Переїхати до Ужгорода з двома торбинами речей, без документів, роботи й розуміння, що буде далі – саме так почалася нова глава життя Інни Кущ після евакуації з окупованого Бердянська. До повномасштабного вторгнення вона розвивала власну швейну майстерню та планувала відкривати виробництво. Війна зруйнувала ці плани, але не змогла забрати головне – бажання творити й підтримувати інших. Сьогодні пані Інна не лише шиє одяг в Ужгороді, а й створила простір, де жінки, переселенці, підлітки та люди похилого віку через творчість вчаться знову довіряти собі, мріяти та починати життя спочатку.
Про втрату дому, відновлення бізнесу з нуля, терапевтичну дію занять та мрію зробити Закарпаття центром моди Інна Кущ розповіла журналісту «Баношу».
В Бердянську ви відкрили швейну майстерню ще до повномасштабного вторгнення. Розкажіть, якою вона була?
В майстерні була велика кількість тканин. Якраз за декілька днів до початку великої війни я сплатила за нове обладнання та купу тканин, бо планувала відкривати цех. Загалом я поєднувала: в мене швейна майстерня була, але я ще й фінансовий консультант, тому мій мозок постійно працював творчо та аналітично.
Що стало для вас переломним моментом, коли ви зрозуміли: треба евакуюватися з Бердянська?
Коли ви досвічений фахівець і залишаєтесь під російською окупацією, вас можуть залучити до роботи, бо людей виїхало багато і працювати нема кому. До мене теж приходили з проханнями вийти на роботу та очолити відділ. Я не погодилася. До того ж ми розуміли, що залишатися в окупованому місті небезпечно, тож прийняли рішення виїхати.
А чому саме обрали Закарпаття?
В мене мати тут народилася, на Закарпатті живуть родичі. Нам хотілося отримати якусь підтримку від близьких в складні часи. До того ж вони постійно казали, що треба швидше виїздити з Бердянська.
Змогли вивезти з собою якесь обладнання?
Дякувати Богу, що нам вдалося самим виїхати. Я в паніці навіть на житло документи не взяла, настільки швидко збиралися. Два пакети речей з собою взяли та й все. Майже без грошей, і теплого одягу з собою не було. Тож мені довелося після переїзду багато ходити по гуманітарних центрах, де я стикнулася з проблемою, що речі, які приносили люди, чомусь були брудні, та й взагалі багато непотребу було. Я з деякими людьми спілкувалася, питала чому вони приносять речі, які треба викинути. Бо ми ж не безхатьки, нам просто внаслідок обставин довелося виїхати, нам допомога потрібна, а не подачки. Мене на початку повномасштабного вторгнення взагалі зламало відношення влади та багатьох людей до ВПО, тож дуже складно морально було.
А знаєте що зараз з вашою майстернею, яка залишилася на окупованій території?
Знаю, майстерня знаходилася в будинку і зараз вона просто стоїть зачинена. Це, знаєте, вона і є, і немає одночасно. Треба якась програма, яка дасть можливість отримати компенсацію, бо на Закарпатті нерухомість коштує багато. Виходить, що коли працюєш чесно, без махінацій, займаєшся бізнесом, живучи тут, неможливо заробити та придбати все з нуля людині, яка все втратила вдома. Левова частка прибутну йде на оплату оренди житла та комерційного приміщення, сплату податків. Допомоги від держави я не отримую. Декілька разів навіть було бажання кинути все та поїхати за кордон, бо там більше піклуються про українців, ніж в рідній країні.
Чи важко було відновити власну справу на новому місці?
Тут є декілька аспектів. Мені було не важко, бо маю досвід, розуміння, бачення. Весь цей шлях я вже проходила. Але важко, коли в тебе немає грошей, коли ти працюєш на роботі без вихідних, отримуєш 10 тисяч гривень, живучи з дитиною, коли постійно втомлена та приймаєш антидепресанти, бо зовсім не розумієш як так сталося та що робити далі. Я дякую міжнародним організаціям, дякую донорам та проєктам, які працювали, та за допомогою яких я отримала гроші. Я писала гранти та потроху закуповувала обладнання. Як я вже казала, шкода, що підтримують українців саме міжнародні донори, а від держави нічого. А якщо ще приймуть закон про 20% ПДВ, думаю, 40% ФОП взагалі закриють бізнес. Поки ми стартуємо, на мій погляд, взагалі треба звільнення від податків та надати пільгові умови А не коли людина лише починає: орендувала приміщення, все закупила для роботи, і одразу непомірні витрати. Але коли ти займаєшся улюбленою справою та отримуєш задоволення від неї, це наповнює та надихає, дає бачення того, куди рухатися та для чого.
Чим відрізняється ваша майстерня в Ужгороді від тієї, яка була вдома?
В Бердянську в мене просто майстерня була, а тут – справжній навчальний простір, де я проводжу заняття з дорослими та дітьми. В мене багато ідей як допомагати військовим під час реабілітації. Я розумію, що кожен з нас має брати участь у перемозі, бо від цього залежить якою буде наша країна в майбутньому. Від кожного з нас залежить що саме ми вибудуємо. Ми незламна держава, але якщо кожен буде робити хоч три кроки для розвитку країни, а не на її знищення, а наша влада трохи спуститься до людей, тоді Україна стане державою, на яку буде рівнятися весь світ.
Щодо майстерні: в Бердянську в мене було приміщення 80 квадратних метрів, а в Ужгороді три кабінети. Я їх обладнала як можу з урахуванням прибутковості, але поки це не все, що мені хочеться. Є незручності, бо майстерня знаходиться на шостому поверсі, а ліфт не працює. Якщо це проєкти, які стосуються ветеранів, може бути проблеми, бо деякі хлопці не зможуть пішки піднятися. Є багато нюансів, але, думаю ми поступово все вирішимо.
А чому вирішили не лише шити, а й навчати інших?
Я вважаю, що це важливо. В мене студія не індивідуального пошиття, а інтелектуального, і я до неї ставлюся як до психоемоційної служби допомоги. В справу я вкладаю не лише механічні рухи, які просто приводять до того, що одяг виготовляється. В мене глибша складова процесу – розкрити людину. Перші групи, що приходили на заняття, складалися з жінок-переселенок, які втратили все, та дружини загиблих військових, які заборонили собі радіти життю. І ось за допомогою створення нових образів та одягу, який підкреслив їхню жіночність, дівчата по-інакшому почали дивитися на себе. Коли я бачила фідбек та змінені долі людей, дуже тішилася від цього.
А хто зараз приходить до вас на заняття та з якими запитами?
До мене приходять власники брендів, підлітки, які планують пов’язати життя зі світом моди, майбутні підприємці, які планують відкрити власне виробництво. Я ж не лише пошиття викладаю. Я фінансова грамотна людина, яка може підказати як краще зробити, даю інструменти для розвитку. А ще намагаюся надихнути людину та закохати її в цю справу. Зараз хочу набрати групу дітей, бо попит є. До того ж малечу теж треба хоч трохи відірвати від гаджетів та дозволити фантазії проявитися. Шукаю для співпраці громадські організації, які готові підтримувати молодь, військових, ВПО, людей поважного віку.
До речі, в мене був крутий проєкт з ромами та з категорією 60+. Вони мали можливість поспілкуватися, завести нові знайомства, соціалізувалися, бо багато людей поважного віку, які приходили на заняття, теж переселенці, які все втратили. Для військових ми робили протипролежневі подушки, адаптивний одяг. Це дуже корисна справа і люди могли відчути себе потрібними. На початку занять, правда, бувало багато сліз, бо кожен приходив зі своїм болем.
Ті, хто оплачує заняття, більш цілеспрямовані. Вони конкретно розуміють для цього прийшли та якого хочуть досягти результату. Для людей, які приходять в рамках певного проєкту від донорів – це більш психологічна підтримка та релакс. І це вкрай важливо, бо я за 2,5 роки побачила наскільки змінилися ці люди. Дехто відкрив власну справу, хтось вдома щось для своїх шиє. Інші просто почали більше посміхатися. В Ужгороді не було такого, тому я вивчила ринок та потреби людей та підійшла до питання фінансово.
Які історії ваших учениць вам найбільше запам’яталися?
Багато різних історій і я більшість з них пам’ятаю, бо для мене це не просто учні, а частинка мене. Коли вони приходять на заняття, стають рідними людьми. Ми обіймаємося, спілкуємося, загалом у нас дуже тепла атмосфера. В нашому просторі кожен відчуває себе в безпеці. Для мене всі їхні історії цікаві, але для когось це може бути звичайною справою.
Чи можна навчитися шити за короткий термін та завдяки цьому почати заробляти?
Звичайно, якщо правильно підійти до питання. Треба проаналізувати ринок, порахувати видатки, вартість продукції. Все залежить від того що саме робити. Можна й кредит взяти на власну справу або релокацію, але питання у тому, що не усім їх дають. Є багато успішних підприємців, які з нуля почали бізнес на Закарпатті, і це чудово, бо бізнес – це податки, а податки – це покращення регіону.
Що важливо для новачків? Може це техніка чи терпіння?
Головне – бажання. Коли люди горять справою, коли їхні очі сяють, то і гроші поступово з’являться на техніку, і терпіння, якщо щось не виходить.
Чим зараз ви найбільше займаєтеся в майстерні: шиттям чи навчанням?
У мене все йде пропорційно. Є навчальні групи, замовлення, ще й фінансові консультації.
Чи плануєте ви в найближчому майбутньому якісь цікаві проєкти?
Так, у мене безліч ідей. Є бачення того, що я хочу зробити, але спойлерити не буду. Боюся наврочити, бо люди різні бувають. Скоро все побачите та дізнаєтеся!
А загалом переїзд на Закарпаття став для вас більше викликом чи шансом?
Він став для мене спочатку необхідністю, пізніше – великим викликом, перевіркою, а далі я почала змінювати своє відношення та зараз розумію, що з ситуації, яка склалася, я можу вийти або переможницею, або мене переможе ця ситуація. Дати себе перемогти – це не мій напрямок руху, тож надалі лише шлях вперед до натхнення та розвитку. Враховуючи ще те, що Ужгород неймовірне місто з цікавою історією, великою кількістю мешканців різних національностей, близькістю до кордонів та виходом в країни Європи. В Бердянську в плані логістики було не дуже, але було багато інших гарних моментів. Тож, з кожної ситуації можна знайти позитивний вихід. Доля дала мені можливість зробити роботу над помилками, тому зараз я не відкладаю життя на потім. Намагаюся насолоджуватися кожним моментом та займаюся справою, яка робить мене щасливою тут й зараз. І це відчувають мої учні та клієнти. Взагалі мені хотілося б зробити Закарпаття центром моди, щоб сюди з’їжджався увесь світ на великі покази.
