Луганщина на полотні Закарпаття: як переселенка Юлія Хацановська відтворює автентичні вишиванки рідного краю

Повномасштабна війна змусила Юлію Хацановську залишити рідну Старобільщину та починати життя спочатку в Ужгороді. Разом з домом за спиною залишилися родинні речі, спогади й частина культурної спадщини, яку тепер неможливо побачити наживо. Але є те, що можна зберегти й відтворити – традиційні сорочки Луганщини.

На Закарпатті Юлія досліджує старовинні орнаменти, вивчає особливості крою та техніки вишивки, відтворює автентичні строї й дарує сорочки людям у різних куточках України. Вона прагне, щоб про Луганщину говорили не лише в контексті окупації та війни, а й згадували її багату культуру, історію та традиції.

Журналісту «Баношу» Юлія розповіла про евакуацію зі Старобільщини, адаптацію в Ужгороді, пошуки інформації про луганське вбрання, незвичайні прикраси з дутого скла та намисто, яке стало для неї символом родинної спадщини. А ще пояснила, чому не хоче створювати музейну колекцію сорочок, а мріє, щоб їх носили й передавали наступним поколінням.

Розкажіть трохи про своє життя до повномасштабного вторгнення. Де ви мешкали та чим займалися?

Я жила в Луганській області, на Старобільщині. Це приблизно за 100 кілометрів від Луганська і за 60 кілометрів від Сіверськодонецька. Навчалася в аграрному університеті, а потім працювала в Чмирівській громаді. Виховувала доньку, мала друзів, родину і жила своє прекрасне життя, як і більшість наших луганців та луганок.

Коли ви вирішили виїжджати, Старобільщина вже була під окупацією?

Нас окупували доволі швидко, буквально за пару днів. Наскільки я пам’ятаю, у постанові зазначено, що наша територія перебувала під окупацією з 26 лютого 2022. Але фактично вже наступного дня вулицями їздили російські танки.

Це були одні з найстрашніших днів: вибухи, загальне нерозуміння ситуації. Ми сподівалися виїхати в перший же день. Швидко зібрали речі, дитину, собаку, але, покружлявши містом, побачили величезні затори на заправках. Водії розверталися і їхали геть, бо бензину вже не було. У мене залишалося лише пів бака пального. Я розуміла, що наприкінці лютого можу опинитися десь у полі з дитиною, без пального і навіть без розуміння, в якому напрямку рухатися. З новин було відомо про наступ на Харківщині, Донеччині – російські війська заходили з різних боків. Куди їхати, було незрозуміло. Тому ми вирішили перечекати вдома. Можливо, на це вплинув і попередній досвід 2014 року. Наша Старобільщина тоді не була окупована, хоча російські війська заходили в Сіверськодонецьк, Попасну, Лисичанськ. Згодом їх вдалося відтіснити. Напевно, всі сподівалися, що цього разу буде так само: як швидко почалася окупація, так швидко й завершиться. Потім чекали на перемовини, сподівалися, що дипломати зможуть домовитися і все владнається. Але цього не сталося. Ми дочекалися, поки в місто завезли пальне, і тоді виїхали. Собака вже їла котячий корм, а ми їхали на російському бензині.

Чому для евакуації обрали саме Ужгород?

По-перше, я вже бувала в Ужгороді, і мені це місто дуже подобалося. Воно має багатогранну історію, цікаву архітектуру. Тут можна навчатися, розвиватися, відкривати для себе щось нове. Мені подобається, що місто невелике. Я не дуже люблю великі обласні центри. Дніпро, наприклад, для мене занадто галасливий, великий і помпезний.

Старобільськ у нас теж був компактним, затишним містом. Його навіть називали китаймістом, бо багато людей пересувалися велосипедами. Через наше місто текла річка, і тут, в Ужгороді, теж є річка. Мабуть, саме тому я відчула певну спорідненість із цим містом.

По-друге, хотілося бути якомога далі від того, що відбувалося. Якщо вже залишаєш усе – родину, домівку – заради того, щоб дитина могла зростати й розвиватися в іншому просторі, хочеться забезпечити їй максимальну безпеку.

До того ж на той момент в Ужгороді вже були мої друзі з Луганщини. Вони виїхали ще після окупації Луганська у 2014 році, певний час жили в Дніпрі, а потім переїхали сюди. Ми їхали саме до них, розуміючи, що принаймні матимемо де переночувати, перевести подих і почати шукати житло.

Яким запам’ятався шлях до Закарпаття?

Якщо чесно, перших позитивних вражень від Закарпаття я майже не пам’ятаю. Коли ми приїхали, я була в такому стані прострації. Вдома не було зв’язку, інтернету, ми не розуміли, що відбувається з людьми, які залишилися. Ми виїжджали колоною автомобілів разом з працівниками ДСНС. Їм на роботі сказали, що наступного дня вони мають підписати контракт і вступити до російських структур. Вони відповіли, що подумають, але, звісно, наступного дня ніхто на роботу не повернувся. Зібралися ті, хто хотів і наважився виїхати. На шляху було багато російських блокпостів, доводилося об’їжджати їх полями. Ми виїжджали повз зруйновані мости. Коли нарешті дісталися підконтрольної Україні території, побачили український блокпост з написом «Русский военный корабль…». Там наші військові підказали, куди їхати далі, адже ні вказівників, ні інтернету в нас не було.

Ми зупинилися в маленькому селі на Донеччині. Навколо були невеличкі будинки, собаки, півні, майже не видно людей. І водночас було чути вибухи – саме тоді обстрілювали Сіверськодонецьк і Слов’янськ. Усі вийшли з автомобілів: хтось їхав із дітьми, хтось із домашніми тваринами, хтось із літніми батьками. Треба було просто перевести подих, розім’ятися, усвідомити, що ми вже на підконтрольній Україні території. Тоді мій брат сказав фразу, яку я пам’ятатиму все життя: «Подивіться, тут і повітря інакше, тут свободою пахне». Це було дуже щемко. До Ужгорода ми дісталися за три дні. Дорога була важкою: рано-вранці виїжджали, щойно відкривалися блокпости, і їхали до того часу, поки нас пропускали далі.

Як вас прийняв Ужгород? Чи виникали труднощі з адаптацією?

Найперше ми почали шукати житло. Телефонували рієлторам, писали в різні групи у Facebook, Viber. Одна з рієлторок, до якої ми звернулися, на той момент фізично не могла нами займатися – людей було дуже багато. Але вона підготувала невеликий гайд із порадами: де можна самостійно шукати житло, куди звертатися, якщо немає де переночувати. Тоді людей приймали в школах, спортивних залах, релігійних громадах. Можна було хоча б отримати чай, бутерброд, переночувати й вирішити, що робити далі.

Згодом ми познайомилися ближче з цією рієлторкою – Галиною Бучко з агенції нерухомості «Парадайз». Саме завдяки її короткому гайду я змогла знайти житло самостійно. Мені запам’яталося, як вона пояснювала, що розуміла: не може допомогти всім особисто, але хотіла зробити максимум, аби люди отримали необхідну підтримку. Для мене це була одна з перших таких історій вдячності.

Ще одним важливим питанням була освіта доньки. На той момент вона навчалася в десятому класі. Ми ще не знали, де знайдемо квартиру, тому було складно обирати школу за місцем проживання. Для мене якість освіти була дуже важливою: хотілося, щоб дитина мала можливість продовжити якісне навчання за українською програмою. Я знайшла контакти представників відділу освіти через YouControl, зателефонувала, пояснила ситуацію. Мені одразу надіслали анкету, у якій потрібно було вказати клас і попередній досвід навчання дитини. Нам запропонували 19-ту школу. Згодом виявилося, що й житло ми знайшли зовсім поруч з нею.

Перший рік донька завершувала навчання онлайн. Ми також приходили до школи підтримувати людей, які там мешкали як переселенці: пекли піцу, приносили смаколики, намагалися допомагати тим, хто опинився в подібній ситуації, як і ми.

Доньці дуже подобалося навчатися. Вона знайшла друзів, не було проблем із булінгом чи адаптацією. Єдине – вона відмовилася танцювати випускний вальс. Сказала, що або танцюватиме його вдома, на рідному шкільному подвір’ї, або не танцюватиме взагалі. Тож ми залишилися без випускного вальсу, але закінчили школу. Зараз донька навчається в УжНУ, майбутня менеджерка.

А я тут знайшла багато чудових, творчих і патріотичних людей. Моя бульбашка дуже кольорова, різноманітна й цікава. Жодного разу я не пошкодувала про свій вибір і не думала про переїзд до іншого міста. Не знаю, як складеться моє подальше життя і що буде завтра. Але сьогодні я щиро вдячна Ужгороду.

Як у вашому житті з’явилася вишивка?

Вишивка була в моєму житті завжди. Моя бабуся дуже гарно вишивала, у неї були рушники на іконах. Вона розповідала, як вишивала сама і як це робили її рідні. Її доньки також гарно вишивали.

Бабусині рушники я передала до шкільного музею. На той момент боялася, що не зможу забезпечити їм належні умови зберігання. Це органічні матеріали, тканина потребує певних знань та вмінь, щоб зберегти її в хорошому стані.

Я займалася вишиванням ще зі школи, а вже дорослою створювала різні речі: рушник для доньки після її народження, фотопортрети хрестиком для друзів, ікони бісером, подушки. А от задумуватися над вишитими сорочками почала безпосередньо перед повномасштабним вторгненням.

Що саме зацікавило вас у традиційних сорочках Луганщини?

Мені дуже прикро, що, проживши все життя на Луганщині, я навіть не знала про існування такого прекрасного музею, як Новопсковський краєзнавчий музей. Зараз це краєзнавчий музей Новопсковської селищної ради. Там була зібрана колекція автентичного одягу Новоайдарщини: сорочки, керсетки, сарафани, пояси, гамани. Спочатку це були просто музейні експонати, розміщені на манекенах або в експозиції. Але після того, як до музею звернулися учасники проєкту «Музей закрито на ремонт», простір змінився. Вони облаштували окрему кімнату, поставили манекени, одягнули їх у традиційні строї, зробили постаменти й гарне освітлення. Колекція буквально заграла іншими барвами. Люди почали звертати на неї увагу, приходити до музею, про неї стали писати в новинах. Мені теж захотілося побачити все на власні очі. Ми кілька разів намагалися заїхати туди, але не виходило – була погана дорога. Тоді я знайшла в соцмережах одну зі співробітниць музею. Ми познайомилися, вона погодилася провести мені особисту екскурсію, розповіла про сорочку, яку я хотіла відтворити, дала певні поради. Я навіть склала собі невеликий туристичний маршрут: хотіла відвідати музей, побачити кам’яну бабу в одному з населених пунктів. Але настала зима, ми вирішили відкласти поїздку до теплішої пори. А потім почалася окупація.

Тож відтворити ту сорочку мені вдалося вже тут, на Закарпатті. Перша сорочка, яку я замовила в кравчині перед повномасштабним вторгненням, так і залишилася там. Вона мала бути офісного типу, біла з чорною вишивкою, із суворим комірцем. Можливо, десь і досі чекає на мене, а можливо, вже й ні.

Чи відчуваєте, що традиції Луганщини недостатньо представлені в українському культурному просторі?

Я дуже вдячна етнологу Володимиру Щибрі, письменниці, кураторці культурних проєктів Лесі Воронюк та засновнику майстерні «ВидимоНевидимо» Андрію Паславському за те, що вони змогли придумати, знайти фінансування й видати книгу «Вишиті сорочки Луганщини». Це дало новий поштовх до вивчення та популяризації наших сорочок.

У виданні представлено близько сотні сорочок із фондів Національного музею народної архітектури та побуту України поблизу Пирогова. Є фотографії, а для деяких сорочок – навіть схеми крою та вишивки, короткі описи: коли й ким вони були створені, з яких матеріалів, якими техніками виконані. Це дало цим речам нове життя й можливість відтворювати їх. Наприклад, є сорочки з Білокуракинщини, виконані білим по білому, з характерними дрібними елементами. Є візерунки, які нагадують кульбабки або солов’їні вічка. Їх виконували різними швами, і вони дуже впізнавані. Є майстерні та дизайнери, які відтворюють луганські сорочки. Це важливо, бо люди, які самі не вміють вишивати, але хочуть носити щось із прив’язкою до свого регіону, можуть придбати такі речі.

Чи достатньо Луганщина представлена в культурному просторі? Думаю, ні. Для мене достатньо ніколи не буде. Мені хочеться розповідати про свій рідний регіон годинами, і це не втомлює. Хочеться, щоб він звучав позитивно. На жаль, зараз багато новин про Луганщину пов’язані з важкими подіями: втратою територій, боями, окупацією, судовими справами. Хочеться більше позитивних історій, щоб люди пам’ятали: Луганщина – це окрема область зі своєю культурою, традиціями та історією. Її не варто сприймати лише як частину якогось узагальненого образу Донбасу.

Я дуже пишаюся, коли з’являються проєкти, які популяризують наші орнаменти. Наприклад, була колаборація з київською компанією Kleynod, яка виготовляє годинники: вони створили лімітовану серію з луганськими візерунками на циферблатах. Є також прикраси й свічки з ароматами, присвяченими Луганщині та степу. Це все допомагає говорити про наш край. Хочеться, щоб про нього частіше згадували не лише в контексті війни.

Де ви шукаєте інформацію про старовинні сорочки Луганщини?

Насамперед це книги, зокрема «Вишиті сорочки Луганщини», видання про Луганщину, матеріали музеїв. Є світлиця на Новоайдарщині, є музейні сторінки, де збереглися фотографії та інформація про традиційний побут. Свого часу громада придбала стару хату й не стала її руйнувати. Усередину принесли предмети побуту та інтер’єру, характерні для XIX–XX століть. Це було дуже цікаво: ти заходиш не в нове приміщення, а в стару хату, де відтворено середовище, у якому колись жили люди. Навіть підлога була встелена травами. Такі місця дають можливість побачити, як усе було влаштовано, і знайти деталі, які можна використати для дослідження.

Також читаю етнографічні праці, шукаю матеріали експедицій, які проводилися на нашому краї. На жаль, частина досліджень була опублікована російською мовою, а багато матеріалів залишилися на тимчасово окупованих територіях. Тому зараз доводиться збирати інформацію з різних джерел і закривати прогалини.

Я також готую облікову картку для внесення наших сорочок до переліку елементів нематеріальної культурної спадщини області. Сподіваюся, що найближчим часом відбудеться засідання і ми отримаємо позитивний висновок.

Крім того, працюю над невеликим випуском путівничка про буденну сорочку Новоайдарщини. Хочу розповісти не тільки про саму сорочку, а й про історичний контекст місцевості, де вона побутувала. Адже адміністративні межі районів змінювалися, але традиції, які існували на цій території, мають свою історію.

Ви вже відтворили чимало сорочок. Як працюєте над кожною з них?

Мені важливо не просто знайти старовинну сорочку, повторити орнамент і зробити схему. Хочеться розповісти про неї в контексті життя людей, які її носили: які традиції існували, що відбувалося навколо, чому сорочку створювали саме так. Я знайшла опис однієї сорочки, підготувала матеріал і відтворила її. Хотілося додати до розповіді певні традиції, щоб це була не просто фотографія старовинного й сучасного виробу.

Для мене важливо пояснити, що сорочка була частиною повсякденного життя. У деяких країнах традиційний одяг зараз більше сприймають як музейний експонат, законсервовану традицію. А в Україні люди й сьогодні носять вишиті сорочки щодня: хтось одягає її на конференцію, хтось просто виходить із дому, бо гарний настрій і світить сонце. Я особисто відчуваю в сорочці певну силу. Наче й постава стає рівнішою, і спина випрямляється, і настрій змінюється. Я навіть перепитувала знайомих, чи тільки мені так здається. Вони сміялися, але погоджувалися, що в цьому є щось особливе.

Коли я працювала над матеріалом про буденну сорочку, знайшла запис етнографічної експедиції на Новоайдарщині. Там старші жінки співали гуртову тужливу пісню про доньку, яка вийшла заміж і розповідає про важке життя в чужій родині. Вона не може прямо сказати матері про свої проблеми, тому звертається до неї через образ сірого птаха. Ця пісня допомогла мені зрозуміти, чому святкові й буденні сорочки так відрізнялися. Святкова сорочка була білою, пишно оздобленою, а буденна часто мала сірувато-коричневий колір і мінімум вишивки. Її носили під час важкої повсякденної праці: доглядали дітей, поралися біля печі, працювали в господарстві та в полі. Не завжди вистачало часу, щоб прати й вибілювати тканину, як це робили зі святковим одягом. Знайти цю пісню, зіставити її з традицією сорочки, перевірити інформацію за різними джерелами – на це пішло близько двох тижнів. Довелося переглянути книжки, зокрема видання ще 1870-х років. Просто сфотографувати сорочку, подати схему й опис – цього мені недостатньо. Цікаво, які емоції стоять за нею, з чим пов’язана певна традиція і чому люди робили саме так. Хочеться дійти до відповіді на п’яте «чому».

Дуже чекаю, коли зможу завершити цей матеріал і видати путівничок. Мені допомагає чудова експертка з безбар’єрності, і ми хочемо зробити його доступним, зокрема для людей, які не бачать або мають порушення зору.

Скільки часу потрібно, щоб створити одну сорочку? Як відбувається цей процес?

Усе дуже умовно, неможливо точно передбачити терміни. По-перше, я жінка, по-друге, мама, подруга, працівниця. У нас жінки зазвичай мають багато ролей. Вишивка – одна з важливих для мене, але не перша. Є друзі, робота, дитина. Я намагаюся жити тут і зараз, а вишивка для мене – це хобі, спосіб розслабитися.

Чоловічі сорочки зазвичай вишиваються швидше. У них простіші техніки, а пошиття я віддаю кравчині. Найшвидше чоловічу сорочку я зробила приблизно за два тижні. Це була сорочка для пораненого захисника. Мій друг-волонтер разом зі знайомими організовував акцію, під час якої в Ужгороді мали подарувати вишиті сорочки пораненим військовим. Інформація дійшла до мене досить пізно, і часу залишалося зовсім мало. Друг зателефонував і запитав, чи хочу долучитися. Звісно, я погодилася. Увечері він привіз тканину, яка була вдома. Ми не знали, для кого саме буде сорочка, не мали конкретних мірок, тому все робили приблизно, щоб потім можна було підібрати її комусь із захисників. Я вирішила вишивати білим по білому за книгою Лідії Бебешко. У мене якраз були білі нитки й відріз тканини. Коли завершила вишивку, звернулася до кравчині.

Мені дуже допомогла Вікторія Співак – співзасновниця закарпатської студії традиційної вишивки «Косиця». Вона одна з моїх натхненниць і людей, до яких я звертаюся за порадою. Якщо не знаю, як виконати певний шов або правильно скроїти сорочку, завжди можу їй написати. Віка та інші дівчата зі студії дуже фахові, професійні й щиро люблять свою справу. Вони постійно мене підтримували, заохочували розвиватися. Саме завдяки цій підтримці я за роки життя на Закарпатті стала членкинею Національної спілки майстрів народного мистецтва України.

Сорочку вдалося вчасно пошити, і вона дісталася захиснику з Полтавщини. Білий колір вишивки був дуже близьким до традиції його регіону. За розміром вона йому також підійшла. До того він ніколи не мав вишитої сорочки. Пізніше дізналися, що його перевезли на лікування до Франції. До цього він був у досить важкому стані, і лікарі побоювалися, чи перенесе він транспортування. Коли його побачили у вишиванці, дівчата, які допомагали пораненим у лікарні, пожартували, що тепер він справжній красень і якась француженка його забере. Я відповіла, що тоді вишиємо йому сорочку до пари. Головне, щоб він був здоровий і щасливий.

Які особливості має луганська вишивка? Чим вона відрізняється від традицій інших регіонів, зокрема Закарпаття?

Цікаво, що для мене луганська й закарпатська вишивки виявилися дещо схожими. Можливо, тому, що зараз я живу тут і багато спілкуюся з місцевими майстринями. Неможливо не перейматися їхньою справою і не вчитися в них.

Якщо говорити про традиційні луганські сорочки до поширення так званого брокарівського періоду, то вони мали свої характерні особливості. Брокарівські орнаменти згодом стали дуже популярними й поступово витісняли місцеві взори. Наші сорочки переважно шили з конопляного полотна, використовували також лляне. Люди самі вирощували рослини, обробляли їх, пряли нитки й ткали. Дуже цікавою була техніка з’єднання деталей. Наприклад, використовували чернігівський шляшок – це фактично в’язання голкою. Спочатку створювали такі стовпчики, а потім у певній геометричній послідовності заповнювали їх нитками іншого кольору. Найчастіше сам шляшок був білим, а заповнення – червоним і синім або червоним і чорним. Деталі сорочки також з’єднували поліським або полтавським черв’ячком. Вони відрізнялися шириною та кроком, могли виконуватися нитками різних кольорів. За кольорами переважали червоно-сині й білі поєднання. Пізніше з’явилися червоно-чорні. До речі, червоно-сині кольори були поширені й на Закарпатті.

Орнаменти також мали свої особливості. На плечових вставках, або уставках, зазвичай був геометричний орнамент, а на рукавах – рослинний. Це могли бути візерунки, схожі на бруньки, родинне дерево або дерево життя. Зустрічалися й мотиви «сосонки». На чоловічих сорочках Слобожанщини, зокрема Харківщини, були поширені дуби, жолуді та листя.

Ще одна цікава особливість – розташування вишивки. Жіночі сорочки Луганщини спереду часто були оздоблені значно скромніше, ніж закарпатські. Могли вишивати комірець, робити невелике оздоблення по брижах, але основна увага приділялася рукавам. Це пов’язано і з кроєм. Спереду був досить глибокий виріз, щоб жінка могла годувати дитину. Горловину збирали брижками, а комірець оздоблювали невеликою вишивкою. Натомість рукави могли бути пишно орнаментовані. Особливо цікаво виглядали сорочки зі спини. Там, де з’єднувалися рукав і основна частина сорочки, використовували різні техніки, а поруч розміщували геометричні або рослинні візерунки. Коли жінка поверталася, саме ця частина сорочки привертала увагу. Я помітила, що на Закарпатті теж є сорочки, де вишивка підкреслює лінію з’єднання рукава. Техніки інші, але сам принцип цікавий.

Одного разу я відтворювала сорочку з Новоайдарщини, а також сорочку зі «Старого Села» в Колочаві. В останній було вирізування із заповненням, схожим на цеглинки. Така техніка трапляється дуже рідко. Я спеціально звернулася до майстринь «Косиці», бо раніше такого не бачила. Ми довго розбиралися, як саме виконати цей елемент, щоб він максимально відповідав оригіналу.

Було дивно й водночас дуже цікаво побачити, що сорочки з Луганщини та Закарпаття мають спільну техніку, яку ми поки не зустрічали в інших досліджених зразках. Чому так сталося, як ця техніка потрапила з одного регіону до іншого – питання поки відкрите. У цьому допомагають етнографічні видання, зокрема томи енциклопедії про традиційний одяг українців. Там зібрані свідчення людей, які розповідали, як одягалися їхні батьки, де брали тканину й нитки, як вишивали, що відбувалося на вечорницях.

На жаль, через репресії та заборони української культури багато матеріалів про Луганщину залишилися недоступними або були опубліковані російською мовою. Частина етнографічних досліджень і музейних колекцій зараз перебуває на окупованих територіях. Через це є великі прогалини, які доводиться заповнювати за допомогою загальноукраїнських досліджень та збережених матеріалів.

Для мене відкриттям стала й книга про Голодомор 1932–1933 років, у якій є інформація про наші території. Нещодавно я познайомилася з людьми з Харківщини, які дуже здивувалися, що на Луганщині теж були вишиті сорочки. Вони були, є і будуть – завдяки тому, що ми не даємо про них забувати. Навіть якщо частина спадщини залишилася в окупації, деякі речі збереглися в музеях, приватних колекціях, на фотографіях. Їх можна досліджувати й відтворювати.

Є й дуже важкі сторінки цієї історії. Зафіксовані свідчення про те, як жінки з Луганщини продавали сорочки у Воронежі за миску пшона, щоб урятувати родину під час голоду. Сьогодні ми купуємо тканину й нитки, а раніше треба було виростити коноплі чи льон, обробити їх, спрясти нитки, виткати полотно, викроїти, пошити й лише тоді вишивати. Це була величезна праця, за яку іноді отримували тільки миску зерна.

Чи є серед відтворених вами сорочок та, яка має особливе значення?

Насправді всі вони для мене особливі. Я навіть кажу, що сорочка обирає людину, а не людина сорочку. Єдина сорочка, власниця якої сама обрала її для себе – це сорочка для моєї близької знайомої з Луганщини, з Новопсковщини, теперішньої Айдарщини. Ми давно спілкуємося, підтримуємо одна одну. Вона теж переселенка. Коли ми були в Пирогові на презентації книги «Вишиті сорочки Луганщини», вона сказала, що зрозуміла: у неї немає власної вишитої сорочки саме з рідного краю. Я запропонувала їй обрати одну з тих, які можна відтворити. Вона вибрала, і я досить довго працювала над цією сорочкою: потрібно було розібратися з певними техніками, пройти додаткові майстер-класи. Але тепер вона має саме ту сорочку, яку хотіла, і дуже щаслива.

У мене навіть є нотатник із переліком сорочок, які я хочу зробити й кому подарувати. Здебільшого я дарую їх друзям, знайомим, людям, які можуть стати амбасадорами нашого краю. Віка Співак навіть узяла з мене слово, що щороку я вишиватиму хоча б одну сорочку для себе. Бо зазвичай усі вони розходяться до інших людей.

А чи є у вас сорочка, яку ви відчуваєте як свою, особисту?

Мабуть, такою стала моя закарпатська сорочка. Віка Співак подарувала мені можливість відтворити її, і я обрала сорочку із Синевирщини. Мені дуже подобається її оздоблення: вишивка по брижах на рукавах, самі рукави з вирізуванням. А між грудьми, у районі сонячного сплетіння, є маленька квіточка, яку називають душею. Наші пращури вірили, що символ у цьому місці може захищати людину. Цікаво, що вже після того, як я вишила сорочку, Віка розповіла мені, звідки вона походить. Виявилося, що це Синевирщина. Для мене ця місцевість дуже важлива.

Я долучаюся до волонтерів «Чисто.Де», які прибирають береги Вільшанського водосховища в Колочаві. Це місце стало для мене місцем спокою і сили. Коли внутрішня батарейка зовсім сідає, я приїжджаю туди, гуляю лісом і просто дихаю. Там відновлююся. Тому ця сорочка для мене особлива. Це, мабуть, перший випадок, коли я справді відчула, що сорочка обрала мене, а не я її.

Є ще одна цікава деталь, пов’язана з луганськими сорочками. Зафіксовані свідчення про те, що наші пращури вірили в захисну силу легкої асиметрії – вважали, що вона може вберегти від зурочення та лихого ока. На старовинних сорочках іноді справді помітна асиметрія. Звісно, не завжди можна точно сказати, чи це було зроблено навмисно, чи сталося через неуважність майстрині. Навіть зараз, коли ми маємо схеми, хороше освітлення й матеріали, можемо припуститися помилки. Дві сорочки, створені вручну, ніколи не будуть абсолютно однаковими. Це жива ручна праця, а не машинне виробництво.

На наших сорочках асиметрія зустрічається доволі часто, особливо в місцях переходу, де оздоблювали уставку з рукавом. Є припущення, що таким чином жінки хотіли прикрити певні недоліки або навмисно порушували симетрію, аби захиститися від зурочення. Можливо, хтось це вигадав, а можливо, люди справді вірили, що якщо зробити певний перехід саме так і саме в цьому місці, то лихе око не зашкодить.

На наших сорочках там часто можна побачити своєрідні кутики. Мені вони трохи нагадують ріжки або рослинки. У них чергуються червоні й сині кольори: наприклад, дві червоні смужки, три сині, потім п’ять червоних і одна синя. Я колись намагалася все це порахувати, щоб відтворити максимально точно. Але зрозуміла, що зробити це надзвичайно складно. Тому вирішила не зациклюватися на підрахунку кожної ниточки, а зосередитися на загальному відтворенні візерунка.

Ви також долучаєтеся до ініціативи з вишивання маленьких сорочечок для новонароджених. Що для вас означає цей проєкт?

Це моя любов! Одна з наймиліших ініціатив, до яких я долучаюся. Цього року я вперше змогла потрапити до пологового будинку разом із дівчатами з «Косиці». Ми дарували сорочечки діткам, які народилися в Ужгороді. Цю ініціативу проводять уже, здається, сьомий рік поспіль до Дня Незалежності України. Маленькі вишиті сорочки отримують новонароджені в нашому пологовому будинку.

Цього року серед батьків були й переселенці з Харкова. Коли ми прийшли привітати їх і подарувати сорочечку, вони спочатку розгубилися: мовляв, ми ВПО, ми тут не місцеві. Я посміялася й відповіла, що сама теж переселенка, але ж дитина народилася тут, в Ужгороді, тож ми прийшли її привітати. Батьки були дуже зворушені. Це настільки чуттєво й прекрасно, що важко передати словами.

Є ще одна ініціатива до Дня вишиванки. Її реалізують луганці спільно з представницями Донеччини, але цього разу сорочечки дарують новонародженим закарпатцям. Не лише в Ужгороді, а й в інших містах, де є пологові будинки. Цього року я не змогла бути присутньою, бо ми їздили до Словаччини й проводили там майстер-класи з вишивки. Але мені розповіли одну історію. Приїхав військовий на народження дитини – саме тоді йому дали відпустку. Дружина відпочивала після пологів, тож сорочечку подарували йому. Він узяв її в руки й розплакався. Плакали й ті, хто вручав подарунок. У такі моменти розумієш, що все це недаремно. Наші найменші українці й україночки можуть одразу отримати свою першу вишиту сорочечку. І це дуже важливо.

У мене тут є друзі-закарпатці, які за ці роки встигли й познайомитися з нами, і створити сім’ю, і народити дитину. Коли їхня донечка з’явилася на світ, я вишила для неї маленьку луганську сорочечку. Дитина народилася трохи раніше, тому я доробляла її вночі. Потім дівчинку навіть охрестили в цій сорочечці. Вона вже виросла, і цього року я вишила для неї нову – тепер закарпатську. Діти дуже швидко ростуть, час минає непомітно. Хочеться якомога більше встигнути й залишити після себе якомога більше таких гарних, яскравих речей, які доповнюють культуру обох моїх областей. Адже Закарпаття за ці роки стало для мене дуже рідним.

Цього року ви посіли третє місце на конкурсі з відтворення автентичного українського костюма. Що для вас означала ця відзнака?

Про конкурс мені розповіли дівчата з «Косиці», і я вирішила податися. Для мене було важливо, щоб Луганщина прозвучала. Ми вже говорили, що наш регіон не так часто з’являється в новинах, а якщо й з’являється, то переважно через окупацію та війну. Дуже важко говорити про щось позитивне, коли значна частина території окупована. Мені хотілося показати, що на Луганщині були не менш прекрасні строї та сорочки, ніж в інших регіонах України.

Це був доволі великий виклик. Інші учасниці мали досвід участі в таких заходах, дехто вже не перший рік представляв свої регіони, хтось мав підтримку етностудій. Моєю головною підтримкою стали Вікторія Співак і Валентина Васильєва – харків’янка, яка зараз живе в Ужгороді та виготовляє прикраси. За умовами конкурсу потрібно було представити повний традиційний стрій: головний убір, прикраси, сорочку, верхній одяг – керсетку чи жупан залежно від регіону, спідницю, пояс і взуття. Вікторія пошила мені керсетку та спідницю. Ми довго підбирали матеріали, шукали, як краще розкроїти й зробити все максимально наближеним до автентичного вигляду. Це було непросто, адже ми не можемо просто прийти до музею на Луганщині, роздивитися експонати, поспілкуватися з музейниками й дослідити одяг наживо.

Частина сорочок, вивезених із тимчасово окупованих територій, зберігається у фондосховищах і не представлена в постійних експозиціях. Є також музейні колекції, до яких відвідувачам не завжди можна підійти достатньо близько, щоб роздивитися всі деталі. Одне з місць, де можна детальніше побачити традиційний побут Луганщини – музейний простір «Старе українське село» неподалік Києва. Там є хата, перевезена з Луганщини, предмети побуту, глечики, скриня, рушники й сорочки.

Тож ми працювали з фотографіями, книжками та доступними матеріалами. Сорочку я вишивала сама, керсетку й спідницю пошила Вікторія, а гаман для строю зробила Валентина. Пояс ми навіть виткали на волонтерському ярмарку. Для цього використовували бердечко – спеціальне пристосування для ручного ткання. Воно нагадує невелику дощечку з отворами, через які протягують нитки. Це зручна альтернатива великому ткацькому верстату, особливо коли живеш у невеликій орендованій квартирі.

Спочатку ми придбали дерев’яне бердечко, але воно майже одразу тріснуло. Тоді звернулися до Сергія, який на волонтерських ярмарках друкує на 3D-принтері різні речі, зокрема дитячі іграшки. Він виготовив для нас пластикове пристосування, яким можна користуватися й надалі.

Прикраси також відтворювала Валентина. Ми хотіли максимально точно передати особливості луганського строю. Наприклад, серед традиційних прикрас були лускавки – невеликі кольорові намистини з дутого скла. Вони нагадують маленькі скляні кульки. Я пам’ятаю, як бабуся прикрашала ними ялинку, і колись навіть не здогадувалася, що такі прикраси були частиною традиційного жіночого вбрання. Виявилося, що їх виготовляли на невеликій фабриці в Чехії. Вони коштували дешевше, ніж коралі та інші коштовні прикраси, але все одно були не надто дешевими. Ми знайшли фабрику, яка досі виготовляє такі намистини. Друзі з Чехії допомогли передати їх нам.

На старих фотографіях Луганщини, зокрема після Голодомору, можна побачити жінок, які носять багато лускавок, але мають небагато інших прикрас. Хоча є музейні експонати й свідчення, що в нашому регіоні носили також коралі, дукачі та інші прикраси. Це пов’язано з трагічною історією голоду й торгсінів. Люди продавали все, що могли обміняти на їжу: хрестики, коштовності, родинні речі. Лускавки ж не мали такої цінності, до того ж були крихкими: їх легко було розбити під час транспортування. Тому вони й залишилися на багатьох фотографіях як одна з небагатьох прикрас.

Валентина також відтворила для мене намисто з дукачами. Ми трохи стилізували його, адже на Закарпатті використовували австрійські монети, а на Луганщині – російські. Хотілося зберегти характер прикраси, але водночас передати саме нашу регіональну особливість. Окремо для мене важливо, що частину елементів прикрас відливали з латуні, використовуючи відстріляні гільзи. Наш скульптор Ян-Павло Роман працював над ними, а гільзи передавали військові з територій, де тривають запеклі бої. Це має для мене особливий сенс. З одного боку, частину прикрас можна продавати, а кошти спрямовувати на донати. З іншого хочеться, щоб матеріал, який є свідченням руйнування, перетворювався на щось прекрасне. Щоб після війни в нашій землі залишалося якомога менше таких слідів, а ми могли переробити те, що несе розруху, на те, що створює красу.

Я дуже вдячна Яну й Валентині за цю колаборацію. Для мене це намисто стало своєрідним родинним спадком – тим, що я зможу передати далі. У англійців є вислів old money – старі гроші. Він пов’язаний із родинами, які передають із покоління в покоління прикраси, майно, статки. А нам, переселенцям, часто передавати нічого. Усе, що було нажите, залишилося вдома. Мій будинок продали без мене. І ось тобі сорок років, а ти знову починаєш життя з чистого аркуша. Хтось із моїх знайомих уже вдруге починає все спочатку, у когось батьки переживають це втретє. Тому для мене це намисто і є моїм old money. З одного боку, воно може не мати великої матеріальної вартості – це латунь, скло, інші доступні матеріали. Але з іншого – воно нагадує про те, наскільки уважними ми маємо бути до власних рішень, до того, що транслюємо, як живемо і що зрештою передамо своїм нащадкам.

Чи мрієте створити велику колекцію відтворених луганських сорочок або організувати окрему виставку традиційного одягу вашого регіону?

Я мрію, щоб наших сорочок було якомога більше, але колекціонувати їх не хочу. Колекція для мене – це щось статичне: річ лежить десь під склом, її дістають до свята, показують відвідувачам, а потім знову ховають. Я хочу, щоб сорочка жила. Щоб її носили щодня, на свята, на різні заходи, фотосесії: будь-коли, коли людині цього хочеться. Для цього не потрібен якийсь особливий привід. Саме тому я відшиваю сорочки й дарую їх людям у різних регіонах України. Не хочу, щоб вони лежали в скрині чи шафі. Нехай їх носять, нехай вони стають частиною повсякденного життя.

Водночас я відкрита до виставок. Наприклад, мене запрошували представити сорочки в Національному музеї народної архітектури та побуту України в Пирогові під час заходу до річниці утворення Луганської області. Я зателефонувала людям, яким дарувала сорочки, запитала, чи готові вони передати їх на певний час для експозиції. Ми домовилися, де й як їх розмістити. Дуже вдячна «Новій пошті» та всім, хто долучився до доставки: сорочки швидко й якісно зібрали, привезли мені, я їх підготувала, відпарила, повезла до Києва. Відвідувачі могли роздивитися їх, надихнутися, дізнатися більше про традиції Луганщини. А після завершення заходу ми знову відправили сорочки власникам. І вони повернулися до свого звичного життя, їх знову носять.

Дуже дякую, що цікавитеся цією темою. Хочеться, щоб нарешті все це закінчилося, щоб якомога більше наших луганців і луганок повернулися додому у своїх сорочках і продовжували відтворювати та популяризувати традиції вже на рідній землі.