Косметологія для Наталі Чіпко – це значно більше, ніж робота з доглядом за шкірою. Це спосіб допомогти людині повернути впевненість у собі, покращити настрій і навіть змінити якість життя. Народжена на Одещині, вона багато років працювала косметологинею в Одесі, постійно вдосконалювала свої знання та здобула медичну освіту, щоб глибше розуміти процеси, з якими працює.
Після початку повномасштабної війни Наталя разом із родиною переїхала на Закарпаття. Спочатку намагалася поєднувати життя у Мукачеві з поїздками до Одеси, де залишилися її клієнти. Однак після ворожого удару по будинку, в якому вона жила, стало зрозуміло: починати життя доведеться фактично з нуля.
У Мукачеві Наталя відновила свою справу завдяки підтримці друзів та громадських організацій. Грантові програми допомогли їй орендувати кабінет у салоні краси та придбати необхідні матеріали для роботи. З часом вона не лише сформувала нову клієнтську базу, а й почала проводити косметологічні зустрічі та майстер-класи для жінок, де поєднує професійні поради з дружньою атмосферою спілкування.
Журналіст «Баношу» поговорив з Наталею про шлях у професії, вимушений переїзд, волонтерство під час війни та про те, як навіть у найскладніші часи краса може стати способом підтримати себе та інших.
Як ви прийшли у сферу косметології?
Я народилася на Одещині, але більшу частину свого життя прожила саме в Одесі. Там я здобула освіту, там навчалася на косметолога. Насправді в підлітковому віці в мене була дуже проблемна шкіра, я довго шукала як самостійно позбавитися проблем, консультувалася зі спеціалістами. Мені сподобалось, що завдяки косметологам можна змінити якість життя людини та покращити її психологічний стан. Я зацікавилася цим і поступово прийшла до того, що хочу пов’язати з цією професією життя.
У мене одразу почало гарно виходити, а пізніше я отримала ще й медичну освіту, щоб підсилити знання, та й досі розвиваюся в улюбленій справі. Мені подобається приносити користь та моральне задоволення людям. Клієнти дякують мені і це дуже мотивує.
Чи вдалося одразу знайти роботу в Мукачеві після переїзду?
На початку повномасштабного вторгнення я переїхала в Мукачево, але щомісяця їздила в Одесу приблизно на тиждень, щоб працювати зі своїми клієнтами, які залишилися в місті, або періодично приїздили додому. Але війна продовжувалась, в Одесі ставало більш небезпечно, а влітку був ворожий приліт в частину будинку, в якому я жила. Під’їзд зараз відновлюють, але жити в Одесі мені вже немає де. Тож я рідше їздила в Одесу, і шукала шляхи як більше працювати в Мукачеві, бо треба житло тут оплачувати та взагалі за щось жити.
Але доля звела мене з громадською організацією “Рада жінок Донеччини”, яка релокувалася сюди з Маріуполя. Я вийшла з ними на зв’язок і мені запропонували участь у навчанні, яке може буде підкріплене грантовими коштами для того, щоб релокуватися. Це був мій перший успішний грант, який допоміг орендувати в Мукачеві кабінет в салоні краси. Далі були інші грантові програми, які передбачали безплатне навчання. Там я вдосконалила фінансову грамотність, навчилася нюансів підприємницької діяльності, креативності. Це дало мені великий поштовх, одразу в голові почали з’являтися різні ідеї.
А чому вирішили обрати для життя саме Закарпаття?
В Мукачеві в мене живуть друзі, які кликали до себе ще з початку великої війни. Ми спочатку приїхали до них ненадовго, думали, що тимчасово, а потім, коли ситуація в Одесі почала погіршуватися, вирішили: мабуть, треба винаймати окреме житло. Насправді мені дуже комфортно тут, я відчуваю себе ніби вдома.
Які перші враження від Мукачева у вас були після переїзду?
Як вже казала, я почувала себе як вдома. Немов з небезпечної частини будинку переїхала у безпечну. Місто віяло привітливістю та бажанням людей допомогти.
А чи стикалися ви з якимись труднощами?
Так, але швидко знаходилися люди чи ресурси, які допомагали оперативно закрити питання. Ось, наприклад, ми приїхали в Мукачево з двома валізами речей, прийшли в орендовану квартиру, а там вже постіль лежить, стоїть гель для душу, на кухні чай та цукор. Тобто перші потреби вже закриті були. Коли у доньки було недостатньо речей, ми йшли в хаби, де безплатно брали речі у гарному стані. Загалом для себе я не бачила великих труднощів, окрім війни в країні в цілому. Я завжди лише можливості бачила.
А чи важко було адаптуватися та знову розпочати власну справу?
Так, було дуже страшно розпочинати. Думала, що нікому тут не потрібна і не розуміла як напрацьовувати нову клієнтську базу. Бо я вже розуміла як складно взагалі зробити, щоб про тебе дізналися, щоб довіряли та хотіли повертатися. Але навіть тут я отримала велику психологічну підтримку від “Ради жінок Донеччини. Ми всі там були переселенками і всі одне одного підтримували. Це дало мені сили ризикнути. Та й матеріально, як я вже розповідала, мене дуже підтримали, тож гроші на перші закупи косметики для роботи були.
Загалом косметологія для вас – це більше про красу чи про психологічну підтримку?
Все разом. Косметологія для мене – професія, яка виросла з хобі, а хобі з’явилося з бажання мати гарний вигляд.
Як людина може потрапити до вас на прийом?
Мої сторінки є у фейсбуці та інстаграмі, тож туди можна написати. Також багато людей дізнаються про мене завдяки “сарафанному радіо”. Я дуже легко, коли потрапляю в певну компанію, можу розповісти, що працюю косметологинею та запросити до себе. У мене немає проблем з комунікацією, тому всі джерела, які можна використати для розповсюдження інформації, я максимально використовую.
Бачили, що ви проводите косметологічні вечори, де спілкуєтеся з жінками та розповідаєте різні цікавинки. Розкажіть про це.
В якийсь момент я відчула, що мені буває тісно в кабінеті сам на сам з клієнтками. Я часто наперед передбачаю які можуть бути запитання до мене та з якими труднощами в домашньому догляді жінка стикається. Подумала про те, що це можна було б оформити у формі майстер-класів. Це зараз дуже модно. Подруги теж підтримали мій задум, підказували про що хотіли б дізнатися. В певний момент я придумала тему, сіла та все розписала. Задумалася як все провести, щоб це було комфортно та цікаво для дівчат, щоб вони як вдома себе почували. Пробувала різні формати. Проводила майстер-класи в інших салонах краси, навіть в Ужгород мене запрошували, колабилася зі знайомою, яка є власницею одного з місцевих кафе, потім почала проводити зустрічі в салоні, де я орендую кабінет. Корисну інформацію я поєдную з чаюванням зі смаколиками, а на заходах розповідаю про правильний спосіб життя та його вплив на здоров’я та шкіру, ділюся, що дівчата можуть робити самостійно. Я завжди акцентую на тому, що багато роботи можна зробити малими силами і це не обов’язково має бути дорого. Тобто це доступно для жінок, які живуть у швидкому та динамічному ритмі. Але інформації багато, тому я навіть розділяю її на декілька зустрічей. Загалом мої ідеї біжать попереду мене, тому зараз маю бажання багато чого втілити та розповісти.
Я запрошую на зустрічі своїх клієнток під час розмов, рекламний лист в мене висить в кабінеті, пишу про заходи в соцмережах. Вартість заходів невелика, адже я збираю групи, які мені комфортно буде прийняти, аби кожній жінці приділити увагу. Самостійно готую чай та каву, корисні смаколики. Наприклад, нещодавно ми говорили як доглядати за шкірою взимку, а потім я влаштувала невеличкий салон краси, де ми з гостями заходу наносили на шкіру різні засоби, я показувала як самостійно робити масаж та як поєднувати його з щоденними справами. Дівчата на таких майстер-класах теж можуть познайомитися, поспілкуватися. Та й взагалі, Мукачево – невелике місто, тому багато дівчат вже десь перетиналися.
Також я намагаюся колабитися с іншими дівчатами. Тож зараз з однією з переселенок, яка переїхала з Полтавщини в Ужгород, і займається тверком, ми придумали як поєднати танці та косметологію і до 8 березня розробили спільну програму, де ділимося з відвідувачками власним досвідом та даємо їм можливість спробувати щось нове для себе.
Ще в мене є ідея зробити онлайн-проєкт для клієнтів, які залишилися в Одесі або виїхали звідти за кордон. Хочу надавати їм онлайн-консультації та підкориговувати їхній догляд за собою.
Раніше ви брали участь у проєкті “Безбар’єрний салон”. Чи продовжується він зараз?
Зараз він на паузі. “Безбар’єрний салон” – це проєкт ГО “Безбар’єрне Закарпаття”, яка допомагає людям з особливими потребами та надає різні інклюзивні послуги, слідкує за тим, щоб Мукачево та Закарпаття загалом ставали більш інклюзивними. Колись вони придумали цікаву ініціативу – збирати майстрів з салонів краси, які безплатно надавати послуги людям, котрі не мають можливості оплатити їх, або приїздили додому до людей, які самостійно не можуть дістатися до салону. Також ми приїздили в інтернат для людей з особливими потребами та надавали послуги там. Зараз проєкт на паузі, бо деякі майстри пішли з нього. Нас мало залишилося, а людей, які хочуть скористатися послугами – багато, тому за рік після початку робота проєкту почала пригальмовувати.
Але я придумала як можу додатково допомагати. Тому даю подарункові сертифікати волонтерам, які збирають кошти на маскувальні сітки. Люди трохи вже втомилися просто донатити, тому їм потрібна якась цікава мотивація. Тож волонтери розігрують сертифікати, а люди отримують приємний подарунок для себе чи близьких. Нещодавно від волонтерів я дізналася про вдову військового, яка морально погано себе почуває, і зробила для неї подарунок – надала косметичні послуги. Ось так за допомогою краси я можу робити корисні речі.
Як війна змінила ваше ставлення до роботи та життя?
В перші дні повномасштабного вторгнення я взагалі думала, що моя професія вже нікому не буде потрібна. Як почалися перші постріли, ми з родиною відразу поїхали до моїх батьків, які мешкають на кордоні з Молдовою. Тижня два я там просиділа, і за цей час мені почали клієнти писати, запитували коли я повернусь. Але головний стимул я отримала від однієї з клієнток, яка сказала: “Та я на зло Путіну хочу мати гарний вигляд!”. Це дало мені сили повірити, що моя праця важлива. Потім я ще почала волонтерити й бачила, що моя діяльність багато яких потреб закриває, було приємно, коли військові дякували. Тож за цей час у мене виросла самоповага.
Розкажіть про свій волонтерський шлях?
Спочатку, коли я приїхала до батьків, ми плели сітки та готували їжу, яку передавали на Миколаївщину. Потім, вже в Мукачеві, я пішла у волонтерський хаб “Венеція”, допомагала також готувати, пізніше знову доєдналася до плетення сіток. Займала цим приблизно півтора року, але, коли почала активно працювати в салоні, моє волонтерство поступово перейшло у проєкт “Безбар’єрний салон”.
Що вам зараз приносить найбільше задоволення у професії?
Може здамся не дуже скромною людиною, але мені приносить задоволення, коли мене впізнають на вулиці. Коли люди посміхаються, вітають, кажуть, що хочуть знову прийти до мене. Дуже тішуся, коли хтось підходить та каже: “А я підписаний на вас у соцмережах!”. Ось ви мені написали й мені теж приємно було, що моя діяльність цікава.
Про що ви мрієте зараз?
Я мрію про те, щоб ті проєкти, які я запланувала, були вдалими. Бо раніше в мене ніколи такої віри в себе не було, як зараз. Під час війни я зрозуміла, що іншого часу може не бути, тому треба пробувати все незалежно від віку. Зараз мені 45 років, але в мене відчуття, нібито пішов новий виток енергії і я можу пробувати робити різні проєкти та не боятися, розвивати нові види діяльності.
Хотіли б ви повернутися в Одесу? Чи плануєте майбутнє життя вже на Закарпатті?
Насправді це дуже болюче питання для мене. Я розумію, що влада та військова сила не мають такої потужності, щоб швидко вибити ворога з нашої землі, та й взагалі немає довіри до нашого “сусіда”, тому мені страшно повертатися в Одесу, навіть коли відновлять житло. Немає вже відчуття, що там буде безпечно. Тому мені хотілося б залишитися на Закарпатті, до того ж я тут непогано прижилася, потроху пускаю коріння. Моя донька вчиться в Ужгороді в коледжі імені А.Ерделі, має там свою тусовку. Через це нам теж може бути боляче повертатися. Є бажання жити тут, але їздити періодично в Одесу в гості.
