючи лише чорні.
Таким чином, весільний головний убір символічно поєднував два важливі етапи жіночої долі — створення сім’ї та завершення земного життя.
Сьогодні деякі з цих звичаїв можуть здаватися незвичними, однак саме вони допомагають краще зрозуміти світогляд наших предків, їхнє ставлення до смерті та пам’яті.
Рукописи й машинописи Федора Потушняка, що зберігаються в музейних фондах, є цінними свідченнями життя закарпатських сіл. Завдяки його дослідженням вдалося зберегти відомості про традиції, які з часом змінилися або відійшли в минуле.
Підписуйтесь на нас у соцмережах: Фейсбук/Телеграм/Інстаграм/Тік-ток
