Владислав Мельник народився 18 лютого 2000 року в селі Данилівка на Луганщині. Був єдиним сином у родині. У школі добре навчався, мав математичний склад розуму і спочатку планував стати програмістом. Але в старших класах вирішив пов’язати життя з військовою справою.
У 2017 році Владислав вступив до Військової академії в Одесі за спеціальністю «Управління діями підрозділів морської піхоти». Після випуску обрав для служби Маріуполь і став командиром взводу 503-го окремого батальйону морської піхоти.
На початку повномасштабного вторгнення його підрозділ опинився на напрямку Волновахи. Владислав загинув у березні 2022 року під час боїв у районі Євгенівки. Рідні на той час перебували в окупації, тому не змогли бути присутніми на похованні. Спочатку Владислава поховали у Дніпрі, а 18 вересня 2025 року перепоховали в Ужгороді. Посмертно лейтенанта нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
Журналіст «Баношу» поспілкувався з мамою Героя — Іриною Мельник. Вона розповіла, яким Влад був у дитинстві, чому свідомо обрав морську піхоту, як пережила перші дні повномасштабної війни та звістку про загибель сина, а також чому сьогодні продовжує говорити про нього та інших Захисників.
Яким Владислав був у дитинстві?
Владька був дуже бажаною дитиною, моїм єдиним і найдорожчим сином. До дитячого садочка він не ходив. Багато часу проводив із дідусем Степаном. Вони разом вигадували різні ігри, дідусь розповідав йому про минуле. Влад дуже його любив і пам’ятав ці історії все життя. Він зростав неймовірно допитливим, щирим, світлим та енергійним хлопчиком. Дуже добре навчався у Новодеркульській ЗОШ І–ІІІ ступенів імені А. В. Пастухова. Із навчальних предметів найбільше любив математику.
Тобто спочатку військова професія зовсім не була його головною мрією?
Ні. У 7–8 класах він мріяв стати програмістом. Але в 10 класі його рішення змінилося. У майбутньому бачив себе військовим, а саме — морським піхотинцем: універсалом, який діє як на суходолі, так і у воді чи в повітрі. Почав багато цікавитися цією професією. Удвох з ним переглядали документальний фільм «Вірні завжди» про історію створення та становлення української морської піхоти, починаючи з Криму. Влад активно займався спортом, готувався до вступу. Після закінчення школи вирішив навчатися в Одесі у Військовій академії. Він казав: «Якщо не вступлю в академію, одразу піду в армію». У своєму виборі був дуже впевнений.
Ви його відмовляли?
Звичайно. Ми боялися. Війна тоді вже була поруч. Частина Луганської області перебувала під окупацією. Ми говорили йому про це, намагалися переконати, що військова професія дуже небезпечна. А він не змінював своєї думки.
Ви пам’ятаєте розмову, коли зрозуміли, наскільки серйозно він ставиться до військового шляху?
Пам’ятаю один випадок. Якось я прийшла додому, увімкнула телевізор, а там показували поховання Героя. Я сказала йому: «Подивись, сину. Не думай, що війна — це романтика». А він відповів: «Ма, від долі не втечеш». Тоді я ще не могла знати, наскільки страшно ці слова прозвучать для мене згодом.
Яким він був школярем?
Організованим, допитливим. Дуже добре навчався. Він не любив брехні, був справедливим. Якщо вважав щось неправильним, міг про це сказати. А ще мав гарне почуття гумору.
Влад був близький із двоюрідними сестрами?
Так, вони фактично росли разом. Вероніка була дуже до нього прив’язана у дитинстві. Вона пишалася, що у неї є старший брат, який буде морпіхом. З нетерпінням чекала, коли він приїде у відпустку. Він її завжди в усьому підтримував.
Яким він став під час навчання у Військовій академії?
Коли я вперше побачила його разом з іншими курсантами під час присяги, то подумала, що він не витримає. Влад був найменшим за зростом, вагою і віком. Інші хлопці були старшими, деякі прийшли з військових ліцеїв, хтось уже мав досвід служби в АТО. Але академія зробила з нього справжнього чоловіка. Знання Влад отримав міцні й глибокі, а також загартував себе фізично. Наполегливість, сила волі та впевненість у собі допомогли закінчити виш та стати бойовим офіцером морської піхоти.
У нього було прізвисько «Мєля»?
Так, ще зі школи. В академії його теж називали «Мєля». Потім це стало його позивним. Навіть коли він уже був командиром взводу, для своїх залишався Мєлєю.
Що вам розповідали про нього викладачі?
Що він був цілеспрямованим, відповідальним, доброзичливим. Влад добре знав математику, тому допомагав однокурсникам із навчанням, а вони допомагали йому розбиратися у військовій справі. Пам’ятаю, як він був переповнений емоціями, коли відбувся перший стрибок курсантів з парашутом, перші заняття в морі.
Після академії він міг обрати місце служби. Чому саме Маріуполь?
Він мріяв жити й працювати в красивому й привабливому місті. Таким бачив лише Маріуполь. Я його попереджала: «Дивись, синку, Маріуполь — це практично перша лінія». А він відповів: «А я для чого став морпіхом?». Для мене це багато про нього говорить. Він свідомо обрав військову професію і розумів, що це не просто форма, навчання чи красива професія.
Чи багато він розповідав вам про службу?
Ні. Після випуску, вже у званні лейтенанта, у серпні 2021 року Владислав пішов на службу до військової частини А1275, став командиром 3-го взводу морської піхоти 1-ої роти морської піхоти 503-го ОБМП. Щоб нас не турбувати, говорив, що у нього все добре, що він на полігоні й ще довго там перебуватиме. Лише після загибелі я дізналася, що його взвод стояв на Донецькому напрямку.
А коли почалося повномасштабне вторгнення, ви одразу зрозуміли, що Влад на війні?
Так. Але ми не знали точно, де він перебуває. На початку повномасштабної війни його підрозділ був у районі Верхньоторецького. 2 березня їм наказали рухатися на Маріуполь. Але місто вже було оточене, тому вони змінили напрямок на Волноваху. Ми не знали всіх деталей.
Яким було ваше спілкування з ним у ті дні?
23 лютого Вероніці, моїй племінниці, син у соцмережах написав: «Ми б’ємось за те, чому немає ціни в усьому світі, — за Батьківщину. Головне — не кіпішуй, все буде добре». А я отримала коротке смс: «У мене все добре. Баті передавай привіт!».
Чи пам’ятаєте його останні повідомлення?
Пам’ятаю, звичайно. 9 березня я отримала коротке повідомлення, що у Владислава все добре. А вже 18 березня нам повідомили, що він загинув.
Як ви дізналися про його загибель?
Нам зателефонував військовий Петро і сказав, що Владька наш героїчно загинув. Розповів, що запам’ятав його ще під час прийняття на службу — веселого хлопця з Луганщини.
Ви знали тоді, як саме він загинув?
Ні. Із соцмереж дізналася, що 10–12 березня точилися бої в районі Зачатівки та Євгенівки, неподалік Волновахи. Один із побратимів Влада, Михайло, після його загибелі опублікував фотографію і написав, що Влад був найкращим командиром. Але безпосередніх свідків його останнього бою я досі не знайшла.
Що для вас було найважчим у той період?
Усвідомлення, що твоя дитина загинула, а ти навіть не можеш бути поруч і попрощатися. Ми не могли бути на похороні, бо не мали змоги виїхати з окупації. Владислава разом із іншими побратимами поховали в Дніпрі на Краснопільському кладовищі.
Через три роки після загибелі ви вирішили перепоховати Владислава в Ужгороді. Чому?
Я три роки їздила з Ужгородa до Дніпра на могилу Владьки. Родиною вирішили перепоховати, щоб бути завжди поруч. Дізналася про можливість перепоховання за програмою «На щиті». Звернулася до Ужгородської міської ради, зібрала документи. Допомогла й військова частина. 18 вересня 2025 року Владислава перепоховали в Ужгороді з усіма військовими почестями на Пагорбі Слави.
Що для вас означає, що тепер він похований саме тут?
Тепер я можу ходити на могилу сина кожного дня. Це дуже важливо. Його рідна Луганщина окупована, тому Ужгород став місцем, де він знайшов свій останній спокій. 3 вересня цього року Владиславу посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин міста Ужгорода».
Владислав отримав орден «За мужність» III ступеня посмертно. Що для вас означають ці нагороди?
Це важливо. Окрім цієї нагороди, він має ще й інші: почесний знак «Хрест нескорених», орден «За честь і відвагу» від ГО «УКРАЇНСЬКИЙ ШТАБ МІЖНАРОДНОЇ ДИПЛОМАТІЇ».Але для мене Влад передусім не нагороджений офіцер і не командир. Він мій син.
Ви продовжуєте займатися пам’яттю про загиблих Захисників. Звідки знаходите на це сили?
Напевно, тому що я не можу нічого змінити для Влада. Він уже не повернеться. Але я можу щось зробити для пам’яті про нього та інших. Я спілкуюся з рідними загиблих, ветеранами-земляками, які зараз живуть на Закарпатті. Допомагаю шукати інформацію про військових. Також підтримую патріотичні заходи та забіги, присвячені Дню пам’яті захисників України, проєкти та конкурси зі своїми учнями.
Як, на вашу думку, потрібно зберігати пам’ять про таких людей, як Влад?
Важливо, щоб інформація про них не зникала. Я вважаю, що потрібна національна електронна книга пам’яті, де можна було б знайти інформацію про Захисників з усієї України. Бо коли дивишся на кладовище, усіяне українськими прапорами, розумієш, якою високою є ціна нашого життя.
Що сьогодні для вас означає слово «пам’ять»?
Це не тільки фотографія на стіні чи ім’я на пам’ятнику. Це коли людина продовжує жити в чиїхось словах, спогадах, історіях. Мені важливо, щоб люди знали, яким Влад був. Не тільки те, де він служив і як загинув, а яким він був сином, онуком, братом, другом. Я нічого вже не можу змінити. Але можу пам’ятати і говорити про нього.
