27 березня у світі відзначають Міжнародний день театру – свято мистецтва, яке живе завдяки емоціям, голосам і таланту акторів. Закарпаття теж має ким пишатися: саме тут народилися або працювали митці, які десятиліттями формували театральну культуру краю та залишили помітний слід у її історії.
Сьогодні журналісти видання «Банош» розповідають по десятьох акторів із Закарпаття, чиї ролі, харизма та відданість сцені зробили їх важливою частиною культурної спадщини регіону та країни. Це люди, завдяки яким театр не просто існує – він живе, розвивається і продовжує надихати нові покоління.
Андрій Ратмиров (Тимківський)
Андрій Юхимович Ратмиров, відомий під сценічним псевдонімом Тимківський, народився 2 (14) жовтня 1884 року в Єлисаветграді. Його життя, що завершилося 26 лютого 1967 року в Ужгороді, було нерозривно пов’язане з українським театром, де він проявив себе як видатний актор героїчного плану та талановитий режисер.
Освіта Андрія Тимківського була різнобічною. З 1894 по 1903 рік він навчався в гімназії в Одесі. У 1904 році поглибив свої акторські знання на курсах. У 1914 році Андрій Юхимович працював в міському училищі при сирітському будинку в Херсоні, але вже наступного року повністю присвятив себе театру.
З 1915 року розпочався активний творчий шлях Андрія Тимківського. Він працював актором та режисером у Товаристві українських акторів під керівництвом Й. Бородіна в Херсоні. У 1917 році приєднався до Товариства українських акторів Марії Заньковецької та Панаса Саксаганського в Києві, що свідчить про його визнання серед провідних діячів української сцени.
З 1918 по 1925 рік Андрій Тимківський був актором Українського державного народного театру в Києві. Наступні п’ять років, з 1925 по 1930, він очолював Чернігівську Держдраму як директор та художній керівник, демонструючи свої організаторські та режисерські здібності. З 1930 по 1935 рік він обіймав посаду комерційного директора та головного режисера Правобережного театру у Вінниці.
З 1935 по 1941 рік Андрій Тимківський був актором Київського республіканського театру юного глядача ім. М. Горького. Роки Другої світової війни не зупинили його творчої діяльності: з 1941 по 1943 рік він працював актором та режисером фронтової бригади на Київщині, підтримуючи бойовий дух. Після війни, з 1943 по 1947 рік, Андрій Тимківський був актором та головним режисером Київського народного музично-драматичного театру. З 1947 по 1949 рік він обіймав аналогічні посади в Кіровоградському обласному українському музично-драматичному театрі ім. М. Кропивницького.
Найдовший період його творчої діяльності, з 1949 по 1959 рік, був пов’язаний із Закарпатським обласним державним українським музично-драматичним театром в Ужгороді, де він працював актором та режисером-постановником. Саме тут він поставив низку значних вистав, які стали важливою частиною репертуару театру.
Юрій-Августин Шерегій
Юрій-Августин Шерегій – ім’я, що золотими літерами вписане в історію українського театру XX століття. Він був не просто діячем, а справжнім корифеєм, який поєднав у собі талант драматурга, режисера, актора, педагога, організатора і навіть історика театру. Його життя – це безперервне служіння Мельпомені, кульмінацією якого стало створення першого українського театру “Нова сцена”.
Народився Юрій Шерегій 16 січня 1907 року в мальовничому селі Дусино на Свалявщині, в родині греко-католицького священника. З юних років він виявив неабиякий інтерес до мистецтва, особливо до театру. У 1921 році, навчаючись в Ужгородській гімназії, він став свідком народження та становлення “Руського театру товариства “Просвіта в Ужгороді” – першого професійного українського театру на Закарпатті. Ця подія настільки захопила юнака, що він сам почав виступати в драмгуртку.
Театр став для нього не просто захопленням, а справжнім покликанням. У 16 років юнак з успіхом виконав роль Грома у виставі “Вечірній гість” і з того часу взяв собі псевдонім Юрій Грім. Під час навчання в гімназії, у 1925-1926 роках, разом із братом Євгеном, він сам ставив вистави в драмгуртках товариств “Пласт”, “Культура”, “Кирило-Мефодіївське Братство”.
Після закінчення гімназії Юрій-Августин продовжив навчання на філософському факультеті Карлового університету в Празі. Там, у 1927 році, він створив драмгурток “Верховина”, де протягом трьох років поставив 14 прем’єр, виступаючи водночас у різних акторських ролях. Гуртківці показали понад півсотні вистав у Празі, а також гастролювали містами та селами Закарпаття. У 1929 році Юрій Шерегій написав свою першу комедію “Нова генерація” (з музичним оформленням Євгена Шерегія) і того ж року поставив її в драмгуртку “Верховина”.
Повернувшись після закінчення університету на рідні землі, Юрій Шерегій заснував в Ужгороді музично-драматичний гурток “Веселка”. З початком учителювання в Хустській гімназії він організував при місцевому товаристві “Пласт” драматичний гурток, де у співпраці з братом Євгеном здійснив постановку опери “Запорожець за Дунаєм”. Наступного року, на базі драматичного гуртка, Юрій Августин та Євген Шерегії створили крайовий пластунський хор, а при ньому – драматичну секцію, яка згодом переросла в театральну дружину. Саме ця дружина й стала основою для створення професійного театру “Нова сцена”, який став вершиною багаторічної драматургічної, режисерської, акторської та організаторської діяльності видатного митця. На жаль, буремні події березня 1939 року припинили діяльність “Нової сцени”.
Протягом п’яти років свого існування, під керівництвом Юрія Августина Шерегія, театр представив глядачам 34 прем’єри та 240 вистав. Географія виступів охоплювала не лише Закарпаття, а й культурні центри за його межами, зокрема Кошиці та Прагу. Шерегій виявив себе як багатогранний актор, майстерно втілюючи образи в найрізноманітніших жанрах – від драм до оперет. Водночас він був неперевершеним організатором театрального життя.
Відчуваючи брак сучасної української драматургії, що відображала б реалії місцевого життя, Шерегій звернувся до власної творчості. Його авторські п’єси, написані на закарпатському матеріалі, здобули значну популярність. Особливо успішними були постановки таких творів, як “Нова генерація” (1929), “Слово і серце” (1934), “Голодний” (1934), “Рафі-Мафі” (1935), “Танго для тебе або флірт і кохання” (1936), “Діти XX століття” (1938) та “Часи минають” (1938). Вагоме місце в його драматургічній спадщині займає трилогія, присвячена історії Закарпаття: “Потиська Русь”, “Анастасія – дочка Ярослава Мудрого” та “Золотий меч”. Не обмежуючись українською мовою, Шерегій також написав кілька п’єс словацькою.
Окрім власної драматургії, Юрій Августин Шерегій успішно інсценізував твори інших авторів. Однією з найвизначніших його робіт стала постановка повісті “Бен Гур” (1936) американського письменника Алоїса Воллеса, яка розповідала про події часів зародження християнства.
У 1940 році, переїхавши до Праги, Шерегій заснував Українську драматургічну студію. Згодом він обіймав посаду директора Підкарпатського театру в Дрогобичі, а також працював режисером у театрах Пряшева, Кошиць, Братислави, Комарна та Спішської Нової Весі. Завдяки його зусиллям, на словацькій сцені вперше прозвучала опера “Запорожець за Дунаєм”, а також низка інших творів української класики. Шерегій активно ставив українські вистави в аматорських колективах Словаччини, заснував українську оперу при Українському народному театрі в Пряшеві, а в Братиславі створив клуб ім. Т. Шевченка з музично-драматичним ансамблем.
Набутий досвід Юрій Августин Шерегій охоче передавав молоді, викладаючи в Акторській Академії в Кошицях та Драматичній школі при Школі мистецтв у Братиславі. Його учні стали талановитими акторами, а самого Шерегія дослідники справедливо ставлять в один ряд з видатними діячами українського театру.
Юрій Августин Шерегій відійшов у вічність 25 травня 1990 року в Братиславі, де й знайшов свій останній спочинок на кладовищі “Солов’їна долина”. У 1995 році було започатковано обласну премію імені братів Євгена та Юлія-Августина Шерегіїв, яка вшановує професійних митців театру.
Анатолій Філіппов
Анатолій Юхимович народився 3 вересня 1935 року в селі Соколів на Харківщині. Після закінчення школи він відслужив в армії, працював лаборантом у пожежно-технічному училищі, а потім його шлях проліг до театрального вишу.
У 1961 році, як випускник Харківського державного театрального інституту, молодий актор за запрошенням головного режисера ужгородського театру, Гната Балінського, приєднався до акторського складу українського державного музично-драматичного театру Закарпаття. Його перші виступи на закарпатській сцені були успішними. Приваблива зовнішність, чудовий голос та наполеглива праця над собою швидко принесли юнаку визнання. Глядачі полюбили Анатолія Юхимовича, а преса часто писала про його творчість.
В Ужгороді Анатолій Юхимович працював до 1968 року, після чого переїхав до Чернігова, де став актором обласного музично-драматичного театру імені Т.Г. Шевченка. З 1984 року він знову повернувся до Закарпатського обласного українського муздрамтеатру, а з 1997 року очолив його як головний режисер. Таким чином, на сцені цього театру Анатолій Філіппов провів майже сорок років, ставши не лише свідком, а й творцем його історії.
Його творчий шлях як актора, співака, педагога та режисера свідчить про невтомний пошук та постійне прагнення до вдосконалення. Мистецтво Анатолія Юхимовича відзначається ліризмом, ненав’язливим гумором, а його герої – душевною щедрістю та цілісністю. У його постановках органічно поєднуються народна мудрість, благородство та скромність. Його герої, близькі до народу, не повчають, а відображають духовні прагнення звичайних людей.
За роки на сцені він зіграв понад 200 провідних ролей у виставах класики та сучасної драматургії, а також поставив 40 власних вистав, які принесли йому визнання та нагороди. Важливо зазначити, що протягом усієї своєї кар’єри він ніколи не залишав сцену, часто виконуючи головні ролі у власних постановках.
В Ужгороді ім’я Анатолія Філіппова знайоме кожному, хто цінує справжнє мистецтво. Його щирість та відкритість, відсутність будь-яких проявів “зіркової хвороби” роблять його доступним для всіх, хто прагне отримати пораду чи просто поспілкуватися. Попри всенародне визнання, Анатолій Філіппов залишається простою людиною, яка з легкістю знаходить спільну мову як з давніми друзями, так і з малознайомими людьми.
Марія Харченко
Марія Харченко народилася 14 квітня 1924 року в селі Нова Буда на Київщині, була справжньою зіркою української сцени. Вона здобула визнання як талановита співачка та акторка театру, а її внесок у мистецтво був відзначений високим званням Народної артистки України.
Дитинство пані минуло в багатодітній родині хліборобів. У 1933 році її сім’я переїхала до Запоріжжя. Там, після завершення восьмирічної школи, юна Марія вступила до музичного училища. Однак, початок Німецько-радянської війни змусив її перервати навчання та розпочати трудову діяльність.
Після визволення Запоріжжя у 1943 році, Марію Харченко запросили до Запорізького обласного державного українського музично-драматичного театру імені Щорса. Вона плідно працювала там до 1947 року, а потім, у 1947-1948 роках, виступала на сцені Театру оперети в П’ятигорську.
Доленосним для Марії Федорівни став 1949 рік, коли разом із колективом Запорізького театру під керівництвом Володимира Магара вона переїхала до Ужгорода. Саме тут вона стала провідною артисткою Закарпатського обласного державного українського музично-драматичного театру, присвятивши йому решту своєї професійної кар’єри. У 1954 році вона також здобула освіту в Ужгородському музичному училищі.
Окрім творчої діяльності, Марія Харченко активно брала участь у громадському житті. У 1959 році її було обрано депутатом Ужгородської міської ради. Вона також була шанованим членом Національної спілки театральних діячів України.
Її видатні мистецькі досягнення були відзначені численними нагородами. У 1964 році їй надали почесне звання Заслуженої артистки УРСР, а у 1981 році – найвище звання Народної артистки УРСР. Її талант і відданість мистецтву були відзначені багатьма державними нагородами та преміями.
Наприкінці свого життя Марія Федорівна продовжувала ділитися своїм досвідом, працюючи консультантом Закарпатського обласного державного українського музично-драматичного театру.
Анатолій Мацак
Народившись на мальовничій Полтавщині, Анатолій Мацак обрав шлях мистецтва, здобувши освіту артиста естради вокального жанру в Київській республіканській студії естрадно-циркового мистецтва. Його творчий шлях розпочався у філармоніях Запоріжжя, Чернігова та Ставрополя, а з 1975 року він незмінно пов’язаний із Закарпатським муздрамтеатром. За 45 років на цій сцені Анатолій Миколайович втілив понад півсотні головних ролей, залишивши помітний слід в історії театру.
Створені ним образи вражають психологічною глибиною та переконливістю. У 2017 році актор був відзначений обласною театральною премією імені братів Шерегіїв, що стало визнанням його значного внеску в театральне мистецтво.
Роботи Анатолія Мацака, такі як Іван у «Вуйці з крилами», старий Жменяк у «Жменяках» та Тарас Шевченко у «Думи мої, думи…», яскраво демонструють його зрілість як майстра та володіння широким діапазоном акторського ремесла. У колективі Анатолія Миколайовича цінували за його порядність, скромність, виваженість та відповідальне ставлення до роботи.
Лариса Білак
Освіту в галузі культури Лариса Білак здобула у Хустському культурно-освітньому училищі, яке закінчила у 1975 році. Ще до цього, вона активно брала участь у виставах Хустського народного театру, де її наставником був заслужений працівник культури України Всеволод Майданний.
З 1975 року Лариса Олексіївна є невіднятною частиною колективу Закарпатського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв.
У 2009 році вона здобула вищу освіту, закінчивши Київський національний університет культури і мистецтв. Лариса Білак також є членом Національної спілки театральних діячів України.
Її багаторічна праця та вагомий внесок у розвиток театрального мистецтва були відзначені численними нагородами:
1993 рік: Присвоєно звання “Заслужена артистка України”.
1996 рік: Стала лауреатом Премії в галузі театрального мистецтва імені братів Шерегіїв за блискуче виконання ролі Джені у виставі “Джені Герхард”.
2004 рік: Отримала Відзнаку Міністерства культури і туризму України “За досягнення у розвитку культури і мистецтва”.
2004 рік: Отримала найвище звання “Народна артистка України”.
Римма Зюбіна
Знана українська акторка театру та кіно, народилася в Ужгороді. Її дитинство було сповнене мистецтва: з трьох до семи років, перебуваючи в Угорщині через військову службу батька, вона займалася балетом, музикою, брала участь у дитячих театральних колективах, зокрема “Ровеснику” та студії при Закарпатському облмуздрамтеатрі. Вже у сімнадцять років Римма виходила на сцену цього театру в масових епізодах, а її талант проявлявся і поза нею – у радіо- та телепередачах, конкурсах читців, а також у ролі ведучої концертів.
У дев’ятнадцять років Римма Зюбіна розпочала професійну акторську кар’єру в Закарпатському обласному музично-драматичному театрі, паралельно здобуваючи освіту в київському виші. Через рік вона переїхала до Києва, де з 1991 по 1994 рік активно працювала в різних театрах: Театрі-студії камерної п’єси, Театрі юного глядача, Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, Театрі “Золоті ворота” та Театрі “Сузір’я”.
1992 рік став знаковим для акторки – відбувся її кінодебют у головній ролі фільму “Про шалене кохання, снайпера та космонавта”. Того ж року вона почала працювати на телеканалі “УТ-1”, ведучи дитячу програму “Еники-Беники”, а з 1994 року – популярну сімейну програму “Лего-Експрес”. У 1994 році Римма Зюбіна успішно завершила навчання на режисерському відділенні Київського державного інституту культури. З 1997 по 2019 рік вона була провідною акторкою Київського академічного Молодого театру.
З 2018 року Римма Зюбіна активно підтримувала Луганський обласний музично-драматичний театр у Сіверськодонецьку на волонтерських засадах. Після переміщення театру до Сум у 2022 році, акторка продовжує свою творчу співпрацю з ним.
Олександр Мавріц
Відомий український актор театру та кіно народився 11 листопада 1962 року в місті Ужгород. Його творчий шлях розпочався не зовсім за планом, адже спочатку він прагнув присвятити себе музичному мистецтву. Однак, доля звела його з театром, який став його справжнім покликанням.
Олександр здобув освіту в Хустському культурно-освітньому училищі за спеціальністю “Керівник самодіяльного театрального колективу”. Його знайомство з театром відбулося завдяки Всеволоду Майданному, який став його першим наставником. Хоча на вступних іспитах він орієнтувався на музичний факультет, через відсутність вільних місць, йому запропонували режисерський факультет, де був недобір. Ця несподівана зміна напрямку стала доленосною. Вирвавшись з-під батьківської опіки, він розпочав самостійне життя, сповнене юнацького кохання, виступів у музичному ансамблі на весіллях та перших кроків на сцені. Це був час буремної юності, що заклала фундамент його майбутньої кар’єри.
Після закінчення училища, Олександр Мавріц отримав направлення до Мукачівського театру та Закарпатського обласного театру ляльок. З особистих причин він обрав останній, де пропрацював актором “Бавки” протягом 6-7 років. З лялькарями він об’їздив усю область, здобуваючи цінний досвід.
З 1996 року і до сьогодні актор незмінно пов’язаний з Закарпатським академічним музично-драматичним театром імені братів Шерегіїв. Він пройшов шлях від актора допоміжного складу до справжнього майстра сцени. Його ролі в таких виставах, як “Нічні трудівниці паризьких тротуарів”, “Дурні”, “Нічний вартівник і праля”, “Білий нігер”, надовго запам’яталися глядачам.
Талант Олександра Мавріца був неодноразово відзначений. У 2008 році він став лауреатом обласної премії імені братів Шерегіїв у галузі театрального мистецтва за роль Мочалкіна у виставі “Слон”. Ще одне вагоме досягнення – перемога на міжнародному кінофестивалі “Корона Карпат” у Трускавці у 2018 році. Там ужгородський актор отримав премію за кращу чоловічу роль у фільмі “Червоний”, де втілив складний образ начальника концтабору. З того часу він щороку знімається в українських фільмах, таких як “Опер за викликом”, “Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас»”, “І будуть люди”, “Слов’яни”, “Довбуш” та інших. Амплуа Олександра Мавріца – мужній, характерний герой, який пройшов у житті через нелегкі випробування.
У 2021 році актор був удостоєний почесного звання «Заслужений артист України», а у 2022, на початку повномасштабного вторгнення долучився до лав Збройних Сил України.
Ярослав Мелець
Ярослав Антонович народився 18 серпня 1946 року на Львівщині. Ще зі шкільних років його захопив театр: він старанно переписував ролі на уроках і мріяв про акторську кар’єру. Навчаючись добре, він також брав участь у самодіяльних театральних постановках. У 1965 році, витримавши значний конкурс, вступив до Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Там він з ентузіазмом опановував акторську майстерність, усвідомлюючи, що театр – це його покликання. Під час навчання він заприятелював з ужгородцем Тарасом Гарагоничем, який став його вірним другом на все життя.
Після успішних виступів у Черкаському та Тернопільському музично-драматичних театрах, у 1974 році Ярослав Мелець розпочав свою роботу в Закарпатському муздрамтеатрі. Саме тут настав його зоряний час. Він блискуче втілив численні головні ролі у таких виставах, як «Отелло» Шекспіра, «Украдене щастя» Івана Франка, «Дон Карлос» Шіллера, «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького, «Жменяки» Михайла Томчанія та багатьох інших. З 1992 по 1994 роки він недовго працював у Львівському театрі Прикарпатського військового округу, а з 1994 року знову повернувся до Закарпатського муздрамтеатру, де прослужив майже півстоліття.
У 2001 році Ярослав Мелець став першим закарпатським актором, який отримав Всеукраїнську премію імені Марка Кропивницького від Національної спілки діячів України. У 2004 році його було нагороджено обласною театральною премією імені братів Шерегіїв за високохудожнє втілення сценічних образів у виставах «Окей, Мойшо» за Шолом-Алейхемом та «Покаяння» за О.Духновичем. А у 2007 році йому було надано почесне звання «Заслужений артист України».
Репертуар Ярослава Мелеця налічує близько п’ятдесяти ролей. Він завжди був надзвичайно активним на сцені, зігравши, здається, всю українську класику. Однією зі своїх найвизначніших останніх робіт він вважає роль Гордубала у виставі «Гордубал» режисера Василя Шершуна за романом Карела Чапека.
Ярослав Мелець завжди вирізнявся громадянською позицією — начитаний, вдумливий, приязний і щирий у стосунках, справжній патріот України і театрального мистецтва, з великою відповідальністю до будь-якої справи, за яку брався, він належить до старійшин закарпатського театру, є одним із його корифеїв.
Лідія Пирогова
2 квітня 1940 року в Харкові, у теплій та дружній родині, народилася Лідія Володимирівна – майбутня зірка української сцени. Її талант проявився дуже рано: ще до отримання диплома Харківського інституту театрального мистецтва у 1965 році, вона вже керувала оркестром народних інструментів у Золочівському Будинку культури.
Доленосним для Лідії Володимирівни став 1965 рік, коли вона переїхала до Мукачева. З цього моменту все її життя нерозривно пов’язалося з місцевим драматичним театром. Протягом 60 років бездоганного служіння Мельпомені, Лідія Пирогова створила понад 300 незабутніх театральних образів, цілу галерею сценічних шедеврів, що назавжди увійшли в історію українського театру.
Її видатний внесок у мистецтво був гідно оцінений: у 1974 році вона отримала звання Заслуженої артистки України, а у 1997 році – Народної артистки України. Також її було нагороджено орденом «Знак Пошани». У 2005 році, за активну громадську діяльність та значний внесок у культурний розвиток міста, Лідії Володимирівні було присвоєно почесне звання «Почесний громадянин міста Мукачева».
Особливе місце у творчій біографії актриси посіла роль бабусі Евхенії у виставі «Дерева помирають стоячи». За цю роботу у 2020 році вона була відзначена гран-прі міської премії імені Олександра Духновича.
Лідія Володимирівна була втіленням сильної, вольової жінки, надзвичайно талановитої актриси. Її життя – це яскравий приклад того, як талант, наполеглива праця та безмежна відданість улюбленій справі створюють справжню легенду. Мистецтво Лідії Пирогової зачаровувало кілька поколінь глядачів, а її професіоналізм надихав колег, залишаючи по собі незгасний слід у серцях усіх, хто мав щастя бачити її на сцені.
