Повномасштабна війна змусила тисячі українців залишити свої домівки й почати все спочатку в нових містах. Для підприємця та громадського діяча Олега Невениці цей шлях проліг зі сходу країни на Закарпаття. У нових умовах він не лише адаптувався, а й зміг створити власну справу: виробництво SIP-панелей, паралельно долучаючись до гуманітарних ініціатив.
Журналіст «Баношу» поговорив з Олегом про виклики переїзду, реалії запуску бізнесу в новому регіоні, адаптацію до місцевого середовища та те, що насправді допомагає не зупинятися навіть після втрати звичного життя.
Як ви опинилися на Закарпатті та чому обрали саме цей регіон для евакуації?
На той час це був збіг обставин, тож не можу сказати, що я одразу планував їхати на Закарпаття чи евакуювати сюди своє підприємство. Закарпаття, можна сказати, було моїм “планом Б”, загалом не думав, що в Ужгороді затримаюсь надовго. Але поступово став замислюватися як будувати своє подальше життя тут. Я ж не лише підприємець, а й громадський активіст, тому на початку повномасштабного вторгнення займався гуманітарними проєктами в рамках ГО, в яких працював.
Наприкінці серпня 2022 у мене виникла ідея для нового бізнесу, я почав шукати гроші на її реалізацію. Це не був релокований бізнес, це – зовсім інша справа. Нове місто – нова ідея, тож я почав діяти.
Розкажіть детальніше чим ви займаєтесь зараз?
Я відкрив власне виробництво з виготовлення SIP-панелей, які використовують для швидкого та економного будівництва. Завжди кажу, що побудувати з них можна все: від будки для собаки до повноцінного житла. Насправді все почалося з того, що я почав думати над будівництвом власного житла. Це було моєю відправною точкою. Виготовляти SIP-панелі було найзручнішим варіантом, бо це відносно бюджетно та швидко. Але власне житло поки залишається недосяжною мрією, бо для того, щоб його збудувати, треба мати землю. І не просто землю, а пристосовану до такого будівництва, а на це потрібні великі гроші. Тож зараз я виготовляю панелі та надаю послуги зі збірки конструкцій з цих панелей. Це можуть бути гаражі, майстерні, МАФи, кафе, кав’ярні та багато іншого.
Звичайно, у кожного регіоні України є свої особливості, і для Закарпаття SIP-панелі не дуже притаманний матеріал, бо тут полюбляють традиційне будівництво, але ця технологія дає великі переваги, якщо нею користуватися. Вона не складна, економічна, не потребує великих навантажень на фундамент. Якщо людина має навички роботи з електричним інструментом, їй буде дуже легко побудувати разом з двома-трьома друзями певну конструкцію. І навіть не потрібно наймати будівельну бригаду.
Насправді SIP-панелі – це не якась інновація. Це дуже поширена технологія у світі, завдяки якій будують невеличкі комерційні споруди. Наприклад, для Закарпаття притаманній відпочинковий бізнес, тож можна побудувати гостьовий будиночок в місцевості, де немає розвинутої інфраструктури.
Наскільки важко було розпочати бізнес на новому місці?
Насправді коли я все це починав, мав певні ілюзії. У мене був план, що я розпочну виробляти панелі, у мене їх одразу розпочнуть купувати, і поступово почну розширювати виробництво. Робота почалася, я почав чекати своїх клієнтів…і нікого не було. Це відбувалося відносно довго. Я спілкувався з людьми, які були зацікавлені в придбанні SIP-панелей, і вони казали, що їм треба не лише панелі, а ще й зібрати їх. Так, я вже казав, там нічого складного, але якщо у тебе немає навичок роботи з інструментами, нічого не вийде з першого разу. І ось тільки коли я почав надавати додатковий сервіс зі складання панелей, клієнти почали з’являтися. Але від ідеї до практичної реалізації минув рік.
Я зараз багато читаю про життя ВПО в нових містах, як у них все добре, але розумію, що це далеко не так, і їм складно. На свому прикладі можу сказати, що розпочинати новий бізнес, це не джек-пот зірвати. З’являється нова відповідальність, нові проблеми. Але головне – не стояти на місці. Бути в процесі, створювати щось нове, занурюватися в новий світ. Ще треба розуміти, що у будь якого бізнесу є декілька періодів: зростання, спад, неефективність, витрати. Це важкий процес, як на мене.
Чи змінив переїзд ваші погляди на життя?
Я не можу сказати, що переїзд був для мене складним фізично, але внутрішньо – так. Коли я їхав, створив для себе аналогію начебто у нас на Луганщині землетрус стався або цунамі, і все життя, яке було до цього – зникло моментально. Тобто вже не було старої картини світу, вона повністю демонтована. Тож є два варіанти: або ти сидиш на цих руїнах, не знаючи як жити далі, або йдеш вперед. Я швидко відпустив той факт, що звичних мені речей більше не буде. Але не це головне, я був живий, мої рідні були живими, тож немає про що переживати. До того ж я був готовий, що повномасштабна війна розпочнеться й буде жорстокою та довгою. Тому події 24 лютого 2022 року не стали для мене несподіванкою.
Що вам вдалося перенести з минулого досвіду у теперішнє?
Звичайно, люди які живуть на сході та на заході країни відрізняються. Я буду казати на власному прикладі та прикладі свого оточення, що ми динамічні, здебільшого жили у багатоквартирних будинках, були більш зосереджені на власному просторі, а це теж формувало свій світогляд. А ось Закарпаття – родинне. Сім’я дуже впливає на дії та вчинки місцевих. Тож зараз виникла певна синергія, коли наші скіли стикаються з традиціями та стилем життя на Закарпатті. Загалом я не можу сказати, що я щось конкретне переніс. Мабуть, лише віру в себе, а вона допомагає мені жити.
Чи адаптувалися ви вже до життя на Закарпатті?
Так. Я вважаю, що мій дім там, де я є. А якісь матеріальні речі, без яких раніше не уявляв своє життя, зараз просто втратили свій сенс. Відносини з людьми для мене зараз важливіші. Я колись спілкувався з місцевим, який сказав мені, що якби втратив дім, як-от ми, повісився б. Я йому сказав, що це маячня. Але, справді, людям, які не пережили втрату матеріального через війну, може здатися, що їх світ рухне. А я на це навіть з посмішкою дивлюся, бо втрату матеріального ще можна пережити. Головне – життя.
Яку роль у вашій адаптації зіграла робота?
У зв’язку з тим, що я одразу занурився у практичну діяльність, у мене спілкування з місцевими було більше, ніж з ВПО. До того ж підприємницька діяльність тісно пов’язана з державними та комерційними структурами, тобто тут теж активна взаємодія була. Замовники в мене практично всі місцеві. Зараз я маю велике коло спілкування, тому не відчуваю проблем з адаптацією. Я навіть не замислювався про це, просто якось автоматично склалося. Зверхнього відношення до себе я теж не відчуваю. Хоча й повноцінним ужгородцем себе не відчуваю. Коли я в Сєвєродонецьку жив, мене хвилювали проблеми міста, екологія чи зовнішнє середовище. А в Ужгороді я в ролі спостерігача, дивлюся як розвиваються процеси. Знаю, що деякі незадоволені сучасними проєктами перебудови Ужгорода, маю на це свою думку, але в обговореннях участі не беру.
А взагалі продовжуєте займатися громадською діяльністю?
Звичайно, але навіть громадська діяльність зараз не така проста, як була 10 років тому. І я постійно розриваюся між бізнесом та громадською діяльністю. Можливо, варто зосередитися на чомусь одному, але я то тут, то там, тому це не дає глобальних змін. Але я така людина, мені це цікаво. Багато знайомих та друзів виїхали з України, зараз отримують соціальну допомогу і на цьому все. Мені не зрозуміло чому вони там нічого не роблять, аби зробити своє життя якіснішим. Я б так не зміг.
Що дало вам Закарпаття у практичному сенсі та як життя на сході та заході країни сьогодні впливає на вас?
Я думаю, що якби жив в якійсь іншій області України зараз, моє життя не змінилося б кардинально, бо ми всі одна країна. Я приїхав в інше місто, тут життя відрізняється від того, як було вдома в Сєвєродонецьку, але з часом я дізнавався, звикав, пристосовувався до нового ритму життя. Ось, наприклад, на Закарпатті деякі люди взагалі в неділю не працюють. Це перший час дивувало, бо я намагався про щось домовитися, а мені кажуть: “Ні, точно не в неділю!”. Для мене нормою раніше було робочі питання в неділю вирішувати, або з перфоратором на ділянці працювати. Але для місцевих – це табу. Тож з часом я теж почав для себе вихідний влаштовувати з чистою совістю. Це простий приклад, але так і є. Стосовно бізнесових процесів, я не бачу великої різниці. А місцевий колорит – це дуже цікаво.
Поділіться досвідом: які кроки треба робити людині, яка переїхала в інший регіон та хоче розпочати нове життя?
Я живу за принципом: “Не вір, не бійся, не проси”. Тобто не чекаю поки хтось розкаже як мені жити та що робити. У кожної людини свій життєвий досвід та характер, тож треба довіряти в першу чергу собі.
Я не боюся нових рішень, бо страх найбільше паралізує. Аналізуючи своє життя, я вважаю, що все в ньому було спокійно. Я жив в місті, здобув освіту, знайшов роботу, друзів, родину, з’явився бізнес. Не порушував закон, не забруднився в криміналі, не боржник. Але все одно довелося змінити життя та переїхати на Закарпаття. Для мене теж це було певним екзаменом на життєздатність. Думаю, якщо людина цей екзамен складає та не падає духом, це гарно. Боятися змін взагалі не варто.
Просити зайвого теж не треба. Звісно, кожна людина потребує допомоги і просити її не соромно. Але не треба очікували, що тобі все мають дати. Знаю, що багато переселенців зловживають цим. Але точно ставити місцевих в незручне становище не треба.
А ще дуже допомагає зайнятість. Творчість, наприклад. У мене ж не всі знайомі бізнесмени, дехто шукає справу для душі й знаходять себе в творчості. Воно не обов’язково має бути публічним. Для себе, для самовдосконалення, заспокоєння, створення кращої версії себе. Вчитися новому ніколи не пізно.
Якої підтримки вам зараз не вистачає?
Як підприємцю та ВПО мені, звичайно, не вистачає фінансової підтримки. Багато хто з нас, переселенців, залишився без майна та поїхав в новий регіон. А там треба купити землю, житло, і все це пропонують за великі гроші. Якби держава дала можливість людям, які залишилися ні з чим придбати нерухомість за нормальною ціною, це було б гарно. Але в іншому підтримки я не потребую.
Загалом дуже добре, що зараз в Україні є можливість отримати нову професію. Тим паче якщо ти не пенсіонер. На Закарпатті багато роботи, бачу часто вакансії з гарною заробітною платою. Спеціалістів зараз в Україні катастрофічно не вистачає, а можливості є.
Які плани маєте на найближче майбутнє?
Я оптиміст. Не хочу казати про якісь глобальні речі, як-от захват ринку чи щось таке. Є практичні моменти, які дозволять покращити якість моєї продукції. Треба купити обладнання, бо хочу спробувати робити нову продукцію, тому треба капітал. Це може бути державна підтримка, гранти. Але в цілому все добре, я не маю великих проблем зі здоров’ям, тож планую просто повноцінно жити.
В чому ви бачите свою роль в подальшому житті Закарпаття?
Я не думав про себе в якихось великих категоріях, тобто не бачу для себе глобальної ролі на Закарпатті. Я роблю те, що вмію, речі, які цікаві мені та можуть допомогти іншим. До того ж я не впевнений, що все життя буду жити на Закарпатті. Поки буде війна, я буду тут, а коли все закінчиться, наступить нова сторінка в житті. І як там все буде – невідомо. Я не будую глобальних планів, думаю не правильно це робити зараз.
