Мирослава Шушко вже понад десять років допомагає безпритульним тваринам. Разом з однодумцями вона рятує собак і котів, шукає їм нові родини, утримує тварин на перетримці та займається стерилізацією. Нещодавно до її великої чотирилапої компанії додалася ще й маленька косуля, яку вдалося врятувати від невідомої долі. Про волонтерство, відповідальність людей та найбільш пам’ятні історії порятунку тварин пані Мирослава розповіла журналісту “Баношу”.
Коли ви зрозуміли, що допомога тваринам стане важливою частиною вашого життя?
Все почалося близько десяти років тому. Я завжди любила тварин, росла з котами й досі вважаю себе затятою кошатницею. А потім донька захотіла собаку. Ми дуже спонтанно купили хаскі, і після цього все закрутилося.
Згодом до нашого під’їзду прибився безпритульний пес. Він прожив на вулиці всю зиму, був дуже недовірливим. Одного разу під час сильної грози я побачила його під дощем біля будинку, пес лежав і дивився на наші вікна. Не витримала й забрала його додому. Так у нас з’явився другий собака. Потім був третій, далі – коти. І з того моменту я вже перестала рахувати.
Зараз ви працюєте самостійно чи маєте організацію?
Допомагаємо переважно власними силами, але нещодавно зареєстрували громадську організацію «Шанс на дім». Поки що особливо її не розвиваємо, бо справляємося своїми силами та за підтримки небайдужих людей.
Як змінилися саме ви за роки волонтерства?
Стала більш нервовою. Це дуже виснажує морально. Найбільше дратує людська безвідповідальність. Багато людей досі не розуміють, що стерилізація – це необхідність, а самовигул домашніх тварин часто закінчується трагедією. Але є й позитивні зміни. Суспільство стає свідомішим. Більше людей готові стерилізувати тварин, допомагати фінансово чи просто підтримувати волонтерів.
А яку саму допомогу надаєте?
Часто ми самі знаходимо тварин, але в більшості випадків їх приводять або просять про допомогу люди. Жартую, що майже всі мої знайомі вже «подарували» мені хоча б одну безпритульну тварину. Хтось приносить кошеня, хтось знаходить цуценят, а хтось просто телефонує й каже: «Допоможіть».
Наприклад, нещодавно нам повідомили про цуценят, які бігали біля смітників на вулиці Грушевського в Ужгороді. Зрозуміло, що ми не могли пройти повз.
Фактично нас двоє – я і моя подруга. Ми ведемо групу у Facebook, де розповідаємо про своїх підопічних, збираємо кошти на лікування, стерилізацію та корм, а також шукаємо для тварин нові родини. Навколо нас уже сформувалося коло небайдужих людей, які довіряють нам і регулярно допомагають.
Зараз частина собак живе в мене вдома, а частина перебуває на платній перетримці. Якщо тварина живе в мене, то збираємо кошти лише на харчування та ветеринарні потреби. Якщо ж доводиться користуватися послугами перетримки, то шукаємо гроші ще й на її оплату.
Нині на моєму утриманні дев’ять безпритульних собак. Деякі швидко знаходять нових господарів, але є й ті, хто чекає роками. Наприклад, одна собака живе зі мною вже три роки через проблеми зі здоров’ям. Є й напівсліпа кішка, яку свого часу принесли сільські діти. Ми вже двічі оперували тваринці очі, але розуміємо, що знайти для неї родину буде дуже складно.
Після початку повномасштабної війни я переїхала до Оноківців. Тут також постійно з’являються покинуті тварини. Я годую котів, які приходять під двір, лікую тих, хто потребує допомоги, а якщо бачу, що тварина справді нічия – забираю до себе й починаю шукати їй дім.
Так, наприклад, сталося з котом Шуріком. Майже рік він приходив до мене їсти. Зрештою я зрозуміла, що він уже нікуди не піде. Ми його кастрували, привели до ладу і тепер шукаємо для нього родину. Ну і зараз у мене живе ще й косуля, яку доводиться годувати з пляшечки кожні чотири години.
Як косуля потрапила до вас?
Це взагалі окрема історія. Подруга побачила біля магазину чоловіка з кошиком, у якому була маленька косуля. Вона її забрала й привезла мені. Тепер вже понад місяць вигодовуємо маля з пляшечки кожні чотири години. Для мене це перший такий досвід. Ми консультувалися з різними спеціалістами та національними парками. Найімовірніше, восени косуля переїде до Галицького національного природного парку, але поки її потрібно вигодувати. Вона вже стала ручною. Не боїться людей і собак, а це означає, що в дикій природі їй буде дуже складно вижити самостійно.
Хто допомагає вам у волонтерській роботі?
Передусім друзі та небайдужі люди. Дуже допомагає депутатка Ужгородської міської ради Мирослава Роман. Вона часто закриває наші найнагальніші потреби. Підтримує нас і керівниця ужгородського притулку для тварин «Барбос» Ірина Азізян, яка допомагає кормами, вакцинами та обробками.
Також мене дуже надихають клієнти мого зооготелю “Веселі хвостики”. Багато людей, які привозять своїх домашніх улюбленців, бачать наших безпритульних тварин і залишають корм, іграшки чи кошти на їх утримання.
Розкажіть про свій зооготель. Як проходить ваш звичайний день?
У мене зооготель домашнього типу. Тут немає кліток чи вольєрів. І домашні собаки, яких привозять господарі, і безпритульні тварини живуть разом зі мною в будинку. Вони ходять подвір’ям, сплять у хаті, живуть у таких самих умовах, як і мої власні собаки.
Звичайний день починається близько сьомої ранку. Найчастіше мене будять собаки. Я відкриваю двері, випускаю всіх у двір, поки вони гуляють – варю каву. Потім виходжу до них, гуляємо, після чого настає час сніданку. Після годування починається прибирання. Спочатку на вулиці, потім у будинку. Далі треба нагодувати котів. Крім домашніх, зранку до мене приходять ще й вуличні коти, яких я також підгодовую. Окремо потрібно доглядати за косулею. Чесно кажучи, часто саме вона отримує сніданок раніше за мене. Прокидаюся і біжу спочатку до неї.
І так минає весь день. Десь треба прибрати, десь хтось щось погриз, хтось посварився, когось потрібно вигуляти окремо, когось погодувати тричі на день. Постійно з’являються нові справи. Увечері все повторюється знову: годування, прибирання, прогулянки, розселення собак на ніч. Потрібно прослідкувати, щоб усі були на своїх місцях, ніхто нікого не образив і не травмував.
Люди часто не бачать, який це насправді важкий труд. І не розуміють, які це витрати. Одна собака їсть двічі на день. А коли їх десять, п’ятнадцять чи більше – це вже зовсім інший масштаб відповідальності. Треба стежити, щоб тварини не побилися, не втекли, не поранилися. Іноді мені здається, що це навіть складніше, ніж працювати вихователькою в дитячому садку. Собаки за розвитком приблизно як трирічні діти. Уявіть собі двадцять дітей, які одночасно бігають по будинку й подвір’ю, і кожному потрібно приділити увагу.
Це дуже важко. Але коли вже почав цим займатися, зупинитися майже неможливо. Навіть якби сьогодні всі мої підопічні знайшли родини, завтра, напевно, знову з’явився б хтось новий, кому потрібна допомога.
Як вважаєте, чи стало більше відповідальних власників тварин за останні роки?
Так, відповідальних людей стало більше. Все більше власників розуміють важливість стерилізації, вакцинації та належного догляду за тваринами. Я бачу багато хороших прикладів серед своїх знайомих – людей, які справді відповідально ставляться до своїх улюбленців. Але водночас, на жаль, побільшало й безвідповідальності. Особливо після початку війни. Люди залишали тварин, вивозили їх або просто позбавлялися, коли виникали труднощі.
Нещодавно мені телефонувала жінка й запитувала, чи можна прилаштувати її собаку в притулок. Вона розповідала, що тварина живе в неї вже рік, але кидається на неї й кусає. Я пояснила, що в нас не притулок, а також запитала, хто в неї: хлопчик чи дівчинка. І виявилося, що за рік спільного життя вона навіть не знає статі своєї собаки. Для мене це показовий приклад ставлення до тварини. Якщо собака прожила з людиною рік, а власник навіть не знає таких елементарних речей, то говорити про відповідальне утримання дуже складно.
Потім я помітила, що цієї собаки вже немає. Не знаю, що саме сталося, але маю підозру, що її просто кудись вивезли.
Тому ситуація двояка. З одного боку, справді багато людей стали свідомішими. З іншого – досі є ті, хто сприймає тварину як річ, від якої можна відмовитися, коли вона починає створювати незручності. На мою думку, люди мають чітко усвідомлювати: коли береш тварину додому, ти береш відповідальність на багато років. Це не іграшка і не тимчасова забаганка, а живе створіння, яке повністю залежить від свого господаря.
Якою бачите ситуацію з безпритульними тваринами в Ужгороді сьогодні?
Вона дуже складна. До повномасштабної війни діяли програми безплатної стерилізації, у яких я також брала участь. Тоді міська рада двічі виділяла кошти, і вдалося простерилізувати дуже багато безпритульних тварин. Після початку війни ситуація різко погіршилася, кількість покинутих і бездоглядних тварин значно зросла.
Проблемою, на мою думку, залишається і те, що не всі власники погоджуються на стерилізацію своїх тварин. Водночас є багато свідомих людей, які самі звертаються по допомогу і розуміють її важливість. Але є й ті, хто категорично відмовляється, через що проблема безконтрольного розмноження нікуди не зникає. Притулки переповнені, а місць для нових тварин практично немає. Найчастіше єдине, що вдається зробити – це стерилізувати їх. Я ж вважаю, що кожна тварина повинна мати власний дім і свою людину, хоча реальність сьогодні, на жаль, далека від цього.
Чого бракує місту для розв’язання цієї проблеми?
Відповідальності та реальних штрафів. Тварини мають бути чиповані, зареєстровані, вакциновані та стерилізовані. А власники повинні нести відповідальність за своїх улюбленців. На жаль, багато людей починають замислюватися лише тоді, коли це б’є по кишені.
Чи був у вашому житті випадок порятунку тварини, який запам’ятався найбільше?
Насправді кожна історія особлива. Але дуже запам’ятався пес Хантер – метис шнауцера, великий чорний красень. Його, напевно, знає чи не вся Оноківська ОТГ. Це був справжній майстер втеч: він перелазив через паркани майже два метри заввишки, постійно тікав і змушував мене хвилюватися. Я за все життя стільки не бігала, як за цим собакою. Але водночас він надзвичайно розумний і добрий пес.
Історія почалася ще в Дубриничах. Донька моєї подруги, яка також займається волонтерством, зателефонувала і попросила допомогти із собакою, що вже тиждень блукав селом. Тоді в нас не було місця, тому попросили трохи його притримати. Після цього пес зник, а приблизно через рік з’явився знову. Цього разу мені одразу зателефонували, і я забрала його на перетримку. У мене він прожив три-чотири місяці.
У той самий час мені написала жінка з Німеччини – ужгородка, яка давно там живе. Вона побачила у Facebook оголошення про іншу собаку на самовигулі й хотіла забрати саме її. Але власники тієї тварини знайшлися. Тоді жінка сказала, що все одно хоче врятувати когось з України, і попросила показати, кого ще я маю на прилаштування. Я розповіла їй про Хантера, хоча одразу попередила: він чудовий, але страшенний бігун. Вона взяла кілька днів на роздуми, а потім зателефонувала і сказала: «Готуйте його, я забираю».
Для нас це була дуже емоційна історія. Ми всі до нього звикли, тому буквально плакали, коли настав час прощатися. Але сталося саме те диво, про яке мріє кожен волонтер. Нова господарка приїхала за ним особисто. Погуляла з ним, познайомила з рідними, а за тиждень забрала до Німеччини. Тепер Хантер живе зовсім іншим життям. У його родини є власний готель і ресторан, він спить на диванах, його люблять гості, а господарі регулярно надсилають мені фотографії та розповідають, як у нього справи.
Коли бачиш такі історії, розумієш, що всі переживання, безсонні ночі й труднощі були недаремними. Для волонтера це, мабуть, найбільша нагорода. А зараз, думаю, до таких особливих історій додасться ще й моя косуля. Це абсолютно новий для мене досвід, але, слава Богу, вона жива, росте і почувається добре.
Як вам вдається відновлюватися після всіх цих переживань і навантаження?
Рятує сад. Коли ми переїхали сюди після початку війни, на ділянці ріс лише один горіх. А зараз у мене вже, мабуть, кілька сотень рослин – різні дерева, кущі, гортензії, квіти. Дуже люблю працювати в саду, копирсатися на городі, щось садити, доглядати за рослинами. Для мене це своєрідна терапія.
Звісно, допомагають і мої тварини. Попри всю втому, саме вони дають сили рухатися далі. Хоча буває дуже важко, особливо коли доводиться стикатися з людською байдужістю чи бачити страждання покинутих тварин. Робота з безпритульними тваринами – це постійний стрес, велика відповідальність і величезне емоційне навантаження. Але поки є сили й можливість допомагати, я продовжую це робити. Та найбільше відновлює, мабуть, момент, коли бачиш результат своєї роботи: коли налякана тварина починає довіряти людям, коли знаходить родину або просто отримує шанс на нормальне життя. Саме заради таких моментів хочеться рухатися далі.
А у вас є домашні улюбленці?
Звісно. Якщо рахувати лише наших із дочкою особистих тварин, то маємо п’ять собак і шість котів. Дві собаки належать доньці – хаскі та вівчарка. Саме з хаскі, до речі, колись і почалася моя серйозна історія з собаками. Ще три собаки – це тварини, яких я свого часу забрала з вулиці й залишила собі.
Шість котів також колишні безпритульні. Загалом за роки волонтерства через мене пройшло дуже багато тварин. Більшість вдалося прилаштувати в хороші родини, але є й такі, з якими ми настільки прив’язалися одне до одного, що вони залишилися жити зі мною назавжди. Часто трапляється й так, що тварину не вдається прилаштувати через вік, особливості здоров’я чи характер. У таких випадках вона просто стає частиною нашої родини.
Що б ви порадили людині, яка хоче допомагати тваринам, але не знає, з чого почати?
Я б радила спробувати взяти тварину на перетримку. Саме тоді людина по-справжньому розуміє, що таке волонтерство, скільки в ньому праці, відповідальності та часу. Так, це непросто. Але водночас це неймовірні емоції. Я дуже люблю тварин і дуже люблю людей, які люблять тварин. Коли бачиш, як маленьке пухнасте створіння тягнеться до тебе, проситься на руки, повністю довіряє і залежить від тебе, це важко описати словами.
Ці відчуття неможливо передати. Це величезна радість і водночас велика відповідальність. Саме тому я завжди кажу: якщо хочете допомагати, почніть із малого. Візьміть когось на перетримку, допоможіть кормом, ліками чи пошуком родини. І тоді зрозумієте, наскільки це важливо і наскільки це змінює не лише життя тварини, а й ваше власне.
Які у вас найближчі плани та мрії?
Найбільше хочу, щоб закінчилася війна. Це зараз головне. А ще хочу, щоб усі тварини, які перебувають у мене на перетримці, знайшли хороші родини. Я постійно над цим працюю і дуже сподіваюся, що кожна з них дочекається своїх людей. Також хочу, щоб вистачало здоров’я, сил і можливостей доглядати за ними далі. Бо ця робота потребує дуже багато енергії.
А якщо говорити про мрію загалом, то вона проста: щоб безпритульних тварин ставало якомога менше. Щоб кожна собака і кожен кіт мали свій дім, свою людину і були в безпеці. Для цього, на мою думку, потрібно більше уваги приділяти стерилізації та вакцинації. Притулки важливі, але вони не можуть повністю розв’язати проблему. Потрібна профілактика, відповідальне ставлення людей до своїх тварин і системна робота. І, звісно, хочеться, щоб суспільство ставало більш свідомим, а влада більше уваги приділяла питанням захисту тварин. Тоді змін на краще буде значно більше.
