Дім, який довелося залишити – як живуть люди, які евакуювалися до притулку на Закарпатті

За великим столом разом ліплять вареники, на подвір’ї доглядають за трояндами й городиною, а вранці збираються на спільну молитву. Так минають дні мешканців притулку благодійного фонду «Спиридон» у селі Шишлівці на Ужгородщині. Нині тут проживають 70 людей, більшість із яких – люди старшого віку, евакуйовані з прифронтових територій.

У притулку їм забезпечують житлом, харчуванням, доглядом, медичною та психологічною підтримкою. Водночас переїзд у безпечніше місце не скасовує втрати домівок, звичного життя та розлуки з близькими.

Журналісти медіа «Банош» відвідали притулок, поспілкувалися з його мешканцями та засновником – отцем Романом Афоніним, щоб дізнатися, як організоване життя людей, евакуйованих із прифронтових територій, і з якими потребами нині стикається заклад

Від Донеччини до Закарпаття

Притулок заснували на Донеччині понад 20 років тому. Із початком повномасштабної війни отець Роман разом із командою евакуював підопічних із регіону.

«Я приїхав із Донецької області й привіз із собою 50 стареньких людей», – розповідає він.

Евакуація відбулася у квітні 2022 року. Курахівська громада надала транспорт, а для перевезення людей найняли двоповерховий автобус. Команда вирушила до Румунії, де мала змогу розмістити підопічних. Дорога тривала понад три доби. Близько 20 лежачих мешканців увесь цей час перебували в автобусі. За словами отця Романа, троє людей померли під час евакуації. Спочатку групу розмістили в приміщенні психіатричного закладу, а згодом знайшли будинок місцевого священника в селі Валя-Плопулуй. Там притулок перебував близько двох років.

У цей період команді допомагали місцеві жителі – передавали продукти та гроші. Водночас через мовний бар’єр виникали труднощі з отриманням медичної допомоги.

У червні 2022 року команда повернулася в Україну й облаштувала притулок у селі Шишлівці на Закарпатті. Тут заклад працює вже понад два роки. Більшість мешканців – із Донеччини, однак є також люди з Луганщини, Харківщини та Сумщини. Часто вони звертаються до отця Романа, якого знають ще з часів роботи притулку на Донеччині.

Серед тих, хто знайшов тут прихисток, – 75-річна пані Лідія з Новодонецької громади. До останнього моменту вона не хотіла залишати рідний населений пункт. Виїхати наважилася після того, як через обстріли було зруйновано її квартиру. До Ужгорода жінку привезли знайомі отця Романа.

«50 років я пропрацювала директоркою палацу культури й керівницею хореографічного колективу. Усе згоріло разом із будинком культури. Усі 50 років – нічого не залишилося. І селище наше, маленьке, квітуче, красиве, стерте з лиця землі», – розповідає пані Лідія.

Спочатку жінка хвилювалася, чи зможе звикнути до незнайомих людей. Тепер допомагає на кухні, ліпить вареники й пельмені, а у вільний час в’яже.

«Я настільки відчуваю тут добро і таке ставлення до себе. Це справді як сім’я», – говорить вона.

Повсякденне життя

День у притулку починається зі сніданку, після якого мешканці збираються на молитву, читають Євангеліє та спілкуються. Після обіду час від часу для них організовують заняття з психологами й творчі активності. До закладу також приїжджають гості, зокрема діти з концертами. Водночас, за словами отця Романа, психологічної підтримки мешканцям хотілося б більше.

У теплу пору року частиною повсякденного життя стає город. Тут вирощують картоплю, капусту, моркву, помідори, перець та інші овочі. За словами отця Романа, власний урожай забезпечує приблизно половину харчування мешканців. Частину овочів консервують на зиму – за минулий сезон, розповідає священник, заготовили близько 500 трилітрових банок.

Основну роботу на городі виконують сам отець Роман і один помічник. Мешканці також можуть долучатися до окремих справ, однак через вік і стан здоров’я не всі мають для цього достатньо сил. Частину продуктів притулку передають сусіди.

81-річна пані Ніна з Донеччини проживає в притулку другий місяць. До евакуації жінка тривалий час перебувала в умовах небезпеки. За її словами, близько місяця вона жила без електроенергії. Попри обмежену мобільність, пані Ніна бере участь у спільних заняттях і поїздках. Особливо цінує можливість допомагати в повсякденних справах

«Тут нас розуміють і допомагають. Ми не просто їмо, спимо, їмо, спимо. Хочеться бути в ритмі життя, щось робити, допомагати. Коли ліпиш вареники, забуваєш, що ти немічний, що ти без дому, що в тебе нічого немає», – розповідає вона.

Пані Ніна також відзначає чистоту приміщень, облаштовані кімнати й уважність працівників. За її словами, тут допомагають із повсякденним доглядом, зокрема купанням, переодяганням і розчісуванням.

Історії мешканців

Не всі мешканці притулку можуть долучатися до спільних занять і повсякденних справ. Через вік і стан здоров’я дехто потребує додаткової допомоги та догляду.

Близько року в притулку проживає пані Люба, яка евакуювалася з Костянтинівки на Донеччині. Вона згадує, що восени 2025 року обстріли міста посилилися. Місцеві жителі ховалися в підвалах, ділилися їжею та підтримували одне одного. Під час одного з обстрілів загинули люди, які перебували поруч із нею. За словами пані Люби, після пережитого вона перестала бачити. Спочатку жінку евакуювали до Дружківки, звідти – до Лозової, а згодом на Закарпаття.

«Ми дуже багато пережили. У кожного свій біль. Кожен бачив, як руйнується квартира, як зникає будинок. Тут ми дружні, але в серці кожного є біль. Усі залишилися без свого житла», – говорить пані Люба.

Коли інші мешканки доглядають за квітами на подвір’ї, вони описують їх пані Любі.

«Хоча мені не дуже вдається милуватися квітами через проблеми із зором, бабусі поруч розповідають: там рожева троянда, там червона. І від цього трохи легше», – ділиться вона.

У притулку також познайомилися 76-річний пан Олексій із Куп’янська та 79-річна пані Раїса з Костянтинівки. Згодом вони почали жити разом.

«Він підійшов, почув, як я розмовляю з батюшкою, і сказав, що це буде його жіночка», – згадує пані Раїса.

Пан Олексій розповідає, що запропонував їй залишитися до весни, а далі вирішувати, як бути. Так вони й залишилися разом.

Потреби притулку

Одна з постійних потреб закладу – підгузки для мешканців, які не можуть самостійно обходитися без них. Нині такої допомоги потребують приблизно 35 людей. За словами священника, кожному з них необхідно близько трьох підгузків на день.

Ще одна проблема – відсутність спеціалізованого транспорту для перевезення маломобільних людей. Притулок організовує поїздки, зокрема до медичних закладів, на екскурсії та зустрічі. Однак перевезення людей ускладнене.

«Потрібен мікроавтобус, обладнаний підйомником або пандусом. Зараз доводиться підкладати дошки, щоб завантажити крісло колісне. Це небезпечно і для людей, і для тих, хто їх перевозить», – пояснює отець Роман.

У притулку є цілодобовий догляд, медичні працівники та персонал, який допомагає мешканцям у повсякденних справах. Водночас заклад і надалі потребує зовнішньої підтримки, щоб забезпечувати всі потреби підопічних.