Її рядки народжуються з особистих переживань і стають відлунням колективного болю й надії. Перечинська поетка Марія Дутко видала свою першу збірку «Я дякую, солдате, за життя!», присвячену братові та всім Захисникам України. У розмові з журналістом «Баношу» Марія розповіла, як поєднує творчість і буденність, які теми стали для неї найважливішими та чому не варто здаватися навіть у найтемніші часи.
Маріє, ваша перша збірка «Я дякую, солдате, за життя!» нещодавно побачила світ. Яке відчуття від цього моменту?
Я відчувала одночасно радість і сум, щастя, збентеження й ейфорію. Радість, що мені вдалося втілити цю мрію в життя. Але й розуміння того, що збірка народилася з величезного горя. Річ у тім, що мій брат віддав своє життя, захищаючи нашу рідну землю від ворога, тому кожен написаний рядок пронизаний болем втрати, безмежною любов’ю та глибокою вдячністю до нього та всіх українських воїнів. Це данина його пам’яті, мій спосіб сказати “дякую” за те, що він зробив.
Зараз, під час війни, багатьом людям вкрай важко, хтось виливає свої емоції, малюючи картини, хтось пише музику, а я ось вірші, бо так легше переживати свої емоції. Мабуть, створення цієї збірки стимулювало мене триматися та бути сильнішою.
Всі вірші у збірці – воєнна лірика?
Не лише. Є там й художня лірика, є й вірші про природу та про Україну, але більшість з них на воєнну тему, про що свідчить навіть назва збірки. Це вірші про тих, хто боронить Україну, та тих, хто вже не повернеться з війни. Тих військових, що перебувають в полоні або зникли безвістю. Для мене – це не просто вірші, це – рядки, в які я вклала душу, в них є біль сум та туга.
Де можна придбати вашу збірку?
Поки презентації не було. Перша буде в комплексі відпочинку “Sakura Perechyn”, а також в Публічній бібліотеці в Перечині. Я книжку лише з друку забрала у минулу п’ятницю, тому остаточних дат заходів поки немає. Також пізніше буде презентація збірки в Ужгороді.
Щодо продажу, я поки не думала. Хочу, щоб спочатку книга з’явилася в бібліотеках, планую передати у декілька військових частин. Зокрема, у 24-ту окрему механізовану бригаду імені короля Данила, у складі якої захищав країну мій брат. Після цього, якщо щось залишиться, буду займатися продажем. Бо я замовляла лише 150 примірників, ціна звичайно вийшла великою, але я не видавала збірку з метою заробітку. Для мене це книга пам’яті. Там є QR-код, за яким можна знайти нашу книгу пам’яті Перечинської територіальної громади та дізнатися про хлопців та дівчат, які віддали життя за Україну. Також за QR-кодом можна знайти фотографії та відео брата, які можна було розміщати, є пісня – присвята брату. Музику до мого вірша створив Евген Весельський.
Чи пам’ятаєте ви перший вірш, що увійшов до збірки?
Пам’ятаю навіть емоції, які тоді переживала. Перший вірш був написаний, коли росіяни вдарили по дитячій лікарні “Охматдит” в Києві, у липні 2024 року. На той час моїй дитині було 4 місяці, я сиділа, гойдала її. Ще пам’ятаю світла тоді не було. І тоді в телефоні я побачила сюжет про “Охматдит” і задумалась про це звірство, що ці потвори навіть по дітках не побоялися вдарити. Буквально за три хвилини я написала такі рядки:
Де набратись тої сили,
Щоб пробачити катів?
Діток хворих лихо вбили
Без жалю і співчуттів.
Звідки взяти вам прощення
За знедолених батьків?
За розбитії сердечка
Всиротівших малюків.
Ні, немає до вас жалю,
Співчуття чи добрих слів.
Будьте прокляті війною,
Але тільки між своїх…
Потім я написала про брата і так потроху почали з’являтися нові вірші, і за цей час в мене їх вже більше ніж 200. Останнім часом більше пишу про рідний край, про Перечинську громаду, село Вільшинки, де я народилася, про Ужгород та сакури. Я навіть написала пісню про село Сімерки: https://www.facebook.com/watch/?v=1038363838273672&rdid=ov6odYIGYV3s5dmImI
Місцева молодіжна рада розробляла проєкт, а рамках якого з’явилися герб та гімн села. Але у зв’язку з тим, що селу не можна мати офіційний гімн, мій твір можна назвати хвальною піснею. Музику та аранжування пісні створив наш місцевий композитор Віталій Чобаня.
Загалом я перейшла на легшу лірику, і це мені допомогло не впасти в депресію. Бо три роки тому в мене померла мати, і вже півтора року немає брата. Лише завдяки підтримці свого чоловіка, дітей та рідних я почуваюся добре, за що я дуже їм вдячна.
А до трагедії в “Охматдиті” ви писали вірші?
Трохи писала в юності, у шкільні роки. Мої сестри теж писали, Іванна дотепер пише. Але у юності це були більш гумористичні вірші та перероблення пісень.
Скільки часу ви приділяєте роботі над одним віршем?
По-різному. Буває, що за 15 хвилин вірш готовий, а буває, що зовсім не йде. Пам’ятаю, як почала писати вірш, зробила два стовпчики й все, забула про нього. І ось нещодавно я чистила телефон, думала видалити все зайве, і побачила цей недописаний вірш, перечитала його і буквально через годину його доробила. Було два стовпчики, а стало шість.
Які теми в поезії для вас найважливіші?
Напевно, патріотичні: боротьба за свободу, батьківщину. Я почала більше писати такі вірші. Вони майже однакові, але в кожному є своя нота. А ще про кохання, щось романтичне, навіть текст пісні нещодавно написала.
Чи маєте улюблених поетів, які надихали вас на початку шляху?
Не можу сказати, що я кимось надихалась, але загалом люблю читати Василя Стуса, Олександра Олеся, Ліну Костенко, Лесю Українку, Тараса Шевченка. Це близька мені поезія.
Як Закарпаття, рідний край, вплинув на вашу поезію?
Напевно, любов до рідного краю я більш гостро відчула, коли деякий час не проживала вдома. Коли я перебувала в Києві й коли приїздила додому завжди думала яке мені Закарпаття близьке до серця та як тут гарно. Столиця зовсім інакша, це – мегаполіс, постійний рух. А вдома мене все радує, тут гарно, затишно. Наші полонини, наш закарпатський менталітет, гостинність – все це має вплив на вірші. Ось дивишся на гори й одразу хочеться щось написати, щоб увіковічити їх у рядках.
Де ви зазвичай знаходите натхнення?
У своїх дітях та чоловіку, в наших закарпатських краєвидах, підтримці рідних. Напевно, якби не вони, то я б взагалі не встигала щось писати. Бо буває таке, що я однією рукою пишу, а іншою щось у каструлі помішую. Я зазвичай в телефоні в нотатках пишу, а не на папері, бо так зручніше.
Ще для мене великим поштовхом було, коли мене запросили взяти участь у розробці Перечинського віршованого квесту. Це така родзинка міста. Для мене це було великим стимулом писати багато про рідний край.
Здебільшого ви пишете як для себе, чи все ж орієнтуєтеся на читача?
З одного боку я пишу як для себе, але хочу, щоб людям було цікаво. Я хочу, щоб читачі знаходили себе та свої почуття у моїх творах, а мої діти пишалися, що в них така мама.
Зараз всі українці переживають тяжкі часи, особливо мешканці східної частини України. Багато хто втрачає рідних, майно. І після цього не знають, що робити. Але не треба зневірюватися, треба йти далі, вірити в майбутнє та свої сили. Просто треба пережити певний час. Це також я хочу показати у своїх віршах.
Чи є у вас якісь творчі ритуали?
Ні. До мене може просто прийти рима в несподіваний момент і я швидко занотовую рядки. Але я помітила, що лише на самоті я можу писати. Так, буває, що вночі пишу, буває під час приготування їжі. Ось коли мене попросили написати гімн села Сімерки, я довго не знала з чого почати, бо розуміла: пісня ця не на один раз. Але текст до мене прийшов саме вночі. Я не сиділа над ним, не придумувала, це все раптом якось прийшло.
А як взагалі вам вдається поєднувати творчість та побут?
Як і всім українкам, які працюють та намагаються займатися чимось окрім цього. Ми сильні, багато чого тримаємо на собі. Але, як я вже казала, мене дуже підтримують рідні.
Чи бувають у вас моменти, коли слова не приходять?
Так, часто. Наприклад, для Перечинського віршованого квесту мені потрібно було написати про конкретні локації: церкву, місток, річку, єврейські місця, історичні будівлі. Але мені спочатку не йшло, воно не римувалося якось. А потім ми пішли з чоловіком прогулятися приблизно тим маршрутом, за яким планувався квест, і робота пішла. Щось придумувалося, видалялося, редагувалося. Треба було просто перепочити.
Розкажіть про ваші плани на найближче майбутнє
Не хочеться забігати наперед, але хочеться видати ще одну збірку про рідний край та написати роман. Хочеться пісню написати, але таку, щоб вона на радіо потрапила. Мені цікаво спробувати себе в цьому. Головне, щоб закінчилася війна і всі повернулися додому.
Які слова ви б сказали тим, хто лише починає писати й сумнівається у власному таланті?
Не здаватися, пробувати себе і все вийде. Мені написала дівчина, яка почула мої вірші, надіслала свій твір та спитала як він мені. Я прочитала, мені сподобалось. Сказала їй, щоб писала далі. Бо я ж теж не професійна поетка, я просто почала писати. Тому, вважаю, треба робити та йти до мети попри всі перепони.
