Артем Антоненко народився 8 липня 1997 року в Лисичанську на Луганщині. У дитинстві займався східними єдиноборствами та футболом, навчався у школі №27, згодом вступив до Харківського авіаційного інституту. Був активним уболівальником «Шахтаря» та учасником ультрас-руху. У липні 2022 року добровільно вступив до лав ЗСУ, служив у 54-й окремій механізованій бригаді, мав звання старшого лейтенанта та був заступником командира роти. 3 червня 2024 року Артем загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Йому було 26 років.
Про Артема «Баношу» розповіла його мама Ганна, яка зараз мешкає в Ужгороді. Вона згадує сина не лише як військового, а передусім як хлопця з Лисичанська – активного, самостійного, відповідального, дуже близького зі своєю сестрою Валерією.
Ганно, яким Артем був у дитинстві? Чим захоплювався?
До повномасштабної війни ми жили в Лисичанську. Артем і його сестра Валерія навчалися у 27-й школі. Вони були дуже близькими, тому що народилися в один день, вони двійнята, і фактично все дитинство провели разом.
Артем з маленького віку займався східними єдиноборствами, ходив на кудо. Він постійно займав призові місця, у нього були кубки, медалі. Їздив на чемпіонати України, виступав на змаганнях. Потім до футболу його почав долучати дідусь. Він сам свого часу був воротарем, грав за заводську команду, тому хотів навчити Артема бути воротарем. Артем поступово захопився футболом, почав ходити на тренування. Як і багато хлопців, він мріяв бути футболістом. А ще змалку вболівав за «Шахтар».
А коли футбол перетворився для нього вже не просто на захоплення?
Коли Артем вступив до Харківського авіаційного інституту, він став активним учасником ультрас-руху «Шахтаря». Їздив на матчі, підтримував команду, був на виїздах. Йому дуже подобалася піротехніка. Він постійно був біля фанатського сектору, займався файерами. Саме через це пізніше й отримав позивний «Піротехнік».
Яким він був за характером?
Дуже світлим. Добрим. Харизматичним. Однокласники вже після його загибелі розповідали, що іноді навіть ішли до школи через Артема. Він вмів створити навколо себе таку атмосферу, що люди до нього тягнулися. Син був харизматичним хлопцем, дівчата завжди звертали на нього увагу. Але при цьому він не був легковажним. До стосунків ставився дуже серйозно. З друзями міг бути веселим, жартівливим, таким собі заводієм у компанії. Але водночас був дуже відповідальним. Артем ніколи не давав порожніх обіцянок. Він не говорив, що зробить щось, якщо не був упевнений, що зможе це виконати. І ще він ніколи не розповідав наперед про свої плани. Якщо чогось хотів, то спочатку робив, а вже потім міг про це сказати.
Коли ви вперше помітили в ньому цю самостійність?
Дуже рано. Ще в школі він почав цікавитися криптовалютами, це було приблизно у 2013-2014 роках. Розбирався, як усе працює, почав заробляти через інтернет. Вже приблизно у 15 років він міг сам купувати собі якісь речі: телефони, ноутбуки, техніку, те, що для нас, батьків, було досить дорогим.
Він дуже рано став самостійним. Розумів, що ми працюємо, що в сім’ї є певні можливості, тому не вимагав: «Купіть мені це» чи «Я хочу те». Коли вступив до інституту, спочатку жив у гуртожитку, а потім почав сам винаймати житло і сам за нього платити. Фактично він не тільки забезпечував себе, а й певною мірою допомагав нам.
А які стосунки були між Артемом та Валерією?
Вони були дуже близькими. Ми завжди говорили їм, що вони найближчі люди одне для одного. Що вони мають ділитися всім, що в них є, бо ріднішими людей уже не буде. І вони це дуже добре засвоїли. Валерія завжди була підтримкою для Артема, а він для неї. Вони навчалися в одному класі. Якщо хтось її ображав, Артем завжди був поруч. Його поважали і друзі, і люди навколо, тому для сестри він був такою захисною стіною. Саме тому я й хотіла, щоб вони навчалися в одному місті. Я сказала: можете вступати в різні інститути, можете обирати різні спеціальності, але місто має бути одне. Щоб у разі чогось вони знали: поруч є рідна людина, яка допоможе. Так вони й опинилися в Харкові.
Що Артем вивчав у Харкові?
Він вступив до ХАІ. Паралельно навчався на військовій кафедрі в Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Навчання він сприймав серйозно. Взагалі все, за що брався, робив відповідально. Потім був ковід, навчання частково перейшло в онлайн. Артем працював за кордоном – у Німеччині, Польщі. Паралельно тут мав інтернет-магазин, у якому йому допомагала сестра.
А що змінилося для нього після початку повномасштабної війни?
24 лютого 2022 року Артем був у Лисичанську. Він приїхав додому, бо потрібно було переоформити документи. Валерія на той момент жила у Броварах. Ми разом забрали з Золотого бабусю і дідуся і привезли їх до Лисичанська. Думали, що наступ може бути саме з боку Первомайська, тому що Золоте тоді було фактично крайнім містом перед окупованою територією.
Але ситуація дуже швидко стала важкою. Ми залишилися без світла, опалення і води. Був тільки газ. 2 березня неподалік нашого будинку стався приліт. Повибивало вікна в під’їзді. У кімнаті Артема уламок пробив кілька стекол і застряг в останньому, бо на вікні був потрійний склопакет. Тоді він уже постійно шукав можливість виїхати до Харкова. Я дізналася про це вже після його загибелі, від доньки. Він хотів долучитися до територіальної оборони.
Ми цього тоді не знали. Думали, що він хоче потрапити до Харкова через документи, які залишилися там, навпаки, відмовляли його. Нам здавалося, що головне – виїхати з-під обстрілів і врятуватися. А він уже тоді для себе все вирішив.
Як вам вдалося виїхати з Лисичанська?
Одного ранку ми дізналися, що має бути евакуаційний автобус. Артем тоді ще спав. Ми сказали йому: «Все, через п’ять хвилин приїде машина, виїжджаємо». Зібралися буквально за кілька хвилин. Узяли одну сумку. У нас була буханка хліба, трохи ковбаси, і все. Навіть води не було. Потім кілька годин стояли на морозі, чекали транспорт. Було близько мінус десяти. Зрештою ми виїхали евакуаційним потягом. Дорога до Ужгорода тривала близько 36 годин.
Як Артем почувався вже в Ужгороді?
Він розумів, що життя доведеться починати заново. Усе, що він мав для свого бізнесу, залишилося в Лисичанську. Але він ніколи не опускав руки. Почав усе з нуля. Шукав роботу, відновлював власну справу. Для нього це було нормально: якщо щось зруйнувалося треба починати знову. Через деякий час Валерія повернулася до Києва. І Артем сказав, що теж поїде. Він пояснив, що в Києві більше можливостей, що там працюватиме, винайматиме житло. Сказав, що вже домовився з товаришем. Ми не бачили в цьому нічого підозрілого.
Ви тоді не знали, що він вже вирішив стати військовим?
Ні. Артем був людиною, яка сама приймала рішення. Особливо коли подорослішав. Він ніколи не був брехливою людиною. Ми довіряли йому. Тому коли він сказав, що їде до Києва, ми думали, що він справді їде працювати. А насправді він вирішив йти добровольцем.
Артем народився 8 липня. А 10 липня 2022 року він уже був у військкоматі, а потім поїхав на полігон. Він навіть не сказав нам, щоб ми не хвилювалися. Згодом його розподілили до 54-ї окремої механізованої бригади. Він став старшим лейтенантом, заступником командира роти.
Як він ставився до військової служби?
Дуже відповідально. Йому подобалося вчитися. Він постійно намагався отримувати нові знання, тренуватися. Пізніше він проходив навчання на оператора безпілотників. Буквально у травні отримав відповідний сертифікат. Навіть коли мав можливість приїхати до сестри в Київ, він не просто відпочивав. Їздив на полігони, продовжував навчання. Для нього це було важливо.
Ви згадували, що Артем багато чого робив мовчки. Це стосувалося і військової служби?
Так. Він взагалі не любив багато говорити про свої плани. Міг щось задумати, працювати над цим місяцями, а ми дізнавалися вже тоді, коли він чогось досягнув. Він завжди був таким.
Звідки, як ви думаєте, у ньому ця наполегливість?
Напевно, від сім’ї. Ми завжди чесно працювали на державних підприємствах. Великих грошей не заробляли, але для нас було важливо жити чесно, не обманювати людей, заробляти своєю працею. Ми так виховували дітей. А Артем дуже рано навчився відповідати за себе.
Згодом Артем хотів перевестися до іншої бригади?
Так. Він писав рапорти, хотів перевестися в К2. Йому хотілося бути ближче до лінії фронту, виконувати більше бойових завдань. Він хотів бути там, де, як він вважав, від нього буде більше користі. Хотів нищити ворога. Артем взагалі був дуже патріотично налаштований. Син був націоналістом у хорошому розумінні цього слова. Для нього Україна, її незалежність – це не просто слова. Він був нормальним, адекватним ультрасом. Не вживав алкоголю, не зловживав нічим. За всі ці роки я практично ніколи не бачила його п’яним. Він не курив до выйська, дуже багато займався спортом. Навіть у війську облаштовував собі спортивний куточок: гирі, турнік, штанга. Постійно щось придумував, тренувався.
Великий вплив на нього мав батько. У 2014 році, коли почалася війна, були Майдан, події в Києві. Після цього чоловік пішов в АТО. Діти все це бачили, розуміли, що за свободу, за незалежність треба боротися, що не можна просто дозволити ворогу захопити нашу країну. Тому для Артема це було ще й питанням честі. І коли вже вирішив піти у військо, то для нього це було не щось тимчасове чи випадкове.
Ви згадували, що сестра знала про його рішення раніше за вас.
Так. Коли Артем їхав з Ужгорода на полігон, до Рівного, він зателефонував сестры й сказав: «Я їду. Я вступив у військо. Я інакше не можу». І взяв із неї обіцянку, що вона нам нічого не скаже. Це був їхній секрет. І, звичайно, Валерії було дуже важко це приховувати. Уявіть: ми два роки жили й постійно думали про дітей у Києві. Там обстріли, ми пишемо, телефонуємо: «Як ви? Все нормально? Артем, де ти?». А він уже був військовим, але ми про це не знали.
Вони нас дуже добре дурили. По-доброму, звичайно, бо Артем не хотів, щоб ми переживали. Я могла написати донці: «Ну не може бути, щоб ти не знала, де Артем. Яка в нього адреса? Де він живе в Києві? В якому районі? Там же постійні обстріли». А вона: «Не знаю». Артем теж відповідав приблизно так: «Яка різниця, в якому я районі? Зі мною все добре». Він постійно створював враження, що перебуває в Києві. Міг скинути фотографію десь біля стели Незалежності, показати, що він у столиці. Одного разу я їхала у справах через Київ і написала дітям: «Я буду проїздом, чи можете зустрітися?». І так вийшло, що Артем саме тоді був у Валерії у відпустці. Я ж цього не знала. Думаю: «Ну нарешті побачу дітей». Пишу Артему: «Давай я приїду, хоч на хвилину тебе побачу. Я скучила. Куди мені приїхати? Де ти працюєш?». А він мені: «Та мене не відпустять, що ти вигадуєш».
Чому Артем так не хотів, щоб ви знали?
Думаю, він дуже добре пам’ятав, як ми переживали через батька. Коли діти були підлітками, батько служив, вони бачили, як ми чекали зв’язку. Бувало, що кілька днів, а то й тиждень не могли нормально поговорити. Постійно були обстріли там, де він перебував. Для дітей це теж був складний період. Тому Артем, напевно, знав, як сильно я буду переживати. Не хотів, щоб я постійно думала: «Синочок, а де ти? А що з тобою? А чи все добре?» Хоча, звичайно, якби я знала, що він військовий, переживала б ще більше.
Яким його згадують побратими?
Коли приїжджали командири, вони говорили, що Артем був прикладом не тільки для особового складу, а й для самого командира. Він був дуже дисциплінованим, завжди боровся за справедливість і чесність. Він взагалі був лідером за характером. Або перший, або найкращий, або він просто не гратиме. І йому це вдавалося. Він був лідером у класі, в університеті, навіть за кордоном, коли працював. І у війську теж. Я йому навіть казала: «Синочок, я дуже рада, що ти перший. Але ти ж розумієш, що це вже переробіток?». А він таким був. Якщо щось робив, хотів зробити найкраще. У війську він теж намагався залучати побратимів до спорту, придумував якісь змагання, купував подарунки переможцям. Хотів, щоб хлопці не тільки виконували свою роботу, а й могли хоч трохи переключитися. Йому було важливо підтримувати людей навколо себе.
А ще ссин дуже любив тварин. Годував, лікував котів, собак. Якщо десь бачив тварину, не міг пройти повз. І майже на всіх його фотографіях, яких, на жаль, не так багато, є коти або собаки. Артем був справжнім «котячим татом». Коли діти були маленькими, ми не дозволяли заводити кота: ремонти, меблі, все це. А потім, коли батько пішов у військо, Артем приніс додому маленького чорного котика, назвав його Шахтар. Це був його улюбленець. Ми навіть жартували, що це його дитина. Коли Артем поїхав навчатися до Харкова, ми з чоловіком уже самі за нього відповідали. На жаль, Шахтар помер ще до початку повномасштабної війни. Але для Артема це був дуже важливий кіт.
А яким Артем був у родині?
Він ніколи не був жадібним. Завжди всім ділився. Навіть коли був у війську, відправляв посилки, допомагав сестрі, ділився з хлопцями. У нього була просто відкрита душа. Заздрості я в ньому ніколи не бачила. Він був дуже самодостатньою людиною, хоча йому було всього 26 років. А родина для нього була найголовнішою. У нього навіть були татуювання, пов’язані з родиною. Був портрет сестри, інші символи. Одне з татуювань було пов’язане з родинним домом, із сім’єю. Ми завжди розуміли, що за цим для нього стоїть якийсь сенс. Він не робив нічого просто так. І взагалі його любов до родини проявлялася не словами, а вчинками.
Можете пригадати якийсь такий вчинок?
Коли він уже був у війську, у нього була дуже коротка відпустка. І він приїхав до Ужгорода буквально на один день – привітати мене з Днем матері. Просто приїхав.
Ще пам’ятаю, якось, коли він навчався в інституті. У мене був день народження у вересні. Він о п’ятій ранку приїхав із Харкова, зібрав друзів, замовив квіти і подарував мені 101 троянду. Для мене це було дуже несподівано. Я взагалі не очікувала, що він приїде. Він був дуже уважним і практичним. Якщо щось купував собі, то зазвичай хороше, якісне. Іноді навіть краще, ніж я б собі дозволила. За тиждень до загибелі він купив собі автомобіль Tesla. Про це знала тільки сестра. Тепер ця машина залишилася мені як пам’ять про нього.
Чи думав він після війни залишитися у війську?
Він багато читав про військову справу. Батько працював у міліції, і коли ми говорили Артему про роботу в поліції, він завжди казав, що туди не піде. А щодо військової справи він так категорично не говорив. Коли вже потрапив у військо, то навіть казав, що після закінчення війни, можливо, залишиться служити. Йому подобалася ця справа.
Що ви знаєте про його останнє бойове завдання?
Знаю, що це було в районі Спірного на Донеччині. Там уже було дуже небезпечно. Син був заступником командира роти. За посадою міг не йти на це завдання, але Артем завжди ходив разом зі своїми людьми. Не хотів вимагати від інших того, чого не готовий зробити сам.
Чи вдалося вам відчути підтримку в Ужгороді після загибелі сина?
Ужгород дуже відрізняється від міст, які безпосередньо пережили війну. Тут немає постійних обстрілів, немає того відчуття небезпеки, яке є там, де люди щодня живуть поруч із фронтом. Тому багато хто просто не відчуває цієї війни так, як відчувають її родини військових або родини загиблих. Після загибелі Артема ми майже рік не могли його поховати. І в цей період я почала виходити на акції в Ужгороді, на «Хвилину мовчання». Спочатку ми збиралися на площі Петефі, потім почали виходити ще в інших місцях. Об’єднувалися з волонтерами, активістами. Виходили щосереди та щосуботи.
Але зараз я вже не виходжу. Мені дуже боляче бачити, як люди поводяться під час цієї хвилини. Ти стоїш із прапором, вшановуєш загиблих, а водії можуть сигналити, кричати, обурюватися, питати, хто їх туди посилав. І це дуже боляче.
Повірте, кожна мати загиблого героя живе з почуттям провини, що не змогла зберегти свою дитину. Думають: «Може, я могла щось зробити? Може, треба було більше просити, не пускати, якось відмовити, щоб він залишився живим». А коли після цього бачиш байдужість людей, це робить біль ще сильнішим.
Артем не похований в Ужгороді. Через це виходить, що тут ми фактично маємо лише ті пільги, які передбачені для нас як для внутрішньо переміщених осіб, зокрема безкоштовний проїзд у громадському транспорті. Ми орендуємо тут житло, живемо тут, маємо довідки ВПО, Артем був зареєстрований в Ужгороді й пішов до війська саме з Ужгородського ТЦК. Але місто, наскільки я бачу, ніяк не вшановує пам’ять Артема як свого загиблого захисника.
Мені здається, це неправильне ставлення. Ми ж такі самі громадяни, як і ужгородці. Так, ми переселенці. Але не приїхали сюди тому, що нам просто захотілося змінити місто. Ми опинилися тут через війну, через окупацію нашої території. До того ж моя дитина пішла захищати Україну. Не тільки Луганщину чи Донеччину – саме Україну.
Я не хочу ходити по кабінетах і щось доводити чиновникам. Я не хочу просити, щоб мою дитину визнали героєм. Не можу зрозуміти, чим я відрізняюся від іншої матері загиблого героя, якщо її син похований в Ужгороді, а мій на Національному військовому меморіальному кладовищі на Київщині.
Виходить дивна ситуація: ми тут живемо, але до місцевої громади повністю не належимо, бо ми переселенці. А за місцем поховання теж нібито не належимо, бо Артем похований не тут. До громади, де він колись жив і навчався, теж фактично не відносимося. У Харкові його автоматично виписали з гуртожитку, а іншої реєстрації вже не було.
Все, що я можу робити для пам’яті про сина, я роблю. Щороку ми родиною беремо участь у забігах «Шаную воїна», «Біжу за героїв України». Якщо такі заходи проходять в Ужгороді, я беру участь тут. Якщо в Києві – беру участь там.
Я працювала і була амбасадоркою цифрової платформи «Меморіал», допомагала збирати кошти на її підтримку. Відкривала банки, збирала кошти на допомогу військовим. Я намагаюся зберігати ім’я сина. Книги, портрети, малюнки, календарі – усе, що може залишити пам’ять про нього. Для мене важливо, щоб Артем не зник.
