Оксана Уварова родом із Марківки на Луганщині. Її син Максим Щербак народився 15 березня 1993 року. Після дев’яти класів школи він здобув професію машиніста-тракториста широкого профілю, працював, любив риболовлю, спорт, готувати та вболівав за донецький «Шахтар».
Максим три роки служив під час АТО, після – працював у військкоматі в Сіверськодонецьку. З початком повномасштабного вторгнення він з побратимом вирушив до Харкова, де долучився до 92-ї бригади. 19 червня 2022 року молодший сержант Максим Щербак із позивним «Дротик» загинув біля села Гракове на Харківщині.
Через бойові дії Оксана не змогла бути на похованні сина. Їй довелося самій вибиратися з Луганщини разом із молодшою донькою. Родина жила в Харкові, Червонограді, Польщі, півтора року – в Одесі, а згодом Оксана приїхала до Ужгорода. Тут вона працює у дитячому садку та поступово адаптується до нового життя.
Журналісту «Баношу» Оксана Уварова розповіла, яким був її син, чому він вирішив повернутися до служби після АТО, як зустрів повномасштабне вторгнення, чому мати не змогла попрощатися з ним і як сьогодні живе далеко від рідної Луганщини.
Розкажіть, яким Максим був у дитинстві та юності?
Простим хлопцем був. Як кажуть, зірок із неба не хапав. Був дуже лагідний, добрий. Серед друзів був лідером, його дуже поважали. Після дев’яти класів пішов у місцеве ПТУ, здобув професію машиніста-тракториста широкого профілю. Син любив куховарити, рибалити. Дуже працьовитий був, любив спорт та футбол. Вболівав за «Шахтар», навіть в свій час їздив до Донецька на матчі.
Наскільки важливу роль у його житті відіграла родина?
Коли Максиму було 15 років, трагічно загинув його батько. Йому тоді було 39 років. Я вдруге вийшла заміж, і Максим жив із вітчимом. Він дуже любив свою молодшу сестричку. У нас із чоловіком народилася донька, різниця між ними була 11 років. Ми займалися бізнесом, і я фактично залишила маленьку дитину на Максима. Він її підняв, виростив. Вони були дуже близькі.
Коли у Максима з’явилося бажання стати військовим?
Це була його мрія. Ми навіть почали збирати документи, щоб він вступав на службу прикордонником. Їздили до Києва, проходили медкомісію в госпіталі. Вдома він медкомісію пройшов, а в столиці чомусь ні. Але потім він усе одно прийшов до військової служби. Три роки служив під час АТО. Після – пішов працювати у військкомат у Сіверськодонецьку. Моя молодша донька тоді навчалася в місті й жила в нього в квартирі.
А де він працював до війни?
Працював у Луганську експедитором на кондитерській фабриці «АВК». Ще працював в охороні, в місцевому агентстві.
Які нагороди та відзнаки отримував Максим за службу?
У мене зараз є тільки частина його нагород. Деякі залишилися на окупованій території. Тут у мене є медаль 53-ї бригади «З Богом за Україну», медаль «Учасник бойових дій» та пам’ятний значок «Патріот України». Також він був нагороджений відзнакою Президента України за участь в антитерористичній операції.
Мав подяки та грамоти за сумлінне виконання службових обов’язків, зразкову військову дисципліну, проявлену ініціативу, майстерність і старанність під час виконання бойових завдань. Був нагороджений за успіхи у професійній підготовці та зразкову військову дисципліну. Посмертно Максима нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
Ви згадували, що під час служби в АТО він ще й навчався?
Так. Коли Максим служив під час АТО, його направили до Кам’янця-Подільського на навчання за програмою підготовки фахівців інженерно-саперних спеціальностей. Там він здобув кваліфікацію сапера першого класу. Він не просто служив – постійно навчався, отримував нові знання і професійну підготовку.
Як Максим зустрів 24 лютого 2022 року?
Він тоді був удома. Казав мені: «Мамо, так обідно. Я три роки кордони захищав, а вони приїхали як до себе додому». 26 лютого син з побратимом рейсовим автобусом поїхав до Харкова. Під час АТО Максим служив у 53-й бригаді. Вони приїхали до Харкова, але там усе було позакривано, ніде нікого не могли знайти. Потім знайшли інших побратимів і їх зарахували до 92-ї бригади. Пам’ятаю, як він тоді зрадів і подзвонив: «Мам, усе, ми знайшли своїх. Нас накормили, нас обули, нас одягли. Нас зарахували».
Я багато чого не знала, бо він мені майже нічого не розповідав. Казав тільки: «Мамо, у нас тут усе добре. Ми склади охороняємо. Ти що, нічого з нами не буде? У нас командири хороші». Оце і все, що я від нього чула.
Чи розповідав, де саме проходить службу?
Ні, нічого не казав. Завжди говорив: «Ми скоро будемо вдома». Постійно: «Ми потихеньку доходимо. Ось-ось, скоро будемо вдома». Максим загинув 19 червня 2022 року біля села Гракове на Харківщині. Про нього багато розповідав побратим, який був і його земляком, і односельцем. Він був для нас як рідний.
Максим завжди підтримував своїм гумором. Якщо кудись треба було йти першими, він часто був серед них.
Вам вдалося попрощатися з сином?
Ні. І це для мене дуже важко. Ми тоді не могли виїхати. Ще у 2021 році, через карантин, ми забрали молодшу доньку з гуртожитку додому, але там залишився її паспорт. Коли почалися бойові дії, дорога була закрита. Ми ніяк не могли виїхати. Потім загинув Максим, а я ще залишалася там. У Сіверськодонецьку вже йшли бої, я потрапила до лікарні.
Я через Facebook шукала старшого коменданта гуртожитку, щоб забрати паспорт доньки. Донька вийшла зі мною на зв’язок і сказала: «Гуртожиток розбомблений. Туди не треба їхати. Тут бої. Нам треба вибиратися». А я думала ще й про похорон. Звичайно, я не могла поїхати. Як мені було їхати на похорон і залишити там 18-річну дитину на окупованій території? Я не могла. Максима ховав двоюрідний брат у Харкові.
Як вам вдалося виїхати?
У якийсь момент я поїхала до Сіверськодонецька, забрала паспорт із розбомбленого гуртожитку. Там люди ще жили. У неділю ми поїхали до Старобільська, переночували у перевізника, щоб у понеділок о четвертій ранку вирушити до Харкова. Тоді давали гуманітарні коридори. Колона була дуже велика. Нас довго перевіряли окупанти, шманали все: і речі, і валізи. У мене із собою були тільки документи. Потім до моїх батьків приходили, шукали нас, усе в хаті перевернули.
Де ви жили після цього?
Спочатку в Харкові. Потім в Червонограді, були в Польщі. Ми каталися, як кажуть, сама від себе тікала. Я не знала, куди мені подітися і що робити.
В Одесі ми застрягли на півтора року. Потім почалися сильні обстріли, і ми приїхали в Ужгород. Тут хоча б трохи заспокоїлися нерви. Я дуже хворіла, були панічні атаки.
Максиму я поставила пам’ятник. Останній раз була влітку в Харкові, їздила до нього. Він похований на 18-му кладовищі. В Ужгороді ми з донькою залишилися. З рідних тато і мама мої залишилися там, на окупованій території.
Чи вдалося вам адаптуватися до життя на Закарпатті?
Звичайно, вдалося. Тільки душевна рана нікуди не дінеться. Вона буде завжди зі мною.
Чи відчуваєте ви підтримку на Закарпатті як переселенка і мама загиблого захисника?
Так, звичайно. Тут для закарпатців і навіть для переселенців дуже багато різних заходів. Я була на ретриті, який проводить греко-католицька церква для мам загиблих Героїв, відпочивала в Буковелі, у Яремчому. Є зустрічі, психологи безкоштовно працюють. Всього достатньо. Було б тільки бажання.
Чи хотіли б після війни повернутися на Луганщину, якщо вона буде під українським прапором?
Звичайно. Знаєте, як кажуть: молоденьке деревце витягнуть, викопають, пересадять, і воно прийметься. А якщо дерево вже старе, може й не прийнятися, тяжко буде його пересаджувати. Я вже боюся, що ні тата, ні маму не побачу.
Що сьогодні допомагає вам рухатися далі після загибелі сина?
Напевно, треба просто жити. Я розумію, що цю душевну рану вже нікуди не подіти. Вона зі мною назавжди. Але є донька. Є робота. Є життя, яке треба продовжувати. І пам’ять про Максима теж залишається зі мною.
