Війна змінила маршрути тисяч українців, але не зупинила тих, хто звик рухатися вперед. Ганна Романенко – переселенка із Запоріжжя, яка разом із чоловіком розвиває спорт у Хусті, виховує майбутніх чемпіонів і водночас будує спільноту підтримки навколо себе. Кікбоксинг, боротьба, сучасна гімнастика – для неї це не просто дисципліни, а інструменти формування характеру, витривалості й віри в себе. Поєднуючи тренерську роботу з громадською діяльністю, Ганна допомагає дітям знаходити нову точку опори через спорт. Журналісту «Баношу» Ганна розповіла про свій шлях до тренерства, життя після переїзду, роботу з різними видами спорту та те, як виховувати чемпіонів у непрості часи.
Як у вашому житті з’явився спорт і з чого все починалось?
В спорті я з дитинства, можна навіть сказати – з народження, бо в мене спортивна родина. Загалом спорт – мій спосіб життя. Ще змалечку, у 3-4 рочки, я приходила на тренування до батька і з цього моменту, мабуть, все почалося. Спочатку займалася для себе, а потім професійно. З 14 років я почала допомагати в тренерстві, тож в цій сфері я вже 23 роки.
Чому ви не обрали один напрям, а працюєте одразу з кількома видами спорту?
Коли ми переїхали на Закарпаття, почали порівнювати спортивне життя в Запоріжжі та Хусті. У великих містах воно завжди багатопрофільне та широкоформатне. Тож для того, аби бути конкурентним, модним та для того, щоб в тебе була велика кількість професійних спортсменів та тих, хто займається для себе, тренер має бути універсальним. Тому все життя я розширюю свої вміння та знання в різних видах спорту. Десь це інформаційна база, десь більш глибоко, аби виховувати спортсменів, які будуть змагатися на міжнародній арені.
У нас спортивна родина. Мій чоловік – базовий борець, а я – базова кікбоксерка. Коли ми приїхали на Закарпаття, першими видами спорту, з яких ми почали тренування, були звісно боротьба та кікбоксинг. Але, як я вже казала, ми з великого міста, тому знали багато видів спорту, тож спочатку відкрили спортивний клуб, а потім розширили його до академії. У нас з’явилися тайський бокс, греплінг, панкратіон, ММА, а пізніше доєднали гімнастику, бо багато дівчат побоюються бойових мистецтв. Загалом ми намагалися зробити так, щоб зацікавити всіх дітей, які хочуть займатися спортом.
Що для вас важливіше як для тренерки: результат чи внутрішні зміни людини?
Якби мене запитали про це 10-15 років тому, я б відповіла одне, 5 років тому – інше. Але зараз, під час війни, для мене, як для тренера, важлива здорова молодь, молодь зі стрижнем та мріями, правильними навичками. Спорт дає ці навички, і завдяки їм людина може впасти та піднятися, робити якщо тяжко та шукати нові можливості. На даний час, у 2026 році, ми, як професійні тренери та професійні спортсмени схильні до думки, що в України на 90% масово має розвиватися спорт. Це, в першу чергу, передбачає його доступність, вибір, бажання володіти своїм тілом та головою, досягати мети. Нехай це будуть просто невеликі досягнення – прийти на тренування та працювати над собою, бачити та робити, бути здоровим. Зараз пріоритет – будь-яка активність. 10% я залишу на професійність. Бо треба розуміти, що зі 100% спортсменів професійними стає приблизно 1 – 10%. Тож ми не хочемо кидати й професійний напрямок та намагаємося виховати чемпіонів. Прагнемо, щоб український гімн лунав по всьому світу.
Ви працюєте з кікбоксингом, боротьбою, сучасною гімнастикою. Як кожен з цих видів спорту формує людину?
Яким би видом спорту не займалася дитина, він формує характер. Якщо зі спортсменом займається професіонал, він стає вихованим, вдячним та вміє відстоювати власні інтереси. Він стає людиною з великої літери, бо вміє відрізняти добро від зла. Загалом спорт на 100% формує людину і змінює її внутрішній та навколишній світ, бо багато навичок спорт дає саме для життя: дисципліну, силу волі, наполегливість, самоконтроль, відповідальність, повагу до себе та інших, а також стійкість до невдач.
Який вид спорту найскладніший психологічно?
Як на мене, немає такого виду спорту.Складний не сам спорт, а період, коли є проблеми з навколишнім світом. На даний час діти є заручниками ситуації й не завжди можуть спокійно розвиватися. А коли дитина не може розвиватися, проявляти свої бажання, а батьки не можуть їх задовольняти, це важко. Важко, що немає можливості фінансувати дітей, аби вони могли спокійно їздити на змагання та збори, їздити в інші країни, щоб дізнатися, як вони розвиваються та як розвивається змагальний процес там.
Чи змінюється підхід до тренувань у дітей, підлітків та дорослих?
Так, звісно, він різний. Але тренування-гібриди. Це коли дається база і вона приблизно однакова як для дорослої людини, так і для дитини. Але навантаження для кожної вікової категорії різне.
З якими стереотипами найчастіше стикаються жінки у бойових видах спорту?
Хвала Богу, я, як жінка, зі стереотипами не стикаюсь. Можливо, лише на початку, коли ми приїхали на Закарпаття. У великих містах такого вже немає. Є фахівець. Немає різниці: жінка це чи чоловік. Вона є лише у рівні підготовки тренера та його професіоналізмі. Може хтось й загадуватися над питанням: як жінка може бути тренером з бойових мистецтв, а потім приходили до мене на тренування й всі питання відпадали. Я амбітний тренер, звикла тренувати хлопців. Хоча колись був випадок, коли справді довелося доводити, що я справді фахівець та тренер в певній області.
Як ви мотивуєте дівчат не боятися кікбоксингу чи боротьби?
Жінка сама по собі не може боятися, бо вона народжує дітей. Я не стикалась з тим, щоб довелося мотивувати жінку займатися бойовими мистецтвами. Якщо вона хоче, то займається. Тим паче якщо дівчина приходить та бачить як тренера жінку, питань у неї немає. Інша справа – тренери-чоловіки, які мають мотивувати жінок приходити до них на заняття. Я це не робила ніколи.
Як війна змінила вашу роботу як тренерки?
Війна повністю змінила підхід до спорту та активності. Вона показала, що треба бути універсальним, треба вчитися, вміти більше працювати психологічно, ставити на перше місце не фізичний, а психологічний розвиток. Бо якщо на 80% спортсмен не підготовлений психологічно, то ті 20% його не спасуть. Зараз вся наша програма будується на психологічному підході під час розвитку фізичного. Ми з дітьми багато розмовляємо, налаштовуємо їх не боятися, надаємо простір в соціумі, аби вони спілкувалися, дружили.
До карантину та повномасштабного вторгнення все було чітко. Ми майже протокольно знали як виховувати спортсмена та сильну особистість. Зараз все це не працює, бо діти дуже тендітні.
Чи може спорт бути формою психологічної реабілітації?
Спорт і є психологічна реабілітація, бо якщо в голові неспокійно, неспокійно й тілу. І навпаки. Тому спорт дає можливість бути в балансі.
Чи легко розвивати спорт і тренерську справу в невеликому місті?
Є свої нюанси. Перший – маленька прохідність, другий – якщо місцева влада не популяризує і не розвиває спорт, він не модний. Не в пріоритеті, щоб дитина розвивалася фізично, була активна. Через це є певні складності. Але треба не опускати руки, бо особисто наш пріоритет – розвиток дітей. У нас є свої діти й ми б хотіли, щоб вони зростали в сучасному здоровому світі.
Чи бачите ви потенціал міста Хуст як спортивного осередку Закарпаття?
Якщо казати про проведення більшої кількості змагань та більш активного розвитку спорту, на жаль – ні. В Хусті немає де проводити змагання, тут немає великих залів та взагалі ресурсів для цього. Якщо казати про осередок певного спорту, то тут немає прикріплення до якогось міста. Він може розвиватися по всьому Закарпаттю.
Ви працюєте не лише як тренерка, а і як менторка. Де проходить межа між цими ролями?
Я є експерткою, тренеркою, менторкою в тому контексті, що спорт треба популяризувати, про нього треба говорити, людей треба інформувати та показувати їм різні сторони активного розвитку свого тіла. А для цього доводиться долучати та показувати людям приклад.
Як виникла ідея створення благодійного фонду «Місія здоров’я» ?
Благодійною діяльністю я займаюся зі студентських років. У мене був реабілітаційний фонд, де ми допомагали діткам, які потребують реабілітації, дітям-сиротам. Згодом я захотіла перейменувати його і, коли почалася війна, ми розширили діяльність, бо реабілітаційний фонд був направлений виключно на психологічне та фізичне відновлення. Тому з моєю партнеркою, лікарем, та моїм чоловіком ми вирішили назвати благодійний фонд «Місія здоров’я», поєднав три напрями: здоров’я, фізичний і психологічний розвиток.
Чи був момент професійного вигорання? Як ви з ним справлялися?
Так, був. На той час в мене було багато різних проєктів, більше уходила в адміністративну роботу та мало займалася тренувальним процесом і спортом взагалі. Тоді я почала розуміти, що вигораю. Як тільки зрозуміла свою помилку, почала більше думати про себе. Бо в іншому випадку допомагати та робити щось масштабне не зможу. Я повернулася в тренувальний процес і таким чином відновилася.
Що вас мотивує сьогодні?
Спорт навчив мене: навіть якщо тяжко, треба вставати та робити. Але якщо бачу, що певна дія не має сенсу або не потрібна мені, просто змінюю вектор на той, де бачу розвиток або щось яскраве для нашої молоді. Так, інколи буває важко, але я намагаюся постійно розвиватися: маю ідеї та йду в ногу з часом.
Яким ви бачите розвиток своєї справи за 5-10 років?
У мене аналітичний склад розуму, тому я завжди щось планувала. Але зараз не хочу це робити. Треба дочекатися закінчення війни й після цього ми вже будемо розуміти куди далі рухатися. Бо війна показала, що можна планувати й на 20 років вперед, а за один день все зміниться. Основна моя місія сьогодні, щоб діти були здорові та активні, щоб в майбутньому вони жили щасливо в нашій країні.
Яку головну думку ви хотіли б донести через спорт до своїх учнів?
Треба жити, бути людиною, розвиватися, любити, сіяти добро, і таким чином ми будемо рухатися вперед, розуміти, що життя прекрасне і люди теж прекрасні.
