Для одних це були гори й незнайомі села, для інших – дерев’яні церкви, ярмарки, полонини, міста з багатонаціональним населенням і життя, яке дуже відрізнялося від того, до чого вони звикли вдома. Протягом XIX–XX століть територією сучасного Закарпаття подорожували письменники, етнографи, фотографи, науковці та журналісти. Вони залишили книжки, листи й нотатки, завдяки яким сьогодні можна подивитися на край очима людей, які побували тут задовго до появи масового туризму.
Закарпаття не завжди було очевидним туристичним напрямком. Для мандрівника XIX століття дорога сюди була окремою пригодою, а для людини з Праги чи іншого великого міста Центральної Європи місцевий побут, архітектура й гірські села могли здаватися зовсім іншим світом. Але важливо пам’ятати: ці описи не є нейтральною фотографією минулого. Кожен автор дивився на край зі своїм багажем: культурним, політичним і соціальним. Тому старі тексти цікаві не лише тим, що саме вони побачили, а й тим, як вони це побачили.
Мукачево очима угорського письменника Імре Вахота
Одним із ранніх авторів, чиї матеріали дають змогу подивитися на територію сучасного Закарпаття очима людини XIX століття, був угорський письменник і журналіст Імре Вахот.
У 1854 році в третьому томі видання Magyar- és Erdélyország képekben опублікували два його тексти про Мукачево: Munkács vára és története – «Замок і історія Мукачева» та Munkács jelen állapota – «Сучасний стан Мукачева».
Вахот цікавився не тільки минулим замку. Окремий нарис був присвячений саме сучасному для нього місту та його околицям. У середині XIX століття Мукачево вже ставало об’єктом не лише історичного опису, а й своєрідного репортажного погляду – автора цікавив не тільки героїчний сюжет фортеці, а й те, яким місто було в його час.
Закарпаття як територія для наукової експедиції
У XIX столітті край цікавив не лише письменників. Карпати були важливими для європейської науки через корисні копалини, соляні родовища та особливості геологічної будови. Збереглися описи наукових маршрутів, які проходили через Унгвар – сучасний Ужгород, Мункач – Мукачево, Долгу, далі через Сигіт до Борші, а звідти поверталися через Сугатаг, Капнік та Надьбаню. Учасники таких експедицій досліджували геологію, шахти, соляні промисли, підприємства, пов’язані із залізом та галуном.
Тобто для частини іноземців наш край був територією, яку намагалися описати з наукової та господарської точки зору. Цей погляд добре доповнює літературні подорожі: за красивими описами гір стояли цілком практичні інтереси: корисні копалини, промисловість, транспорт і можливості розвитку території.
Флоріан Заплетал: фотограф, який ішов пішки за дерев’яними церквами
На початку XX століття погляд на край змінився. Після 1919 року, коли територія Підкарпатської Русі увійшла до складу Чехословаччини, сюди приїхало чимало чеських дослідників, журналістів, письменників і фотографів.
Серед них був Флоріан Заплетал – чеський мистецтвознавець, військовий, журналіст і фотограф. У 1919-1925 роках він здійснив десятки поїздок Закарпаттям і залишив величезний фотоматеріал, особливо цінний для історії дерев’яної сакральної архітектури. Його спадщина налічує сотні скляних негативів. У 2016 році вийшов альбом Міста і села Закарпаття з фотографіями 1919-1925 років.
Листи Заплетала показують, наскільки непростими були такі подорожі. У травні 1921 року він писав про поїздку до Вишки. Потягом дістався Кострина, а далі вирушив пішки. Через погані дороги автомобіль далеко не завжди вирішував проблему. В іншому листі Заплетал розповідав, як дві години шукав дерев’яну церкву у Верховині-Бистрій, щоб зрештою дізнатися: храм згорів ще у 1917 році.
У 1923 році він опублікував дослідження про дерев’яні храми південнокарпатських русинів, де класифікував їх за плануванням. Пізніше окремо писав про турецькі мотиви в закарпатській церковній архітектурі, церкву в Обаві та Горянську ротонду. Тому Заплетал залишив після себе не просто красиві старі фотографії. Це своєрідний візуальний каталог Закарпаття першої чверті XX століття.
Амалія Кожмінова: побут, одяг і народне мистецтво
Якщо Заплетала передусім цікавила архітектура, то чеську дослідницю Амалію Кожмінову значно більше цікавили люди та їхня повсякденність.
Її книга “Podkarpatská Rus: práce a život lidu po stránce kulturní, hospodářské a národopisné” вийшла у 1922 році і містить понад сотню сторінок етнографічного матеріалу. У цифровому примірнику Google Books зафіксовані, зокрема, розділи про Ужгород, Мукачево, Верховину, гуцулів, бойків, лемків, житло, одяг, вишивку, господарство та народну архітектуру.
Особливо показовий її опис околиць Ужгорода. Кожмінова писала, що тут уже майже не залишилося слідів тієї своєрідності, яку вона пов’язувала з народним мистецтвом, костюмами та традиційною архітектурою:
«Po svéráznosti ostatního Slovenska, bohatého lidovým uměním, krásou krojů a zajímavostí lidového stavitelství, není, žel, již stopy».
Тобто Кожмінова вже у 1922 році фіксувала не лише традиційну культуру, а й процес її зміни та зникнення. Далі вона переходить до опису русинського населення, розглядаючи окремо лемків, бойків і гуцулів. Значну увагу приділяє житлу, внутрішньому облаштуванню будинків, одягу, вишивці, пісням та весільним звичаям.
Кожмінова не обмежилася текстом. Вона фотографувала села, весілля, одяг, господарства, церкви та людей за роботою. Тому її книга сьогодні цінна одночасно як текстовий і візуальний документ.
Станіслав Костка Нейман: Карпати, які він любив, і за які критикував владу
Особливо емоційним був погляд чеського письменника Станіслава Костки Неймана. Він уперше побував на Закарпатті на початку 1930-х років. Результатом першої подорожі стала книга “Enciány s Popa Ivana”, видана 1933 року. У ній він описував Рахівщину та мандрівки Карпатами. Бібліографічні каталоги підтверджують перше видання 1933 року та обсяг у 129 сторінок.
Нейман захоплювався природою, але зовсім не ідеалізував життя людей. У книзі він писав про Закарпаття як про край, де бідність сусідить із надзвичайно красивою природою. Його позиція була відверто політичною: письменник критикував чехословацьку адміністрацію та соціальні умови. Одну з найхарактерніших фраз дослідники наводять із першого видання “Enciány s Popa Ivana”:
«Už tu nebude hladu ani exekutorů ani krve prolité četníky. Ale možná, že tu nebude už ani ukrajinského lidu.»
Тобто Нейман одночасно сподівався на зникнення голоду та соціального гноблення, але боявся, що модернізація може знищити культурну своєрідність українського населення.
Інший його вислів ще точніше пояснює, чому він їхав у Карпати. Нейман писав, що вони приїхали сюди, щоб відпочити: «od civilisace v kapitalistickém vydání», і побути серед природи, яка ще не надто постраждала від експлуатації.
Але особливо добре його ставлення до краю видно вже в “Československá cesta”. Нейман описує дорогу до Рахова і називає Карпати місцем, де природа створила красу, а соціальна несправедливість – бідність: «příroda učinila tak krásnou a panská nespravedlnost tak bědnou».
Нейман описує стару гуцулку на вокзалі, звертаючи увагу на її фізичну силу та працю. А далі переходить до життя пастухів на полонині, їхньої оплати, харчування та важких умов роботи. Для Неймана Карпати були одночасно місцем відпочинку, літературним натхненням і територією, щодо якої він відчував політичну та соціальну відповідальність.
Фердинанд Бучина: місто, яке змінюється на очах
У 1936 році Закарпаттям подорожував чеський фотограф Фердинанд Бучина. Разом із дружиною Властою він провів тут близько двох місяців. Його маршрут пролягав через Ужгород, Ужоцький перевал, полонину Рівну, Рахів, Попа Івана, Говерлу, Ясіню, Усть-Чорну, Німецьку Мокру та Мукачево.
Бучина не просто фотографував. Він писав репортажі та вів подорожній рукопис V zemi polonin – «У землі полонин». Сьогодні його 23-сторінковий машинопис використовується дослідниками як першоджерело.
Його Ужгород починається з дороги від вокзалу до Ужа. Він помічає ринок, жебраків біля церкви, єврейські та ромські школи. Але особливо цікаво, що фотограф бачить місто в процесі змін. Старі вулиці, галерейні будинки та тихі куточки, на його думку, поступово зникають. Бучина бачив модернізацію і розумів, що частина того, що він фотографує, незабаром стане історією.
Водночас його тексти потрібно читати критично. Дослідники звертають увагу на етноцентричність і стереотипні уявлення Бучини про місцевих мешканців. Його опис – це не об’єктивний портрет Закарпаття, а погляд конкретного чеського інтелектуала 1930-х років.
Саме тому Бучина цікавий подвійно: його фотографії показують Закарпаття, а його текст – те, як Закарпаття сприймав приїжджий із західної частини Чехословаччини.
Роман Вишняк: останні кадри світу, якого більше немає
Приблизно в цей самий період на території Карпатської Русі працював Роман Вишняк – фотограф, народжений у Російській імперії, який згодом став американським громадянином. У 1935–1938 роках він фотографував єврейські громади Центральної та Східної Європи. Частина його роботи припала на сільські єврейські громади Карпатської Русі.
В архівах збереглися фотографії мешканців сіл, релігійних шкіл, людей за повсякденною роботою. Є також знімки Мукачева, зокрема книг у бейт-мідраші, та фотографії мешканців населених пунктів поблизу Тячева й Ужгорода. У 1938 році Вишняк також зняв 16-міліметрові кадри життя єврейських громад Карпатської Русі.
Сьогодні ці фотографії мають значення, яке їхній автор навряд чи міг повністю передбачити. Через кілька років багато з цих громад будуть знищені Голокостом. Тому Вишняк залишив не просто подорожні фотографії. Його камера зафіксувала один із останніх моментів існування цілого культурного світу.
Що насправді побачили ці мандрівники
Якщо скласти їхні тексти й фотографії разом, виходить зовсім не одна картина Закарпаття. Вахот дивився на Мукачево через історію та сучасне місто середини XIX століття. Науковці їхали сюди за геологією, копалинами й промисловими ресурсами. Заплетал шукав дерев’яні церкви, які могли зникнути. Кожмінова записувала одяг, житло, вишивку, весільні звичаї та народне мистецтво. Нейман милувався природою, але одночасно писав про бідність і соціальну несправедливість. Бучина фотографував край у момент швидкої модернізації. Вишняк зафіксував єврейські громади буквально напередодні катастрофи.
Іноді ці погляди суперечать один одному, але саме ця суперечливість робить старі подорожні тексти такими цінними. Вони не дають нам одного «правильного» Закарпаття. Натомість показують десятки його образів – залежно від того, хто саме приїхав сюди, звідки він був, що шукав і з якими уявленнями переступив межу краю. А іноді мандрівник залишав після себе всього кілька сторінок або фотографій. Але через сто років вони можуть виявитися важливішими за цілу книжку, написану вже після того, як побачений ним світ зник.
