Валерія Ісіченко – молода візажистка з Харківщини, яка пережила окупацію рідного Ізюма та змогла побудувати нове життя на Закарпатті. Сьогодні вона фіналістка конкурсу «Міс та Місис Закарпаття 2025» та приклад того, як навіть після втрати всього можна не лише відновитися, а й допомагати іншим. Журналісту «Баношу» дівчина розповіла про перші дні повномасштабного вторгнення, важку дорогу з окупації, нове життя в Ужгороді, любов до професії та підтримку рідного міста, яке досі живе під загрозою війни.
Розкажіть трохи про себе. Чим ви займаєтесь та захоплюєтесь?
Мені 25 років. Народилася в місті Ізюм на Харківщині. Це місто дуже страждає від Росії, там досі залишається багато людей, в тому числі мої рідні. Я теж пройшла окупацію і зараз намагаюся постійно розповідати про рідне місто людям, щоб привернути увагу до проблеми.
Я візажистка, топмайстриня, зараз будую кар’єру в Ужгороді. Переїхала сюди під час повномасштабного вторгнення. Співпрацюю з багатьма відомими людьми, постійно розвиваюся у своїй професії.
Якими ви запам’ятали перші дні російського вторгнення?
Зранку мені зателефонувала сестра і сказала, що росіяни наступають на місто. Я тоді була в Харкові, і одразу поїхала додому, щоб зібрати звідти рідних. Потім підірвали мости, тому ми опинилися в скрутному становищі й не могли виїхати з Ізюма. До того ж росіяни тоді обстрілювали дорогу, тому місто було заблоковане. Не було гуманітарної допомоги, їжі, води. Кожен день були дуже сильні прильоти, а наші військові билися з росіянами за місто. Згодом ворог окупував моє місто, почалися страшні тортури над людьми. Просто на вулиці могли когось розстріляти чи живцем поховати. Воду ми збирали з колонок або з пожежної машини.
Врешті-решт нам вдалося виїхати з міста. Маму я відправила за кордон, у Польщу, а сама залишилася в Ужгороді. Спочатку тиждень у Львові була, але там дуже великі ціни на житло і місто було вже переповнено переселенцями. Тому я поїхала в Ужгород. До цього взагалі ніколи не була на Закарпатті. Просто подивилася фото в інтернеті, почитала трохи про місто, бо я одразу обирала для себе місце, де я захочу залишитися жити.
В Ужгороді мені довелося починати все з нуля, бо ми виїздили зовсім без речей. У мене тоді, по суті, був з собою мобільний телефон, зарядний пристрій та маленький пакетик. Але я не втратила сили та надію. В Ужгороді почала займатися улюбленою справою. Спочатку лише в місті, потім почала в Київ їздити, співпрацювати з відомими візажистами. Поступово стала популярним фахівцем в Ужгороді. Вважаю, що навіть якщо ти під час війни втратив все, не треба зупинятися, опускати руки. Треба йти вперед, як то кажуть, з піднятою головою.
Зараз я готуюся до фіналу конкурсу «Міс та Місис Закарпаття 2025», завдяки чому може привернути більше уваги до рідного міста. Нещодавно ми відправляли гуманітарну допомогу до міста Ізюм. І зараз, хоч місто й деокуповане, багато городян досі залишаються без житла, але через фінансовий стан не можуть виїхати. А фронт близько. Зараз в Ізюмі мешкає багато дітей та переселенців з Донеччини, де ситуація небезпечніша. Їм дуже потрібні речі, їжа, фінансова допомога, ліки та багато іншого. Своєю участю в конкурсі я хочу донести до людей, що треба творити добрі справи, і бути не тільки красивою ззовні, а й зсередини.
Хто з ваших рідних ще залишається в місті?
Мама повернулася з Польщі, коли місто звільнили. Не хоче поки виїздити, плюс дуже боїться залишитися без грошей. Ще не хоче їхати через бабусю з дідусем. Загалом всі найближчі родичі досі в Ізюмі. Думаю, поки я стала на ноги, треба їх забрати. І зробити це найближчим часом. Торік загрози не було, але зараз росіяни просуваються вперед, тому цілком можлива повторна окупація. Зараз бої точаться в районах Борової, Покровська, Слов’янська та Святогірська. Росіяни просто знищують українські міста, тому, думаю, Ізюм теж чекає ця участь.
Я постійно спілкуюся з рідними, підтримую їх та допомагаю фінансово, поки є можливість. Але все одно хочу забрати їх на Закарпаття. Думаю їм сподобається в Ужгороді, бо це місто дуже схоже на Ізюм. Тому й мені тут легко.
А загалом чи налагоджена зараз евакуація з Ізюма?
Поки ніхто нічого не робить, бо не хочуть з певних причин привертати до міста увагу. Тому прямого розголосу про евакуацію давати не можна. Це будуть вже військові вирішувати коли її офіційно розпочати. Але ворожі прильоти там постійно.
Розкажіть детальніше як ви зараз допомагаєте місту?
В Ізюмі є Центр, куди привозять всіх з донецького напрямку та інших населених пунктів Харківської області, які зараз окуповані. Сюди ж привозять дітей, які залишилися без батьків, людей похилого віку та мешканців, які залишилися без рідних. Тому декілька днів тому ми відвозили туди дорослі та дитячі речі, а також ліки. Це один з прикладів. На початку наступного місяця будемо робити ще один збір та відправляти речі. Але через те, що стався приліт у Відділення Нової пошти №1, з відправленням посилок є проблема. Бо через постійні обстріли працюють лише маленькі відділення.
Що б ви розповіли про своє рідне місто мешканцю Закарпаття, який зовсім нічого про нього не чув?
Ізюм – це серце, яке з’єдную Донецьку та Харківську область. В місті знаходиться гора Крем’янець, а також раніше був чудовий готель. Часто люди приїздили в місто просто на екскурсію. Ще з радянських часів в місті знаходився музей просто неба, де була виставлена військова техніка часів Другої світової війни, в тому числі що брала участь у кровопролитних боях в 1941-1943 роках. Але росіяни знищили готель і все інше. Та й місто зараз на 90% розбите. Але я пам’ятаю Ізюм як зелене та квітуче місто з гарною природою навколо. Там живуть добрі та щирі люди.
Що було для вас найважчим під час евакуації та як змінився ваш світогляд після цього?
Як такої евакуації не було, ми просто сами виїхали з окупованого міста через річку. Найважчим було те, що все це відбувалося під обстрілами. До того ж мої дідусь та бабуся залишилися в місті й довгий час з ними не було зв’язку, бо два тижні дуже активні обстріли відбувалися, люди навіть не могли ніс на вулицю висунути. Потім я дуже зраділа, коли наші військові деокупували Ізюм, я побачила відео, де вони кричать: “Ізюм – це Україна!”, і в мене на душі відлягло.
Коли я опинилася в Ужгороді, взагалі не знала що робити, бо в мене зовсім нічого не було. В гаманці було близько 10 000 гривень, це дуже мало, щоб повноцінно розпочати нове життя. Два тижні жила безплатно у незнайомих людей, які просто пустили нас до себе. Згодом я пішла працювати в невеликий магазинчик одягу, пропрацювала там місяць, заробила трохи грошей на косметику, щоб мати можливість розпочати роботу з клієнтами, та пішла у салон краси. Люди оцінили мій талант, тому кількість клієнтів почала зростати. Зараз я вже можу допомагати своїм рідним.
А скільки ви загалом займаєтесь візажем?
Вісім років. Я навчалася в художній школі, загалом малюю з дитинства. Потім я вступила до Харківського національного педагогічного інституту ім. Сковороди на художньо-графічний факультет, паралельно займаючись на курсах візажу. До повномасштабного вторгнення я планувала відкрити свою студію краси в Харкові.
Чи легко вам було інтегруватися в нове середовище?
Спочатку – нелегко, бо існував мовний бар’єр. Річ у тому, що на Харківщині до великої війни люди в більшості розмовляли російською мовою. Але тут я вирішила повністю перейти на українську. Це було моє рішення, ніякого тиску зі сторони місцевих мешканців не було. Просто захотіла навчитися гарно володіти українською. Так, навіть досі в мене інколи проскакує суржик, але зараз мені не важко це робити. В Ужгороді я зустріла нових друзів, та й загалом багато крутих людей.
Що вам найбільше подобається в Ужгороді?
По-перше, те, що тут спокійно. Друге – це люди, моє сьогоднішнє оточення. Друзі, клієнти. Я взагалі люблю спілкуватися з людьми.
Скільки часу ви приділяєте роботі?
Роботі я приділяю багато часу, можу навіть без вихідних працювати. Візаж для мене як спосіб життя. Я живу цим, навчаю інших людей. Багато хто приїздить до мене з інших міст Закарпатської області та інших регіонів України. В мене є групові, індивідуальні курси, також я сама підвищую кваліфікацію.
Чи є у вас особисті підходи до візажу, які ви вважаєте своєю власною фішкою?
Я називаю себе артстилістом, тобто я такий візажист, що може зробити макіяж будь-якої складності: аквагрим, артмакіяж, вечірній та таке інше. Я універсальний професіонал, який більше полюбляє яскраві макіяжі. Можу зробити їх ідеально. Ще хочу розповісти про віковий макіяж, який буде додавати людині молодість. Тобто я не роблю з жінки, якій 50 років, ще старшу, а, можна сказати, без хірургічних втручань можу повернути молодість.
Чи дорого зараз бути візажистом?
Так, я дуже багато вкладаю в косметику. Використовую “Dior”, “Chanel”, “Tom Ford”. Це люксова косметика, бо я хочу, щоб мої клієнти отримували лише найкраще.
Чи вважаєте ви, що мистецтво краси під час війни може якоюсь мірою допомагати людям?
Так, до мене багато людей приходять та розповідають, що зараз перебувають в депресії, проходять процес розлучення або починають життя з початку, тому хочуть відчувати себе красивими. Я намагаюся допомогти їм відчути впевненість в собі. Тому, можна сказати, що це як сеанс у психолога.
Чому ви вирішили взяти участь у конкурсі «Міс та Місис Закарпаття 2025»?
Я хочу донести, що краса дівчини не лише в її зовнішності, а й у серці. Що дівчина може допомагати іншим, нести добрі справи, бути розумною, сміливою та доброю. Зараз у світі дуже багато фальші, тому я хочу подарувати добро. Хочу бути прикладом для тих людей, які втратили все і почали життя з нуля на новому місці.
До речі, я перед тим, як взяти участь у конкурсі, дуже переживала, що інші конкурсантки будуть не дуже привітними, але ми з дівчатами потоваришували.
Як готуєтеся до фіналу?
Я доглядаю за собою, допомагаю притулкам. Я не можу назвати це підготовкою до конкурсу. Це мої звичайні справи, які я не залишаю зараз. Але для людей, які дізналися про мене завдяки конкурсу, я розповідаю про це у соцмережах та у відеовізитівці до конкурсу. Вона є в інстаграмі у мене: https://www.instagram.com/isichenko.valeria?igsh=MTc1cWtnODBnN2VhOA==
та на офіційній сторінці «Міс та Місис Закарпаття 2025»: https://www.instagram.com/miss_mrs_zakarpattya?igsh=MXExbzZ4b3FwZHluag==
Також триває голосування за титул “Міс глядацьких симпатій”, де можна віддати голос за кожну учасницю та підтримати донатом наших військових. Це дуже просто. Перейдіть за посиланням, зробіть донат на підтримку 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Це наша спільна справа, і я пишаюся тим, що ми можемо допомогти нашим захисникам. У коментарі до донату обов’язково вкажіть номер учасниці. Мій номер – 4. Голосування завершиться 14 листопада о 00:00. Переможниця буде визначена за справедливою формулою, яка враховує як кількість голосів, так і загальну суму внесків.
Звідки ви зараз черпаєте сили та натхнення?
В собі. Для мене прикладом завжди був мій батько. Він дуже багато пережив, виріс у бідній родині, але завдяки праці всього досягнув сам. Батько займався пасікою, розводив бджіл, і до нього люди спеціально їхали з інших міст. Було тяжко, але він розвивався у бджолярстві, жив цим. І зараз, коли знищили місто та його пасіку, батько знайшов сили зайнятися іншою роботою. Він казав мені, що треба бути сильною, ніколи не курив і не пив. Я дивилася на це з дитинства, і досі намагаюся жити за його прикладом.
Розкажіть про свої плани на майбутнє.
Хочу забрати рідних з міста Ізюм, далі розвиватися у професії та стати кращою версією себе.
