17 травня у світі відзначають Міжнародний день телекомунікацій – дату, яка нагадує, наскільки звичними для нас стали речі, що ще століття тому здавалися дивом. Сьогодні закарпатці можуть за секунду зателефонувати в іншу країну, вийти в інтернет із гірського села чи дивитися прямі трансляції з будь-якої точки світу. Але шлях до цього був довгим: від першого телеграфного повідомлення :з Ужгорода до Будапешта у 1897 році, до появи мобільного зв’язку, телебачення та сучасних цифрових мереж. Журналісти «Баношу» зібрали історію того, як на Закарпатті змінювалися способи спілкування, хто стояв біля джерел радіо й телебачення та чому телефон колись був розкішшю, доступною лише обраним.
Історія телефону та телеграфу
Історія зв’язку в Ужгороді розпочалася з телеграфу. У 1897 році було надіслано перше телеграфне повідомлення до Будапешта, що стало знаковою подією. Точний час появи телефонного зв’язку встановити складно через відсутність документальних свідчень, однак на початку XX століття, за часів Австро-Угорщини, телефонний зв’язок у місті був представлений двома переговорними пунктами: один знаходився на залізничному вокзалі, а інший – на пошті, що розташовувалася на площі Шатковича. Телефонний зв’язок був дорогим задоволенням: хвилина розмови коштувала три крони, що дорівнювало вартості кави з тістечком у кав’ярні. Враховуючи, що кава тоді була екзотичним напоєм, навіть середній клас, не кажучи вже про бідні верстви населення, не міг дозволити собі користуватися телефоном, тому телеграф був більш популярним серед широких верств населення через свою доступність та простоту. Обидва види зв’язку – телеграф і телефон – перебували під прямим контролем уряду королівської угорської пошти.
Ситуація змінилася у 1919 році, коли Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини. Тоді було створено уряд пошти та телеграфів Підкарпатської Русі, який підпорядковувався центру в Кошице. Чехословацька влада прагнула модернізувати регіон, і одним із пріоритетів стало розвиток телефонного зв’язку. Почали прокладати не тільки повітряні лінії, але й підземні комунікації. На початку 1920 року переговорні пункти були оснащені новим обладнанням та новими фахівцями, з’явилося багато стаціонарних апаратів. Ці телефони доставлялися з Праги, а для їх підключення прокладалися окремі повітряні лінії.
У 1930-х роках, з розширенням установ та урядів у Підкарпатській Русі, зросла потреба у телефонному зв’язку. Це вимагало не лише розширення місцевих мереж, але й налагодження зв’язку з центральними містами Чехословаччини, такими як Прага, Брно та Братислава.
Важливим етапом стало введення в експлуатацію Народної Ради, яка мала багато кабінетів та приймалень. Перед зв’язківцями постало завдання телефонізувати якомога більше приміщень та забезпечити зв’язок як з містами Підкарпатської Русі, так і з Чехословаччиною. Цю роботу виконала празька фірма «Мікрофон» братів Кноткових, яка встановила телефонну станцію на 140 номерів та приєднала її до центральної станції десятьма лініями. Це дозволило урядовцям проводити конференції не тільки в межах міста, але й за його межами, що стало значним досягненням, порівнянним з сучасними можливостями онлайн-конференцій.
На початку XX століття телефони не мали кнопок, і для з’єднання з абонентом потрібно було звертатися до телефоністок. Тоді телефон був розкішшю, доступною лише для власників великих фірм, урядових організацій та дуже заможних людей. До 1925 року телефонні апарати не продавалися вільно, їх замовляли у майстрів. Лише після відкриття спеціалізованого магазину в Ужгороді кількість абонентів почала зростати, про що свідчить перехід на тризначні номери.
У цей період було створено перший телефонний довідник Закарпаття під назвою «Adresar pro Podkarpatsku Rus», датований 1924 роком. Сьогодні цей довідник зберігається в ужгородському краєзнавчому музеї. На горищах деяких ужгородських будинків досі можна знайти старі “шафи”, до яких підключалися подібні апарати, а сигнали з них надходили безпосередньо до комутатора телефоністки.
Після того як у 1938 році Закарпаття опинилося під владою Угорщини, телеграфні та телефонні служби продовжували працювати у своїх звичних приміщеннях. Хоча угорська адміністрація замінила чеських фахівців на своїх співробітників, для звичайних ужгородців це не принесло жодних відчутних змін.
Після входження Закарпаття до складу Української РСР, поштові та телеграфні служби перейшли під контроль радянських органів. Хоча радянський період ознаменувався розвитком аналогового зв’язку, це не принесло кардинальних змін. Щоб зателефонувати до сусіднього міста, потрібно було спочатку відстояти чергу на пошті, щоб замовити розмову, а потім ще одну, щоб дістатися до телефону. Проблемою були не лише довгі черги, а й низька якість зв’язку, яка залишалася на рівні початку XX століття майже до розпаду СРСР. Лише в 1970-х роках ситуація трохи покращилася завдяки новому переговорному пункту на набережній (сучасна вулиця Незалежності). Повноцінна модернізація обладнання розпочалася лише у 1980-х, що призвело до покращення якості зв’язку, але вже наближався час появи мобільного зв’язку.
Мобільний зв’язок в Ужгороді з’явився у березні 1995 року завдяки компанії UMC (зараз «Vodafone»). Ця подія стала початком стрімких змін. Застарілі стаціонарні телефони почали виходити з ужитку, а працівники телеграфів опинилися перед загрозою втрати роботи. Багато хто прагнув опанувати новинку, поспішаючи придбати громіздкі телефони з антенами. Звісно, такі пристрої коштували чималих грошей, тому переважно були доступні лише заможним людям.
Ужгородці стали одними з перших, хто перейшов на мобільний зв’язок і насолоджувався його перевагами. Однак, ситуація в сільській місцевості Закарпаття була зовсім іншою. Станом на 1 січня 2010 року, кількість стаціонарних домашніх телефонів у селах області становила 165,5 тисяч одиниць. Це означає, що поки в Ужгороді всі активно користувалися мобільними телефонами, у селах 84,1% домогосподарств все ще мали стаціонарні телефони.
На 100 сімей області припадало лише 46 стаціонарних телефонів. Звичайно, ця тенденція з часом змінювалася, і багато хто відмовлявся від стаціонарних телефонів на користь мобільних. Проте, процес цей відбувався досить повільно. Закарпаття інтегроване в загальноукраїнську мережу мобільного зв’язку (4G/5G) та широкосмугового інтернету, розвиваються цифрові комунікації.
Телебачення та радіо
Історія телебачення на Закарпатті розпочалася у 1962 році. Перший передавач, подарований Львівським телецентром, з’явився у Хусті, в школі-інтернаті. Спочатку він транслював програми Львівського телебачення, а учні використовували його для занять у радіотехнічному гуртку. Цей передавач залишався в Хусті до 1963 року. Наступного року його перевезли до Ужгорода, де розпочалося будівництво нової радіорелейної лінії для зв’язку з країнами соцтабору. Передавач встановили на горі Токарня.
У 1965 році телебачення почало активно розвиватися. Готувалися випуски новин, програми з виступами колективів, а також знімалися кінофільми на 16-міліметрову плівку. Усі матеріали створювалися та монтувалися на Закарпатті, а потім відправлялися до Львова для виходу в ефір.
Проте, ще раніше, у 1957 році, було введено в експлуатацію будинок радіо. Саме там журналісти почали створювати перші теле- та радіопрограми, сформувавши професійну команду. Це стало значним досягненням для регіону, адже щодня численні знімальні групи виїжджали для висвітлення подій.
Початкова аудиторія була обмеженою через прикордонне розташування, що не дозволяло транслювати сигнал за межі СРСР. Лише пізніше, приблизно з 1958 року, почали приймати сигнали угорських та словацьких станцій. Зокрема, з Токая транслювалися угорськомовні програми, а з Дубніка – словацькі. Власне мовлення обмежувалося каналом ЦТ-1 і завершувалося о 22:00. Однак, через різницю в місцевому часі, багато мешканців сіл налаштовували антени на угорські канали.
У 1972 році Закарпатське телебачення отримало свою першу чорно-білу пересувну телевізійну станцію (ПТС). Це стало значним кроком вперед, і фахівці швидко освоїли нову техніку. Також у 1972 році ввели в експлуатацію телевежу, яка стала помітною спорудою в обласному центрі.
У ті роки працівники телебачення вже проводили прямі трансляції спортивних подій, записували концерти місцевих колективів поза студією, висвітлювали політичні заходи, першотравневі демонстрації та відкриття важливих об’єктів. Налагоджувалася співпраця з Кошицькою телестудією, проводилися спільні телемости під час “Днів добросусідства”. Це стимулювало створення нових редакцій, зокрема програм угорською та молдавською мовами, що значно розширило обсяги мовлення та сприяло подальшому розвитку студії.
На початку 1980-х років, завдяки новітньому обладнанню стало можливим кольорове телемовлення та запис. Це стало значним кроком уперед, адже вже до 1982-1983 років, з появою нових апаратурних комплексів, глядачі поступово отримали доступ до повноцінного кольорового зображення. У той період апаратні вже були оснащені сучасною технікою, що дозволяло функціонувати як повноцінна база для кіновиробництва. Одночасно тривала робота над створенням синхронних кіноматеріалів. Крім того, творчий та технічний колектив отримав від угорських колег комплекти ТЖК, які передбачали окремий запис звуку на магнітофон та відеозображення на плівку. Для таких зйомок формувалася ціла знімальна група, до якої входили редактор, режисер, освітлювач та звукорежисер.
Закарпатська телестудія продовжувала працювати з кіноплівкою до 1990 року. В епоху перебудови перехід на касетні носії, зокрема VHS та SVHS, став новим етапом.
Здобуття Україною незалежності Закарпатська телерадіокомпанія зустріла гідно. Саме з її студії у 1991 році прозвучало повідомлення про сесію Ужгородського міськвиконкому, яка першою на території колишнього СРСР засудила ГКЧП. Період незалежності України приніс нові можливості для розвитку програм різними мовами. Угорські програми досі вважаються зразковими завдяки спонсорській підтримці та можливостям для навчання за кордоном. Для національних редакцій завжди було викликом пошук кваліфікованих кадрів, тому до роботи часто залучали активістів громадських організацій, особливо при створенні словацької, ромської та молдовської редакцій.
Головним телеканалом Закарпаття залишалася “Тиса-1”. Ця телестудія, що колись була частиною Закарпатської ОДТРК, пройшла шлях трансформацій. Після ліквідації Національної телекомпанії України та створення Суспільного мовлення, канал був перейменований на “UA: Закарпаття”, а згодом – на “Громадське Ужгород”. “Тиса-1” забезпечувала повне аналогове покриття області. Вона також деякий час функціонувала як філія НСТ, а перед своєю ліквідацією перейшла у власність цієї компанії. У 2017 році канал перейшов на широкоформатне мовлення (16:9), отримав новий вигляд та назву, що призвело до його подальшої трансформації.
Радіомовлення на Закарпатті розпочалося 10 листопада 1945 року. Перші передачі виходили в ефір виключно наживо, без запису, тому збереглися лише в пам’яті людей, бо матеріал передавався безпосередньо редактором, який брав участь у заході. З появою плівки стало можливим записувати голоси співрозмовників, що робило передачі та новини цікавішими. Репортери носили важкі магнітофони вагою близько п’яти кілограмів. Згодом з’явилася легша техніка, як-от “Репортер-7” вагою близько трьох кілограмів, що записувала на касети. Монтаж плівки був кропітким процесом, що вимагав видалення зайвих звуків.
Створення радіоматеріалів у минулому було справді колективним процесом. Це не була робота однієї людини, а спільна справа, яка приносила радість і гордість від можливості ділитися новинами з людьми.Засновники закарпатського радіо були справжніми романтиками та ентузіастами. Серед перших дикторів краю були Ніна Петрова та Михайло Якимчук. Хоча Михайло мав освіту хіміка, радіо стало його справжнім покликанням, як і для багатьох інших, хто хоч раз переступив поріг радіостудії.
Закарпатське радіо розпочинало своє мовлення українською та угорською мовами. З часом штат розширювався, ефірний час збільшувався, а програми ставали різноманітнішими.
Цікаві факти про телекомунікації
Термін «телебачення» з’явився ще у 1907 році, а скорочення «TV» почали використовувати лише з 1948 року.
Перша телетрансляція в Україні відбулася 1 лютого 1939 року в Києві й тривала 40 хвилин.
Найстарішим ток-шоу в історії телебачення є американська програма The Tonight Show, яка виходить в ефір з 1954 року.
Слово «хакер» виникло у радіоіндустрії, де так називали людей, які зламували паролі на секретних радіостанціях.
Перша телевізійна реклама з’явилася у США 1 липня 1941 року під час трансляції бейсбольного матчу. Вона рекламувала годинники Bulova, тривала 20 секунд і коштувала всього 9 доларів.
У часи чорно-білого телебачення дикторів фарбували зеленими рум’янами та помадою, оскільки камери часто використовували червоні фільтри, через що губи на екрані виглядали блідими.
Київська телевежа є найвищою ґратчастою спорудою у світі – її висота становить 380 метрів, а вежа має 24 поверхи. Особливість конструкції полягає в тому, що при її зведенні не застосовували болти чи заклепки, а всі з’єднання виконані за допомогою електрозварювання.
